Наш книжковий ринок тільки зароджується, не всі літературні жанри рівномірно заповнені, але сучасні українські письменники працюють досить активно і гідно насичують його. Тож є надія, що поступово в Україні буде створено якісно наповнений національний культурний простір, у якому одну книжку обговорюватимуть від Сум до Чернівців – тільки тоді виникне справжнє розуміння і відчуття, що ми єдина нація.

Про сучасну українську літературу та кіно, спекуляції на мовному питанні та найновіший роман митця ми говоримо з нашим гостем – одним із найвідоміших на Заході українських письменників, єдиним письменником пострадянського простору, чиї книги увійшли до топової десятки європейських бестселерів, Андрієм Курковим.

- Андрію Юрієвичу, з вашого досвіду автора понад двох десятків книг, перекладених 37 мовами світу, якою має бути література - «для народу» чи високою? Чи можливо це якось поєднати?

- У кожній культурі є література для високочолих – професорського чи філософського рівня, є художня і є так звана масова література для звичайних читачів, власне, за рахунок якої живе літературний книжковий ринок.

Звичайно, є ще підручники, порадники, документальна проза, яка займає велику, інколи левову частку ринку.

У Радянському Союзі були ніші, принципово не заповнені з ідеологічних причин. Тобто, у нас не було «бітніковської» літератури про секс, наркотики і рок-н-рол, після незалежності ця ніша заповнилася нашими авторами. Не одразу, але поступово. Але є країни, де ставлення і вимоги до літератури досі трошки інші, наприклад, у деяких штатах Індії не дуже люблять розважальну літературу, а видавці вважають, що їх книжка без соціального чи політичного меседжу не має права на існування.

- А як ви оцінюєте український книжковий ринок зараз? Чи всі ніші достатньо заповнюються?

- Та ні, ми ж дуже молода література, у нас ринок – майже не існуючий. Для того, щоб сказати, що у нас існує ринок, у кожному райцентрі має бути хоча б по одній книгарні, а у великих містах обласного значення, таких як Кам'янець-Подільський, має бути по п'ять. Тобто, якщо книжка, видана у Харкові, Києві, чи в Запоріжжі, потрапляє до усіх книгарень країни – ринок існує. У нас цього поки що немає.

Що стосується літературних жанрів, то у нас ще замало письменників. Ті, які є, працюють досить активно, але за відсутності ринку не можуть жити лише на гонорари, тому в деяких талановитих журналістів немає стимулу переходити у розряд письменників і писати тільки прозу чи документалістику.

Нам зараз насправді не вистачає жанру нон-фікшн, ми дуже багато перекладаємо і на прикладі Мартіна Полака бачимо, наскільки цікавими можуть бути документальні розвідки, як його «Цісар Америки», про історію справжньої еміграції з Галичини до Канади, до Америки. Ось такої власної літератури у нас майже немає, величезний пласт української історії не відображений – ані в художній літературі, ані в науковій чи документальній.

- Ви багато подорожуєте Україною, чи відрізняються, за вашими спостереженнями, читацькі смаки в різних регіонах? От наприклад, що читають у Харкові? Певно, російську літературу?

- Звичайно, є регіональна література і є література більш широкого простору, яку читають, скажімо, не від Луганська до Ужгорода, але – від Ужгорода до Вінниці читають.

Російська література зараз набагато менше представлена в книгарнях, хоча скоро напевно знову піде, бо російські видавці навчилися отримувати дозвіл від нашої експертної ради на право провезення до України і продажу своїх книжок. Але, звичайно, в Харкові більшість читає російською мовою, хоча це не обов'язково література з Росії. В Харкові багато російськомовних письменників, які пишуть для харківського читача.

До речі, до російських письменників зараз інтерес упав, навіть серед багатьох російськомовних читачів.

Ну і насправді, україномовний читач набагато більше обізнаний про сучасну літературу, в тому числі й місцеву російськомовну, ніж російськомовний читач. Мені здається, що україномовний читач більш активний, він більше тяжіє до пошуку нових авторів або нових книжок вже знайомих авторів. Майже всі україномовні інтелектуали знають, тобто, читають Оксану Забужко. Я здивувався, але деякі з них не полюбляють твори Юрка Андруховича, бо вважають, що він занадто високочолий у своїх творах, але поблажливо ставляться до Тараса Прохаська, оскільки він один із найкращих стилістів, хоча за змістом – не всі розуміють, про що він пише.

- А як ви вважаєте, письменник має насамперед писати для свого народу, чи все-таки – про свій народ для популяризації своєї країни у світі?

- Ви знаєте, так собі не можна сказати: ось зараз я напишу для свого народу, а наступна книжка буде не для мого народу, але про мій народ. Так не буває. Насправді, читачі, перекладачі чи так звані літературні скаути за кордоном слідкують за тим, що пишуть у різних країнах. Вони знають мову, читають і аналізують – буде це цікаво іноземному читачу чи ні. Ці люди дають перші сигнали іноземному видавцю, що в Україні з'явилася цікава книжка, написана не тільки для своїх, тобто втаємничених, а написана так, що і в їхній країні її полюблять і зрозуміють: і герої цікаві, і історія, й сюжет.

Є книжки, де розповідаються загальнолюдські історії, які відбуваються у нас в країні, і не потрібно тут народитися, щоб зрозуміти про що йдеться. Навпаки, якщо людина прочитає таку книжку, то у неї виникне бажання більше дізнатися про країну, де все відбувається, про її культуру.

- Є такі автори, які гідно можуть представити нас світові?

- Є у нас такі. Це можна побачити по перекладах. Наприклад, Наталка Сняданко, яка перекладається і на польську, і на німецьку. У Юрка Винничука наступна книжка вийде хорватською, щойно польською вийшла, нещодавно – німецькою, готується ще й італійською. «Солодка Даруся» Марії Матіос – узагалі феномен, оскільки книжка складна і для перекладу, і для тих, хто не розуміє буковинського діалекту. Я читав кілька разів і навіть перевіряв на фізіологічну реакцію – там дійсно є такі епізоди і сцени, де будь-хто заплаче. Але я завжди думав, що та книжка тільки для тих, хто розуміє – про що йдеться. Вона вийшла німецькою: вибух рецензій, всі в захваті. Вийшла французькою в найстарішому видавництві «Галлімар» у серії “Сучасні класики” – всі в захваті. Тобто, такі книжки і автори у нас є. Навіть молоді є, наприклад, Маркіян Камиш – хлопець, який багато років нелегально мандрує по Чорнобильській зоні й написав маленький напівроман-напівавтобіографічні нотатки про субкультуру людей, які забираються в зону, описав свої улюблені покинуті там церкви, будинки. І його книжка, яка вийшла в квітні позаминулого року французькою мовою у Франції, відразу стала популярною, одразу про неї заговорили – всім стало цікаво, тому що про Чорнобиль чули. Там, де є зона, там є завжди таємниця – це вже екстравертна, універсальна тема. Це так само, як про Бермудський трикутник чи про Тунгуський метеорит – це зацікавить усіх.

- Західний читач – він який? Відрізняється від українського?

- У кожній країні читачі різні й по-різному сприймають одну й ту саму книжку. Інколи вони знаходять навіть те, чого автор не вкладав, тому що кожен відштовхується від власного, історичного та культурного досвіду. Гумор, наприклад, у деяких країнах читається так само, як у нас, а в деяких – не сприймається. Ось Америка, наприклад, не дуже сприймає наш гумор або сприймає не так, тому що у них є політкоректність, у нас жодної політкоректності немає. Ми дуже легко ставимося до слів. Вони дуже прискіпливо – до кожного слова, до його можливого іншого значення.

Я можу навести приклад, коли вийшов німецькою мовою мій роман «Пікнік на льоду», його там назвали дуже якісною белетристикою, чорним гумором. Потім вийшов французькою мовою – мені почали розказувати, що я написав філософський іронічний роман про країну, яка знаходиться у фазі транзиції. Потім поїхав до Америки, дивлюсь – у мене програма на 2 тижні, виступи в політичних клубах. Є книгарні, університети і чомусь у кожному місті – політичні клуби. Я питаю: навіщо? Кажуть, ви ж написали політичний роман, і він у нас тепер у Сіетлі в університеті в програмі читання для студентів, які вивчають історію політики Східної Європи. Тому я кажу, що можна трактувати будь-яку книжку за різними принципами.

- Хочу запитати про вашу дитячу літературу. Ви ж пишете дитячі книжки.

- Пишу і дитячі теж.

- Що надихнуло? Діти?

- Насправді я почав їх писати, коли у мене ще не було своїх дітей. У 1985-у році під час служби в армії я служив у внутрішніх військах в одеській в'язниці охоронцем. Ночами писав доповіді на партзбори для замполіта – навіть не писав, а копіював із різних військових журналів і газет. За 2 години готував доповідь, а спати не хотілося. У мене був кабінет, друкарська машинка – і просто, щоб продовжувати писати, я писав оповідання, а потім казки, тому що коли ти пишеш казки, чи згадуєш дитинство, ти тікаєш від реальності, особливо, якщо реальність така стресова, важка і сіра. Думаю, що саме це мені підсвідомо сподобалося. Поки ти пишеш казку – ти дитина, тобі не потрібні знання, які ти набув в університеті. У тебе є лише добро і зло. Зло не таке страшне, що може вбити, його можна трансформувати в добро. Ось так я служив у армії. Я думаю, казки мені врятували психіку. Далі була перерва, і потім я почав знову їх писати. Ну, а коли діти народилися, то я вже їм розповідав купу казок, які не записував. Вони так вже й залишилися, розчинились у повітрі, яким дихали мої діти.

- А що читають ваші діти зараз?

- У мене діти вже виросли і читають серйозну літературу, наприклад, старший син, якому 19, читає автобіографію Майкла Пеліна – це відомий британський актор, публічна постать в Англії, один з учасників групи чорного гумору «Монті Пайтон», яка виникла в 70-ті роки і створила цілу культуру в Європі й Америці. Тоді від них всі були в захваті, та й досі вони вважаються класиками телевізійних скетчів та абсурдних телесеріалів. Мої діти страшно люблять і його, й інших членів групи, попросили мене – я привіз з Англії його товстенну автобіографію.

- Цікаво, а ваші книги вони читають?

- Читають. Молодший син, якому зараз 15 років, знайшов мій найскладніший роман «Бікфордів світ» і читає, хоча я ніколи не давав і не пропонував свої книжки читати. Донька прочитала «Останню любов президента», їй дуже сподобалось, хоча після того вона читала вже багато серйозної американської, англійської літератури.

- Хочу уточнити, а чому ви почали писати саме дитячі книжки, піти ж від реальності можна було у фантастику?

- Я фантастику колись пробував писати, але наукова фантастика мені не цікава, а фентезі – це казки для дорослих, тобто, це вже якась аномалія, краще і природніше писати казки для дітей, хоча елементи фантастики у мене в деяких романах є – точніше, фантазії, не фантастики.

- Мені здається, що в Україні зараз дитяча література розвивається достатньо добре.

- Дитяча література у нас розвивається швидше, ніж доросла. До дитячої літератури переходить все більше і більше письменників, які писали завжди для дорослих – ось, Лариса Денисенко, Тарас Прохасько, Галина Вдовиченко. Це цікаво, коли письменники з досвідом романістики починають писати для дітей. Інколи це може бути важко, але у наших письменників дитячі історії йдуть дуже легко. І, звичайно, у нас є гарна культура ілюстрацій та такі дитячі видавництва, як видавництво «Старого Лева», «А-ба-ба-га-ла-ма-га» та інші. Тобто, вони конкурують між собою і їм потрібно намагатися, щоб кожна книжка була краще, ніж у конкурентів.

- А участь держави у промоції дитячої і дорослої літератури достатня, як ви вважаєте?

- Те, що є програма "Українська книга" – це дуже важливо і це добре, що держава закуповує книжки для бібліотек. Ще має бути розбудована програма промоції читання. Це – або рік читання, або щось таке регіональне має робитися, щоб знайомити майбутніх і потенційних читачів із книжками й авторами. Зараз ще немає співпраці між Міністерством культури і Міністерством освіти у цьому напрямку, як наприклад, у Німеччині, де мене часто запрошували через Міністерство освіти виступати в школах, ліцеях, гімназіях, давати дітям уроки живої літератури.

Коли письменник розповідає – про що він пише, про що читає, він показує, що письменники – не мертві, це не лише Гете, Шиллер чи Шевченко, це живі люди, люди однакового досвіду і одного історичного контексту з читачем. Дуже важливо, щоб читачі розуміли, що насправді, навіть коли вони про це не думають, вони шукають у літературному творі власної точки зору, чи власного розуміння життя...

- А такий зворотній зв'язок не відбувається через що? Письменники хотіли б, а їх не запрошують?

- Я думаю, багато письменників хотіли б, і це було б корисно. Але маленька деталь: у Німеччині їм за це платять. Тобто, це ще й окремий різновид заробітку. В Німеччині письменників – море, набагато більше, ніж у нас, і від продажу власних книжок живе серед них дуже мало. Більшість живе від публічних лекцій, від зустрічей зі школярами, від майстер-класів для студентів. Тобто, в принципі, це така бюджетна сфера поєднання культури і освіти. А у нас, якщо запрошують кого кудись виступати, то звичайно ніхто не пропонує заплатити, навіть оплатити проїзд до місця виступу.

- Це як власний піар розцінюється, так? Якщо хочете, щоб про вас чули і вас читали, то будь-ласка приходьте безкоштовно...

- Піар працює, коли людина живе за рахунок піару і за рахунок книжок, а не коли вона живе за рахунок журналістики чи написання колонок і має робити ще купу речей безкоштовно. Піар працює там, де є ринок. Там, де ринку немає, це піар з нульовим КПД.

- Перескочу в політичну площину. Як ви розцінюєте заяви В'ятровича щодо Висоцького і Булгакова?

- Я вже написав те, що я думаю. По-перше, об'єднання в одну команду Висоцького і Булгакова – це вже несвідома маніпуляція.

Насправді, вони представники протестної або забороненої колись радянської культури. Якщо так ставити питання, то мова йтиме навіть не про російську культуру, а про російськомовне все. В цьому сенсі, я думаю, треба бути дуже обережними з такими заявами, тому що ми можемо переключитися з «російського світу», який вже створений, наприклад, на угорців і створити собі ворогів – «угорський світ». Потім можемо «віддячити» полякам за ситуацію – і створити «польський світ».

- А взагалі, як ви поясните, що відбулося з російською культурною спільнотою, з такими людьми, як Микита Михалков, Юна Моріц, котра завжди була проти Сталіна, а останнім часом робить якісь абсолютно протилежні заяви? Багато хто з російських діячів культури ніби розвернулися у своєму світобаченні на 180 градусів.

- У кожній культурі є адекватні й не адекватні представники.

- Ми ж вважали Микиту Михалкова адекватним.

- Я ніколи його не вважав адекватним. А у Юни Моріц, крім іншого, ще й вікові зміни почалися, це людина, яка залишилася в Радянському Союзі, в контексті так званих радянських цінностей.

По-перше, якщо ми живемо в демократичному суспільстві, кожен обирає собі – чим він цікавиться, хто йому подобається, і ми не маємо права говорити: не читай цього, чи, не дай Бог, не слухай цю пісню. Це вже втручання у внутрішній світ людини, а внутрішній світ людини не заважає, якщо вона не робить із цього культу і не йде пропагувати щось те, що інші не сприймають, або щось справді небезпечне – таке як насильство, наркотики, фашизм чи щось інше. Я думаю, що це просто інерція декомунізації.

Ви знаєте, коли починається революція, вона не закінчується, доки революціонер не помер. І якщо вона закінчується, а він ще живе і бачить, що більше немає, де робити революцію, він, як Маяковський, може пустити собі в скроню кулю.

- Вважаєте, що просто відбувається постійна спекуляція на цьому питанні?

- Бо це найлегше питання для спекуляції. Насправді, мовне питання використовувалося тільки для розділу виборців, і це призвело до того, що розвели регіони. Партія регіонів «забрала» собі одні регіони і не давала там нормально працювати іншим партіям. Інші – вороги Партії регіонів – почали створювати протилежні партії, які виступали тільки за українську мову проти російської. У нас ніколи не було ідеологічних партій, які казали б, що у нас є ліберальні цінності, чи ми будемо консерваторами, а ми – соціал-християнами чи соціал-демократами. Це приклад ще одного інструменту поділу людей на правильних і неправильних.

- А як же побороти, зламати цей стереотип, що патріот має говорити лише українською мовою, а російськомовні – то не патріоти.

- Це не стереотип, це кліше, яке використовує одна група людей. Вони цим кліше провокують відповідну реакцію з іншого боку.

Але давайте думати про те, що патріотизм, насправді, – це перш за все чесна сплата податків. Це створення економічної стабільності, при якій будь-які політичні чи соціальні дискусії не будуть носити агресивного характеру. Тому що бідність, корупція, розлад в економічній і моральній системі просто додають бензину до таких дискусій, і люди починають звинувачувати одне одного в тому, в чому ані перші, ані другі не винні насправді.

- Як вважаєте, вислів, що мистецтво поза політикою – має право на існування?

- Ви знаєте, є мистецтво, яке поза політикою, і є митці, які просто використовують цей вислів. Давайте чесно, абстрактне мистецтво – живопис – він поза політикою? Але ж він був не поза політикою, коли його забороняли в Радянському Союзі. Один із наших найвідоміших абстракціоністів – Олександр Дубовик – був заборонений за часів Радянського Союзу майже все своє життя, потім дали волю, почали його виставляти, у його картин зник політичний контекст.

З літературою все важче, можна писати детективи чи любовні романи під час будь-якого режиму. Це може бути або щире бажання автора писати тільки в цьому жанрі, або спроба втекти, не реагувати на реальність – і так само ця спроба може бути плюсом чи мінусом. Про Валерія Шевчука завжди казали, що він хитрий, пише фантасмагорії і не пише про комуністів чи про селян. Павло Загребельний, який ніби все вмів робити, але закопувався в історичні романи. В історичному романі, начебто, політики немає, а насправді – якщо ти починаєш серйозно читати, то там завжди знайдеш політику.

- Так історично склалося, що українці постійно незадоволені своєї владою, так буде завжди, чи ми якось можемо перевиховати себе, як вважаєте?

- Справа в тому, що українці завжди були індивідуалістами та егоїстами – в хорошому, європейському сенсі. Вони не хотіли колективізації саме тому, що не хотіли бути разом, як у тюрмі чи в армії, кожен хотів відповідати за власну землю, за власну долю. Перший Майдан і другий Майдан консолідували суспільство, показали, що колективність українського суспільства може давати плоди, може бути позитивною.

Я думаю, що коли-небудь українці навчаться поважати закони і відійдуть від своєї анархістської матриці минулого, тому що в принципі все, що відбувається зараз, – це повторення 16 сторіччя: обирається гетьман, а завтра вже проти нього плетуться інтриги, післязавтра його скидають і хтось заскакує на трон гетьмана, потім того скидають і кожен хоче бути при владі. Результат цього – це майже 350 політичних партій, зареєстрованих у Мін'юсті, це абсурд – і цей абсурд смішний для всього світу.

Якби я був міністром юстиції, я б скасував реєстрацію всіх партій і змусив би проводити перереєстрацію. Пройшли б тільки ті партії, які мають ідеологію, а не лише прізвище лідера, і які відкривають філіали чи офіси в усіх регіонах. Наприклад, в Англії в будь-якому селі є клуб консерваторів, і людина з вулиці заходить туди поговорити про політику, їй чаю наливають, розповідають, чим займається партія, і поки такої партійної роботи і партійної мережі не буде у нас, не буде нормальної політики. У нас не буде поваги до обраних ані парламентарів, ані президентів, у нас не буде поваги до закону, а не буде поваги до закону – не буде нормального майбутнього.

- А як взагалі Україну сприймають у світі, бо іноді нав'язують думку, що з нас весь світ сміється, бо у нас тут таке в політиці відбувається, як ви відчуваєте?

- Ні, ніхто не сміється. Є люди, які очікували набагато більшого від України після Євромайдану, але вони вболівають за нашу країну і запитують про перспективи на найближчий час, цікавляться, що буде з Росією і російським втручанням в українські справи тощо.

Я думаю, що з екранів політичної телеісторії Україна вже не зникне. Хоча, звичайно, ми отримали імідж-кліше, що готові щодня революцію робити. Одночасно, ми ніби боремося з корупцією і ми ніяк не можемо її перемогти та змінити еліту. Це, в принципі, не те що негативний, а такий складний імідж – в принципі хочемо, але не можемо. З іншого боку, є такі самі країни, де боротьба з корупцією продовжується вічно і про які зараз в Європі подається набагато менше інформації, хоча вони вже члени Європейського Союзу: Болгарія, Румунія.

- Хотіла поговорити з вами про українське кіно. Зараз воно почало активно відроджуватися. Знімається багато нових фільмів, серіали будуть українські запускатися. Чи є у найближчих планах екранізація ваших творів? У вас же були дуже вдалі екранізації.

- Були і може будуть. Я щойно закінчив роман «Сірі бджоли», який дуже кінематографічний. Вже віддав його видавцю і в квітні він вийде. Зараз починаю готувати п'єсу за цим романом. Я навіть думаю, що з нього може вийти і маленький серіал, і просто кіно добре. Тим більше, що за тематикою це сьогоднішній день – Донбас, анексований Крим і вільна Україна, Запорізька область. Це історія людей із сірої зони ...

- Плануєте екранізувати?

- Я не планую, але сподіваюся, що з'явиться бажаючий екранізувати. Поки що я пишу п'єсу за ним на запрошення театру.

- З ким із українських акторів хотіли б працювати? Вже думали?

- Я не думав, але я знаю багатьох акторів мого чи старшого покоління. Молодих, може і менше знаю, але я побачив по українських фільмах, що у нас вистачає талановитих акторів. Тепер головне, щоб у них була робота. Я подивився «Червоний» за сценарієм Андрія Кокотюхи – це ідеальний груповий портрет акторського колективу України. Можливості – величезні. З такими акторами можна робити багато чого.

- У нас з'явилося багато свого кіно, але часто ці фільми такі важкі. От «Кіборги» вийшли, можливо треба більше розважального кіно знімати?

- В принципі, нам потрібна власна кіноіндустрія. Кіноіндустрія, як і книжковий ринок, має багато ніш і вони всі мають бути зайнятими. Тобто, нам потрібне і документальне сучасне кіно, і драми. Подивіться продукцію Голлівуду, там майже всі фільми – дуже комерційні й майже в кожному фільмі є елементи патріотизму, любові до Америки, американський прапор чи якісь інші символи. Ми скоро навчимося робити своє кіно, в якому навіть не в центрі, а з краю кадру буде те, що буде викликати гордість за власну країну і за її історію. А те, що зараз ми в стані війни, означає, що у нас будуть фільми про війну, а фільми про війну – завжди патріотичні тому, що наші мають перемогти ворогів.

- Але ж має бути певна державна ідеологія?

- Державна ідеологія – це дуже небезпечне поняття, тому що це дуже схоже на те, що називається цензурою, а коли держава каже – так роби, а так не роби – це не дуже правильно.

- Можливо, все ж, якесь держзамовлення на фільми має бути?

- Насправді, у нас половина фільмів – це держзамовлення, оскільки держава співфінансує їх, але без цензурування. Зараз комерційний успіх фільму, в якомусь сенсі, навіть важливіший, ніж зміст цього фільму, тому що нам треба створити ринок для власного кінематографу. Нам треба показати глядачеві, що він може піти не тільки на американські блокбастери чи французькі комедії, але й на українське кіно. І чим більше буде різного якісного кіно, тим більше ми будемо залучати глядача до кінозалів і тим більше впливатиме кожен фільм на культурний стан суспільства.

У нас же досі немає національного культурного простору, немає такого, щоб одну книжку обговорювали однаково від Сум до Чернівців. Кіно і музика – це види мистецтва, які легше поширювати на повний національний простір: якщо сказати, що прем'єра нового фільму запланована на певну дату, його показують у кінотеатрах кожного міста – і це вже створюється національний культурний простір. Люди, які на нього пішли, можуть у Фейсбуці чи де завгодно обговорювати цей фільм, але бути з різних кутів нашої великої держави. Тоді виникне справжнє розуміння і відчуття, що ми єдина нація, що ми єдиний народ, що у нас немає цього регіонального смаку чи регіонального маленького кутка, де ми обговорюємо тільки регіональну культуру чи якісь інші регіональні явища.

- А з книгами такого поки ще немає?

- З книгами такого не буде, поки не буде достатньо книгарень і поки не буде в телевізорі на національних каналах передач про літературу – і не тільки українську. У нас немає навіть інформації – яка книжка де виходить, тобто, виходить – добре, 100 книг виходить, про 3-4 можна робити на національному рівні дискусії, обговорення, презентації, анонси, тому що, якщо вийде, скажімо, нова книжка в Андруховича чи Оксани Забужко – це вже явище загальної української літератури, про це в принципі мають знати скрізь. Інше питання, коли початківець із Житомира написав першу книжку, то його має підштовхувати, піднімати регіон перед тим, як його побачать в інших регіонах. Насправді від регіону, від читачів, які там живуть біля нього, залежить наскільки вони високо можуть його підняти, щоб його побачили в Києві чи у Вінниці.

- Сила Фейсбуку має долучатися.

- Сила Фейсбуку – це серйозна сила, але вона ж може тільки підхоплювати те, що вже матеріалізовано в реальному світі.

Хоча навіть, коли ми у вересні збирали Міжнародний конгрес ПЕН-клубу в Львові з Українським центром ПЕН-клубу, приїхало більше двох сотень письменників, серед них були світові літературні зірки. Жоден центральний канал не показав цього, і в центральних газетах нічого не писали, нічого.

- Чому це так відбувається?

- Тому що це не комерційно, це не цікаво, тому що продаються добре вбивства і негативні новини.

- Тобто, ЗМІ самі привчили глядача до цього, а тепер глядач вимагає тільки чорнухи.

- Глядач вимагає, так дайте йому тієї чорнухи, але додайте й надії. Навіщо давати тільки чорнуху? Он, як росіяни хитро роблять – вони в новинах постійно показують: катастрофа у Венесуелі, пожежа в Америці, вбивство в Україні, відкриття нового заводу в Мурманську. Тобто, у них все погано, а у нас все добре. Це працює. Як воно працює, це інше питання, але просто небезпечно заряджати людей негативізмом.

- Мають же працювати в інтересах нашої держави, умовно якісь інституції, центри пропаганди?

- Знаєте, в Адміністрації Президента завжди був відділ внутрішньої політики, який ніколи не займався внутрішньою політикою. А без цього не можливе здійснення взаємної інтеграції всіх регіонів і створення політичної нації, не можливе об'єднання людей меседжами, універсальними для всіх, які не розколювали б суспільство, не запитували тебе – любиш ти Булгакова чи ні, а давали б відчуття, що ти – представник країни, народу, і всі – такі самі, як ти: люблять Батьківщину і хочуть, щоб вона процвітала. Це – головна робота для будь-якої державної структури, а вона не велася.

У нас тільки зараз зрозуміли, що культура – це те, що об'єднує націю. Ніхто не хотів і не думав, що це так важливо, щоб кордони держави збігалися з кордонами культурного простору держави. У нас було так: державні кордони були одні, інформаційний і культурний простір обіймали лише дві третини території держави, а третина була під культурним й інформаційним простором іншої держави. Ось вам результат.

Любов Базів. Київ

Фото Павла Багмута, Юлії Овсяннікової та Ольги Танасійчук