Одного разу на Дикому сході: Шостий і Сьомий дні Одеського кінофестивалю
Показаний у Міжнародному конкурсі повнометражний ігровий дебют відомого документаліста Романа Бондарчука «Вулкан», як і «Герой мого часу» Тоні Ноябрьової, досліджує реальність постреволюційної України.
Сюжетною зав'язкою виступає зникнення співробітників місії ОБСЄ, немов розчинилися в просторах херсонських рівнин разом зі своїм джипом. Невідомої, але, очевидно, сумної долі зміг уникнути лише 35-річний перекладач-українець, який зміг вибратися зі злощасної автівки.
Село, в якому він опиняється (подібно оспіваній у найбільш популярному фільмі Бондарчука «Українські шерифи» Старій Збур'ївці приблизно в тих же краях), виступає своєрідним фронтиром, ненадійним кордоном між цивілізацією і варварством, де державні інституції чи то переживають остаточну деградацію, чи то лише починають формуватися. Непоказні ландшафти вітчизняної сучасності, якими подорожує герой, який мов капітан Віллард наближається до серця темряви (польові дороги з озброєними і без розпізнавальних знаків людьми, які виникають нізвідки і йдуть в нікуди, гуртожитки з нічними пиятиками і бійками, збори пожертв на бронежилети, якими не забезпечують своїх солдатів ЗСУ) творці фільму описують як зачарований простір, водночас безглуздий, гротескний і поетичний (Бондарчук повною мірою реалізовує свій смак до настільки характерного для української літератури і кінематографа магічного реалізму, який проявився ще в його ігровій короткометражці «Таксист»).
При цьому в «Вулкані» відсутні ті кілька рішучих і підприємливих громадян, які в «Українських шерифах» підтримували видимість порядку, намагалися змінити край безправ'я і злиднів замість бездіяльних або кримінальних ватажків влади. «Ти ж був на Майдані, бився в АТО, - докоряє герой місцевому жителю, у якого оселився, - чому ти нічого не намагаєшся змінити?» Той висловлюється: «Майдан був там, АТО - там, а тут - дике поле, де ти не проживеш, якщо не пристосуєшся». В одному цьому короткому обміні репліками Бондарчук відображає одну з ключових особливостей вітчизняної сучасності - змінити за допомогою ідеалів революційних барикад звичну повсякденність настільки ж складно, як зберегти в душі і втілити в благочестиві вчинки устремління, які наповнюють нас у церкві.
Найбільш розпачливий образ стрічки - сам перекладач у пастці, який наче втілює молоде покоління наших співгромадян, покликаних змінити плачевний стан речей. Подібно вченому ентомологу з «Жінки в пісках» Кобо Абе, герой, прийшовши в жах і подив від того, що відбувається навколо, поступово упокорюється зі своєю долею і, здається, не робить скільки-небудь серйозних спроб ні боротися, ні втекти.
Герої іншого дебюту, «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк з Національної конкурсної програми, не так легко дозволяють взяти над собою верх бісові конформізму. Вже напруження взаємної пристрасті, що зв'язує дівчину і хлопця з глухого села, здається в цьому обивательському царстві чимось недоречним і непристойним. Втім, юні герої здаються уродженцями не стільки маленького села, скільки лісу, що оточує приземкуваті будиночки і закурені дороги, на таємничих створінь якого, наповнених язичницькою чуттєвістю, підлітки змінюються, залишаючись наодинці під його покривом.
І все ж закохана пара мріє про інші краї, а для того, щоб роздобути необхідні для здійснення втечі кошти, займаються речами, злочинними аж ніяк не тільки з погляду своїх обмежених і похмурих односельців - юнак входить до банди молодих грабіжників. Нікітюк зображує світ, в якому вирватися з задушливого простору нудьги і мракобісся можна, здається, лише переступивши людські і Божі закони. Однак автори стрічки все ж залишають, за допомогою кількох поетичних алегорій, надію на нашу здатність протистояти оточенню, зберігши свою душу незаплямованою.
Набагато менше надії може відшукати глядач чи не найочікуванішої з українських стрічок фестивалю, яка ввійшла програму «Спеціальні покази» - «Донбасу» Сергія Лозниці, складеного з десятка новел, що являють собою кінематографічне втілення розповідей очевидців і роликів з YouTube, присвячених подіям в «народних» республіках.
З огляду на очікуваний випуск «Донбасу» у вітчизняний прокат маю зауважити, що ті сінефіли, які (подібно багатьом випробуваним фестивальним завсідникам, які приїхали на Одеський фестиваль) не зважаться подивитися цю картину, пропустять найбільш захоплюючий кінематографічний твір, створений представником українського кіно за багато років і, можливо, зі своїм бездоганно витриманим поєднанням смішного і страшного, гротеску і трагедії є найбільш точним відображенням вітчизняних реалій.
«Донбас» Лозниці, багатий настільки впізнаваними (для їх свідків і тих, хто знаходив в собі душевні сили переглядати відповідні відеозаписи) сценами пограбувань, розправ і весіль, всієї цієї святкової вакханалії люмпенів, які дісталися до автоматів Калашникова, трибун і шкіряних крісел у високих кабінетах, можна видати за карикатурне спрощення, за пропаганду ненависті, викликає бажання відгородитися від українського Сходу, немов від проклятих руїн Єрихону. Боюся, він і буде зображений подібним чином представниками різних ідеологічних дивацтв, від адептів «російської весни» до тих наших співгромадян, які переконані, ніби Донецька і Луганська області населені представниками якогось іншого тваринного виду.
Однак незаангажований глядач не тільки побачить серед збунтованого наброду тих праведників, що покликані врятувати цей край від долі Содому і Гоморри, а й лякаючу хиткість кордону, що відокремлює від нас окупованої землі - один з епізодів недвозначно вказує на зв'язок заправил з «народних республік» з українською політичною елітою. При цьому «Донбас» являє собою щось набагато значиміше, ніж виразне зображення кошмару української сучасності. Вчорашні злочинці, прикривають мародерство ідеологічними гаслами, чиновники, утримуються на своїх постах, присягаючи на вірність новій владі з тою ж незворушністю, з якою це роблять їхні київські колеги, готовність пересічних людей при нагоді приєднатися до натовпу, що вирячився на чергову наругу Христа, і вмить перетворитися з глядачів розправи в її учасників, весь цей розпад державних інституцій та соціальних зв'язків, що приводить до розпаду людської особистості (або, бути може, що дозволяє особистості проявити свою справжню природу, зазвичай стримувану страхом кримінального покарання та громадського осуду), постає репортажем з пекла цивілізації, не має чітких географічних координат, що таїться в нашій душі.
Олександр Гусєв, Київ
