Десятка неймовірних музейних артефактів. Частина 2
Публікуємо другу частину добірки «Десять історій про неймовірні музейні артефакти» (частину першу читайте тут), для створення якої ми попросили регіональних кореспондентів агентства знайти у своїх містах музейні експонати, котрі вразили і зацікавили б наших читачів – як краєзнавців, так і туристів.
ВІННИЦЯ. ЗОЛОТО САРМАТСЬКОГО ЦАРЯ ІНЕСМЕЯ
Понад дві тисячі років тому на теренах нинішньої Вінниччини знайшов останній притулок сарматський цар Інесмей. Як він опинився у цих землях, за яких обставин пішов до інших світів – науковці ще не з’ясували. Відомо, що по ньому залишились карбовані гроші, які ходили в Ольвії, та його поховання, яке науковці Вінницького обласного краєзнавчого музею віднайшли поблизу села Пороги Ямпільського району. Ця знахідка у 80-х роках минулого століття стала науковою сенсацією, а виявлене під час розкопок золото – найвідомішим експонатом музею.
“Це були мої перші розкопки. У жовтні-листопаді 1984 року в селі Пороги Ямпільского району проходила експедиція нашого музею. Керівником експедиції був Борис Лобай, ще у ній брали участь археологи Валентина Загоруйко та Володимир Прилипко. Чому розкопували той курган? Бо на той час на полях працювала зрошувальна система «Дністер» – махіна на величезних колесах, а кургани заважали її руху. Тому фактично це була рятувальна операція. Курган був заввишки всього один метр, і ніхто й не сподівався, що там буде таке чудо”, – розповідає заввідділом охорони пам’яток, історії культури Вінницького обласного краєзнавчого музею Марина Потупчик.
За її словами, цей курган нічим особливим не вирізнявся з-поміж інших 600, розвіданих на території Вінниччини. Власне, курганів в області було більше, але у 50-ті роки минулого століття в агрокультуру прийшла глибока оранка і значна їх кількість була знищена. Нині їх можна розпізнати хіба що на аерофотозйомці.
Що ж до «царського» кургану, то спочатку там знайшли поховання, які відносяться до доби бронзи – це так звана ямна культура.
“Але коли все було більш-менш розчищене, ми побачили кам’яний заклад і зрозуміли, що це аж ніяк не ямна культура. Почали розчищати далі і побачили величезну поховальну яму, де й лежав сарматський цар Інесмей. Це було справжнє відкриття, значиме і для нашої області, і для України, адже то було перше поховання сарматської культури, виявлене на Вінниччині”, – розповідає науковець.
Цар був похований у дерев’яному саркофазі – це свідчило про вплив античності й було знаком поваги до цієї людини й її високого статусу. У поховальній камері також стояли дві чудові амфори із залишками винного каменю, і, звичайно, все, що було на цареві. Зокрема, при ньому лежала гривна – шийна прикраса, у центрі якої – дві конячі голови, які цілують сонце. У цих речах були відтворені основні сили, яким поклонялися люди. Іще був золотий браслет.
Пані Марина пригадує, що через дві тисячі років опісля свого поховання сарматський правитель постав перед очима археологів у червоному шкіряному одязі. Куртка його була розшита золотими пронизками – циліндрами, зібраними в орнамент. Іще на ньому було два пояси – парадний і портупейний. Парадний – чудовий, він мав дві золоті бляхи на залізній основі. На них зображений «хижий» сюжет – грифони, що шматують один одного. І ще п’ять накладок із тамгою – особистим тавром людини, яка там була похована.
“Ось ходімо, самі подивитесь, у нас зараз експонуються копії речей з того скарбу, – запрошує Марина Потупчик і показує царські прикраси. – Бачите, елементи з портупейного пояса – чудовий витвір ювелірного мистецтва. Він прикрашений емаллю, має дві повністю литі золоті пряжки. На них зображена людина східного типу з розкосими очима і «хвостиком» на голові, а на грудях у неї – закритий халат. Він сидить за протомою – верхньою частиною тіла пантери і тримає за лапки двох грифонів, які шматують якусь тварину. Дуже войовничі сюжети, чи не так? Та й звіриний стиль відображає суть сарматів – кочівників і завойовників. Тому не дивно, що в похованні й царський меч знайшовся, – залізний, у дерев’яних піхвах, обтягнутих червоною шкірою. Вони прикрашені золотими накладками – пластинкою у вигляді безгривого лева у стані спокою. А на руків’ї меча – лев у стрибку”, – демонструє музейниця.
А ще наближені спорядили царя в інший світ срібним кубком із дивовижною ручкою у вигляді невідомої тварини. Далеко не одразу археологам вдалося з’ясувати, що це степовий кінь, на яких пересувалися сармати. Він дуже гарний, горбоносий, теж затаврований тамгою.
Пані Марина каже, що оте тавро й допомогло ідентифікувати, чиє ж поховання віднайшли вінницькі археологи.
“Коли ми почали з’ясовувати, хто ж то міг бути, знайшли в історичних джерелах, що у 80-ті роки першого століття н.е. в усім відомій Ольвії співправителями були сарматські вожді Форзой та його наступник Інесмей. Існує монета, яка карбувалася у той час. На одному її боці було зображення володаря ольвіополіта, а з іншого – портрет чоловіка з бородою і напис «Базилевс Інесмей». І оце дало можливість на 90% стверджувати, що у нас був похований саме він, Інесмей, на якому закінчується рід Форзоя. Тамга, виявлена на знайдених предметах, відноситься саме до схеми Форзоя-Інесмея. А те, що вони потрапили до писемних джерел, свідчить, що це були визначні правителі свого часу”, – стверджує науковець.
Цікаво, що череп сарматського царя був розколотий. Можливо, його пошкодила при падінні кришка саркофага, але не виключено, що цар загинув у бою. Поки що цього науковці не з’ясували, як і того, яким чином він потрапив на територію нинішньої Вінниччини.
“Але це ще не все: біля чоловічого поховання було знайдене й жіноче. Ця поховальна камера була неглибокою і невеликою. Там лежав кістяк жінки із золотими прикрасами. У неї були золоті скроневі підвіски зі скляними вставками, намисто із підвіскою у вигляді метелика, а комір сукні був обшитий золотими накладками. Біля неї знайшли дві посудини – кулястий глек коло голови, а також курильницю, яку, як ми припускаємо, використовували для одурманюючих речовин. Цікаво, що у похованні не знайшли жодних знарядь праці. Ми так зрозуміли, що це дружина Інесмея, жінка царського роду”, – каже пані Марина.
Нині копії скарбів царя Інесмея та його супутниці в потойбіччя експонуються на виставці раритетів музею, присвяченій його 100-річчю. Оригінали ж, страхова вартість яких сягає сотень тисяч доларів, зберігаються у запасниках музею, позаяк виставляти їх – з огляду на історичну цінність – дорого і клопітно, потрібна спеціальна охорона. Востаннє їх експонували 2016 року під час виставки «Коштовні сторінки історії Поділля». Утім, можна замовити приватну платну екскурсію і побачити скарб сарматського царя.
До речі, Вінниця могла би й не мати такого надбання, адже опісля виявлення сарматського золота його дуже хотіли забрати до столичного музею скарбів. Утім, тодішньому директору краєзнавчого музею вдалося знахідку відстояти і вона залишилась у Вінниці. З того часу експонати побували в різних країнах Європи, а в Україні Їх, вважайте, і не бачили.
ТЕРНОПІЛЬ. ЕНКОЛПІОНИ – НАГРУДНІ ХРЕСТИ ЧАСІВ КНЯЖОЇ РУСІ
Серед понад 280 тисяч експонатів Тернопільського обласного краєзнавчого музею, якому цього року виповнюється 105 років, є два споріднених, хоча знайдені вони в різні часи у протилежних куточках області.
Це – так звані енколпіони, нагрудні хрести часів Княжої Русі, які часто носили поверх одягу. Про їхню цінність і раритетність говорить та обставина, що з певних міркувань нині ці сакральні речі не виставлені на загальний огляд у музейному закладі, а зберігаються в особливому сховищі, звідки, спеціально для кореспондента агентства завідувач сектором фонду археології музею Тамара Ковальчук винесла їх «на світло» й трепетно передала у руки своєму колезі – відомому тернопільському історику, археологу, завідуючому відділом давньої історії музею Олегу Гаврилюку.
“Це унікальні артефакти, які мало де зустрінете в інших музеях. По суті, оці два енколпіони, яким не менше 750 років, це – мініатюрні розкладні коробочки з бронзи. Одна зі стулок завжди робилася із зображенням розп’яття Ісуса Христа, інша – Пресвятої Богородиці. Такі релігійні обереги мали особливий «секрет». Вони, закріплені на ланцюжку, розкладалися, а всередині у них зберігалися часточки святих мощів або освяченої просфори Богородиці”, – розповідає Олег Гаврилюк.
Такий «хрест-складень», який носили князі, ченці, заможні паломники, часто називали «мощевик» і надавали йому особливого значення, вважаючи, що це – свідчення благодаті Святого Духа.
“А як потрапили вони сюди, у музей?”, – цікавлюся у Гаврилюка.
За його словами, той, де зображений Ісус Христос, Богородиця і шість апостолів, років із десять тому в музей принесла мешканка села Слобідка Заліщицького району, це на півдні Тернопільщини.
“Коли вона розгорнула хустинку, то ми просто оторопіли. Такої унікальної, дуже цінної археологічної знахідки за понад 100-річну історію музею у нас ще не було. А коли ми запитали, а скільки ж та жіночка хоче за цей археологічний артефакт, то вона замислилася і тоді сказала, що… 40 гривень. Я цю суму віддав, і згодом цей уже експонат-раритет із відповідним паспортом-описом зайняв своє місце у музейних фондах”, – згадує Олег Гаврилюк.
Він також розповів, що інший хрест-складень, точніше, одна його частина, була знайдена біля села Городище Козівського району.
“У тих околицях був колись давній курган, принаймні, я там не раз знаходив рештки культури Княжої Русі. А колись, ще в радянські часи там прокладали дорогу – і той курган розорали, місцеві жителі й досі в тій окрузі знаходять різні археологічні свідчення давньої історії. За переказами, там був град Бозко, який спалили татаро-монголи. До речі, цей град навіть згадується в Іпатіївському літописі. Ось там кілька років тому і знайшли цей бронзовий хрест-складень, на якому зображено на троні Матір Божу з Ісусом Христом на руках. Тут же – погрудні рельєфні зображення двох святих чи апостолів”.
На жаль, не відомо, де відлиті ці хрести, на них немає певних свідчень про прадавнього майстра-ювеліра. Можливо, у Візантії, звідки й походить сама назва – «енколпіон», чи в Києві, або ж у Галичі, де теж діяли у ті часи ювелірні майстерні з виготовлення таких хрестів-оберегів, додав Олег Гаврилюк.
УЖГОРОД. ГІГАНТСЬКИЙ ДОМАШНІЙ ЕЛЕВАТОР ІЗ ЦІЛЬНОГО ШМАТКА ЛИПИ
Гігантський кадуб для зберігання зерна, зроблений у ХVIІ ст., віднайдений на Закарпатті (Великоберезнянщині) й перевезений до Музею народної архітектури та побуту в Ужгороді у 1968-му році відомим етнографом Павлом Федакою.
“Таким експонатом не може похвалитися жоден інший скансен у країні, – каже Тетяна Сологуб-Коцан, завідувач відділу масової науково-освітньої роботи Закарпатського музею народної архітектури. – Унікальний він через те, що ця ємність зроблена з цільного шматка дерева – липи, що має понад 1,5 м у діаметрі. Висотою кадуб – два з гаком метри, вміщує понад 2 тонни зерна. Товщина стінок – 7 см”.
“Знайшли його науковці під час експедиції у селі Гусний на Великоберезнянщині, – розповідає директор Закарпатського скансену Василь Коцан. – Один дід у селі дізнався, що вчені шукають ексклюзивні речі, то привів їх до своєї хати й показав оцей кадуб. Цікаво, що стояв він на горищі, й коли його захотіли зняти, він не проліз в отвір, який вів на горище. Тобто, цей кадуб туди винесли ще тоді, як хата тільки будувалася – до перекриття даху. Після того його ніхто не чіпав. Власник казав, що зроблений він «ні за мої, ні за мого нянька тямки» – тобто, навіть батько того 90-літнього чоловіка не пам’ятав, відколи цей шматок дерева там був. Але ні до, ні після схожих кадубів для зерна музейники не знаходили”.
Звісно, науковці, які одразу ж хотіли забрати унікальну річ від селянина до музею, засмутилися, але згодом з’ясувалося, що діти того діда планують зносити стару хату й ставити нову. Тому через рік, як стару дерев’яну хату розібрали, цей кадуб таки зняли з горища – й доправили до музею. З горища на вантажівку його знімали шестеро чоловік!
“Примітно, – кажуть музейники скансену, – що днище в кадуба приставне, окреме – за час, відколи кадуб стоїть у музеї (це понад 50 років), воно вже двічі зігнивало. А саму гігантську діжку-елеватор науковці нині двічі на рік обробляють антисептиками – аби не завівся шашіль й унікальна старожитність не пропала.
СУМИ. РАЛО – ПЕРЕДВІСНИК ПЛУГА
Дерев’яні землеробські знаряддя є рідкісними археологічними знахідками, і здебільшого їх знаходять поза межами археологічних пам’яток: у болотах, де зберігається деревина, на периферії освоєних людиною територій.
В експозиції Сумського краєзнавчого музею одним із найцінніших експонатів є дерев’яне рало, яке було випадково знайдене в 1921 році на торфовищі біля села Токарі поблизу Сум.
„Воно привертало до себе увагу багатьох відомих дослідників, зокрема Дмитра Березовця, Бориса Шрамка, Юрія Краснова, які намагалися встановити більш-менш точну дату появи цього артефакту, але і зараз у плані його інтерпретації і датування існують суперечності”, –розповідає кореспондентові Укрінформу вчений секретар Сумського краєзнавчого музею Віра Іванова.
Зокрема, Дмитро Березовець, який дав перший опис знаряддя, припустив, що воно мало залізний наральник, односторонній відвал і, отже, було ранньою формою плуга. Виходячи з цього, він датував знаряддя другою половиною І тисячоліття нашої ери.
Іншу гіпотезу висунув відомий скіфолог Борис Шрамко. Загальна схема конструкції дозволила йому віднести токарівське знаряддя до групи грядільних кривогрядільних рал і, за наявності поблизу місця знахідки поселення скіфського часу, визначити його як скіфське рало V-ІV ст. до н.е.
Юрій Краснов звернув увагу на схожість токарівського рала та дабергоцького з Німеччини й досить аргументовано вказав на однакові традиції виготовлення цих знарядь та їхню хронологічну близькість (дабергоцьке рало датоване радіокарбонним методом 733±80 роком н.е., тобто VІІІ ст.).
Як розповіла завідувачка сектору Сумського краєзнавчого музею Лариса Білинська, завдяки допомозі наукового співробітника інституту історії матеріальної культури Російської академії наук О.Щеглової зразок деревини токарівського рала було передано в лабораторію радіовуглецевого аналізу і досліджено з урахуванням всіх обставин, які могли впливати на точність.
Отримана радіовуглецева дата зразка не відповідала жодному з висловлених раніше припущень.
Таким чином, за її словами, з урахуванням поправок, знаряддя слід віднести до III-IV ст. н. е., тобто періоду поширення на Дніпровському Лівобережжі київської та черняхівської археологічних культур.
ЧЕРНІВЦІ. КАРТИНА, ЩО ДАЛА БІДНОМУ ХЛОПЦЮ ШАНС НА НАВЧАННЯ
У найстарішому музеї Буковини – Чернівецькому обласному краєзнавчому (у 2018 році заклад відзначає своє 155-річчя) зберігається найбільше зібрання матеріалів, що стосуються природи, археології, історії, етнографії та культури регіону (понад 100 000 експонатів).
Серед них є багато унікальних та цікавих, з особливою історією. Наприклад, картина 1936 року, на якій зображено резиденцію митрополитів – нинішній центральний корпус Чернівецького національного університету, що включений у Світову спадщину ЮНЕСКО.
Про історію створення цієї картини нам розповіла Марія Унгурян, завідувач відділом новітньої історії краєзнавчого музею.
«Про автора картини «Загальний вигляд резиденції митрополитів» Миколу Петрова нам, на жаль, відомо небагато. Виходець із бідної сім’ї, він зі самого дитинства мріяв навчатись у найпрестижнішому на той час закладі. У 1935 році Микола спробував вступити в університет. Проте, не зміг цього зробити через брак коштів. Це був період панування у Чернівцях румунської влади, тоді навчання в університеті було платним», – пояснює музейний працівник.
Але хлопець не здався. Він задумав великий проект. Вирішив створити картину із зображенням резиденції митрополитів. Протягом року Микола Петров працював над своїм творінням.
«Картина зроблена методикою випалювання на дереві із використанням фарби. Коли хлопець завершив свою роботу, він прийшов до університету і подарував картину буковинським митрополитам. За такий гарний дарунок йому дозволили навчатись в університеті безкоштовно. Він вступив на теологічний факультет і навчався на священика», – сказала Марія Унгурян.
Про подальшу долю автора картини працівникам музею не відомо. Певний час картина зберігалась у музеї Буковинської митрополії. А в 1940 році після об’єднання крайового, промислового, музею народовідання та музею Буковинської митрополії експозиція потрапила у нинішній обласний краєзнавчий музей і зберігається тут досі. Вона наочно підтверджує, що будь-якої цілі можна досягти, якщо уперто цього прагнути і завзято працювати.
Антоніна Мніх, Олег Снітовський, Тетяна Когутич, Сергій Ханін, Віталій Олійник. Вінниця, Тернопіль, Ужгород, Суми, Чернівці
