Піддубний. Іван Великий

8 серпня 1949 року від інфаркту в м. Єйськ, Краснодарський край, РРФСР, помер Іван Максимович Піддубний. В останні роки 78-річного дідуся Ваню, який майже не підводився з ліжка і часом навіть голодував, добросердні сусіди по черзі відвідували й непомітно залишали гордяку окраєць хліба.

Старожили пам’ятають, що труну старого встановили у будівлі місцевої ДЮСШ №1, а поховали покійного не на кладовищі, а в Єйському Заміському парку. Там від Великої Вітчизняної війни пістрявіли могили загиблих у небі над містом військових льотчиків. Місцева влада тільки й сподобилась, що обнести поховання простою огорожею, а на скромній дощечці написати суриком “Иван Поддубньй”.

До рівня землі плин часу випрасував могилу, сніг і дощ додали свого. Буйна трава перетворила поховання на погост, де безпечно випасатись місцевим козам із коровами.

І ось одного разу в новинах Російської служби Бі-Бі-Сі повідомили, що в радянському місті Єйськ майже стерто з лиця землі могилу чемпіона чемпіонів, богатиря Івана Піддубного – спортсмена, якого ніхто у світі так і не зміг покласти на лопатки.

Отримавши копняка з Москви, спохопилися краснодарські можновладці, розшукали закинуту могилу, поставили над нею надгробок, на якому з’явився напис:

- Тут лежить російський богатир Іван Максимович Піддубний.

Все було правдою в тих скупих словах, окрім одного: російський.

*  *  *

У 1955 р. в Москві вийшла друком книга під назвою “Російський богатир Іван Піддубний”. В усіх монографіях про цирк, газетах і журнальних статтях видатний спортсмен першої половини ХХ ст. іменується, як “російський борець”.

Росія звикла вважати його своїм, тобто російським! Хвала Богу, хоч в Українській Радянській енциклопедії (том 8, 1982 р.) Івана Піддубного названо УКРАЇНСЬКИМ спортсменом.

Так, він вважався не освіченим, ледь писав і то – дуже повільно, про існування розділових знаків – окрім крапки – взагалі, гадки не мав. Із манерами у нього теж якось не склалося, бо міг борець під настрій велично подати якому-небудь шалапуту замість руки... два пальці.

У питаннях етикету глибочіли провалля: він навіть не навчився користуватися ножем і виделкою. Проте чого точно не можна було ніколи й нікому відібрати в Івана Максимовича Піддубного, так це уявлення про честь, гідність і громадянську мужність, чого в ЇХНІХ університетах ніколи й не викладали.

У рамках анексії історичної пам’яті коротко нагадаю те, про що не розказують 2500 експонатів Меморіального музею І.М.Піддубного, відкритого в м.Єйську в 1971 р.

*  *  *

Майбутній чемпіон вперше переможно скрикнув акурат на Іоанна Богослова – 26 вересня (8 жовтня) 1871 р. Трапилося це в бідній козацькій сім’ї в с.Красенівці під Золотоношею, що на той час була повітовим містечком Полтавської губернії (тепер – Чорнобаївський район Черкаської області).

Батько-трудар з роду потомствених запорізьких козаків, Максим Іванович, тягнув на власному горбу невелике селянське господарство. І володів він, оповідали, неймовірною фізичною силою: сам, не перенапружуючись, закидав п’ятипудові лантухи з зерном на воза. Якось одного разу чавунний “хід”, основа від воза, дивним чином зірвався і зламав козаку... ногу. Згадавши матінку, той бережно утримував куплену на базарі деталь доти, поки не підбігли односельчани і на підсобили. Відмовившись від зайвої допомоги, господар сам повіз придбане додому. Таким був батько чемпіона.

Мати Івана Піддубного, Ганна Данилівна, походила зі старовинної козацької сім’ї Науменків, рід котрих славився довголіттям. Переказували, дід Іван по материній лінії, колишній солдат, відсурмивши в армії чверть століття, дожив до 120 років!

Їхня родина швидко розросталася. Після старшого Івана і сім’ї Піддубних народилися ще три сини та три дочки, але всі мали змалку працювати біля землі.

Тож із семи років старший син Іван допомагав по господарству батькові, Максиму Івановичу: випасав гусей, ганяв на пасовисько корів, возив волами зерно, а з 13 років батракував у місцевих багатіїв у рідній Красенівці, потім – у поміщика Абеля в сусідній Богодухівці, куди родина хліборобів перебралась у пошуках кращого життя. Звичайне дитинство простих селянських дітей України.

Як старшого сина, до війська його не взяли, хоч у 16 років парубок легко за роги нагинав до землі корову.

Коли Іван Максимович перетворився на уславленого спортсмена і до нього зверталися з провокативним запитанням – чи зустрічав він людей, сильніших від себе – українець незмінно відповідав:

- Якщо казати про борцівську силу, то, мабуть, ні. А, взагалі-то, сильніші люди траплялися. Наприклад мій батько був точно сильніше за мене... – Сусіди знали: коли Максим Іванович ухопить за колесо воза, то скільки б волів не було запряжено, а потомиться скотина, та не зрушить.

*  *  *

Керуючий економією Абеля, хирлявий чолов’яга допікав мовчазному Іванові різними причіпками: не так кобилу запряг, неправильно лантухи на воза поклав, не в ті ворота з двору заїхав. Стримувався Іван не один місяць і не сперечався з панським наглядачем. Так і велося до ранньої весни, а ось тоді, одного дня, Іван працював на току, сортуючи зерно і складаючи збіжжя до комори. Цілий день він носився з важкими лантухами, а вже надвечір присів перепочити.

Саме тоді до комори навідався управитель і з порогу загукав:

- Що ти тут, бовдуре, прохолоджуєшся?! Роботи у тебе нема, чи що?

Того разу Іван не стримався, але життя не забрав. Аж засвистіла та розлетілася на друзки дерев'яна лопата, гепнувшись об землю. Й оком не повівши, хлопець квапливо попростував додому. Здивованому батькові пояснив стисло:

- Більше, батьку, на дармоїдів спину гнути я не буду.

Отак, у 21 рік Іван Піддубний і вирушив на заробітки. Попервах він розвантажував пароплави в Одесі, а на весні 1891 р. рушив на Крим, де в Севастополі влаштувався такелажником у грецьку фірму “Лівас”. По 14-16 годин на добу юнак з примовками-приказками ганяв на трапах, перетягуючи вантажі.

На початку 1895 р. кмітливого хлопця перевели до Феодосії, де призначили бригадиром місцевого відділення компанії “Лівас”. Саме там доля звела селянського сина з двома учнями мореплавних класів Антоном Преображенським із міста Кінешмі Костромської області та Василем Васильєвим із Казані. Усі троє мешкали в одній найманій квартирі.

Разом із тим, два нових приятелі Івана виявилися затятими й допитливими спортсменами, пристрасними піонерами важкої атлетики в Україні. Вони звернули увагу на кремезну статуру селюка і взялися всіляко схиляли українця спробувати себе у важкій атлетиці. Спочатку Іван їхню брехню пропустив повз вуха, але впертий Преображенський таки втюхав Піддубному автобіографію знаменитого німецького атлета-борця Карла Абса, котрому постійними тренуваннями вдалося збільшити свою природну силу... втроє!

Через роки щоденних тренувань (буде цікаво – опускаємо), через десятиріччя цілеспрямованих занять Піддубний довів усьому світу: сенс не в тому, щоб розвинути й сезонно володіти видатною фізичною силою! До речі, Іван Максимович не був аж таким рельєфним шварценеґґером, проте м’язи лежали по всьому його тілу колосальними пластами.

Фігура українського козака вражала великою спокійною міццю. Вчитайтеся в антропометричні дані! При зрості 184 см Іван важив 118 кг; обхват грудей – 134 см, біцепс – 45 см, передпліччя – 36 см, зап’ясток – 21 см, шия – 50 см, пояс – 104 см, стегна – 72 см, ікри – 47 см.

А тепер додайте, що Піддубний був ще й розумним борцем, який розраховував власні сили й добре орієнтувався у можливостях суперника, не вживав спиртного, не курив, щоденно загартовував організм ранковою гімнастикою, а протягом дня спарингувався з трьома різними спортсменами.

*  *  *

Як водиться в житті, все вирішив один щасливий випадок. У грудні 1896 р. до Феодосії завітав цирк Івана Митрофановича Безкоровайного. На той час у складі трупи працювали відомі у спортивних колах атлети і борці: величезний поляк Пьотр Янковський (1861-1932), дворазовий чемпіон світу з французької боротьби Георг Луріх (1876-1920), Бороданов, Акім Глінкін, Матюшенко, Козуляк, Разумов, італієць Сен Паппі. Кілька днів поспіль Іван Піддубний ходив у цирк, аби подивитися на виступи атлетів, які ламали підкови, гнули товсті металеві прутні, штовхали гирі та величезні кульові штанги. Як завжди, наприкінці виступу самовдоволений атлет, підкрутивши пишні вуса, пропонував усім охочим глядачам повторити фізичні вправи – ясна річ, за грошову винагороду.

Одного вечора Іван Піддубний ступив на арену і спробував дещо виконати, але – невдало. Із пересердя, сподіваючись на свою природну силу, юнак записався для участі в змаганнях.

Сталося диво: в боротьбі на поясах нікому не відомий вантажник переміг усіх борців – за винятком Петра Янковського. Але ту нічию з Піддубним борці вважали найбільшою перемогою… у спортивній кар’єрі поляка.

Щоправда, зустрівшись за кілька років із тим гігантом із Варшави в тульському цирку, українець легко поборов його.

Виявилося й інше. Однієї сили у спорті замало, потрібна ще й техніка. На щастя, перша невдача не відбила бажання виходити на манеж, а тут ще й антрепренер запропонував Іванову Піддубному попрацювати в мандрівному цирку кілька місяців в якості атлета. Цирк у Феодосії перебував до глибокої осені, і український багатир брав участь у всіх змаганнях борців, бо російсько-швейцарська поясна боротьба цікавила Івана Піддубного значно більше, аніж силові вправи з 32-кілограмовими гирями та штангою на 112 кг.

Так полтавчанин і захопився ареною. Працювати у Феодосійському порту на деякий час бригадир покинув і пристойно жив на кошти, які заробляв у цирку.

А на початку січня 1898 р. він отримав повний розрахунок у конторі “Лівас” та перебрався до Севастополя, де улітку того ж року 27-річний українець став штатним борцем цирку, власником якого був італійський антрепренер Енріко Труцці (Enriko Trutstsi; 1870-1939).

Із величезною прикрістю опускаю великий шматок життя українського богатиря. Далі – для бажаючих все докладно подано в життєписах.

*  *  *

У Європі, на подіумах французької боротьби майстер досягнув усього, але 28 вересня 1925 р. він підписав піврічний контракт з чиказьким антрепренером Джеком Пфефером і, 13 листопада того року, отримавши американську візу, вирушив до Сполучених Штатів. Після ретельного медичного огляду іноземець отримав дозвіл на участь у публічних спортивних змаганнях.

Утім, за океаном, довелося починати з нуля, адже... відтепер боротися належало за правилами вільної боротьби! І Піддубний удався до інтенсивних тренувань. Тут слід пояснити: всі атлети Західної Європи виступали за суворими правилами так званої французької боротьби, але той спорт був неприйнятним для цирків Америки. Тут перетворилася на моду, так звана, вільна боротьба, що відрізнялася грубістю і, подеколи, – дикістю прийомів. Все, що не дозволялося борцям за правилами французької боротьби, у вільній боротьбі викликало захват американської публіки. Головною вимогою тамтешнього глядача було: швидше вбий суперника! Роби з ним, що завгодно: зламай ногу, скрути шию – лише б вирвати перемогу!

Після інтенсивних тренувань, скинувши зайвий пуд ваги, український атлет досконало опанував прийоми вільної боротьби. У середовищі американських спортивних оглядачів за ним закріпилося прізвисько “Російський ведмідь”. Доволі швидко Іван Максимович навів порядок, і на килимі, й у партері поклавши на лопатки кумирів нью-йоркської публіки. Під навалою Піддубного визнали поразки болгарин Дан Колов (1892-1940), канадець Джо Гешто, італієць Анжелло Тормаши, німець Еміль Фогель, грек Тафсалпос, ірландець Джеймс Томпсон. Тим часом нью-йоркська преса друкувала огляди, не шкодуючи у заголовках нових і нових ярликів: “Іван Грозний”, “Іван Залізний”, “Іван Страшний”, “Іван Непереможний”.

Аби був зрозумілим рівень підготовки спортсменів, лише один факт: балканський лев, Дан Колов офіційно провів 1500 зустрічей (неофіційно – понад 2000) і програв лише у трьох…

Довго мандрував Піддубний американськими містами: Нью-Йорк, Чикаго, Філадельфія, Лос-Анджелес, Сан-Франциско. Як і в Європі, тут теж намагались вирвати у нього перемогу в будь-який спосіб: умовити українського силача, підкупити, залякати, шантажувати невиплатою гонорару, споїти. Та “Людина-гора” жодного разу не дав слабину, закінчуючи всі поєдинки перемогами. Унічию закінчився лише один його поєдинок – січня 1926 р. із польським чемпіоном Станіславом Збишко-Циганевичем (1879-1967), котрий, нібито, в потрібний момент, лежачи на килимі, жалібно прошепотів:

- Не клади мене, Іване Максимовичу.

Це при тому, що Збишко із “Мечоносців” і собі був не подарунком: штангу вагою в 104 кг на тренуваннях він штовхав 25 разів поспіль, беручи її на груди стільки ж разів в один темп. Антропометричні дані: зріст – 175 см, вага – 120 кг, окружність грудної клітки при вдиху – 130 см, біцепс – 52 см, передпліччя – 38 см, стегно – 78 см, гомілка – 46 см.

І другий факт: поєдинок між поляком та українцем тривав 44 секунди. За той час поляк устиг попросити противника про милосердя. І третій: Станіслав Збишко-Циганевич виграв 350 поєдинків, а програв лише… один. Не випадково, що у 1921 й 1925 р. саме той поляк ставав “чемпіоном Америки”.

Спортивний паспорт Івана Піддубного

*  *  *

Здолавши цілу плеяду видатних борців на килимах у Чикаго, Філадельфії, Лос-Анджелесі і Сан-Франциско, Іван Піддубний отримав титул “чемпіона Америки”.

Свої спортивні досягнення справжній козак пояснював дохідливо:

- Виходячи на сцену, я молюсь за Україну. Тому й перемагаю!

У травні 1927 р. Іван Піддубний провів у Нью-Йорку серію блискучих поєдинків.

Тим часом місцевий спортивний антрепренер Рудольф Міллер (Rudolph Miller) запропонував Піддубному укласти з ним новий контракт терміном на півроку для участі в чемпіонатах, які відбудуться в Сполучених Штатах, у Великобританії, материковій Європі і навіть Новій Зеландії. Але ту угоду Піддубний не підписав, а від подальших закордонних гастролей відмовився.

Патріот не міг продати Батьківщину за долари. Іван Максимович відмовився й від привабливої пропозиції “Російського народного товариства взаємодопомоги імені А.П.Чехова”, що в той час діяло у Нью-Йорку, посісти посаду спортивного директора клубу того просвітницького Товариства. Мало того, що у 57-річному віці Івана Максимовича офіційно назвали “чемпіоном Америки”, а й на міжнародному конкурсі чоловічої краси в США його ще й відзначили титулом “найвродливішого чоловіка”.

Тільки туга за Україною охопила серце Піддубного, він узявся збиратись у дорогу. На пафосному прощальному бенкеті у лютому 1927 р., кажуть, були присутні більше тисячі людей... На питання одного з журналістів, хто була його найбільша любов в Америці, Піддубний відповів:

- Україна, звісно! А то хто ж іще?

По-своєму відігрались янкі: вони пошахраювали спортсмена юридично! Зароблені за півтора року гастролей по США мільйони так і не були вручені українцеві. Місцеві чиновники, навчені адвокатами, запропонували... міняти громадянство, а імміґраційна служба Сполучених Штатів навіть ультиматум Іванові Максимовичу висунула:

- Або, містере Піддубний, ви залишаєтесь в Америці, або – позбавляєтесь усіх нелегально зароблених грошей , – на що переможець заявив:

- Звичайно, я повертаюсь на Батьківщину. Для мене вона дорожча за все на світі. А за гроші, про які ви говорите, мене не купиш. Бажаєте їх конфіскувати – будь ласка. Плював я на ваші долари.

Між іншим, досі не відомо – залишились ті гонорари на рахунках в американських банках чи з них таки скористались родичі борця.

*  *  *

Наприкінці травня 1927 року Людина-гора повернулася з півторарічного заокеанського турне пароплавом у Ленінград.

До СРСР І.М.Піддубний повернувся в рік свого 30-річного ювілею роботи в цирку. Це стало помітною подією в культурному житті північної столиці. Зокрема ленінградська “Червона газета” у числі за 5 червня 1927 р. написала:

- Вчора на стадіоні імені В.І.Леніна відбувся перший виступ після повернення з Америки відомого борця Івана Максимовича Піддубного. Вже о четвертій годині дня години на стадіон було не пройти. На Петровському проспекті всі дерева густо обліпили хлопчаки, котрі скрізь встигають. У програмі вшануванні І.М.Піддубного з нагоди його 30-річного ювілею взяв участь весь ленінградський професійний спортивний світ. Святкування розпочалося виступом легкоатлетів, було позначене заїздами велосипедистів і показовими виступами з французькою боротьбою. Кульмінацією програми став довгоочікуваний поєдинок Піддубного з “російським самородком” Петром Лютовим, чемпіоном РРФСР.

Граючись із “самородком”, прийомом бро-руле Іван Піддубний поклав Лютова на лопатки за дев’ять хвилин. Швидко промайнули п’ять хвилин перерви, і українець знову розклав Лютова, тепер – через сім хвилин. У той самим момент юрба шалених глядачів прорвала міліціянтські кордони і, аби краще бачити дивовижне дійство, притислась упритул до подіуму рингу.

У Ленінграді І.М.Піддубний затримався до осені, виїжджаючи на деякий час на гастролі до Москви. Другу половину 1927 р. і першу половину 1928 р. український богатир побував у ряді міст РРФСР та інших республік Радянського Союзу.

Лише восени 1928 р. Іван Максимович потрапив на рідну Україну, зокрема – на Полтавщину. У с.Богодухівці було чимало теплих зустрічей із друзями дитинства та односельцями. То з першого погляду Іван Піддубний видавався суворим і неприступним велетнем. Насправді ж у теплому товаристві він дуже швидко відкривався, перетворюючись на просту й душевну людину. Світова слава анітрохи не зіпсувала чемпіона чемпіонів, не зліпила із сина хлібороба “пихате й недосяжне” цабе.

Залюбки Іван Максимович заходив до односельців у прості хати, жваво цікавився, як триває збирання врожаю, чи висіяні озимі, як ведеться товариствам зі спільної обробки землі, чи сподобаються землеробам колгоспи. Та й сам “король циркової арени” не відмовчувався, а охоче сідав із гостинними господарями за стіл, частувався наваристим українським борщем, пирогами з капустою, яйцями, звареними круто, пригощав селянських дітлахів цукерками та з гумором уповідав, з яким апетитом у Нью-Йорку він “наминав” чорну редьку, яку присилала йому до Сполучених Штатів сестра Євдокія Максимівна.

*  *  *

Проте, Іван Максимович спорт полишив. Разом із другою дружиною, привітною, але неписьменною ростовською булочницею Марією Степанівною Машошиною він переїхав до курортного містечка Єйська на березі Азовського моря. На розі вулиць Рад і Пушкіна подружжя придбало добротний двоповерховий будинок із великим садом на березі Єйського лиману, де прожило до кінця земних днів. Українцю за походженням видався рідним та по-південному м’яким місцевий клімат. Кубанська говірка з “шо?” і ”га?” вирізнялася життєдайним гумором, таким знайомим по Одесі й Криму.

До речі, Єйськ Іван Масимович вибрав не випадково, не наосліп тицьнувши в карту. У Приазов’ї жило чимало предків Піддубного, котрі вимушено переселились у другій половині ХVIII ст. з Запорізької Січі.

Та й досі в цій місцевості прізвище Піддубний не рідкість.

- Знаменитий спортсмен став кумиром усіх хлопчаків Єйська, – співала дифірамби місцева партійна газета. Заспіваємо й ми, але власну думу.

Відпрошуючись у свого “міністра фінансів” та ”міністра двору” – у мініатюрної Марії Степанівни, він часто ходив рибалити – любив богатир ту справу і вмів отими своїми жменями розміром зі сковорідку вправно підсікати бичків.

На старості років І.М.Піддубного спливли печальні факти з життя українського спортсмена в Росії. Один єйський фельдшер по секрету повідав найближчим родичам, мовляв, ставив він одного разу Піддубному банки та й побачив: у того вся спина у страшних рубцях від опіків!

Поліз, було, лікар із запитаннями, та похмурий богатир сумно пробурмотів:

- Це меня Енгельс учив лєнізму (слова “ленінізм” чемпіон не вимовляв – О.Р.).

У 1937 р. Івана Максимовича запроторили до в’язниці Ростовського управління НКВС, що знаходилась на вулиці Енгельса. Знаменитого спортсмена катували електропаяльником, вимагаючи назвати номери рахунків та адреси іноземних банків, в котрих він міг тримати заощадження.

І лише через рік особісти відпустили заарештованого, усвідомивши, що грошей вони з 68-річної залізної людини не отримають.

*  *  *

А схопили Піддубного під приводом “за псування документа”, і паяли старому антисовєтчину, нібито, за... український буржуазний націоналізм!

Який там націоналізм?! Пам’ятаєте – борець заледве писати вмів!

Приводом став серпастий-молоткастий паспорт, у якому власноруч силач закреслив два чужих для нього слова, натомість два рідних – вписав. Коли видавали документ осідлості в СРСР, прізвище атлета спотворили на “Поддубний”, а національність і взагалі перебрехали – “росіянин”. Гордий козак узяв і поміняв усе, як було від роду: “Піддубний” і “українець”.

Словом, після 1938-го на будь-яких змаганнях чемпіон виступав виключно у спортивному трико з... закритою спиною.

Хоча від роду-племені своїх не відмовився, а предків – не зрадив.

*  *  *

У 1941 р. непереможного борця у віці 70 років провели на пенсію. Жити б та жити на Азовському узбережжі, купатися в місцевому лимані, ходити на базар за соковитими фруктами, виступати зі спогадами у міському драмтеатрі, підучувати спортсменів-початківців...

З серпня 1942 р. по лютий 1943 р. в Єйську хазяйнували гітлерівці. Оскільки вже тоді підводило серденько, Іван Максимович відмовився від евакуації. Жити стало ще важче, доводилося зі шкіри пнутися, щоб прогодувати сім’ю. Як ви розумієте, харчів “чемпіон Америки” потребував чимало: зазвичай Піддубний брав буханець хліба, різав навпіл, намазував з півкіло масла і з’їдав. Такий собі бутерброд.

- Аби не померти з голоду, я змушений був тримати більярдну, – зізнався спортсмен у спогадах. Вона розміщувалась у матроському клубі, по вулиці Р.Єфремова (нині – Свердлова), напроти санаторію “Єйськ”, між вул.Леніна і вул.Комунарів.

Півроку Іван Максимович працював маркером у більярдній, де поряд, у міському кінозалі окупанти часто дивилися свою фронтову кінохроніку. І Піддубний нічого не боявся – щоправда, німці знали, ХТО він такий:

– Іван Великий.

А той плювати хотів на мишачу солдатню і шокував гітлерівців тим, що на лацкані піджака відкрито носив... орден Трудового Червоного Прапора, яким його батьківщина нагородила у листопаді 1939 р. Як ні в чому не бувало, Іван Максимович прогулювався вулицями Єйська аж до Лиману зі своєю знаменитою “тростинкою” вагою у 19,5 кг.

Коли весною 1943 р. у місто повернулися незнищувані патріоти, особісти з НКВС йому знову викотили пред’яву:

- Що, сучий потрох, на німців працював? У гітлерівців лакействував!

*  *  *

Не солодко довелось кілька років, але від 15-річних гастролей таборами Сибіру Боженька якось порятував. Чим міг, чемпіон чемпіонів старався допомагати країні: їздив по військових частинах, пропагуючи спорт і здоровий спосіб життя, допомагав дітлашні у спортзалі. Тим часом свої мордували не по-дитячому.

Так, чинуші з Єйського міськвиконкому тягнули й тягнули з талонами на харчування в їдальні та картками на отримання сухих пайків, які видавали тільки спеціалістам.

Непереможному борцеві довелось ходити й кланятись, не за себе, за сім’ю:

- По книжці я отримую 500 грамів хліба, яких нам не вистачає. Я прошу додати ще 200 грамів, щоб я міг існувати. 15 жовтня 1943 року.

Листа, кажуть, переправили самому товаришу Ворошилову, проте відповіді від героя Громадянської не надійшло.

Щоб ви уявили апетит 72-річного діда, такий факт: коли Піддубному добрі люди надсилали з Краснодара додатковий цукровий пайок на місяць, ласощів Іванові Максимовичу вистачало рівно на один день.

Щоб якось протриматись, Заслужений артист РРФСР відніс... у скупку одну за одною спортивні медалі та трофеї.

Іноді від недоїдання “найгарніший мужчина США” з опущеними плечима, з виразом суму й образи, застиглим на лиці, по кілька днів не міг підвестися з ліжка – бракувало сил.

Він не здавався, цей борець-трудівник з роду потомствених запорізьких козаків. Українець пересилював незгоди і не дозволяв себе ламати.

*  *  *

Уявляєте, і це – у 74 роки! Збираючи останні сили, він вставав із ліжка, щоб вирушити до міського клубу й виступити перед містянами зі спогадами, він заходив до залу боротьби ДЮСШ №1, щоб правильно показати молоді деякі прийоми боротьби. Допізна засиджуючись за письмовим столом, він мучився з папером, ручкою і чорнилом, але старанно відповідав на всі питання молодих спортсменів, котрим давав цінні поради.

З усіх сил Піддубний жив і не здавався. Тим часом потайки від інших знайомому фельдшеру станиці Старощербинівської Ф.В.Харченку, з котрим вони здавна товаришували, українець періодично посилав цидулки із проханням відпустити для нього “серцевої трави пакетик”. Хвороба швидко прогресувала – і напади повторювалися один за іншим із завидною регулярністю.

Одного травневого дня 1947 р., повертаючись із базару, заслужений майстер спорту СРСР раптово впав і отримав закритий перелом шийки стегна!

Лікарі розводили руками – нічого вдіяти не можна. Могутній організм зносився, змучився, перестраждав, от тому кістка й не зросталась. Якщо є втома у металу, то чи має право на втому організм чемпіона? Ні.

Переборюючи жахливі болі, Іван Максимович сповзав з ліжка і без сторонньої допомоги йшов. Як його умовляло зупинитися ниюче стегно... Ніяких потурань!

Чемпіонові вдавалося на костурах докульгати до лавочки, яку до хвіртки виставляла “баба Мура”, як лагідно називали сусіди дружину І.М.Пуддубного, Марію Степанівну. Він вперто виходив на свій подіум і боровся – сил тепер лишалося лише на те, аби поговорити з перехожими.

Чемпіон світу з класичної боротьби сумував за своїми п’ятифунтовими гантелями, з якими він раніше так легко бігав. З особливою ніжністю дивився Піддубний на улюблену штангу на 75 кг. Коли ніхто не бачив, він оплакував сухими слізьми неможливі три поєдинки на день з борцями різних вагових категорій.

Борцівське серце щоденно проклинало костури й постільний режим. Піддубний залишався українцем.

Навіть коли життя скоротило його людські можливості, і довелося лише вдовольнятися тренуваннями, стоячи на одному костурі. Потім – тільки з паличкою: ні, нікому не покласти його на лопатки!

...Проте навіть велике українське серце відмовило.

8 серпня 1949 р. о 6:15 ранку богатир покликав дружину, попрощався з “бабою Мурою” та й вирушив на Олімп, де на нього вже очікували боги й великі чемпіони.

Лікарі констатували діагноз: інфаркт міокарда.

Аби особисто попрощатися з Іваном Максимовичем, літаком із Москви прилетіли: старий друг, знаменитий російський борець, старший тренер із боротьби спортивного товариства “Динамо” Клеменс Буль (власне: Клементій Йосипович Буль; 1888-1953), його вихованці – тричі чемпіон СРСР Олександр Мазур (1913-2005) та чотириразовий чемпіон СРСР Арсен Мекокішвілі (1912-1979), негритянський артист Роберт Росс. Щоп’ять хвилин змінювалася почесна варта. На траурну вахту в м.Єйську ставали робітники, хлібороби, садівники, виноградарі, рибалки, спортсмени.

Поховали Великого Українця Піддубного під склепіннями могутніх дерев в Заміському парку, поряд із могилами льотчиків, що загинули в небі над Єйськом у роки II Світової війни. Попрощатися з дідусем Ванею висипали буквально всі містяни й жителі навколишніх станиць, прилетіли й знамениті борці країни.

*  *  *

У 1988 р. полотно стели з сірого лабрадориту над могилою ВЕЛЕТА вандали розбили, а поверх золотих літер казенної епітафії вночі боягузливо наляпали:

– Хахол-петлюровец!

*  *  *

Тепер ви уявляєте, як особіст Пореченков (ну, цей – агент національної безпеки з вулиць розбитих ліхтарів) спаплюжив образ істинного українського чемпіона у нудотному пропагандистському байопіку “Піддубний”.

Навіть не думайте переглядати оту целулоїдну блювоту!

*  *  *

Цілком згоден із Держкіно України, яке на території країни заборонило прокат російської стрічки “Піддубний”, бо вона – це бездарно фарбована глиняна підробка, яку нам спробували втюхати, як мармурову статую українського козака.

Олександр Рудяченко. Київ