Ми зустрілися з Дмитром Ступкою одразу після презентації офіційного тизера історичного фільму-екшн «Крути 1918». Художній фільм за реальною історією вийде у прокат в останній місяць року – 6 грудня, а поки що актор, який зіграв у ньому історичну постать, поділився з нами подробицями про зйомки та розповів про своє особисте життя.

-  Дмитре, у фільмі «Крути» ви граєте досить серйозну роль – Симон Петлюра. Як вживалися, як входили в цей образ?

- Я спершу взагалі мав грати іншу роль – офіцера контррозвідки Набоку. Вже почав готуватися, щось собі вимальовувати, бо мені режисер (Олексій Шапарев – авт.) досить цікаво в фарбах розписав, як все це має відбуватися. А потім він перед зйомками каже: Дмитре, я переглянув тебе в цьому проекті, будеш грати Петлюру. Якщо чесно, спочатку я цього трохи не зрозумів, оскільки попередня роль була більша, там треба було і стріляти, і на конях скакати, там цікава фізична робота, а тут у мене взагалі два знімальні дні виявилося. Але потім усвідомив, що, насправді, треба подякувати, що він мені довірив грати таку особистість. 

Роль невеличка, але вагома. Це історична постать, яка багато зробила для українського народу. Я не можу сказати, що я сильно перевтілювався або вживався. Звичайно, я переглядав різні документальні фільми й телепередачі, ми з дружиною саме були у її бабусі, і я собі в селі мав вільний час. В Інтернеті переглядав різні документальні фільми, дивився хроніку, і, таким чином, отримав розуміння, хто такий Симон Васильович Петлюра, з чого він починав, яке у нього було коло друзів тощо. 

Один знімальний день у мене був, коли ми знімали повністю штаб Петлюри. До мене то приносили документи, то відносили, а я там сидів із цигаркою, підписував щось та слухав. Наступний день – це трошечки ораторства – виступ Петлюри разом із Грушевським на Софіївській площі, у якому я закликаю небайдужих людей приєднатися до Української армії. 

- А зовнішня подібність? Він же був старший від вас.

- Мені робили грим. У Петлюри були дуже виразні, масивні повіки, тому гримерам довелось робити мені силіконові накладки. Десь півгодини чи сорок хвилин це все вистигало на очах, потім моєму волоссю надавали сивого кольору – і все, в принципі. Я намагався грати органічно, і сцена виступу на Софіївській площі, гадаю, вдалася. Там була гарно зроблена декорація і такий, знаєте, особливий дух. Це допомагало говорити голосно, якісно і переконливо закликати небайдужих вступати до Української армії. Я вдячний режисеру, оскільки вперше зіграв історичну особу, і гадаю, що далі буде.

- Хотіла запитати, як ви взагалі ставитеся до змін зовнішності: тут вас зістарили, а якби сказали голити волосся, схуднути, набрати вагу для ролі, зробили б це?

- Взагалі, так. Я голився для деяких фільмів, і мені робили перуку, клеїли вуса. А от, щоб мене попросили схуднути чи набрати вагу, ще такого не було. Схуднути, то я може схудну, а набрати мені щось не вдається. Але в принципі, якщо це треба для фільму і хороший повнометражний проект, то чому б не спробувати.

- Це ж вже не перша ваша роль із режисером Олексієм Шапаревим?

- Так, ми з ним познайомилися давно. Перша спільна робота була – «Київський торт». Ще до нашого знайомства Олексій бачив мене в інших фільмах, по них знав мою роботу, а потім, знаєте, ми якось потоваришували на знімальному майданчику, знайшли спільні теми, досить багато часу проводили разом і реально здружилися. Зазвичай, коли у Олексія є якісь проекти, він мене кличе на зйомки вже без проб. Він, взагалі, коли пише сценарій, то вже заздалегідь знає, хто яку роль буде грати.

- Це взагалі чудово, коли такий творчий тандем створюється, це ж тільки на користь, так?

- Як сказала моя бабуся, Богдан Сильвестрович знайшов свого режисера Данченка, можливо, і я знайшов свого режисера в кіно. Я йому вдячний, у мене сім'я, дитина, орендована квартира, і він, якщо знімає навіть не серіал або кіно, а якісь рекламні ролики, мене запрошує, щоб я міг заробити додаткову копійку на життя.

- У вас же є ролі й у театрі, не лише в кіно. Яке співвідношення?   

- Так, я зараз і в театрі Франка граю, і викладаю у Михайла Михайловича Поплавського майстерність актора першокурсникам.

- Роботи в театрі багато?

- У мене там достатньо, десь біля 5-6 вистав на місяць виходить. Хотілося б більше роботи в кіно. Тому що театральна зарплата, яку платять раз на місяць – це одне, а реальні витрати – зовсім інше. Купа витрат, як у будь-якої молодої родини, я вже не кажу про няню. Зараз приїхала Полінина мама, і вона допомагає нам замість няні. 

Але, й окрім матеріального аспекту, просто хотілося б більше реалізувати себе. В мене був непоганий старт кар'єри, є хороші  фільми. Наразі, завдяки друзям-режисерам, не забуваю, що таке знімальний майданчик. От, у батька десь 2 роки немає роботи взагалі. Зараз знімається в Польщі, його поляки так полюбили, що дописали роль далі. А тут немає. Я взагалі дивуюся: народний артист України, у нього ж немає ні телепередачі, а він гарний ведучий, ні зйомок у кіно чи серіалі. 

- Дуже хочу вірити, що це тимчасово, бо люблю і поважаю Остапа Ступку, і хотілося б, бачити його частіше. 

- Ми якраз зараз із батьком робимо антрепризну виставу, називається «Косметика ворога», Амелі Нотомб. І саме наразі виконуються репетиції, працюємо кожного дня. Прем'єра запланована на 11 березня, потім будемо їздити по Україні з цією виставою.

- Антреприза на двох?

- Це вистава на двох, але ми ще включили актрису. Взагалі, там два головні персонажі – це Текстор Тексель і Жером Ангюст, батько грає Текстора Текселя, я граю Жерома. Ще є дівчина, у неї кілька діалогів, і ми через неї передаємо деякі сцени. Там дуже багато тексту, особливо у батька. Його персонаж говорить і говорить. Стільки тексту треба вивчити, я навіть дивуюся, як він це зробить. 

- Де прем'єра буде? 

- У Національній музичній академії, а потім вже будемо їздити по Україні з цією виставою. 

- Дуже цікаво, то, все ж таки, у вас роботи купа, я так розумію.

- Не купа. Я вам скажу чесно, хотілося б, звичайно, мати більше роботи в кіно. Насправді, за останній час мене тільки Олексій Шапарев і знімав. Я не знаю, що там сталося, що на що впливає, але досить довго у мене взагалі ніякої роботи не було через ці всі події, які сталися між Україною і Росією.

- Сьогодні я була на публічному обговоренні законопроекту Кириленка, в якому він пропонує титрувати кліпи і виступи артистів, які їздять на гастролі до Росії: «цей співак виступає в країні-агресорі». Вашу думку цікаво було б почути. 

- Я не знаю, якщо чесно, що сказати, я туди не втручаюся. 

- Ви ж самі не їздите до Росії на гастролі після того, як уже все це сталося?

- Ні не їздив. Це такі слизькі речі, як казав мій дідусь про політику: ви бачили як комар до вітру ходить? Ні, не бачили. Так політика – це ще тонше, розумієте. Тому не будемо чіпати цю тему.

- А, взагалі, важко бути онуком такого геніального актора? Як у дитинстві це вами сприймалося – чи як даність? Ви ж, коли малим хлопчиком були, напевно, не розуміли таку відмінність свою від інших дітей?

- Раніше я на це, взагалі, не звертав уваги. Зараз, звичайно я розумію це – більше розмов, більше уваги, більше порівнюють: а той хороший, а той поганий, батько поганий – син кращий, син гірший – батько кращий, або – дідусь геній, а ці два взагалі обидва не мають нічого (сміється). Говорять багато, раніше я щось там читав, звертав увагу, а потім зрозумів, що не треба собі псувати нерви, треба робити свою справу – і все – собаки брешуть, караван іде.

- А вибір професії? Не було якоїсь іншої думки кудись піти, не так, як батько, не так, як дід.

- Та ні, у мене такого не було, тому що я виріс у театрі. Я був закулісною дитиною, дивився всі вистави. Воно само собою затягувало. Бабусі й дідусеві на кухні відігравав майже всю виставу, за всіх знав текст. 

У молодших класах я вчився у звичайній школі, 117-й гімназії, а потім дідусь сказав, що є така Київська дитяча академія мистецтв і там є різні факультети: образотворчий, музичний, театральний, хореографічний, і з шостого класу мене туди віддали. Далі я потрапив до університету імені Карпенка-Карого. Ми їздили до Польщі, до Кшиштофа Зануссі, нас водили до різних театрів, їздили до Москви, зустрічалися з Табаковим, Хабенським, грали уривки «Чайки» на малій сцені МХАТу, їздили на театральні фестивалі молодих акторів-студентів до Санкт-Петербурга, і воно так само собою затягнуло. 

- Тобто, інших варіантів не було?

- Не було. Тому що бабуся – балерина, дідусь – актор, мама – актриса, тато – актор. Я постійно на репетиціях, на знімальному майданчику. І потім, так сталося, що я з дитинства почав зніматися в різних рекламних роликах, кліпах, чи якусь масовку грав. А потім мені вже почали давати ролі, я грав «Сни за Кобзарем» із дідусем, у ролі малого Тараса Шевченка, потім у мене була роль у постановці «Майстер і Маргарита», грав маленького хлопчика, потім мені дали головну роль Андреса у виставі «Сміх і сльози Дон Кіхота". От так воно все закрутилося. 

Потім, як я казав, мене затвердили на роль в повнометражному фільмі «Ми з майбутнього - 2». Це була моя мрія – потрапити у велике кіно. Я знявся, фільм вийшов у 2010 році, а згодом почалося: о, все – зрадники знялися в антиукраїнському фільмі. Хоча я навіть не думав, що так може бути. Вже потім подивився і побачив, як насправді вони це все змонтували. А під час зйомок – я такого і подумати не міг. Мене затвердили, і я пішов зніматися. Після цих всіх подій – просто якась тиша – що у батька, що в мене. Дідусь помер, політика помінялася. У мене було раніше одночасно по 4-5 проектів, а потім – просто глухота, взагалі нічого немає. Я був здивований. Ну, а зараз вже, врешті-решт, починають більше знімати фільмів, більше виділяється бюджет, і це не може не тішити. Я живу в Україні й хочу зніматися в українському кіно в першу чергу. 

- Я думаю, що це тимчасове затишшя. Це вам так доля дає час налаштуватися на потужну роботу. 

- Та, дай Боже. Проекти є. Нещодавно грав Раскольнікова. Мені подзвонили з Харкова і запропонували антрепризну роль. Я за три тижні вивчив роль, сидячи вдома без репетицій. Вона російською мовою і там: "намедни", "давеча", "облагодетельствовано". Там такі слова, що я дивився і думав: Боже мій, як це прочитати, а ще треба вивчити. Але нічого, досить гарно вийшло, ми з'їздили по Україні, й люди класно сприймали, плакали. Реально – виходили, витирали сльози. І я гадаю, якщо ми вже якесь співчуття, якусь емоцію у публіки дістали, це вже значить робота була зроблена недарма. Тому, робота є. Якщо не зйомка, то якісь театральні проекти, антрепризні. Слава Богу, потихеньку рухаємося. 

- А є якась така омріяна роль, яку хочеться зіграти? 

- Я б зіграв із задоволенням Ромео. Я розумію, що вже трішки застарий, але я грав її у театрі Франка – і була досить непогана емоційна робота. І втілити в кіно – було б непогано. Але це так, мрія. Я не знаю – хто там що зніме, але такі у мене думки були. 

- 1 квітня в ЗМІ був жарт, ніби ви зіграєте роль у продовженні «Гри престолів». Цікаво, а кого б ви зіграли там насправді? Хто ваш улюблений герой у цьому серіалі? 

- Я теж цей жарт читав. Але, чесно, я просто не дивився «Гру престолів». 

- Таке питання, де натхнення шукаєте? Читаєте, музику слухаєте, подорожуєте? 

- Я дуже люблю подорожувати. Якщо маю нагоду і є гроші, нічого собі не купую, а кудись мандрую. Квартиру вже міг би придбати на ті кошти, але враження, які я отримав, не купиш. Я багато де був, і багато де хочу ще побувати. Але все ж, це теж упирається в кошти. 

- Більше теплі краї подобаються чи сніги, як зараз модно? 

- Ні, більше теплі. З нашою професією, сніг або лижі – небезпечно, можна поламати ногу, не дай Боже, і потім дуже довго лежати, поки вона зростеться. Тому мені більше подобаються теплі країни або Європа. 

Я дуже багато малим їздив зі школою в автобусні поїздки по всій Європі. Дивилися Люксембург, Бельгію, Францію, багато чого. Як чорнобильську дитину мене ще відправляли на Кубу та до Іспанії. Тому пристрасть до подорожей у мене з дитинства. Я постійно кудись їздив, щось нове бачив – і це мене заряджає. 

- Чи вистачає часу на спілкування з дитиною? Знаходите час, чи, все-таки, на дружині все. Як взагалі розподілені ролі у вашій сім'ї? 

- Ми з Поліною все ділимо на двох. Поліна також працює. Зараз трохи легше, бо приїхала її мама, з нами живе і допомагає доглядати нашу донечку. Я теж завжди знаходжу час для дитини – коли є будь-яка можливість, одразу їду додому і проводжу час із сім'єю.  

Любов Базів. Київ

Фото: Євген Любімов, Укрінформ