Учениця Амвросія Бучми та ровесниця Наталії Ужвій, яка досі радує глядачів виконанням головної ролі у виставі «Самотня леді» – Галина Яблонська, вперше вийшла на сцену театру Франка майже сімдесят років тому. Відтоді актриса майже безперервно грає, проте її довге акторське життя не завжди складалося гладко, іноді доводилося протистояти викликам долі й переживати нелегкі часи. Вона постійно відкривала нові сторони своєї особистості, і зараз, окрім театру, знайшла себе в активній громадській роботі.

- Якою була ваша перша роль в театрі імені Франка, адже цей театр – це, насправді, майже все ваше життя?

- Мені дуже пощастило, тому що це був Шевченко, я грала мою тезку Галю у виставі «Назар Стодоля», яку ставив Амвросій Бучма. Це був великий режисер і взагалі дуже цікава людина. Все, що стосується моєї професії й моїх суто людських надбань, багато в чому взято від нього. Амвросій Максиміліанович був дуже вимогливим митцем, але водночас – простою, доступною, і, як зараз сказали б, демократичною людиною, любив молодь, завжди був в оточенні робітників сцени, міг із ними й чарчинку випити. Його мистецька манера випереджала час, він був не схожий на всіх інших. Я тоді трохи сутулилася, а він мені: Галю, ходи рівно, це – козачка, вона має ходити гідно! У мене не виходило одразу, а він: «Я тобі до коси гирю причеплю, щоб ти ходила рівно». Він заклав у мені той фундамент, на якому все потім наростало, я від нього дуже багато взяла.

- Акторський шлях почався з Шевченка, і ви, судячи з усього, з цим ім`ям по життю не розлучалися.  Читачам буде цікаво дізнатися, що ви є автором міжнародного проекту конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи».

- Шевченко пройшов через усю мою творчість. Я багато років була в журі Всеукраїнського конкурсу Шевченківських читань, у зв'язку з чим довелося опрацювати чимало матеріалу. Його ж знають у всьому світі, він перекладений майже на 300 мов, пам'ятників Тарасу по планеті близько 1400, більше є, мабуть, тільки Будді.

Так от, на конкурсі читань мені доводилося вислуховувати багатьох читців, які виплакували Шевченка. Все Катерина й Катерина – і закатеринило, і засопливило, вибачте. Я кажу: Шевченко плаче горючими гнівними сльозами, а не оцими жалісливими, щоб пожаліли. Він був героєм і протестантом. Він долею Катерини показував, як знущаються над нашими жінками. Франко ж писав, що не знає у світовій літературі поета, який би був таким постійним і свідомим заступником жіночих прав на людське життя. Шевченко захищав, а не оплакував. Я зрозуміла, що треба виховувати зовсім іншу його подачу. Зовсім інший підхід до його творів. Їх треба по-новому розкривати. Ми стали робити майстер-класи, я ставила виконавця, читав він, а потім я свою інтерпретацію пропонувала.

- Це цікаво.

- От зараз ми вже два роки проводимо конкурс «Тарас Шевченко єднає народи». Основна мета – це входження України в широкий світовий простір через Шевченка, через вияв культурної дипломатії.

- Які форми ви пропонуєте?

- Є номінація «Наживо» – читаний, співаний і театралізований Шевченко. Є ще така підномінація «Діалог культур», де учасники з різних країн, крім Шевченка – своєю мовою читають твори свого світоча, національного поета, якого за рівнем вважають достойним Шевченка. Це привернуло велику увагу. Для тих, хто не може приїхати, є номінація «Відеоформат». Зараз, слава Богу, такі технології, які дозволяють це роботи. Є третя номінація – «Мій Шевченко», де про Шевченка співають, пишуть поезії, оповідання, представляють вишивки, портрети, живопис, який відображає Шевченка і його різні періоди життя.

Є підномінація «Пам'ять». Наприклад, у перший рік ми нагородили Сергія Нігояна посмертно, тому що він читав Шевченка під час Майдану, його нагороду відправили й урочисто вручили батькам. Наступного року номінанткою стала моя донька, Олена Богатирьова, у лютому буде рік, як вона одійшла, але як театральний художник вона оформлювала вистави за Шевченком у театрі Франка, мала свої виставки костюмів. Премію їй присудили теж посмертно, у мене зберігається цей диплом.

Коли в 1964 році у Вашингтоні встановлювали пам'ятник Кобзарю, біля нього виступали чотири президенти Сполучених Штатів. Ейзенхауер казав, що Шевченко борець не за свою волю – він виступав проти окупаційної політики Росії. Знаєте, це наче про сьогоднішній день. Він свою власну волю ставив під удар, не за себе воював, а за Україну.

І сьогодні ми визначаємо монумент Шевченка як символ того, що люди повинні знати – тільки у волі можна досягнути повного розкриття людських можливостей. За радянського часу постать Шевченка ідеалізували, але разом із тим – його ідеології дуже боялися. Його зробили монументом, який наче відділився від нації. Зробили з нього ідола, до якого можна прийти помолитися, а потім піти жити за своїми правилами, які нічого спільного з Шевченковими імперативами не мали. Тому в мене народилася ідея проекту «Тарас Шевченко єднає народи».

Навіть за цих два роки в ньому взяли участь представники понад сорока країн світу. Шевченкова поезія пролунала 44 різними мовами, в тому числі й українською.

- Саме мовного питання хочу торкнутися. Як зробити, щоб українською мовою заговорили всі в країні? Ваш колега по театру Богдан Бенюк припускає, що можливо варто створити мовну поліцію чи мовних інспекторів. Як ви вважаєте?

- Я вважаю, такий безкомпромісний підхід до мови має бути стосовно державних діячів. Тут однозначно. Це наруга над Україною, коли представники влади розмовляють російською мовою, тим більше зараз, коли у нас таке протистояння. Людей старшого покоління я б узагалі не торкала – це люди, сформовані у певний період, їм уже важко переходити. Мені часто кажуть: «Я патриот Украины, но я не могу, мне очень трудно перейти». Я розумію, що у такому віці перейти на українську мову може хіба що Яблонська.

А от відносно молоді, середнього та підростаючого покоління – це має бути форма. Особливо відносно наших вояків та армії. Свого часу була велика помилка в тому, що ми не провели реформування армії, наприклад, як Прибалтика, чи та ж сама Польща. Вони розпустили радянську армію, а потім на зовсім інших засадах почали формувати свою державну армію. І, наприклад, у Прибалтиці стало престижним йти в армію, де ти повинен був знати свою мову, свою історію, звичаї й тільки за такими критеріями можна було стати військовим.

У нас цього не відбулося, ми поміняли тільки вивіску, а сутність тривалий час залишалась російськомовна. Були винятки, наприклад, – перший міністр оборони Костянтин Морозов, який, ставши на посаду, взяв репетиторів і за три місяці вивчив українську мову.

Зараз мистецтво має зіграти основну роль, тому що будь-які дії силоміць будуть відторгатися. Потрібно через душу. Саме оцю форму, про яку я говорила, через яку радянська влада вміла вкладати в душі людей і в їхній мозок потрібні режимові ідеї, оцю форму треба взяти, але наповнювати нашими ідеями. Сковорода казав: мистецтво – не розвага, а шлях до пробудження живої думки. Мистецтво народи з рабства піднімає, а вільним велич надає.

Можна безліч авторів цитувати: Гарсія Лорка писав, що через театр можна будь-який занепад у країні піднести, одухотворене, окрилене мистецтво підніме й суспільство все. Але наша помилка в тому, і я навіть Яворівському про це казала, що коли тільки приймали Конституцію і всі закони – звернули увагу тільки на економіку, а мистецтво і культуру відклали на потім...

Моє творче життя складалося не дуже успішно, початок був вдалий, я мала хороші рецензії, а потім настав період, коли я стала не потрібною театру. Прийшов новий керівник, який розчищав дорогу для своєї дружини, а за моєю спиною ніякої підтримки не було, була лише я і мої здібності. Я ніколи не була членом партії, хоча в комсомолі була активною, випускала газету, вірші писала.

Коли настав цей період, я навіть думала руки на себе накласти, але потім, пройшов час, я зрозуміла, що це була просто школа, Господь допоміг. Завдяки тому, що мене виштовхнули з театру, я змушена була шукати себе в чомусь іншому, готувала концертні програми, активно працювала на радіо і телебаченні. І власне, це привело до громадської роботи. Від Спілки письменників, коли за радянського часу там ще було бюро пропаганди українського слова, ми на різних ювілеях пропагували твори української класики, сучасних українських поетів. Звичайно, і Пушкіна читали, і Лермонтова, але основа – це була українська мова. Ми їздили до гуртожитків, на підприємства, у вищі навчальні заклади, їздили по селах. І, ви знаєте, в оцьому безпосередньому спілкуванні з глядачем (коли він перед тобою, очі в очі, не через велику відстань, тому що в театрі – зовсім інший спосіб спілкування з глядачем), ти бачиш і відчуваєш – чують тебе чи не чують, сприймають тебе чи не сприймають. Це була колосальна школа, яка дала мені навіть більше, ніж робота на великій сцені в театрі Франка. Комплектувалася група – актор, письменник і якийсь співак чи бандурист, що ставив музичний номер. Першим завжди виступав письменник.

- Ви згадали про бюро пропаганди. А а як вважаєте, чи не потрібно зараз знову вдатися до практики ведення певної «ідеологічної роботи», в здоровому розумінні?

- Я з вами абсолютно згодна. Адже є склянка і є наповнення, склянка – це форма, налити в неї можна і прекрасний напій, і отруту. Так от, ми викинули і склянку, і те, що в неї можна налити. Нам цю форму треба було зберегти і через форму мистецького донесення вже вкладати туди інший зміст.

Нам сьогодні потрібний зміст – повертати через мистецьку форму українців до нашої історії, до наших героїв, до наших визначних подій, які нам просто не дано було знати, бо вони були заборонені. І ми цього не використали.

- У кожної актриси рано чи пізно постає вибір: гастрольна діяльність, репетиції, кар'єра чи нормальне спокійне сімейне життя. У вас був такий момент, коли доводилося обирати?

- Ви знаєте, це дійсно створювало для мене внутрішній дискомфорт і саме припало на період, коли мене виштовхували з театру. Я догравала старі ролі, в новому репертуарі мене не було, або давали маленькі епізоди. Чоловік говорив, що я надто принижуюся, і що я не потрібна театру. Тоді в нас було вже двоє дітей, від ролей у кіно я відмовлялася, відкидала сценарії, навіть не читаючи, бо знала, що якщо ще в кіно піду, то вже буде повне непорозуміння у родині. Власне, можна навіть втратити сім'ю і чоловіка.

Я стояла перед викликами, які вимагали дуже жорстких рішень, треба було або – або. Але потім я почула розмову свого чоловіка зі своїм другом, і він казав: «Я не люблю ее, я ее просто жалею». А я його дуже любила, можна сказати, що це була любов, про яку пишуть у романах. Коли йому робили операцію апендициту, то я стояла під вікнами хірургічного відділення і молила Бога. Думаю: Господи, хай я залишусь без руки, без ноги, але щоб у нього все було добре. А таке казати – це великий гріх, бо за господніми заповідями: не сотвори собі кумира, а я сотворила. У мене були шанувальники, але вони більше дратували, думаю – ви що, не бачите, що я заміжня, у мене сім'я, мені це не потрібно. І коли я почула, що мене тільки жаліють, а не люблять – моя любов померла. Я двічі подавала на розлучення, але ми залишилися разом, він уже не хотів мене кидати, не люблячи залишався зі мною.

- Як ви справилися з цим?

- Я звільнила себе від постійного напруження, але деякі речі вже були втрачені. Мені стало порятунком поринання в громадську роботу, в концертну діяльність. Це стало для мене простором, де я могла себе утверджувати. Я мала дуже багато рецензій про свої виступи, про громадську роботу, крім того, я першою підняла питання Крут, ще у 1998 році. Ми вже тоді почали роботу, ходили на Аскольдову могилу, їздили в Крути самі. В 2000 році від нашої організації в Будинку вчителя був колосальний захід про крутянські події, я перерила купу документів, сама написала сценарій, був повний зал людей, і після вистави ми зачитали листа до Президента України Леоніда Кучми, прем'єр-міністра Віктора Ющенка і до мера міста Олександра Омельченка, щоб 29 січня зробити святом – Днем молодого патріота України. Звичайно, тоді ніяких відповідей ми не отримали, але перед 2003 роком Леонід Кучма раптом видав указ широко відзначити день Героїв Крут.

- Зараз вже майже готовий до виходу фільм про події у Крутах. Ви вже знайомилися з ним? Свою думку про патріотичне українське кіно скажете?

- Фільм я бачила тільки уривками. Там вийшли трошки доросліші всі ці крутянці. Вони ж були гімназисти, 15-річні.

Звичайно, це перші кроки, то слава Богу, що вони хоч уже є. Але скільки часу загублено! Ви знаєте, якби це було з самого початку закладено в основи нашої державності, то не було б і сепаратистів. Раніше з Західної України їздили на Схід, виступали, звідти забирали дітей до себе на різні традиційні свята, налагоджувались контакти. Це все було знизу, держава до цього ніяк не докладалася. Якби цей процес розвивався далі на державному рівні, було б добре, але комусь було вигідно – «разделяй и властвуй», почали ділити: це Східна Україна, а це Західна, вбили клин між ними і почали натравлювати одне на одного.

Я думаю, що зараз все має розвиватися. Ми збираємося провести 2 березня стартову прес-конференцію нашого міжнародного проекту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи». Зібрати науковців, освітян, представників преси, щоб вони своїм авторитетом донесли, що цей конкурс дуже потрібний не просто як культурологічний захід, а як захід налагодження контактів з усіма країнами, нехай світ знає Україну як країну, що хоче жити в мирі, в злагоді, в справедливості, тому що Шевченко – це наш пророк, який боровся за світову справедливість і оспівував не лише свій народ, а й інші народи. Він любив усіх. Він ненавидів царське самодержавство, але він молився на Лермонтова, він його мало не святим вважав. Він підтримував, називав своєю донечкою російську письменницю, яка стала українською письменницею – Марко Вовчок. Розумієте, він не любив польську шляхту, не любив її політику по відношенню до України, але в нього було безліч друзів серед поляків. Я скільки про нього вивчала, що якби була науковцем, то вже науковий ступінь могла б захистити!

- Може є думки книгу написати?

- Думки є, часу нема за цим потоком подій, ви собі навіть не уявляєте – скільки часу забирає конкурс. Ми ж усі працюємо на громадських засадах, мені кажуть: це ми заради вас цим займаємося, а я кажу – не вигадуйте, я бачу, як вам це самим подобається! Що це за образа Шевченка? Це ви не заради мене, це заради Шевченка і заради України ми працюємо!

- Ми вам дуже вдячні за цікаву розмову, але наостанок не можу втриматися: ви неймовірно виглядаєте – скажіть, у чому секрет вашої краси і молодості?

- Знаєте, секрет напевно в тому, що за все своє життя я лише двічі була в косметичному кабінеті: один раз – коли сильно обгоріла на сонці й нічого не допомагало, а другий раз – коли мені подарували абонемент до салону краси. Я пішла, лягла, вони щось там почали робити. Я кажу: а це довго? Та  потрібно хвилин 40 полежати. Та ви що? Я за 40 хвилин скільки всіляких справ можу зробити! І оце один раз я пішла – і більше я вже не користалася.

Любов Базів. Київ

Фото: Козак Вікторія