11 героїв українського кіно, з якими глядач зустрінеться восени
До кінця року в кінопрокат вийдуть ще 17 фільмів, зроблених Україною у копродукції, за державні гроші чи винятково за приватний кошт.
Поки в прокаті змагається україно-ісландсько-французька «Гірська жінка…» з мегавеличезними американськими, британськими, французькими, індійськими та іншими стрічками, на черзі до кінця 2018 року на свій вихід чекає ще ціла низка фільмів вітчизняного (або у копродукції) виробництва, знятих за підтримки держави чи без такої. І це очевидно свідчить про певний розвиток українського кіно.
Інша справа, чи варто так густо засіювати поле, навіть якщо раніше те поле було порожнім?
То густо, то пусто – це про нас. І зради тут немає, навпаки – ця істина нас протикає, як вужа вилами. За три літні місяці українських фільмів у прокаті назбиралося аж три, а за осінь - одинадцять.
Щодо літа воно й зрозуміло – «мертвий сезон»: коли кияни і мешканці інших великих міст намагаються втекти якомога далі від своїх палаючих у спеці помешкань кудись на озера-моря-океани. Тому й перенасичений прокат осінній, куди до того ж потрапили фільми, що знаходилися у виробництві від одного року до трьох.
Але ця осінь буде набагато цікавішою ніж попередня, і справа не тільки в кількості заявлених українських стрічок, а в їх «касових планах» - чи вони підтвердять тільки-но виниклу довіру вітчизняного глядача, який масово проголосував гривнею принаймні за три минулорічні блокбастери – «DZIDZIO Контрабас» (22 млн. грн), «Сторожова застава» (19 млн. грн) і «Кіборги» (23 млн. грн)?
Тобто якщо 2017 рік був першим, початковим роком української кіноіндустрії, чи стане 2018-й другим, і матиме планомірний вектор руху до збільшення фінансових обертів?
Як свідчить статистика, збільшення одиниць товару не збільшує пропорційно суму прибутку, хоча безумовно збільшує валове надходження. В кінобізнесі ні збільшення кількості кінотеатрів, ні великий репертуар – в одній окремо взятій країні з одним видом демонстрації, кінотеатральної – не здатні окупити всі витрати всіх учасників ринку (в Китаї, який вийшов на перше місце у світі за кількістю екранів, відвідуваність кожного залу в середньому не перевищує 14%, що робить бізнес прокатників ледь не збитковим).
Вся надія вітчизняних виробників на понадзвичайну увагу національного глядача, адже на швидке і радикальне збільшення екранів в Україні сподіватися не доводиться.
Після провалу в прокаті «Брами» Володимира Тихого (за три тижні збори ледь перевалили 1 млн. грн при заявленому бюджеті в майже 18 млн.), вся увага на «Бобота» Максима Ксьонди, який вийде 30 серпня. (Те, що «Гірська жінка…», при всій моїй повазі і пристрасній любові, не буде прокатним флагманом, гадаю, і так зрозуміло).
І «Бобот» потенційно заслуговує максимуму уваги. Спершу, аби нагадати читачеві, треба сказати про самого Ксьонду, який кілька років тому спричинив фурор лише атмосферним тізером до свого іншого, не знятого (!) фільму, «Танк» - так ще ніхто не робив, аби тізер вже виглядав як маленький фільм, зі своїм сюжетом, героями, музикою, вправним монтажем і особливим настроєм.
Але, крім режисера, «Бобот» має несподіваний для нашого прокату жанр – «пригоди для юнацтва» з домішками фантастики, тобто працюватиме з великою і складною аудиторією, наразі цілковито підкореною високотехнологічним американським кіно. На цьому ринку фільмові працювати буде важко, особливо тому, що «Бобот» теж пішов високотехнологічним шляхом – зі складнопостановочними сценами, літаючими камерами, коптерами, кранами, і комп’ютерними ефектами. Тут питання лише в тому, чи зміг Ксьонда, дебютант у великому, повнометражному кіно, здолати жах від об’єму роботи і залучити максимум свого таланту?
Хоча дебютантство не є такою вже й проблемою – всі коли-небудь починають. А часом добрий початок, на жаль, може мати вкрай жахливе продовження, як у випадку з Олесем Янчуком, наявним директор Національної кіностудії ім. Олександра Довженка і режисером «Таємного щоденника Симона Петлюри», наміченого на вихід у прокат 6-го вересня.
Всі попередні фільми цього режисера (окрім першого, «Голод 33») в кращому випадку, як на мою думку, були непрофесійно виконаною роботою, а в гіршому - напряму говорили про профнепридатність режисера, від якої зазнали великої шкоди не тільки імідж українського кіно, а й національна тематика: знімаючи про героїв України, на кшталт Степана Бандери і Романа Шухевича, він зробив такі формально жалюгідні й сенсовно пафосні нариси, що дивитися їх важко навіть національно-орієнтованим людям, а що вже казати про не таких, котрих потрібно було б переконати, а не відганяти жахливою якістю. Тож немає віри до чергового фільму Янчука (з п’ятьма повнометражними стрічками у доробку). Втім, може бути і користь: сучасний закон не дасть більше можливості фінансувати таких режисерів.
Натомість, молоді в цьому сенсі легше – за нею не тягнеться негативний бекграунд, і кожний представник окремо – нова надія. Марися Нікітюк зі своєю першою великою роботою - «Коли падають дерева» (вихід 13 вересня), апелює саме до молоді, якій з душі воротить стара система життя, з тотальним підкоренням, табу і закритими небокраями. Але й береги треба бачити, коли пускаєшся в плавання.
Фільм Нікітюк про життя з якорями і плавання без берегів, і саме так і знятий – розхристаний, часом непослідовний, але драйвовий, вільнодумний, а у фіналі – відверто «безбашенний». Це не екшн і не комедія, він існує в далечині від основних жанрових інтересів публіки й, відповідно, фінансових потоків, - великий касовий успіх йому не загрожує, але він може стати молодіжним знаменом і знаковим фільмом для молодого покоління сучасної України.
«Герой мого часу» Тоні Ноябрьової іншого ґатунку фільм (20 вересня) – не зважаючи на те, що він, як і «… дерева», теж є драмою, у нього є чимало комічного, хоч і комедія тут чорна. Але ця комедія стосується нашої реальності, добре зрозумілої всіма у суспільстві – з його інерцією і неможливістю відкараскатися від рабського минулого і уявлення, що все – нічийне, і що хтось прийде і полагодить поламане чи прибере сміття. У такому розрізі, навіть за наявності злої, справедливої іронії «Герой…» може зачепити значно більші прошарки населення, ніж ті таки «… дерева» - наприклад, розгніване старше покоління.
Насправді, після «Бобота» великими шансами на глядацький інтерес наділений перший цього року екшн – «Позивний «Бандерас» Зази Буадзе (11 жовтня). Фільм про російсько-українську війну, про героя і його героїчне життя на фронті – це саме те, що зараз потрібно суспільству. Після «Кіборгів» такого не було, загалом і через складність створення подібного кіно, яке раніше у нас адекватно робив лише Леонід Биков, знімаючи «Ати-бати, йшли солдати..».
А після недолугого минулорічного «Червоного», Буадзе як режисер, що не виправдав довіри, навряд чи зможе змінити ситуацію (за бюджету в 20 млн. грн фільм тоді зібрав трохи більше 3 млн.). Без сумніву, тема фільмові допоможе, як допомогла «Кіборгам», але чи довго можна буде годувати глядача голим патріотизмом, не прикритим бодай пристойною драматургією? (задовго до виходу в прокат щодо «…Бандераса» почали ходити чутки про вкрай низький рівень картини, від якої віє телевізійними флюїдами).
У копродукційного «Донбасу» Сергія Лозниці (18 жовтня) історія з картинкою прямо протилежна. Як і з жанром також. Це високомистецьке кіно, але авторське і активно соціальне, і навіть не драматичне, а трагічне: стосуючись території війни, «Донбас» показує не так війну, як тих, хто цю війну розпочав і хто її продовжує тотальним невіглаством, злочинною аморальністю та нелюдською безкультурністю. Це кіно здатне шокувати на духовному рівні, примусити замислитися, а такого масовий глядач не любить, як правило, не обтяжений інтелектом і можливістю-бажанням доходити до складної істини втомленими після роботи мізками.
Тому виробники з 5 країн-інвесторів працюють над системою продажу прав на фільм по всьому світі, при цьому залучають чимало арт-платформ. А їх існує багато, і «Донбас» їм підходить оптимально. Хоча б тому, що отримав приз за режисуру в одній з програм Каннського кінофестивалю, а межах якого були представлені всі попередні ігрові фільми Лозниці. Таким похвастати можуть одиниці.
Звісно, таке і не всім треба. Для приватно фінансованої комедії «Дзідзьо: перший раз» (25 жовтня) Канни не є пріоритетом, а от публіка пересічних українців – саме те, бо саме вони дали можливість дешевій зі всіх боків стрічці окупитися і дати прибуток вперше за час новітнього, продюсерського виробництва.
На український ринок він і розрахований, де Дзідзьо, співак і шоумен, тільки й відомий. Зважаючи на успіх минулорічного «… контрабасу» як проби пера великої музичної зірки України, можна прогнозувати збори «… першому разу» навіть більші. Лише б йому не перебили всі плани інші вітчизняні фільми, а їх, як ми з’ясували, буде як сарани, і вони моторно намагатимуться відхопити шматочок від Дідзьового пирога.
Як ото «Дике поле» Ярослава Лодигіна (8 листопада) - екранізація однієї з найбільш тиражованих українських книжок «Ворошиловград» за авторства харківського письменника Сергія Жадана. Давно омріяний для кіноекрану, вітчизняно-швейцарський фільм «… поле» може стати кримінально-філософським міксом теперішнього з минулим: кажучи фігурально, заходячи на майданчик «Донбасу», він використовуватиме прийоми «… Бандераса» і «Героя мого часу». Тобто і нашим, і вашим. Як на мене, таке не працює. І вже точно 30- мільйонний фільм, так сильно сіпаючись зі сторони в сторону, не зможе в Україні зібрати 90 мільйонів, щоб відбити свій бюджет і дати прибуток – такі збори мали лише два десятки голлівудських фільмів за всі 26 років Незалежності.
Назагал, все впирається в маленький український ринок, обмежений не тільки кількістю екранів в країні, а й населенням, доведеним до жебрацького стану, і відсутністю інших можливостей демонстрації фільмів, що у світі дуже добре поширюються на досі існуючих DVD, на VOD-платформах і різноманітних телеканалах.
Лише два фільми в Україні окупилися і надали своїм інвесторам прибуток – крім вищеназваного «DZIDZIO…», це «Свінгери». Сіквел цієї комедії, знятий без державного фінансування, мусив бути обов’язково. В наш час хітами не розкидаються. І попри якість фільму, більш придатного до потрапляння у категорію «Б», є сенс говорити з великою долею вірогідності про успіх і його другої частини. Тут варто зазначити, що перша частина вийшла 1 січня цього року, і друга вийде теж цього року – 5 грудня, таким чином це найшвидше коване залізо, утворене не відходячи від каси!
Єдине, що минулий фільм вийшов 1 січня, і мав весь святковий тиждень для першого вік-енду. Зараз так не буде, тим цікавіше подивитися, чи минулого разу спрацювала дата старту, і українцям під мухою було байдуже, що дивитися, чи «Свінгери» справді зачепили за живе.
Дата старту має велике значення. І вихід «Кіборгів» 6 грудня, в день Збройних Сил України, сприяв додатковій відвідуваності патріотично налаштованих глядачів. Цього року на 6 грудня вийде тематично схожий фільм, «Крути 1918». Але навряд у нього будуть преференції «Кіборгів»: якщо про воїнів-оборонців донецького аеропорту знає навіть «вата», про студентів-оборонців Києва 100 років тому мало знають навіть серед справжніх українців, а режисер «Крут…» Олексій Шапарєв не має жодних достоїнств, які має режисер «Кіборгів» Ахтем Сейтаблаєв, і все, що перед цим зняв, краще не згадувати у пристойному товаристві.
Тобто 52 мільйони державних гривень очевидно будуть викинуті на вітер. Але більш неприємний факт «за*раної» теми: хто зможе ще раз привабити глядача на фільм з темою, вже одного разу спаскудженою? Надія залишається лише на пост-продакшн, який робиться в Італії.
Фінальним фільмом року будуть «11 дітей з Моршина» Аркадія Непиталюка (27 грудня). З індустріального боку - це один з найцікавіших проектів. По-перше, продюсером його є Сергій Лавренюк, який знайшов гроші і на «DZIDZIO Контрабас», і на «Лагідну» Сергія Лозниці.
По-друге, режисером виступає Непиталюк, який перед цим дебютував у великому кіно дуже непоганою, формально новаторською комедією «Припутні», і тепер бере участь у відверто комерційному проекті – невже у нас може втілитися світовий досвід, коли за режисером не закріплюють певне амплуа? Крім того, у творенні «11 дітей…» має місце запозичення (плагіат?) маркетингових ознак іншого проекту, голлівудських «11 друзів Оушена» - так само виглядає плакат – чи це обтяжить українських продюсерів судовим позовом з американської сторони, і як на таку маркетингову «хитрість» відреагує наш глядач?
Тож, судячи з усього, восени та на початку зими в прокаті України буде не нудно – українське кіно входить в тренд!
Інші фільми, що вийдуть в прокат України до кінця року?
Місто, в якому не ходять гроші - 13.09.
Шляхетні волоцюги - 27.09.
Божевільне весілля - 4.10.
Груднева казка, або Пригоди Святого Миколая - 13.12.
Секс і нічого особистого - 20.12.
Я, ти, він, вона - 27.12.
Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ.
