Віра Холодна. 1. Віднайдена зірка

У заметеній снігами Одесі 16 лютого 1919 року буквально на очах рідних та близьких згоріла від грипу-іспанки знаменита акторка, "королева екрану" Віра Василівна Холодна. За дуже короткий час їй, українці, вдалося стати найяскравішою кінозіркою всієї Російської імперії початку ХХ століття.

Один із головних серцеїдів країни, автор і виконавець Олександр Вертинський (1889-1957) відгукнувся зворушливим романсом “Бал Господній”:

- В пыльный маленький город, где Вы жили ребёнком, / Из Парижа весной к Вам пришёл туалет. / В этом платье печальном Вы казались Орлёнком, / Бледным маленьким герцогом сказочных лет. / В этом городе сонном Вы вечно мечтали / О балах, о пажах, вереницах карет / И о том, как ночами в горящем Версале / С мёртвым принцем танцуете Вы менуэт…

Чи відчувало його піднесене натхнення тривогу?

Думаю, так; за три роки до смерті королеви екрану. Сам Олександр Вертинський згадував епізод, що трапився 1916 року:

- Багато нових пісень я присвячував Вірі. Якось, пам'ятаю, приніс їй показати останню річ. Я вже віддавав текст видавцеві у друк і, як завжди, присвятив його Вірі Холодній. Пісня називалась “Ваші пальці пахнуть ладаном”:

- Ваши пальцы пахнут ладаном, / А в ресницах спит печаль. / Ничего теперь не надо вам, / Никого теперь не жаль. / И когда весенней Вестницей / Понесут вас в тихий край, / Сам Господь по белой лестнице / Поведет Вас в светлый рай.

Коли я прочитав текст пісні, Віра замахала руками:

- Що ви зробили! Не треба! Не треба! Не хочу! Щоб я лежала в труні! Ні за що!

Вона страшенно розхвилювалась:

- Це смерть! Тепер же зніміть присвяту!

Пам'ятаю, я образився. Твір був вдалий, на мій погляд, але здивувало її упередження. Хоча присвяту я зняв. Потім, через кілька років, коли я співав у Ростові-на-Дону, до номера готелю, де я зупинився, подали телеграму з Одеси: “Померла Віра Холодна”. Рукописи лежали на столі, видавець якраз сидів навпроти, і я дістав “Ваші пальці пахнуть ладаном” з цієї паки, перечитав текст і надписав: “Королеві екрану – Вірі Холодній”.

…І до кінця своїх днів періодично одружений Олександр Вертинський виконував той печальний реквієм коханню, що так і не відбулось...

*  *  *

Майбутня актриса народилася 5 серпня 1893 року в м.Полтаві, у сім'ї вчителя словесності однієї з міських гімназій. Майбутні батьки познайомились і обвінчались у Москві, де батько, Василь Андрійович Левченко, закінчив словесне відділення столичного університету, а мати, Катерина Сергіївна Слєпцова – приватний Олександро-Маріїнський інститут шляхетних дівчат.

Окрім Віри, у подружжя знайшлися ще доньки Надія (1896) і Софія (1905). Скромно жила сім’я провінційного педагога, проте щасливо. Ні батько, ні матір не вирізнялись особливою красою, зате донька з дитинства привертала до себе увагу – темні кучері, величезні сумні очі, тонкий овал обличчя. Більше того, з дитинства вона вміла бути гарною.

Коли Вірі виповнилося два рочки, по смерті дідуся сім'я перебралась до Москви. У Білокам'яній 1903 року дівчинка вступила до Приватної жіночої гімназії Зінаїди Денисівни Перепьолкіної у Великому Кисловському провулку, де на вечорах читала вірші, виконувала роль Лариси у п’єсі “Безпосажна” Олександра Островського й чудово співала, акомпануючи собі на фортепіано.

У закладі шляхетні панянки отримували класичну освіту. Тут гімназисткам викладали акторську майстерність, класичні танці, малювання. У підлітковому віці майбутня кінозірка вважалась за різносторонньо розвинену дитину. З одного боку, дівчинка захоплювалась ковзанами й тенісом, з іншого – брала участь в аматорських виставах, у “живих картинах”.

За рік дівчинка успішно склала іспит, і Віру прийняли до балетного училища Великого театру. За свідченням молодшої сестри, Софії Василівни Левченко, котра у 1919 року таки стала професійною балериною:

- Віра виявила великі здібності до балету і мріяла про сцену.

Однак в училищі найстарша з доньок протрималась недовго. Бабуся була категорично проти артистичної кар’єри онуки, і суворих московських правил Катерина Володимирівна наполягла, аби батьки повернули Віру до... жіночої гімназії. Не допомогли навіть умовляння далекої родички, відомої акторки Олени Лєшковської (1864-1925). До кінця життя Віра Холодна шкодувала, що не закінчила балетну школу, і постійно дорікала цим рідній матері.

*  *  *

1905 року, коли Катерина Сергіївна очікувала на третю дитину – молодшу Софійку, застудився й скоро помер від крупозного запалення легень чоловік. І без того не надто забезпечена сім'я опинилась у скрутному становищі. До всього, мати часто хворіла, і з ранніх літ старшій доньці довелося піклуватися про молодших сестер. Софія згадувала:

- Оскільки я росла без батька, Віра, будучи доброю, замінила мені тата, вона зайнялась вихованням і, коли помітила, що я теж люблю сцену, люблю балет, допомогла вступити до балетної школи.

Як не було б важко, а за новинками культурного життя вона уважно слідкувала. Величезне враження на Віру справила у вересні 1908 року Франческа у виконанні знаменитої актриси Віри Комісаржевської (1864-1910). П'єсу вона подивилась у театрі, коли в Москві давали “Франческу да Ріміні” (“Francesca da Rimini”; 1902) ідола російських акмеїстів Ґабріеле Д'Аннунціо.

На випускному балу з нагоди закінчення жіночої гімназії З.Д.Перепьолкіної у 1910 році Віра Левченко познайомилася з випускником юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету Володимиром Григоровичем Холодним (1885-1919).

У затишному куточку актової зали статний красень пристрасно прочитав вірш “Озеро Чад” (1907) Миколи Ґумільова, присвячений його коханій Анні Горенко, котра ще не перетворилась на Анну Ахматову.

Кілька місяців по тому під несхвальне пофуркування з боків обох сімейств пара стала під вінець. Після скромного весілля молоді з усією ріднею в’їхали у шестикімнатну квартиру в будинку по Тверській-Ямській, 50.

У молодої сім’ї Холодних знайшовся первісток – донька Євгенія (1912). Проте мало хто здогадувався, що після перших пологів Віра довго й тяжко хворіла, а лікарі просто заборонили їй народжувати – принаймні, не зараз. Саме тому 1913 року подружжя взяло прийомну дитину – дівчинку Нону.

*  *  *

Молодий чоловік виявився азартним автогонщиком і брав участь у виданні першої в Росії спортивної газети “Ауто”; не раз подружжя попадало в аварії, і дивом обоє лишалися в живих.

Тим часом Віра відвідувала артистичний клуб “Аларт”, де в домі Перцова в Саймонівському проїзді довкола ліричного тенора Леоніда Собінова (1872-1934) вилася столична богема. Часто вона з'являлась і в гуртку молодих артистів Московського Художнього театру, – місці, де час від часу спалахували Костянтин Бальмонт, Леонід Андрєєв, Андрій Бєлий та інші.

- Незмінною і привітною хазяйкою цих мансард, на чолі з подругами, була Віра Холодна, тоді ще зовсім юна, на самому початку акторства, – ділився спогадами театральний режисер Олександр Мґебров (1884-1966).

А от інтерес до сінематографа у дівчини вималювався задовго до того, як вона вирішила стати кіноакторкою. Просто захват викликала у неї творчість данської демонічної кінозірки Асти Нільсен (Asta Nielsen;1881-1972),  яка знімалася з 1910 році переважно в Німеччині. Саме ця безмовна муза у короні синяво-чорного волосся, котра по праву вважається першою серйозною кінематографічною актрисою, поманила Віру в світ Великого Німого.

Так, із багатьох кінонатурниць Аста Нільсен вирізнялася саме манерою гри: данка не заламувала рук, не закочувала очей, не корчила гримас... Так, вона майже не грала, залишаючись перед камерою  гранично природною, що вражало. Все в долі українки виявилось наперед визначеним, як у скандинавської Настасії Філіпівни:

- Я ніколи не знаходила в собі сил боротися з перешкодами, які ставали на шляху, у мене було відсутнє честолюбство, і я покладалась на “авось”, заглиблюючись у свій внутрішній світ, цілковито відгороджуючись від вимог життя.

*  *  *

Існує кілька гіпотез, чому актриса прийшла в кінематограф. Олександр Вертинський стверджував, що трапилось це завдяки йому; у мемуарах П’єро писав:

- Якось, зустрівши Холодну на Кузнецькому, по котрому вона щоденно фланірувала, я запропонував пробуватись у кіно. Вона спочатку відмовлялась, потім зацікавилась, і я привіз її на кінофабрику, де показав дирекції.

Проте не забуваймо також, що до рішення стати кіноакторкою Віру Холодну підштовхнули виниклі в сім’ї фінансові проблеми.

Коли почалася Перша світова війна, чоловіка призвали в діючу армію.

Не довго думаючи, дружина пройшла кінопроби в компанії “В.Г.Талдикін і Ко”. Однак, дебют у кіно відбувся восени 1914 року в іншому кіноательє – на київській студії “Тіман і Рейнґард” (“Ера”), де як художник розпочав творчий шлях Іван Кавалерідзе (1887-1978). На кастинг дівчина потрапила до режисера Володимира Ґардіна (власне – Блаґонравова; 1877-1965), і він так описав зустріч із незвичайною статисткою:

- Струнка, гнучка, колишня танцівниця, вона сиділа переді мною, опустивши гарні вії на чарівні очі й говорила про те, що хоче спробувати себе на екрані. Тоді Віра Холодна вміла лише повертати прекрасну голівку й поводити очима вліво, вправо та догори. Щоправда, виходило це чудово, проте більше красуня нічого показати не зуміла.

На власний страх і ризик В.Ґардін (до речі, правнук зачинателя російського роману Івана Лажечнікова (1792-1869) зняв акторку в епізодичній ролі красуні-італійки в картині “Анна Кареніна”. Хоча метраж півторагодинної стрічки і склав 2700 метрів, за сюжетом годувальниця маленької Ані (В.Холодна) з’явилась лише у... двох коротких епізодах. На щастя, вона дебютувала у фільмі, що вважається одним із найкращих зразків своєї епохи; основні ролі виконували актори МХАТу: Марія Ґерманова, Володимир Шатерніков, Михайло Тамаров, Зоя Баранцевич, а знімав відомий у ті роки оператор Олександр Левицький.

Прикро, та творчого діалогу у Віри Холодної й режисера не сталося.

- Подумки я поставив діагноз із трьох слів: “Нічого не вийде”, – зізнавався В.Р.Ґардін у мемуарах. Категоричною виявилась і думка співвласника ательє "Тіман і Рейнґард", чий офіс тоді знаходився на (!!!) Сирці. Коли у продюсера Пауля Тімана (1881-?) поцікавились, чи не зарахувати дівчину до трупи, кіновиробник заявив:

- Мені потрібні не красуні, а актриси.

*  *   *

Замість інтермедії. Не забувайте: сінематограф тоді був у новинку, навіть за дивину. Спочатку в кіно ходили буквально всі: хотілося побачити фігури й предмети, що оживають у стовпі світла на екрані. Коли у фільмах з'явилися сюжети, глядач почав обирати мелодрами, комедії, історичні саги. Як і в театрі, перед сеансом продавалися програмки, “лібрето”, звідки глядач міг скласти уявлення, що відбувається на екрані. Німим фільмам у залі акомпанував піаніст, тапер; цим у юності підробляла, до прикладу, Любов Орлова.

У кінотеатрах, де програмок не пропонувалося, сюжет перед сеансом викладав кіномеханік. Майже десятиріччя вітчизняних фільмів у природі не існувало, стрічки возили з-за кордону. Першою ігровою картиною, знятою в Російській імперії, була "Понизова вольниця" (1908; хронометраж – 6:14) Василя Ґончарова, що буквально інсценізувала відому пісню "Из-за острова на стрежень..." про Стєньку Разіна та потоплену перську князівну.

Переживши в 1914 році нещадний удар по самолюбству, на час Віра Холодна закрила для себе тему акторської кар’єри. Однак про дебютантку не забули. Продивившись “Анну Кареніну”, на юну красуню в одному з епізодів звернув увагу співвласник кіноательє Пауль Ернст (на слов’янський манер – Павло Ґуставович) Тіман. Трохи поміркувавши, у силу власних, невідомих заґалу мотивів, він дав мадам Холодній рекомендаційного листа до Євгена Францовича Бауера (1865-1917), режисера-художника з фірми-конкурента, кіноательє “О.Ханжонков і Ко”.

Так навесні 1915 року кінокар’єра полтавської Попелюшки отримала потужне прискорення. Прихований талант дійсно розгледів режисер і художник столичного товариства “О.Ханжонков і Ко” Євген Бауер.

Вони зустрілись у московському артистичному клубі "Алатр", назва котрого пішла від легендарного містичного каменя "Алатир". Познайомившись із акторкою в домі генерала Толмачова на вулиці Тверській, режисер побачив у сором’язливій дівчині непроявлений талант і... неповторну жіночність.

- Я знайшов скарб, – оголосив Євген Бауер близьким друзям і навесні 1915 року приступив до зйомок картини “Пісня торжествуючого кохання” за повістю Івана Турґенєва, запросивши на головну роль Віру Холодну.

*  *  *

Будучи професійним декоратором, Євген Францевич створював на екрані ідеально гарну картину, де навіть у містичній мелодрамі актор був лиш... доповненням до декорацій. Більш того, на знімальному майданчику Бауер ніколи не сперечався ні з художником, ні з оператором; адже він був один у трьох особах. Сценарист Нікандр Туркін (1863-1919), що співпрацював із кіноательє “О.Ханжонков і Ко”, поділяв захват від затвердженої на роль актриси, а завідувач художньої частини й режисер товариства Чеслав Сабінський (1885-1941) виніс остаточний вердикт:

- Манера і стиль акторки були безпомилково знайдені.

Один зі стовпів російського кіновиробництва, підприємець Олександр Олексійович Ханжонков (1877-1945), статутний капітал кіноательє якого складав 500 тис. рублів, передбачав успіх. Продивившись робочі матеріали, до монтажу продюсер уклав з 22-річною Вірою Холодною контракт на три роки.

Прем’єра “Пісні...”, що відбулася 22 серпня 1915 року, перетворилася на сенсацю, яка приголубила акторку славою.

У прокаті картина набула виняткового успіху. Не дочекавшись навіть рішення кінопродюсерів, режисер Євген Бауер, у захваті від краси та природності актриси, по закінченні монтажу першої стрічки, навіть до початку кінопрокату, – приступив до другої картини за участі Віри Холодної. Салонна мелодрама “Полум’я неба”, оповідь про злочинне кохання молодої жінки, виданої заміж за похилого віку вдівця, пішла екранами першою – до того, як глядач побачив... “Пісню торжестуючого кохання”. Це навіть видавалося символічним – скільки кохання випромінює Віра Холодна!

Задоволеною станом справ залишилась і акторка, у своїм щоденнику молодша сестра Софія занотувала:

- Віра Василівна дуже хвилювалася, проте разом із тим в душі раділа й була щасливою, бо це була перша вітчизняна роль, котра припала до душі.

*  *  *

Показово, що, на думку знаменитого “поета, співця власних віршів” Олександра Вертинського, “Пісня...” стала вершиною успіху молодої Віри Холодної. Відтоді сеанси в кінотеатрах на стрічки за її участі супроводжувалися справжнім стовпотворінням. Аби вгамувати натовп, що розбив усі вікна, зірвав із петель двері та штурмом брав кінозал “Ампір”, розташований на першому поверсі прибуткового будинку по вул. Сумській, 5 у Харкові, довелося викликати загін кінних драгунів.

Так у морі банальних салонних кінопідробок з незмінними стражданнями героїні та трагічним фіналом з'явилась німа королева “драм жіночої душі”. Так Віра Холодна перетворилася на найулюбленішу акторку в усіх колах російського суспільства.

З-поміж “перших актрис” Російської імперії епохи Великого Німого – Віра Юренєва, Катерина Рощина-Інсарова, Марія Ґерманова, Ольга Ґзовська, Віра Пашенна, Лідія Коренєва, Аліса Коонен, Ольга Бакланова – беззастережно визначилась витончена ґранд-дама. Як пізніше відзначав впливовий пан Ханжонков:

- Чуйка художника не підвела Євгена Бауера, молода, не обтяжена навіть театральним досвідом Віра Холодна прекрасними сірими очима і класичним профілем справила сенсацію й потрапила в розряд російських кінозірок.

Незабаром дебютантку уміло перевели з категорії “Актриса, котра подає надії” в когорту "великий талант”". Очевидно, у хід пішла важка PR-артилерія. Профільний журнал “Сінема”, видаваний з 1913 р. у м. Ростові-на-Дону кінопродюсером... О.О.Ханжонковим, утверджував серед колег думку:

- Пані Холодна – ще молода в кінематографії артистка, але велике дарування і навіть великий талант, котрі виявила з першою появою своєю на кінематографічній сцені. Роль вона проводить незрівнянно; глибокі душевні переживання, безмовна покірність велінням незбагненної сили, – яскраві контрасти почуття передано без найменшої шаржировки, правдиво й талановито...

*  *  *

Варто відзначити, конкуренція на кіноринку Імперії була вельми жорсткою. 10 (23) січня 1915 року відбулось освячення нового фабричного корпусу товариства “О.Ханжонков і Ко”. Будівля являла собою залізний клепаний павільйон із подвійним склінням, вельми значних розмірів: 24 м довжиною, 16,36 м шириною і 6,4 м висотою. Тим часом публіка швидко підсіла на новий наркотик.

На відміну від кокаїну, “кіно” від жандармів не ховали у пудреницях чи портсигарах, а споживали відкрито, у напівтемряві зали з рядами зручних крісел.

За календарний (1915) рік у кіноательє “О.Ханжонков і Ко” Віра Холодна знялась у тринадцяти фільмах! Серед головних стрічок варто назвати "Місячну красуню", “Дітей століття”, “Полум’я неба”, “Пробудження”, “Дітей Ванюшина”, “Покараного Антошу”, “У світі має правити краса”.

Згадуваний журнал “Сінема” нарадуватися не міг:

- У грі артистки Віри Холодної помітно тонке розуміння умовностей екрану, що навіть із боку суворих критиків кінематографічних постановок із театральних журналів викликає найсхвальніші відгуки...

Між іншим, царська родина уявляла значимість “найважливішого з мистецтв”. Не випадково 4 (17) квітня 1915 року діловод Власної Її Величності Государині імператриці Олександри Федорівни Канцелярії вручив “височайше пожалуваний” подарунок О.О.Ханжонкову – булавку з діамантами.

Між тим, поза умовностями Великого Німого життя вирувало драмами. В один із серпневих днів 1915 року Вірі Холодній вручили повідомлення: поручика Володимира Холодного важко поранено під Варшавою. Покинувши зйомки, сім’ю, доньок, актриса помчала на Західний фронт. Жіночою самопожертвою вона вразила бувалих фронтових медсестр: у шпиталі акторка не відходила від чоловіка, поки його справи не пішли на краще. У Москву, з того світу, вони повернулись разом, коли хороброму поручику дали відпустку через поранення.

*  *  *

Отримавши за хоробрість Георгіївський хрест і шпагу з золотим ефесом, Володимир Холодний міг до кінця війни відсидітись у тилу. Тільки не зміг польовий артилерист ховатись за чужими спинами. Більше того, “зірка екрану” терміново вирушила в Сочі на натуру: імпресаріо заявив, що через її сімейні обставини не має простоювати вся кіногрупа. Опинившись вдома на самоті, поручик для годиться трохи понудився в кабінеті, а в середині жовтня, навіть не оговтавшись від поранення в ногу, попросився назад на фронт.

У Москві кіномерехтіння продовжилося, хоча Перша світова війна являлась перед акторкою то одним боком, то іншим. Восени 1915 року в дверях московської квартири виріс схудлий П’єро із сумними очима: ноги в обмотках, вицвілий мундир у плямах. Солдат особисто привіз листа від пораненого чоловіка. Що побачив шансоньє?

Вона була іншою, вона не потребувала “стилю Сафо”, наслідуючи котрий належало капати в очі атропін для розширення зіниць, кутатись у яскраві шалі, напівлежачи у вітальні на отоманці, зустрічати гостей з папіроскою в довгому мундштуку або нанюхавшись кокаїну. Полонений красою, закоханий П’єро приходив щодня, сідав на стілець, дивився на красуню й мовчав.

У мемуарах він зізнався:

- Як і всі тоді, я був небайдужий до Віри Холодної та присвятив їй пісеньку “Маленький креольчик”. Я вперше придумав і написав титул "королева екрану". Титул утвердився за нею. З тих пір її називала так вся Росія.

І йшлося не про одну аріетку – це до неї, неприступної спокусниці звернено знамениті романси “Бузковий негр”, “Бал Господній”, “Ваші пальці пахнуть ладаном”, “За лаштунками”, “Папуга Флобер”  та інші.

І ще на один цікавий факт я випадково натрапив.

Планувалося, що 1916 році московське кіноательє “О.Ханжонков і Ко” приступить до постановки фільму з інтриґуючою назвою “П’єро”. Звісно, публіка відразу зметикувала, про що піде мова, оскільки в головних ролях було заявлено двох улюбленців публіки – киянина Олександра Вертинського й полтавчанку Віру Холодну. Стрічку почали знімати, проте з незрозумілих причин так і не завершили.

*  *  *

Замість інтермедії. Саме з українки почав зароджуватися національний інститут кінозірок Росії. Як раніше було в кіновиробництві Імперії? Назва й зміст фільму тримались у таємниці, аби ідею не поцупили розторопні конкуренти. Між тим стрічки за участі Віри Холодної вже рекламувалися від початку зйомок. Оскільки головною коштовністю заявленого кінопродукту була не колізія, а яскрава особистість. З ательє акторку пов'язував контракт, що виключало будь-які небезпеки. Ось тому ім’я Віри Холодної протягом року стало трендом від кіноательє “О.Ханжонков і Ко”.

У рецензіях кінооглядачів на прем’єру 10 травня 1916 року нової стрічки “Життя за життя”, поставленої за романом “Серж Панін” (“Serge Panine”; 1881) модного французького прозаїка Жоржа Оне (Georges Ohnet; 1848-1918), дуже успішного в жанрі “житейські битви”, явно змістились акценти. Навіть рупор конкурентів, журнал “Проектор”, видаваний власником кіноательє “І.Єрмольєв”, продюсером Йосифом Миколайовичем Єрмольєвим (1889-1962), картав за стриманий успіх стрічки 51-річного постановника Євгена Бауера, мовляв:

- Винен режисер, котрий дає мало передніх планів, таких виграшних для артистки, і дуже коротенькі сценки.

До 1916 року Віра Холодна змінила статус зірки першої величини на трон “королеви екрану”". Це становище закріпилось після того, як екранами Імперії прокотилася стрічка “Життя за життя”. У рядового глядача картина мала шалений успіх. Сеанси принаджували таку кількість охочих, що вперше у практику російської кіноіндустрії довелося ввести попередній запис на квитки.

У Харкові фільм зустріли винятковим ажіотажем. У місцевому сінематографі “Мішель” стрічку показували з 24 травня по 5 червня – це було вперше, коли фільм стійко демонструвався 12 днів поспіль. Показово, щоб подивитись “нашу Вірочку”, як кіномани називали зірку, квитки на сеанси за її участі “з боєм” купували не лише “юні прапорщики та підпоручики з числа колишніх студентів”, але й “штабні капітани й навіть удачливі підполковники”.

*  *  *

Стрічка “Життя за життя" стала однією з найкращих постановок свого часу. Особливою інтригою виявилося суперництво актрис, творча битва двох талантів, що розгорнулася просто на екрані між Вірою Холодною й акторкою МХАТу Лідією Коренєвою (1885-1982), що дебютувала у Великому Німому стрічкою “Кумири” лише навесні 1915 р. У “Життя за життя” непримиренні колеги грали сестер-суперниць – Нату й Мусю, чия драма полягала у шлюбі без кохання. Критикам випала нагода порівняти обидві манери.

Відомий сценарист і теоретик кіно Валентин Туркін (1887-1958), на той час завідувач сценарних відділів двох профільних журналів – “Пегас” і “Вісник кінематографії”, зауважив:

- Гра Л.М.Коренєвої уважно спостерігалася, хвилювала й зачіпала, але запам’ятався образ іншої героїні, Віри Холодної, котра не грала, а жила на сцені, була в рідній стихії.

Та й рецензент “Театральної газети” вказав на “повний контраст” двох актрис:

- Із виконавців, насамперед, відзначимо пані Холодну, котра найчутливіше засвоїла основний Бауерівський ритм.

Хоча, хто в домі господар – і цього разу визначила каса. За кілька днів після прокату фільму “Життя за життя” ім’я Віри Холодної піднялося з другого місця на перше. Прослідкувавши за реакцією публіки, самі кінопрокатники посунули на другі ролі Лідію Коренєву.

*  *  *

Ніхто більше не сумнівався, хто “королева екрану” в Росії. За два з половиною роки провінційна дружина московського юриста перетворилась на законодавицю мод. Окрім портретів у дорогих журналах, де зірка позувала в шикарних вбраннях, свою справу зробили демократичні листівки з її зображеннями. Вони друкувались величезними накладами й замінювали жінкам Російської імперії модний “глянець”. Органічно об’єднували дві різних аудиторії – сегменти luxury й casual – серії листівок, що представляли кінозірку в тематичних серіях: відкриті вечірні плаття, хутра, жіночі капелюшки, циганські вбрання, чоловічий костюм.

Разом із тим виявилося, що українку вирізняє витончений оригінальний смак. Адже був час, коли з нужденності й бідності Віра Левченко придумувала собі фасони, підбирала тканину й фурнітуру, власноруч шила капелюшки. З огляду на це, саме Віра Холодна, а не Любов Орлова стала першою народною кінозіркою.

Тож пішла голота на вигадки? А як інакше, аби справити ефект...

Навіть у виборі та поданні парфумів Віра Холодна виявляла винахідливість: просто на шкірі акторка змішувала два аромати – французьку трояндову настоянку “La Rose Jacqueminot Coty” (“Троянда Жакміно”; 1906) й англійський одеколон “Fashion Decree” від офіційного парфюмера Королівського двору Англії, торгової марки “Atkinsons Оf London” (“Аткинсона”; 1906), що колись вважався улюбленим ароматом великої Сари Бернар. От так Віра Холодна й отримувала тільки їй притаманний гіркувато-солодкий запах, у котрому таємниче лунали нотки китайської магнолії, індонезійських пачулі та марокканської троянди.

Пропрацювавши рік замість обумовлених контрактом трьох  в ательє Олександра Ханжонкова, знявшись у півтора десятках картин, Віра Холодна перейшла на студію “Торговий дім Харитонова”, створену в 1916 році в Москві харківським кінопромисловцем Дмитром Івановичем Харитоновим (1886-1946). Цей чіпкий підприємець умів домовлятися; для початку він пообіцяв кінозірці більше творчої свободи, а також підкреслив: його ательє міститься у п'яти хвилинах ходу від її будинку, мати зможе частіше бувати з дітьми, і вона повірила.

І справді, на московській вулиці Лєсній український підприємець швидко обладнав найбільшу в Росії кіностудію. Більш того, він переманив провідних режисерів, сценаристів й акторів імперії: Петро Чардинін, Всесолод Вісковський, Михайло Бонч-Томашевський (головний режисер Київського театру “Дім інтермедій”), Чеслав Сабінський, Володимир Максимов, Вітольд Полонський, Осип Рунич та інші. Чим? Дмитро Харитонов пообіцяв творчим особистостям повну свободу й запаморочливі гонорари. Схоже, що саме той тямовитий харківський купець першим у Старому Світі юридично запропонував і матеріально зліпив “систему зірок”, у подальшому спритно запозичену Голлівудом.

Аби розвиватись у світлотворчості (колись мистецтвознавці саме так називали кінематограф), належало рухатись далі. У мемуарах Софія Левченко стверджувала, що старша сестра пішла з кіноательє “О.Ханжонков і Ко” через небажання грати у вульгарних та беззмістовних фільмах, тоді як, зі слів самого О.О.Ханжонкова, причиною став удвічі більший гонорар, запропонований “Торговим домом Харитонова". Це при тому, що місячна ставка Віри Холодної та Вітольда Полонського дорівнювала річній зарплатні середнього театрального актора.

З 1916 року гонорар акторки за одну картину складав 25 тисяч рублів.

Кажуть, велике видно звіддаля, а я вважаю, велике видно крізь роки. Надто коли йдеться про художників, творчих особистостей. Через кілька років потужний акторський потенціал “кінонатурниці” розгледів і перший кінорежисер Володимир Ґардін, котрий не без пієтету нахвалював:

- Упевнений, що вона пройшла би всі щаблі від живої моделі до істинного майстра. В останніх фільмах за її участі відчувалося пробудження багатої обдарованої натури.

*  *  *

Новим поводирем в естетиці Великого Німого став для полтавської красуні режисер Петро Іванович Чардинін (1873-1934), який у 1891 році займався по драматичному класу Музично-драматичного училища при Московському філармонійному товаристві у В.І.Немировича-Данченка, а в 1916 році також перекинувся від О.О.Ханжонкова до Д.І.Харитонова. Відтоді “королева екрану” знімалася лише в нього і тільки у виняткових випадках погоджувалася працювати з іншими кінорежисерами.

Харківський імпресаріо запровадив ще одну незвичну практику: з подачі Д.І.Харитонова за кожною з зірок німого кіно, пов'язаних із кіностудією виписаним контрактом, закріпилось амплуа. Мінялись сюжети, локації, епохи, а Вітольд Полонський і Володимир Максимов залишались “елегантними героями-коханцями чи розбещеними фатами”, а Віра Холодна рідко полишала екранний образ “безвільної скорботної жертви власних чи чужих пристрастей”. Якщо зважати на збори від прокату, ставка була цілком виправданою.

У мистецтві світлотворчості ті візуальні ярлики, нав'язувані кіноательє, позначила спільна картина “Біля комину” (1916), знята Петром Чардиніним за однойменним... романсом, колізія котрого перечепилась за любовний трикутник. За сюжетом, Віра Ланіна (В.Холодна), дружина поважного чиновника (В.Полонський) у хвилину слабкості віддалася закоханому в неї князю Печерському (В.Максимов). Коли страдниця покаялась перед чоловіком – усе, як на сповіді, – той побажав їм щастя і дав розлучення. Та от пані Ланіна не пробачила собі зради й пішла з життя. У фіналі мелодрами біля труни покійниці зустрілися двоє – розчавлені горем чоловік і коханець. Думаю, що сценаристи серіалу “Багаті теж плачуть” могли б дружно бігти топитися в океані світлих сліз, наплаканих після перегляду “Біля камину”.

Олександр Рудяченко. Київ.

Продовження буде.