Ганна Барвінок: Як мені не збожеволіть! Життя та кохання дружини Куліша
Історія то, певною мірою, ланцюг імен. І зайве нагадувати, що в історії України яскравих імен не бракує. Однак дорослішають одні покоління, приходять інші, самобутні особистості дивним чином із конкретних людей стають легендами, міфами, бувальщинами чи мешканцями нудних підручників… Насправді ж наші генії та класики були живими людьми – зі своїми болями та радощами, зневірою та сподіваннями на краще, здобутками та втратами. Вони були різними, але мали спільний корінь – Україну; вони мали творчий ген – правду; вони визріли, бо точно знали, заради чого живуть.
Разом із низкою українських медіа Укрінформ сьогодні дає старт мультимедійному цикловому проекту – “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”. Яку мету ми ставимо перед собою? Зняти ідеологічну патину з тих, кого возвели на п`єдестал, спираючись на різні джерела, нехай суб’єктивно, але мовою ХХI століття розповісти про найяскравіші особистості, якими пишається Батьківщина: державників, мислителів, діячів науки, культури, спорту, церковників, освітян, меценатів. Про тих, кого ми знаємо, кого лише впізнаємо, і про кого геть забули.
“КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ” – це не лише спроба повернути пам'ять про відомих людей, ні. Це, швидше, спроба повернути Людину в нашу історію.
Як у мистецтві, так і в житті, Ганну Барвінок цікавило, за власним визначенням, “кохання української жінки та чи щаслива вона”. Життя ж піднесло їй самій келих із гірким трунком. Вона випила його з гідністю, якій позаздрили б найшляхетніші персонажі шекспірівських п`єс.
На мій погляд, якнайточніше її феномен визначив Іван Франко, одного разу назвавши її “поетом жіночого горя”, іншого – “праматір’ю української літератури”. Чому так? Вона точно знала, про що пише, бо розуміла, як і заради чого живе. У “Невідісланому листі Кулішеві” Ганна Барвінок молилася і сподівалася:
– Все потайне перейде в балачки, / Все пройде, мій Кулішику, все пройде... / Та як мені перестраждати се? / Скоритися в усьому Божій волі? / Молитва, кажуть, залікує все, / Та як мені при ній не збожеволіть?
* * *
Народилася майбутня українська письменниця Ганна Барвінок (у дівоцтві – Олександра Михайлівна Білозерська) 23 квітня (5 травня) 1828 року у містечку Борзні Чернігівської губернії у небагатій родині шляхетського маршал-предводителя повітового дворянства.
Батько майбутньої літераторки – Михайло Васильович Білозерський (1772–1835) освіту отримав у Київській духовній академії, проте від борзненського малоосвіченого панства вирізнявся вільнодумством. Тамтешнє міщанство вважало його “масоном” та “вольтеріаянцем”, бо пан вільно читав французького філософа в оригіналі!.. У спілкуванні з сусідами та селянами колезький асесор користувався малоруським нарєчієм, по-нашому – українською мовою, проте зажив слави одного із найосвіченіших людей краю.
Мати Ганни Барвінок, дочка козацького сотника – Мотрона Василівна Силевич, також прищеплювала дітям щиру любов до національної культури та літератури.
…Рано побравшись, Михайло Васильович та Мотрона Василівна оселились у повітовій Борзні, бо чоловік мав там кілька будинків, зокрема в одному з них розташувався суд, де служив М.В.Білозерський.
На ті часи із пожежною охороною у містечку було кепсько, отож невдовзі їхній маєток згорів на попіл. І багатодітній родині Білозерських довелося переїхати на власний хутір – Мотронівку, названий так на честь господині. Дрібна дворянська родина поневірянь не зазнала: заздалегідь тут збудували чималий будинок на десять кімнат та просторий флігель.
* * *
Ґрунтовну освіту, як для свого часу, здобув не лише Михайло Васильович, а й Мотрона Василівна, котра також жваво цікавилася новим українським письменством, а із зарубіжних авторів шанувала Вальтера Скотта, твори якого читала в перекладі з французької. За спогадами дітей, їхні батьки своїм побутом були близькі до простого народу. У родині часто лунали українські стародавні пісні та народні перекази, батько навіть умів грати на гусельцях.
Чи варто дивуватися, що сім’я виявилася багатою на таланти.
Старший брат Олександри – журналіст Василь Білозерський (1825–1899) став відомим українським громадським та літературним діячем, хто у 1845 році разом із Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком та Пантелеймоном Кулішем зорганізовував Кирило-Мефодіївське братство, а за два роки був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під пильний нагляд поліції.
Молодший брат, український фольклорист й етнограф Микола Білозерський (1833–1896), починав помічником редактора “Чернігівських губернських відомостей”, а потім вже редагував видання.
Середня сестра Надія Білозерська (1826–1912) у 1860 р. виступила посередницею у сватанні Тараса Шевченка до Ликерії Полусмак. Старша ж сестра Любов Білозерська (1818–?†) була русявою круглолицею коханою та музою для витонченого поета-романтика Віктора Забіли ( 1808–1869), але, зрештою, вийшла заміж за відставного поручика Івана Боголюбцева.
* * *
Саня, як Олександру називали в родині, навчалась у дівочих пансіонах: спочатку – в селі Кропивне Прилуцького повіту Полтавської губернії, затим – у Конотопі. По закінченні освіти у 14 років сестри вільно володіли французькою та німецькою мовами, тим часом мати – Мотрона Василівна, подбала, аби дочки опанували тонкощі хатньої економіки. Наймолодша Саня кохалася на кулінарії, тому вдома здобула ім’я в Діккенсовій манері “Хозяйственные способности!” Чи знадобилося це, згодом – знаній літераторці – у житті? Один із найбільших українських гурманів – Костомаров любив її гриби, а Тарас Шевченко млів від маринованої нею корюшки.
А потім у її житті зчинився буревій на ім’я Панько.
15-річним дівчам познайомилася вона із своїм майбутнім чоловіком. Пантелеймон Куліш (1819–1897) був старшим за Олександру на дев’ять років. Сталося це неочікувано. Улітку 1843 року викладач Луцького дворянського училища 24-річний Пантелеймон Куліш, який вже встиг написати російською мовою історичний роман “Михайло Чарнышенко”, віршовану історичну хроніку “Україна” й оповідання-ідилію “Орися”, приїхав на тривалу гостину у Мотронівку на запрошення свого молодшого друга, 18-річного Василя Білозерського.
Тут, у мальовничій сільській ідилії, він збирався розпочати на вакаціях свій magnum opus, перший український історичний роман “Чорна рада”, найбільша вартість якого, як зазначив Богдан Лепкий, у тому “смутку-тузі за кращими часами, в тій охоті вискочити з ярма, в тім пориві до героїчних учинків, які будяться в українського читача під впливом “Чорної ради”.
Так у Мотронівці матеріалізувався замкнений на собі відлюдькуватий талант, чий романтичний ореал зваблює провінційних красунь.
Про існування Сані гість уяви не мав. Як і вона. Але далі вони зустрілись.
– Ти прийшов, мій князю, ти прийшов.
* * *
Упродовж літа 1843-го року Пантелеймон Куліш жив у окремій хатинці під чотири вікна по фасаді і на творчому пленері під гінкою тополею строчив “Чорну раду”. Одного дня вони із Санею зустрілися. Самовдоволений інтелектуал аж дибки став: як так, на нього оте сільське дівча уваги не звертає?!? І несвідомо Панько узявся шукати зустрічі, аби все наболіле розказати оцій, оцій, оцій… Вони побачилися, потім – знову.
Коли юнак посватався до Сані, мати дівчини, Мотрона Василівна відмовила: мовляв, рано ще молодшій дочці про шлюб дбати. Істинними причинами стали інші: безрідність дрібного маєткового дворянина та нестерпний характер самовпевненого юнака. У своїй хатинці гордовитий Панько ридма проридав цілу ніч, а на ранок дременув на Санкт-Петербург. Як згадував свідок подій Василь Білозерський, сестра, виплекана “під уважним наглядом матері”, із залицяльником тримала дистанцію.
Насправді не все діялося так стримано і розважливо. Коли, отримавши гарбуза, самосвідомий сват помчав собі здрейми, Олександра заявила матері:
– Якщо Ви, мамо, не бажаєте, аби я пішла заміж за Пантелеймона Олександровича, – з Вашої волі я не піду, але тоді ніхто інший не стане моїм чоловіком.
Сказано, як зав’язано.
* * *
…Минув рік. Майже рік намагався забути про Олександру Білозерську роздратований Куліш, але знову з’явився на хуторі Мотронівка. Виявляючи увесь можливий такт, юнак вибрав день і викликав на відверту розмову потенційну тещу. Крити не було чим, і, врешті-решт, Мотрона Василівна гукнула Саню, аби молодша дочка “заявила вирішальне слово”. Олександра зізналася, що кохає Панька, а Мотрона Василівна візьми та скажи:
– От і добре. Але дочку я за Вас не віддам.
На рік пожежу в серці Пантелеймона Олександровича як хто із цебра залив. Усі його думки поглинула редакторська підготовка історичного роману. Ситуація змінилася, коли у 1845 р. журнал “Современник” почав друкувати перші розділи із “Чорної ради”…
Далі – більше. У 1846 р. за рекомендацією впливових вчених із Санкт-Петербурзької Академії наук українець-мовник дістав наукове відрядження в Західну Європу, аби вивчати слов’янські мови, історію, культуру та мистецтво. Перед тим, як залишити Російську імперію на два роки, Пантелеймон Куліш знову завітав у Мотронівку, тепер – на білому коні. І кохання збурилося з новою силою. Вислухавши нову пропозицію, невблаганна Мотрона Василівна дала на шлюб материнське благословення. Куліш радів наче якесь хлопчисько і 16 грудня 1846 р. занотував у щоденнику:
– Был в Мотроновке. Напрасно я уверял себя целый год, что не люблю Саши. Когда я простился с нею, возвращался из хутора, я почувствовал, что никто уже не даст душе таких ощущений. Жаль было потерять девушку столь кроткую, столь добрую, столь возвышенно чистую, и я решился удержать ее. Итак, я объяснился с матерью, и решено, чтобы по возвращении из-за границы я женился. Теперь я спокоен. Знаю, с кем предстоит мне продолжать жизнь. Ольга Петровна (йдеться про 16-річну Ольгу Петрівну Плетньову, дочку свого благодійника П.О.Плетньова, в яку закохався українець – О.Р.) – не малороссиянка, – иначе, может быть, она воспреобладала бы над моим сердцем. Я ее нежно люблю. Но Саша, воспитанная матерью, будет лучшею женою.
Після п’ятдесяти років подружнього життя, у 1905 р. Ганна Барвінок запитувала:
– Всем ли так удается в молодости три года обоюдной горячей любви? И теперь еще этот пыл любви не угас, и оттого я так долго живу, что есть горючесть жизни, есть фундамент – воспоминания прошедшего.
* * *
Весілля молодята зіграли 22 січня 1847 р., у ролі старшого бояриня виступив молодий національний геній – Тарас Шевченко, найкращий друг старого брата нареченої Василя Білозерського. Замість шлюбної подорожі подружжя вирушило до Варшави, звідки для українця-мовника починалася наукова експедиція Санкт-Петербурзької Академії наук... Але невдовзі його, як одного з трьох духовних очільників Кирило-Мефодіївського товариства, заарештували й повернули до Санкт-Петербурга.
Майже три місяці Пантелеймона Куліша допитували у відділенні власної Його Імператорської Величності канцелярії, але фактами довести його приналежність до таємної антикріпацької організації не змогли. Тим часом було ухвалено: “Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша П.О., який хоча й не належав до товариства, але був у дружніх зв’язках із усіма учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих од нього творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від Імперії, – замкнути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…”
Ось так медовий місяць молодят розпанахали ґрати. Після арешту чоловіка Олександра привела мертву дитину. Більше дітей вона так і не мала.
Завдяки високому штилю “щирого покаяття”, клопотанням впливових друзів та особистим благанням вагітної дружини покарання пом’якшили: два місяці П.О.Куліша ув’язнювали в арештантському відділенні військового шпиталю, а звідти під жандармським наглядом етапували на заслання до Тули.
* * *
Подружжю велося тяжко. Бідували, але проведені над річкою Тулицею три роки й три місяці не минули марно. Побут їй став покарою: Олександра Білозерська-Куліш перетворилася на економку, кухарку та доглядальницю в одній особі. Кожна копійка була в неї вирахувана, а кожен гріш злічений. Вставши вдосвіта, вона бігла на базар, аби купити дешевої риби, курку чи картоплю. Читати, вдатися до самоосвіти часу геть бракувало. Завжди доглянута, навіть випещена панянка забула про власний гардероб, косметику, вимушено носила дірчасті панчохи. Убоге існування, тяжка праця та недоїдання змінили фігуру Сані, яка тепер чоловікові здавалася немудрою, заземленою, неохайною селючкою.
Тим часом Пантелеймон Куліш мав час розкрити літературний талант. Саме у Тулі він створив “Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца”, історичний роман “Северяки”, який згодом друкувався під назвою “Алексей Однорог”, автобіографічний роман у віршах “Евгений Онегин нашего времени”, роман “Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми”, а ще опановував європейські мови, осягаючи “механіку” романного мислення Вальтера Скотта, Чарльза Діккенса, захоплюючись поезією Джорджа Байрона і Франсуа Рене де Шатобріана та ідеями Жана-Жака Руссо.
Після довгих письмових клопотань… Пантелеймон Куліш обійняв у Тулі посаду в канцелярії генерал-губернатора Миколи Івановича Крузенштерна, а згодом редагував неофіційну частину місцевої газети “Тульские губернские ведомости”.
Відколи під впливом нервової перевтоми в Олександри Михайлівни народилася мертва дитина, чоловік узявся дорікати дружині безплідністю. Виходило, що геть усе життя він прагнув і мріяв мати купу дітей, а його позбавили найсвятішого. Він присікувався і чіплявся так майстерно, що навіть серед лютої зими дружина тікала з дому в одній сукні. Поволі у Олександри Білозерської-Куліш склався комплекс вини, виникла і почала прогресувати важка психічна хвороба.
У хвилини розкаяння, за нападів сумління Пантелеймон Олександрович гаряче вибачався за поведінку дружини… перед друзями та знайомими, наче вона малоосвічена неотеса і несповна розуму селючка. Саме цими мотивами трохи згодом автор першого українського роману пояснював причини своїх численних подружніх зрад.
* * *
Наближалося 19 листопада (1 грудня) 1850 р. – 25-ліття царювання Миколи І. Важко сказати, чи то з ласки монарха, що в усіх офіційних документах змінив назву “Малоросія” на “Юго-Западная Россия”, чи то завдяки старанням вірної дружини Олександри Михайлівни, чи то клопотаннями ректора П.О.Плетньова, протекції земляка-сенатора О.В.Кочубея та рапортам тульських знайомих жандармів і сприянню всевладного Леонтія Васильовича Дубельта, – але наприкінці грудня 1850 р. Пантелеймон Куліш дістав високий дозвіл повернувся до Санкт-Петербурга, де продовжив творити, хоча певний час не мав права друкуватися. Разом із тим хитрі криптоніми ніхто не відміняв. Отож, як “Николай М.”, українець публікував у “Современнике” Миколи Некрасова російські повісті й двотомні “Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя” (1854–1856).
Починаючи з 1852 р., П.О.Куліш служив редактором статистичного відділу міністерства державних маєтностей Російської імперії. Лише у 1854 р. пара спільно замешкала в Санкт-Петербурзі. Тим часом здоров’я дружини гіршало. Нервова хвороба родинного походження сягнула найвищого ступеня, межуючи з божевіллям. Під час нападів жінка перекидала столи, роздягнена вибігала взимку на вулицю, аби світ за очі мчати від свого розбурханого горя.
У Києві пацієнтку оглянув найкращий медик, професор Імператорського університету Святого Володимира, Фрідріх Фрідріхович Мерінґ (1822–1887). Так, на деякий час він зміг Олександрі Михайлівні зарадити, але ж не вилікувати.
Наприкінці року 1856 р. у Санкт-Петербурзі хвороба скрутила бідолашну знову.
25 грудня 1856 р. Пантелеймон Куліш написав до Петра Плетньова:
– Моя Олександра все гірше і гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюючись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. В ньому стільки перегорнулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує.
* * *
Гонор її чоловіка меж не знав. Після того, як імператор Микола I не ухвалив подання щодо присвоєння Кулішу чиновницького звання, той звільнився зі служби і з дружиною виїхав в Україну. Гостюючи на Полтавщині у свого товариша, він отримав від нього в подарунок під Лубнами хутір Баївщина, де вирішив по-сільському окоренитися та вести нехитре господарство. Взимку подружжя мешкало на хуторі Мотронівка, а влітку, позичивши грошей, Пантелеймон Куліш ґаздував на Баївщині.
Доволі швидко письменник охолонув до хліборобського способу життя, а дарований хутір занедбав… Насправді повелителю дум народних королівство виявилося малуватим.
Узимку 1857 р. у видавничих справах Пантелеймон Олександрович чкурнув до Києва, а потім вирушив до Санкт-Петербурга. Того ж року за отримані гонорари українець відкрив у Північній Пальмірі друкарню “Типографія П.А.Кулиша”. Вона діяла до 1863 року, у ній побачили світ 39 книг, зокрема, серія “Сільська бібліотека”, альманах “Хата”, журнал “Основа”, відредаговані самим Кулішем “Народні оповідання” (1858) Марка Вовчка, “Кобзар” (1860) Тараса Шевченка та інші.
* * *
38-річний Пантелеймон Куліш написав дружині листа, в якому зізнався: у селі Линовиці Чернігівської губернії він познайомився із 16-річною Манею де Бальмен і до нестями закохався. То була чорнобрива донька ліберального, національно свідомого поміщика, графа Сергія Петровича де Бальмена (1816–?†), хто ілюстрував його раннє авторське оповідання-ідилію “Орися” (1843). Цікаво, що Маня у простому блянжовому вбранні взаємністю не відповіла, бо змалку любила байкаря Леоніда Глібова (1827–1893), у якого скільки себе пам’ятала сиділа на колінах і слухала казки “дідуся Кенаря”, як літератора називала малеча.
Тим часом Панько Куліш дружині відписав у деталях:
– Договорився з Манею, щоб пошила мені чумацьку сорочку, гаптовану шовками. До сорочки добуду ще шапку-кучму. Коли б іще вуса добрі запустить, ото чумаком приїхав би до тебе. Чого передо мною одкриваються таїни людськії? Мені хочеться любить людей щирим серцем: вони ж такі мізерні у своїх учинках. Чи вже трудно держаться на такій висоті, як ми з тобою... Опівдні виїхали з Линовиці. У мене нила душа, наше прощання було якесь холодне. А молоденька Маня процвітає квіткою... Може, й назад ще вернусь...
Маня де Бальмен стала першою пасією, з якою Пантелеймон Куліш заходився зраджувати дружині. Минуло якихось півтора місяці, й із ангела дама серця перетворюється на “загиблу надію”…
* * *
Настає черга 17-літньої Лесі (Олександри) Милорадович (1830–1890), дочки дрібного поміщика Григорія Івановича Милорадовича (1800–1868) із Калюжинців… Миле дівча грало на арфі, мало чарівне драматичне сопрано, захоплено співало народі пісні та ще й спілкувалося українською мовою. Це, як елемент поетичний, справляло враження.
Так почався новий бурхливий роман Пантелеймона Куліша. Аби не псувати одне одному життя, за ініціативи дружини Олександри, у січні наступного, 1857 року, подружжя роз’їхалося. Знесилена Саня не витримала: у Санкт-Петербурзі полишила все і вирушила до матері в Україну.
Перед від’їздом на хутір Мотронівку Олександра Михайлівна побачилася у Москві із дочкою письменника Сергія Аксакова, мемуаристкою Вірою Сергіївною Аксаковою (1819–1864), на яку справила таке враження:
– Його дружина (О.П. Куліша – О.Р.) – це надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна некорисливої любові, відданості, самопожертви і доходить навіть до самоприниження. Приміром, вона тепер їде в Україну тільки через те, що боїться зв’язати чоловіка своєю хворобою, наважується розлучитись із ним, не поїде навіть, може, за кордон, боячись, що заважатиме йому там милуватися з усього, що він міг би. Розуміється, почасти це дійшло до хоробливих розмірів, ця боязкість бути тягарем для будь-кого в своїй хворобі, але це зрозуміло. У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, – вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь український народ), а тепер вона навіть не здатна спокійно радіти з чогось у цьому роді.
* * *
Більш як два роки Пантелеймон Куліш зваблював Лесю, детально розповідаючи у листах дружині всі поточні деталі романтичних взаємин…
Зрештою, коли за кілька років і цей “роман у листах” спопелів, як і попередні, втративши надію бути покликаною заміж, Олександра Милорадович пішла під вінець за іншого, пана на прізвище фон дер Фліт. Утім, повік вона зберегла пам’ять і, до честі, адресовані їй листи Пантелеймона Куліша були шанобливо видані 1984 році у США із передмовою знаного літературознавця Юрія Шевельова.
* * *
“Роман у листах” із Лесею Милорадовичівною обірвався на півслові, коли Куліш познайомився із творчістю Марка Вовчка (ім’я при народженні – Марія Олександрівна Вілінська;, за першим чоловіком – Маркович; 1833–1907). Зачарований надісланими йому “Народними оповіданнями” П.О.Куліш записав:
– Читаю і очам не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжості художній твір.
Серце його негайно було віддане наступній пасії.
Отож він відверто написав до Лесі Милорадович:
– Знаєте що? Покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати. Це мені невелике буде горе, бо тепер Марко Вовчок коло мене.
У новій талановитій незнайомці Пантелеймон Куліш зауважив не лише хист, а й пророцтво про власну долю: у його житті з’явилася саме та жінка, про яку він снив усі роки тимчасових захоплень і глибоких розчарувань. Влітку 1858 р. літератор збирався відвідати Україну і домовився з Марією Олександрівною зустрітися. Де б ви думали? Ясна річ, на… хуторі Мотронівці.
Молоду, талановиту письменницю Олександра Михайлівна прийняла гостинно, познайомила з родичами. Із собою П.О.Куліш привіз щойно опубліковані його друкарнею “Народні оповідання” Марка Вовчка. Погостювавши кілька днів, українська Жорж Санд попрямувала до Орла, домовившись із Пантелеймоном Кулішем зустрітись на одній з поштових станцій, коли вертатиметься назад...
* * *
Невдовзі Марковичі оселилися у Санкт-Петербурзі, де Марія Олександрівна стала окрасою літературного товариства. Симпатії до 23-річної письменниці просто зашкалювали. Коли під час однієї із приватних зустрічей Іван Тургенєв (1818–1883) поцікавився у Кобзаря, якого автора слід почитати, аби якнайшвидше опанувати українську мову, Тарас Григорович заявив:
– Марко Вовчок! Він один володіє нашою мовою.
Бурхливий роман Пантелеймона Куліша і Марка Вовчка тривав п’ять місяців. Коли пара вдруге зустрілась, вже у Північній Пальмірі, взаємини перетворилися на палку пристрасть. Марко Вовчок, як і Жорж Санд, не визнавала платонічної любові, а тим паче “романів у листах”. Подвійний адюльтер обговорювала вся українська діаспора, дійшли чутки і до Олександри Білозерської. Стосунки П.О.Куліша з дружиною, які почали було теплішати, знову зіпсувалися – Саня кинула все у Санкт-Петербурзі та виїхала до Мотронівки.
Кохаючи жінку, Куліш вимагав од пасії цілковитого підпорядкування. Але ж Марко Вовчок почувалась емансипованою, і це викликало роздратування у знаного літератора. Втім, він називав нову музу не інакше як "мовчуще божество".
Із Марком Вовчком вони вирішили залишити Росію і домовляються зустрітися в Берліні, аби оселиться разом. До Німеччини пара діставалася за всіма принципами конспірації, нарізно одне від одного: Панько їхав першим, але в його саквояжі лежала її білизна, у неї – його гроші. Зупинившись у Дрездені, коханець чекав бодай на якусь звістку. 37-річний літератор знаходився на межі нервового зриву, міркував про самогубство, навіть заповіт склав.
Врешті-решт хтось із знайомих, особливо не панькаючись із Паньком, повідомив: Марія Маркович їде до Берліна, але із… Іваном Сергійовичем Тургенєвим. Першим Пантелеймон Куліш покинув зрадливу Марко Вовчок, яка завжди почувалася вільною птахою од зобов’язань. І знаєте, що він зробив? Помирився із дружиною та поплив із Олександрою Михайлівною по Волзі, а звідтіль – на води, на Кавказ.
* * *
На якийсь рік криза середнього віку, здавалось, минула, і Пантелеймон Олександрович вискочив із гречки. Та настав роковий 1860-й рік, коли закрутились два наступні романи. Перший – із дружиною знаного байкаря, Параскевою Федорівною Глібовою (1824–1868). Хто б ото встояв від таких велеречивих впадань?
– Одной Вас мне недоставало. Но у меня на груди были Ваши цветы, а в сердце Ваши слова... Музыка подействовала на меня сильнее обыкновенного, потому что Вы сделали меня юношей. Между прочим, я читал “Катерину” Шевченко и не мог удержаться от слез. Живо представилась Ваша легкая юность. В лице Катерины я видел Вас игрушкою людей, которые не знали Вам цены... Если никогда мы больше не свидимся, я всегда буду любить Вас и с благодарностью вспоминать грустные и вместе восхитительные часы, проведенные с Вами наедине.
Із дотепною, але слабкою здоров’ям жінкою П.О.Куліш невдовзі зазнав щастя, куди б вони не вирушали – до Чернігова, у Ніжин чи Київ. Інтелігентно смиренний Леонід Глібов дав Парасці право вибору – з ким бути. І повертатися до Санкт-Петербургу Параскева Федорівна не захотіла. Але тут задній хід дав Пантелеймон Куліш, запевнивши байкаря у своїй… міцній чоловічій дружбі, а принагідно переконуючи, що Параска не варта його, П.О.Куліша уваги.
– Думка у мене стоїть на сторожі почуття, а тому я не поринаю у “преисподнюю любові”.
Серце белетриста порожнім довго не було.
І вже у травні того ж, 1860 року, у Полтаві Пантелеймон Куліш почав закохуватися в юну Ганну фон Рентель, дочку поміщика з Диканьки, за якою давно сохнув автор пісні “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”, український поет, перекладач, видавець Олександр Кониський (1836–1900), який служив тоді в Полтавському суді. Куліша це не спинило, дівчину він у себе закохав, і це до кінця свого життя Олександр Якович не зміг письменнику подарувати.
Роман із Ганною фон Рентель став останнім сполохом “нетерпіння серця” Куліша… Якому подобалося любити… на відстані, здебільшого на словах.
Емоційно виснажившись, восени 1860 р. Пантелеймон Куліш покінчив із “парубоцькими зальотами”. Постарілим душею він повернувся до Санкт-Петербурга, повністю віддався творчості. Ось коли Пантелеймон Олександрович збагнув головне: його рідна жінка у сім’ї тягне увесь життєвий клопіт за двох, без неї жодна б його книга не була написана та видана. Бо всі вільні кошти роду Білозерських останній десяток років витрачалися виключно на Куліша: на видання творів, на друк журналу “Основа”.
* * *
Коли в ній прокинувся потяг до красного письменства? Ще під час медового місяця, коли у 1847 р. у Варшаві Олександра Білозерська–Куліш створила перше оповідання – “Жидівський кріпак”. Як авторка сама написала у “Споминах”:
– …коли не доїхавши до Варшави, зробилась я письменницею, навіть Куліш похвалив мене за “Жидівського кріпака”.
Звісно, якби не життєві прикрощі га чоловіча гегемонія в родині була б вагомішою творча спадщина Ганни Барвінок. Проте навіть ті 30 новел, що вдалося авторці створити, дістали в цілому шанобливу оцінку впливових літературознавців. Зокрема видавець Борис Грінченко так відрецензував її доробок:
– Кращі її оповідання належать і до кращих зразків українського письменства.
Літературний досвід, потрібні слова, самобутню манеру вона за письмовим столом не відшліфовувала: що Господь дав, те й показуй людям. На щастя, від весни 1857 г вона не усамітнилася на хуторі Мотронівці, не замкнула себе у приємних, але простих бесідах із селянами та місцевим міщанством. Вряди-годи Олександра Михайлівна залишала не тільки Україну, але й Імперію, аби побачити світ. У 1858 р. та 1861 р. вона подорожувала Європою, у 1864–1868 рр. із чоловіком мешкала у Варшаві, у 1871 р. відвідувала Відень, а потім деякий час жила у Львові.
* * *
За споминами Ганни Барвінок, свідомо літературну діяльність вона почала після наполегливих спонукань чоловіка у 1858 році – хоч за це українське читацтво щиро вдячне Пантелеймону Кулішу. До двох перших оповідань письменниці – “Лихо не без добра” та “Восени літо”, надрукованих 1860 р. в альманасі “Хата”, передмову написав її чоловік.
На правах більш досвідченого колеги по красному письменству він сам придумав літературний псевдонім дружини: А.Нечуй-Вітер. Олександрі Михайлівні не сподобалося: по-перше, чоловіче прізвище, по-друге, якесь холодне і чуже. І вона самостійно обрала авторський знак, доручивши літературну долю вічнозеленому в’юнкому барвінку, що вміє виживати за будь-яких умов. За підписом Ганна Барвінок друком з’явилася її перша і єдина за життя збірочка “З народних уст” (1902), складена із 30 ладних оповідань, особисто виданих Борисом Грінченком.
Чим частіше Олександра Михайлівна брала в руки перо, тим яскравішими ставали творчі здобутки. І не мало значення, йдеться про високу літературу чи публіцистику. Ось приклад свіжого погляду на національну ікону та самобутня її поетична мова. Про Кобзаря в особистому “Голосінні українок (по Шевченкові)” вона так написала у березні 1861 р. для часопису “Основа”:
– Боже!... Розів’ються садочки – a тебе, мій голубе, і не буде! Защебече соловейко, закує зозуля – a тебе, наш жалібнику, і не почуєм.... З якої ж сторони тебе, наше сонце, вітати? Їсти і пити не будем – тебе, сирітський наш батеньку, будем виглядати.... Хто ж промовить до нас душею, хто тихим своїм словом зжене тугу з нашого серця?... Ти у нас був старший од усіх, a як заговориш, то, мов, найменший брат. Річ твоя тиха, a корила собі всю Україну!... Не треба тобі ні рідних, ні хрещених діток, щоб одпокутовать тобі містечко на тім світі: ти сам собі спокутував страждучи по темних братах своїх!... Не оглянулись ми, як ти уже й рушив на Божу дорогу... мов заря вечірняя покотилася – замаячила – геть, і – згасла! І жупана на тебе, як слід, не вложили, шапки з квіткою, як поводиться, не спорядили! Бояр, світилок не скликали, всього поїзда твого красного великого не зібрали. Весілля ти не мав і счастя не знав. Чи знали ж ми, що ти на годиночку у нас? “Оттак і так, – кажеш, – дітки, робіть...”., a сам уже і у Божого порога...
Поступово її оповідання почали публікуватись у часописах: “Хата”, “Руська хата”, “Основа”, “Киевская старина”, “Літературно-науковий вісник”, – а затим в епохальних альманахах “Рада” (1884) Михайла Старицького, “Перший вінок” (1887) та “Наша доля” (1893) Наталі Кобринської. Тогочасна критика закидала авторці “стенографічне” відтворенні життя, “етнографічний натуралізм”, зараховувала Ганну Барвінок до “етнографічно-побутової школи” в українській літературі. Їй було байдуже: головним залишалося – виговоритися.
* * *
Йому не забракло чоловічої мудрості не гульвісити з юними вродливицями, а повернутися до святої дружини. Пантелеймон Куліш помирився із Олександрою Михайлівною – задля цього він поїхав із нею на Кавказ, де із чистою совістю та спокутими гріхами повністю присвятив себе – нарешті – творчості.
Рідна земля покликала подружжя додому – 1883 р. Куліші назавжди повернулося на хутір Мотронівку, де й звершено було все, що вивело Пантелеймона Куліша у коло видатних письменників та істориків, послідовних державників, одного з головних предтеч духовного відродження України. Американський філолог українського похождення Андрій Даниленко (1960) вважає безцінним вплив П.ОКуліша на формування як модерної української культури того часу, так і на формування української літературної мови.
Тут, під Борзною, він перекладав Шекспіра, Вальтера Скотта, Байрона, Ґете, Ґейне, Шиллера, завершив історіографічну працю у трьох томах “Отпадение Малоросии от Польши” і дозрів до найвищої справи свого життя – перекласти українською мовою Святе Письмо, відкривши багаторічну працю такою промовистою присвятою:
– Неньці моїй святесенькій, її душі невмирущій сю працю, нею з малечку натхненну, благоговійно підношу Дружині моїй вірнесенькій, що неня мені по свойому образові пророкувала, цю працю, нею піддержану, захищену, підпоможену, низенько вклоняючись, підношу.
На зібрані з видань авторських книжок кошти літератор викупив хутір Мотронівку у родичів Білозерських та на честь дружини поіменував його – Ганнина Пустинь.
* * *
Після короткострокової хвороби, застудившись у неопалюваному кабінеті, 2 (14) лютого 1897 року П.О. Куліш помер у Ганниній Пустині, просто на руках Олександри Михайлівни. Він встиг підготувати до друку поетичну збірку “Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів”, до якої увійшли переробки творів визначних англійських та німецьких поетів XIX століття. Світ книжечка побачила у Женеві в 1897 році, уже після його смерті та завдяки вдові.
* * *
У біді та радості Ганна Барвінок завжди була поруч. Коли згорів рукопис українського перекладу Біблії, над яким Пантелеймон Куліш працював чверть століття, саме дружина умовила літератора заново розпочати роботу.
Чоловіка Ганна Барвінок пережила на 13 років. По смерті Пантелеймона Олександровича 2 (14) лютого 1897 р. вдова упорядкувала його архів, спогади, листування спадщину, а потім продала родинний хутір Мотронівку.
Аби на отримані кошти опублікувати чималу творчу спадщину покійного.
Хоч останні роки життя Ганна Барвінок прожила в жахливих злиднях, саме її зусиллями було видано найповніше досі зібрання творів Пантелеймона Куліша, створено його музей. Хатинку, у якій автор починав знамениту “Чорну раду”, дружина дбайливо перенесла до маєтку Кочубеїв.
Чи дивуватись після цього, чому багато їхніх спільних друзів, враховуючи й українського перекладача та просвітителя Івана Пулюя (1845–1918), називали Олександру Михайлівну Білозерську-Куліш “нашою Беатріче”, “ідеальною дружиною Куліша”? Пророчими виявився пафосний вірш “До Ганни Барвінок” самого Пантелеймона Куліша, написаний дружині:
– О, ні, з тобою ми, Пречиста, не помрем: / Зоставим дві душі у любій Материзні, / Світитимуть вони спарованим огнем / Народу темному, безбатченку в Отчизні.
Тринадцять довгих років Ганна Барвінок доглядала могилу чоловіка і сама 23 червня (6 липня) 1911 р. упокоїлася в рідній Мотронівці. За заповітом, її поховали поряд із зрадливим чоловіком, у Ганниній Пустині. Його вона нікому не віддала.
Олександр Рудяченко
