Колись я з подругою їхала машиною повз Музичний театр, і раптом така приємна дивина – назустріч за кермом червоного авто – Марія Бурмака. Я ледь ДТП не спричинила, так головою крутила, бо мені було надзвичайно цікаво побачити відому співачку не на сцені, а в абсолютно життєвій ситуації. І ось ми з нею зустрілися, щоб обговорити серйозні речі, що відбуваються у суспільному і культурному просторі нашої країни, але про ту зустріч на дорозі я їй розповіла.

- Маріє, вас на кожному кроці впізнають, чи вдається хоч інколи бути невпізнаною?

- Раніше у мене була червона «Мазда» із затонованим склом, тому, в принципі, я могла у ній сховатися, але на пішохідних переходах, коли пропускала людей, завжди бачила посмішки – це приємно, це особливі моменти. Зараз у мене інша машина з прозорими вікнами, але доведеться їх затонувати, бо я почуваюся зовсім, як на долоні.

- Але ж, напевно, так і має бути, це приємний бік слави?

- Це дуже приємно, бо більшість із тих, хто мене впізнає, ставляться до мене з повагою, знають мене і знають мою музику. Це репутаційні моменти.

Часто, особливо останнім часом, я просто йду вулицею, а зустрічні перехожі мені посміхаються, а я посміхаюсь у відповідь.

У цій професії я живу з 18 років, більше або менше мене впізнавали і в 90-х, і в 2000-х, я звикла. Звичайно, є певні незручності, бо коли тебе впізнають, хочеться завжди бути королевою, проходити, щоб квіти падали до ніг, але життя – не така проста штука.

Буває, коли, наприклад, хворіють рідні, або щось трапляється з тобою, не хочеться, щоб тебе ані бачили, ані впізнавали. Але тебе, все-одно, бачать і впізнають скрізь. В такі моменти я думаю собі: Боже мій, якщо говорити, що я колись хотіла перемогти цей світ, то очевидно це сталося.

Я є частиною українського шоу-бізнесу, але дуже специфічною його частиною. Моя музика у ньому вирізняється, і меседжі, які я даю у своїй музиці, і життєва позиція, і мої вчинки не зовсім шоу-бізнесові. Я колись сказала, я народна артистка України, тому я там, де мій народ, власне кажучи, і в таких побутових моментах теж.

Звичайно, як і всім людям, інколи мені хочеться погуляти, і я йду в парк, деколи мені хочеться походити пішки, я вдягаю кросівки, беру аудіо-книгу у вуха і ходжу.

І, буває, за молоком до кави я ходжу до дуже демократичної мережі супермаркетів, це все нормальні моменти.

Мені дуже допомогла порада, яку колись дав мій великий друг, хрещений батько моєї дитини і геніальний актор Богдан Бенюк, якого, очевидно, впізнають абсолютно всі. Але не завжди у артистів, навіть дуже відомих, матеріальний рівень сягає неземних висот, і вони можуть себе в якомусь коконі тримати, дуже часто улюбленці всіх ведуть досить скромний спосіб життя.

Тож, колись ми з ним їхали в метро, і я запитала: а от, як ти взагалі живеш, тебе ж впізнають всі? І він відповів, що просто на якийсь момент ти повинна навчитися з цим жити весь час.

- Ви дійсно завжди там, де ваш народ, в авангарді подій: Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності. Чи не відчуваєте психологічної втомленості від постійної боротьби?

- Я ж ніколи не намагалася бути в боротьбі! Але, очевидно, є така риса в моєму характері, я не можу бути осторонь, мені все цікаво, я дуже гостро сприймаю будь-яку несправедливість і завжди буду вступатися за людину чи за ситуацію. Але якщо мені не здається, що я повинна там бути, я там не буду, я відсторонюсь від подій.

Якщо говорити про моменти боротьби зараз, то наразі мені не дуже зрозуміла політична ситуація, я не бачу себе на боці якоїсь сторони. Тому я абстрагуюсь, я не займаюся політикою і можу мати розкіш взагалі не давати оцінку подіям, які відбуваються.

Бувають ситуації, коли мені здається, що можна висловитися на Фейсбуці, написати свою думку, але перед цим треба сто разів подумати, чи насправді вона когось цікавить і чи, таким чином, ти не накидаєш бруду на вентилятор.

Якось, я собі вирішила, що веду свою маленьку партизанську війну, тобто, пишу і буду писати про вартісні події, про людей, яких я поважаю, буду захищати моральні цінності.

У мене був дуже довгий період, коли хворіли батьки, і їх не стало врешті-решт, у мене доросла дочка, яка деколи радує, а деколи є джерелом тривоги, бувають ситуації, коли я фізично не можу брати участь в певних суспільних процесах або тим більше в благодійних чи волонтерських заходах.

А люди вважають, що артисти - повинні бути скрізь і завжди співати безкоштовно, коли їх запросять, а я розумію, що коли мені було важко морально і фінансово, не так-то багато людей хотіли прийти на допомогу. В деяких ситуаціях я відчуваю, що повинна допомогти своїм близьким, а у мене вже просто на це немає сил.

- Чи є у вас політичні амбіції?

- Якщо говорити про амбіції, то у мене було бажання і була спроба потрапити до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення у 2014 році. Певні політичні сили мене підтримали, певні не підтримали, тоді про мене багато писали і я відчувала стріли на свою адресу від конкуруючих сторін, бо, як публічна особа, я, можливо, тоді була найпомітніша, і врешті-решт, мене не вибрали.

Я маю своє бачення ситуації, але позитивним стало те, що на цей момент я абсолютно чітко розумію, як працюють політичні домовленості чи рейтингове голосування.

Через кілька днів після мого необрання я все обдумала і відчула радість від того, що я не там, тому що всі нарікання, які б адресувалися Нацраді, були б наріканнями, адресованими мені, оскільки я помітна публічна особа.

Я вважаю, що і моя громадянська позиція та інтелектуальний рівень дають мені право думати, що я була б об'єктивним політиком, але я не готова до моральної сторони цієї діяльності, я це абсолютно відверто кажу.

Я маю іншу перевагу – впливати на людей через свою музику, через те, що потрапляє в серця, це вияв доброти і любові. І я боюся це втратити.

А з приводу політики, мене смішить інше: деколи я у Фейсбук пишу свої думки з приводу якихось соціально-значущих речей і тоді дуже чітко бачу, що певні політичні сили приймають це на свій рахунок і масово поширюють, а інші – навпаки, масово обливають мене брудом у коментарях, на кшталт: «Хай сидить собі й співає». От тоді я розумію, що можу говорити резонансі речі.

Тож, не кажу, що ніколи в житті не займатимуся політикою, але зараз, чітко розуміючи, що і як там відбувається, я залишаю для себе приємну сторону життя.

- ... і розкіш взагалі не давати оцінку подіям, які відбуваються.

- Так, тому що політики повинні мати певну позицію і реагувати на всі події, що торкаються життя суспільства.

От відбулося бомбардування хімічних баз у Сирії – і вони повинні висловитися, донести своїм виборцям позицію з приводу всього: з приводу рішення Макрона летіти до Росії, введення санкцій проти Росії чи інших політичних подій, якими всі цікавляться.

Людям важливо знати, яку той чи інший політик або політична сила має позицію, від цього залежатиме, голосуватимуть вони за них чи ні.

А я зараз можу висловитися, а завтра можу не мати чіткої позиції й просто нічого не писати, а післязавтра я можу думати, що у мене є якась думка, але вона може бути помилковою, тому що я маю право на помилку.

- Ви торкнулися теми волонтерства, чи часто зараз їздите до прифронтових територій?

- Зараз рідше набагато.

- Хотіла запитати про вашу першу поїздку, коли ви наважилися і поїхали, чим вона запам’яталася?

- Поїздки були різні, більш масштабні й менш масштабні, більш організовані й менш організовані, особливо багато було у 2014-2015 роках.

Перший був тур «Підтримаємо своїх» – саме у дні, коли підбили Боїнг, їхати досить страшно було.

Ми тоді робили великі концерти в прикордонних містах: Краматорськ, Ізюм, Слов’янськ, жителі дуже дякували і казали, що українські артисти практично ніколи не приїжджали до них, і це не вина артистів, просто для того, щоб провести концерт, його має хтось організувати.

Потім були різні поїздки: просто з гітарою, з невеликою групкою людей на передову, дуже часто бувала у військовому госпіталі.

Також ми відіграли багато концертів, де збирали кошти для військових, на протези, або для дітей, які залишилися, була ціла низка концертів, вони і зараз продовжуються.

Але на якийсь момент волонтерський рух став не дуже зрозумілим: хто збирає? Які офіційні рухи? Комусь ти довіряєш, комусь перестаєш довіряти, стало багато складнощів у розумінні, що і як.

У мене трапилися особисті складності в сім’ї, в 2016 році не стало мого батька, він сильно хворів, то були найважчі дні, і я трошечки абстрагувалася, просто фізично не могла поїхати з Києва.

Я й зараз часто відмовляюся, тому що бувають моменти, коли ти розумієш, що вже не можеш фізично. Але я завжди беру участь, коли мене просять, у концертах зі збору коштів для онкохворих дітей чи для дітей героїв АТО, ніколи їм не відмовляю, а так, досить вибірково зараз уже до цього ставлюся.

- Хочу перейти до мовного питання. Ви родом із Харкова, всі знають, що це російськомовне місто, але ви спілкуєтесь, я так розумію, і на сцені, і в побуті, виключно українською мовою. Це було виховано змалечку чи, можливо, на якомусь етапі стало свідомим вибором?

- Знаєте, моя сім'я, з одного боку не показова, з іншого боку – показова. Мої батьки познайомилися в симфонічному оркестрі Харківського університету, мама і тато грали на скрипці, тато з двох років жив у Харкові, а мама народилася в Прилуках Чернігівської області й приїхала сюди вчитися.

До знайомства з мамою тато був російськомовною людиною, та й мама намагалася говорити російською, між собою вони спілкувалися російською. А коли одружилися, тато почав їздити до Прилук, він історик за фахом, почав читати архіви, копати і розуміти, що взагалі відбувалося, як зачищали українство в Україні – 1933, 1937 рік, Голодомор. І він вирішив, що вивчить мову і наша сім'я буде україномовною. Центр Харкова, і мене в 4 роки почали вчити української, хоча перше слово було російською.

- Це свідомий вибір тата, який він прищепив вам?

- Причому, я вчилася в школі, яку закінчив тато, – і вчителі, які його вчили, вчили й мене. Він деколи приносив мені підручники українською, з історії у мене єдиної у класі був український підручник.

Мої однокласники приходили до нас додому, і батько з ними спілкувався українською, всі дивувалися, сміялися, деколи іронізували наді мною, але я вже тоді була така дівчинка, що могла дати всім здачі.

І от, я цього року зустрічалася зі своїми однокласниками, 30 років після випуску було, і вони всі сказали, що тільки зараз, в дорослому віці зрозуміли, що насправді робив дядя Вітя. Вони зараз почали розуміти, що Харків – це українське місто і вони приходили в одну сім'ю, де говорили українською, і це була моя сім'я.

У мене був дуже курйозний момент у 1995 році, я вже була вагітна донькою, їхала на тролейбусі, мені на виході чоловік подав руку і я сказала йому «спасибо», а він мені й каже: Маріє Бурмако, я так люблю ваші пісні, вони пробудили в мені українця, а ви мені кажете «спасибо». Я тоді вперше зрозуміла, що мене асоціюють з Україною, і чекають від мене української мови.

Майже всі мої пісні – українською, але є одна російська на вірші дуже гарного харківського поета Бориса Чичибабіна, це поет-шістдесятник, прекрасний український російськомовний поет. Я також співаю польською, є пару пісень лемківською говіркою, співаю англійською, у мене є переклади пісень, але це, переважно, коли я за кордоном.

Тобто спочатку це був вибір моєї сім'ї, а вже потім став моїм вибором у всіх життєвих ситуаціях. У мене були ситуації, коли навіть у романтичних стосунках я говорила українською, він – іншою мовою.

Я тоді сказала, що я говоритиму з тобою українською, бо українська – це мова мого серця, я можу говорити російською, але тоді це проходитиме через розум.

- Чи є виправдання артистам, акторам, які досі їздять на гастролі до Росії? Як ви до них ставитеся?

- Розумієте, у нашому суспільстві дуже багато подвійних стандартів – і це дуже неприємно.

По-перше, статус того, що відбувається, – це війна чи АТО? Які мають бути дії держави з цього приводу? По закону, ніби то, немає заборони чи законних претензій до артистів, які їздять виступати до Росії.

Є питання совісті. Я б не поїхала. А деякі артисти їдуть, але їдуть і деякі бізнесмени, а ще є люди, які працюють на транснаціональні компанії, які дуже патріотично себе ведуть в Україні, але тим не менше головний офіс у них знаходиться в Росії й вони не кидають роботу, а коли їм треба, вони їдуть до Москви.

На цьому тлі засуджувати артистів дивно. Насамперед, має бути побудований законний механізм з цими поїздками.

Справа в тому, що артистів, які їздять у Росію, багато, але одних піддають остракізму, а на інших не звертають уваги.

- В'ячеслав Кириленко запропонував проект закону для боротьби з таким явищем: зокрема, як один із механізмів, пропонує титрувати кліпи артистів, які їздять до Росії, такі собі «чорні мітки ставити».

- Я взагалі це слабо уявляю. Завжди треба ставити реальні цілі. Тобто, я навіть не уявляю, як це можна зробити технічно. Але мова про те, щоб такий закон передбачав якість фінансові моменти, бюджетні, можливо, в цьому був би сенс.

Люди голосують фінансово, і артисти, які мають більший ринок, можуть заробити більше грошей, відповідно, можуть робити дорожчі кліпи і більше вкласти в свою музику і ротацію. Тобто, у них є ринок України плюс ринок Росії.

Це зрозуміло з бізнесової точки зору, а не з моральної.

Треба сподіватися на свідомість людей, хоча це теж дуже складно. Не знаю наскільки можуть бути дієвими якість написи на кліпах. Можливо, від держави потрібно більше системної допомоги українським артистам, а не заборон.

- Але ж заборона російського медіа контенту вже вплинула суттєво на розвиток українського шоу-бізнесу?

- По-перше, ми не можемо казати, що є заборона російського контенту, є введення закону про кількість української мови на радіо, що стосується квот.

Це зіграло дуже гарну роль, у радіоефірі з'явилося дуже багато гарних українських музикантів, дуже молодих груп, які розвиваються.

Цього немає на телебаченні, є закон, прийнятий для радіо, а для телебачення такого закону немає, тому говорити про заборону російського продукту ми не можемо. Увімкніть музичні канали, там понад половина ефіру – російські кліпи.

Ситуацію з російськомовними серіалами, здається, врегулювали, бо серіали з Росії є частиною пропаганди, і це ми всі бачимо.

В України є свій кінобізнес, є виробництво серіалів, їх треба десь показувати, краще хай в українському просторі показують українські серіали. Таким чином будуть залучені українські актори і створені якісь кращі умови для українських продюсерів.

- Ви слідкуєте за новими українськими фільмами?

- Взагалі, в Україні багато чого гарного, різного, цікавого, веселого знято: «Сторожова застава» Юрія Ковальова, «Дзідзьо контрабас».

Останній фільм, який мене вразив – це «Міф» про Василя Сліпака.

Чесно кажучи, я йшла його дивитися в пригніченому настрої: війна триває, постійно гинуть хлопці, і коли це все закінчиться – не відомо, було сумно і боляче. Ще така затяжна зима була.

Але цей геніальний фільм – не тільки про війну, це фільм про творчість, про те, як повинна себе вести творча людина.

Там є момент, коли Василю Сліпаку говорять, що він талановита людина і повинен був берегти свій талант. Зі сторони може так і здається, а він каже, що «ніхто не може за мене вирішити, це є мій вибір».

Тому що, насправді, творча людина – це і є людина, яка робить вибір, яка рефлексує на те, що відбувається, це природа творчості. І творча людина якраз так і має вчиняти.

Тому цей фільм на мене, з останніх українських, справив найбільше враження.

- Нещодавно ви себе спробували на театральній сцені. Можливо, ви відкриєтеся ще й як актриса?

- Так. Ви знаєте, це ж була не просто роль. У мене є ціла дитяча програма і два дитячих диски. Перший диск я написала в 2011 році на вірші українських поетів. Там є одна пісня на мій вірш «Можна бути песиком, можна бути котиком», яка в цьому році на радіо «Країна FM» була визнала найкращою дитячою піснею.

Я знаю, що діти їх люблять, і от я запропонувала Станіславу Мойсеєву, художньому керівнику театру Франка, дитячу виставу.

Разом із режисером Андрієм Маєм та автором тексту Деном Гуменним ми створили фантастичну п'єсу «Мама сказала ні», це моя ідея була так назвати. Там є персонаж Містер Ніхто, який допомагає дітям робити шкоду, не дитина робить шкоду, а Ніхто.

П'єса була поставлена на моїх піснях і, звичайно, я хотіла зіграти – і зіграла там, центрового персонажа. Це мама хлопчика Остапчика, мама продавця повітряних кульок, мама Санти, мама супермена і врешті-решт мама Містера Ніхто, ще й таку роль всередині – вчителька Караоке, яка з залом співає «Можна бути песиком». Мені це дуже подобалося.

Коли я почала працювати над роллю, треба було написати дві головні пісні для головних героїв – для хлопчика Остапчика і арію Містера Ніхто. І я попросила свого тата мені допомогти, бо він завжди писав привітання-віршики всім на дні народження, постійно римував, любив це і в нього гарно виходило.

Він написав куплети, я написала приспіви. А потім я вирішила, що ми з татом напишемо ще й другий дитячий альбом. Він вийшов у кінці 2016 року. Тато всі пісні почув під гітару, але альбом вийшов, коли батька вже не було, 2 серпня його не стало. Цей альбом я присвятила пам'яті тата.

Він був на прем'єрі «Мама сказала ні», та на всіх цих виставах, тому вона для мене цінна. Зараз я вже не граю, на це немає особливо часу і можливостей. Вона з успіхом йде в театрі Франка третій рік, там аншлаги. Є дві прекрасні актриси, які грають роль, співають мої пісні.

Я фактично просто дала в користування свою музику.

- То зараз же Держкіно планує створювати дитячі мультфільми, не запрошували вас до співпраці?

- Поки що ні. Хай звертаються.

Я стільки багато всього роблю, що звертатися сама не буду, по-перше, а по-друге, на той момент, коли я писала дитячі пісні, якось трохи відійшла від дорослої творчості, але – я ж не дитяча співачка.

Свого часу «Малятко ТВ» зробило мультики на деякі мої пісні, я знаю, що діти дивляться, там 200-300 тисяч переглядів.

Але є така трошки дивна  річ: от у мене два дитячих альбоми, фактично програма на годину-півтори, а мене лише одного разу запросили заспівати на дитячому фестивалі.

Тобто, це ніби всім подобається, це ніби краща дитяча пісня, але на минулорічні головні ялинки країни все одно запрошували не мене.

- Кажете, не вистачає часу, ви постійно в творчому процесі, щойно пройшов ваш «Весняний концерт».

- Так, ми презентували дуже красиве відео на мою нову пісню "Що ти про мене знаєш". Ми виступили у концерт-холі Caribbean Club Concert Hall разом із групою «Gypsy Lyre», з якою я працюю вже три роки, у них особливо цікава музика, їхній стиль – це поєднання латиноамериканської та європейської музичної культури. Буде презентовано дуже красиве відео пісочної анімації, яку створила Світлана Гончаренко.

Любов і пристрасть, радість і ніжність – це те, про що я пишу, тому на концерті було сонячно і весело. “Після зими" з її “Інеєм” обов'язково “І прийде весна”, а потім “Танцюй”, і “Сонцем, небом, дощем”, і “Не бійся жити”. Це саундтреки подій і почуттів, які ми з вами переживаємо разом.

- Чи можна вважати ваші пісні автобіографічними?

- Так, вони, звичайно, всі про мене. Тому що творчість завжди дуже індивідуальна, я пишу про себе, про свої життєві переживання, про свій досвід, певні розчарування і висновки. Не треба їх сприймати абсолютно буквально, але це історія про те, як бачить світ жінка мого віку. Це вже не про романтичне кохання 18-ти років.

- А це ж правда, що пишеться краще, коли у душі вирують пристрасті, переживання?

- Пишеться по-різному. Не завжди мають бути переживання. Мене може надихнути гарна вистава, деколи їду машиною, чую якусь відому світову пісню, і придумую, як би можна її було перекласти українською, або я підмічаю цікаві фрази. Світ постійно дає поживу для рефлексій та висновків, і тоді ти пишеш.

«Це не тільки шоколад, смак ванілі на губах, Це коли уже не можеш, повернутися назад» – ця фраза просто, раз, і впала.

А бувають моменти, коли я просто пробую писати без якогось особливого натхнення. Як спортсмен, котрий повинен весь час тренуватися, я постійно граю на гітарі й постійно намагаюся скласти слова, фрази.

Любов Базів. Київ