Фільм «Хан Соло: Зоряні війни. Історії» – думка
Фільм про молодого Хана Соло вписав цікаву сторінку в кіновсесвіт «Зоряних воєн», а Рон Говард підтвердив репутацію розумного режисера, який вміє працювати з різним матеріалом. Стрічка – не без недоліків, але на фоні загального позитивного враження вони не такі помітні.
Визначальним тут став вдалий кастинг, у тому числі вдало вирішене «питання №1» про виконавця головної ролі. Так, Олден Еренрайк не був єдиним безперечним варіантом, і для мене в тому числі, але у підсумку впорався. Звичайно, міг залишитися поза грою – і напевно залишився! – актор, який краще зіграв би чарівного контрабандиста в його молоді роки. Але і з реаліями в особі Олдена звикнутися виявилося не так вже й важко. Еренрайк гарний у всіх своїх сценах: переконливий, розумний, мужній, міткий, спритний, оптимістичний, щирий, веселий і бадьорий. Хоча сумних моментів у нього в житті теж предостатньо. Тому цілком міг вирости в Соло, вже побитого життям, яким ми його побачили у «Новій надії». Не знаю, яку оцінку «собі молодому» дав у результаті Гаррісон Форд, але я під час фільму не раз ловив себе на думці: «Ось він, Хан, його манера, слова, навіть вираз обличчя!».
Особливо вдалися в цьому відношенні сцени Еренрайка з Дональдом Гловером, який зіграв молодого Лендо Калріссіана. «Хімія» у них там вийшла не гірше, ніж у Форда з Біллі Ді Вільямсом. Гловер загалом майстерно зіграв свого героя, тому Ді Вільямс, думаю, теж не в претензії до своєї «юної копії» і може спокійно грати літнього Лендо у дев'ятому епізоді: Гловер його персонаж точно не опоганив, а навпаки, відкрив його з несподіваного боку, і тепер Калріссіан ще більш неоднозначний, ніж був до виходу «Хана Соло...».
Ще одне попадання в «десятку» у стрічці - Вуді Гаррельсон в образі космічного кримінального авторитета Тобіаса Беккета. Вже вкотре у своєму черговому фільмі Вуді постає абсолютно не схожим на себе вчорашнього. Таким ми його не бачили, наприклад, ні у третій «Планеті мавп», ні у «Трьох білбордах на кордоні Еббінга, Міссурі», за які він претендував на «Оскар», ні навіть у культовому «Справжньому детективі». Можна бути впевненим, що і в наступній картині він буде абсолютно іншим. Його Беккет бере мудрістю, грубуватою щирістю та прямотою, хоча в той же час – хитрий та підступний. Одночасно від нього чекаєш і підступу, і благородного вчинку, а який він насправді, важко сказати навіть після завершення фільму. Що тільки підтверджує високий клас Гаррельсона як ТОП-актора.
Є також чудовий Пол Беттані в ролі галактичного кримінального боса Драйдена Воса. З неоднозначністю у цього персонажа все простіше, ніж у попередніх двох. Драйден якраз з героїв, яких «розкусюєш» майже відразу – настільки швидко він окреслює свій характер, принципи та лінію поведінки. Але від цього Вос не менш помітний і харизматичний (незважаючи на свій другий план у стрічці), настільки добре грає Беттані.
Ну а п'ятірку кращих акторів у спін-оффі «Зоряних воєн» я замкнув би Йонасом Суотамо в ролі Чубакки, де лаври заслужено ділять сам Йонас, а також художники та гримери. До речі, останнім, як і сценаристам, – окрема подяка за інших вукі, яких ми у фільмі все ж таки побачимо.
А от щодо «другої головної» Емілії Кларк, яка зіграла Кі'Ру, є застереження і доволі істотні. Це вже четвертий фільм з Кларк, який мені довелося подивитися, і емоції, точніше зовнішній їх прояв, більш-менш вдалися їй хіба що у «До зустрічі з тобою». У «Грі престолів» все можна частково списати на те, що це було доречно для Матері Драконів.
Але ось у п'ятому «Термінаторі» та спін-оффі «Зоряних воєн» зовнішні емоції, точніше їхня відсутність, вже дуже сильно кидаються в очі. Якось аж надто вона холодна і непрониклива, а сюжетами обох фільмів це ніяк не диктується. Ну і хай ще Емілія сценаристам «дякую» скаже, оскільки вони виписали її героїню відверто слабо, її історія рясніє сюжетними дірками і залишає багато запитань, причому важливих і принципових. На які тепер навряд чи хтось відповість, якщо тільки цей персонаж не впишуть ще в який-небудь інший спін-офф або пріквел «ЗВ», що, на мій погляд, сумнівно.
Повертаючись же до позитиву, зазначу, по-перше, ще нові планети, які нам відкрили в «Хана Соло...». З панорамами, ландшафтами тут традиційно для саги – повний порядок. Як і з іншими новими героями, введеними в сюжет у цьому фільмі, зокрема, дуже харизматичним і незабутнім дроїдом-супутницею Калріссіана L3-37, яку довірили Фібі Уоллер-Брідж, хоча моментами її героїня дратувала своєю надмірною зарядженістю та пасіонарністю ідейної революціонерки-борця за рівність. Як і весь цей мотив у фільмі: з ним трохи перебрали міру.
Взагалі, вся картинка в стрічці – на дуже пристойному рівні і думаю – на декілька оскарівських технічних номінацій фільм Говарда напрацював.
Нема до чого причепитися в «Хана Соло...» і в плані саундтреку: Джон Пауелл написав дуже атмосферну та емоційну музику, яка ще глибше занурює глядача в цей фантастичний кіновсесвіт, змушує перейнятися ним.
Ось таке вийшло у підсумку у Говарда кіно. З невеликими сценарними та акторськими огріхами, але загалом бадьоре, динамічне та чарівне, з інтригою – як і його головний герой. Хотілося б продовження історії, – адже на нього у фільмі навіть натякнули! – але, судячи з усього, не складеться. Шкода.
Михайло Коронкевич. Київ
