Мурашко. 1. На кониках, по вічності

Часом ми, наче ото малі діти, бавимося на кониках, а карусель гасає нами по Вічності. Не звертаючи уваги на безсмертя, ми ошатно вбираємося, чепуримося та веселою ватагою рушаємо на атракціони, вважаючи, що то - дозвільні пустощі, а у нас в житті ще буде час на великі справи… Він був іншим, бо ніколи не гаяв час, наче знав іншої каруселі нема і будь якої миті вона може спинитися.

Справжня слава розгледіла українського маляра лише за два роки сумлінної праці біля підрамника, коли в червні-липні 1909 р. найбільш відому тепер авторську жанрову картину “Карусель” (1906), на якій дві гарно вбрані україночки катаються на кониках, представили на Х Міжнародній виставці в Мюнхені. За ту роботу киянина вшанувала Золотою медаллю, хоча й другого класу, а саме полотно просто в експозиції придбали для Королівської галереї Будапешта. Стався буквально вибух заслуженої уваги… Редакції німецьких часописів “Мистецтво для всіх” (“Kunst-für-Alle”) та “Лейпцизькі ілюстровані відомості” (“Illustrierte Zeitung Leipzig”), видавничі фірми Лейпциґу, Берліну та Мюнхена благали дозволу зробити кольорові репродукції “Каруселі”, гарантуючи їм почесне місце на шпальтах видань.

Розкриваючи імпресіоністичну загадку власного шедевра, Олександр Мурашко пояснював газетярам, мовляв, прийомами візуального живопису йому хотілось зупинити у русі вихор каруселі, палахкотіння її ярмаркових прикрас, природню зніяковілість і щиру радість сільських дівчат, котрі вперше в житті осідлали дерев’яних  конячок... У тому опоетизованому міфі було щось глибоко символічне. Чи не він сам, малий Сашко із містечка Борзни Чернігівської губернії, з роками потрапивши в Париж з його кафешантанами, ошелешено шубовснув у грайливу веремію нічного життя, виписаного у світлотілій водоверті чуттєвих технік пензля, де ти і натовп поріднились у вималюваному мерехтінні барвистих плям.

Відтоді він сам вмів та інших вчив зустрічатися з природою, як зі святом. Динамічний імпресіонізм зробив ім’я Олександра Мурашка популярним на Заході; у 1909 р. арт-дилерська компанія німецького промисловця Едуарда Шульте (Eduard Schulte) влаштувала персональні виставки киянина у Берліні, Дюссельдорфі та Кельні, де по черзі експонувалися 25 відібраних картин. Є відомості, що того тріумфального року персональні виставки художника з величезними успіхом також відбулись у Венеції, Римі та Амстердамі. У тій каруселі він, зніяковілий і усміхнений, лише встигав кліпати очима.

***

Якось непередбачувано народився 26 серпня (7 вересня) 1875 р. у Києві український художник-імпресіоніст, педагог та громадський діяч Олександр Олександрович Мурашко. Його мати, Марія Іванівна Крачковська, була донькою бідного священника православного сповідання із села Семки, що лежало на півдні Мглинського повіту Чернігівської губернії; сина вона привела поза шлюбом, а працювала служницею.

Одначе, наступного дня, 27 серпня, у найменшій у Києві, але із найбільшою парафією на сім тисяч вірян, Церкві Іоана Златоуста (район Галицької площі, або Єврейського базару,  -  там, де сьогодні тішить відвідувачів Київський цирк), відбулося Таїнство Хрещення, здійснене священиком Миколою Успенським і дияконом Павлом Калашниковим. За два роки саме тут, у Залізній церкві, охрестили Максиміліана Кирієнка-Волошина, майбутнього відомого поета Срібного віку, художника та містифікатора Максиміліана Волошина (1877-1932). Дивним чином хрещеними батьками Сашка стали:  дружина селянина Антона Ковальчука, Пелагея Терентіївна Ковальчук та чомусь (!!!) підданий королівства Саксонія Іван Єфимович Форштер.

Здогадки блукають різні, але про батька немовляти достеменно нічого не було відомо. До семи років сором’язливий хлопчик, хто з дитинства помітно заїкався, із матінкою, бабусею та вітчимом жив в Борзні Чернігівської губернії. Виховувала Сашка бабуня, проста селянка, яка оповідями про героїчні часи козацтва та народною мудрістю пробуджувала в дитини уяву, любов до рідної землі..

У пошуках кращої долі Марія Крачковська повітове містечко швидко залишила, а покинутого матір’ю сина забрав від бабці до себе рідний дядько. Минув час, кращого світу не знайшлося, і Марія Іванівна, повернулася додому, бо, кажуть, у неї прокинувся материнський інстинкт, і безбатченка родителька забрала до себе. Після її одруження із київським 2-ї гільдії купцем Олександром Івановичем Мурашком у 1883 р. із Борзни хлопчик із новою сім’єю переїхав до Чернігова, де у вітчима, рідного брата українського художника і педагога Миколи Івановича Мурашка (1844-1909), була невелика іконописна майстерня, заснована  ще 1827 р.

***

Про власне дитинство “тихий імпресіоніст” згадувати не любив; чимало там діялося готичного. Наприклад, малим Сашко товаришував із… цуциком. Одного разу хлопчик заснув у садку і не бачив, як до нього підповзла змія. Тоді песик зацявкав, збудив малого, чим порятував життя. Іншим разом їхав хлопчик верхи лісом. Тиша, довкола ні душі. Хіба що затьохкає схована пташка. Раптом кінь схарапудився. Від жаху Сашко ледь не знепритомнів: перед ним на дереві гойдався повішеник. Щодуху дрібний вершник чкурнув помчав.

Із того похмурого світу йому жадалося потрапити у всесвіт світлих фарб і радісних кольорів, проте у дорослих на хлопчину були власні плани. Зі спогадів професора Харківського художнього інституту Миколи Григоровича Бурачека (1871-1942), вперше опублікованих 1983 р., постає така картина. Добре знаючи шкалу життєвих цінностей та побутові смаки постійних замовників, осіб духовного стану, вітчим бачив майбутнє пасинка… у чині протоієрея або й вище, а ніяк не іконописця-злидаря, хто пороги оббиває у пошуках замовлення. Саме за тієї причини Сашка віддали в науку до бурси - у  Чернігівське духовне училище, що від 1879 г діяло у власному будинку на території Єлецького Успенського монастиря. З іншого боку, підліток всіляко допомагав вітчиму в майстерні, особливо охоче, коли йшлося іконопис, фарби та пензель.

Одним із масштабних проектів виявилась у 1889-1891 рр. проведена за ініціативою чернігівського губернатора Олександра Костянтиновича Анастасьєва (1837-1900) реставрація міських старовинних кафедральних - Спасо-Преображенського та Борисоглібського - соборів. Зокрема всі роботи з реставрації іконостасу останньої церкви виконала майстерня Олександра Івановича Мурашка.

У дитинстві виявлений нахил до малювання, романтична натура малого рисувальника стін, виплекана бабунею, на тлі казок, пригод та мальовничої сільської природи, важко вкладались у суворий бурсацький побут. Звідси - сімейні конфлікти. Наприкінці 1880 pp., коли відновилися роботи у київському Володимирському соборі, сподіваючись на вигідні замовлення, кмітливий вітчим переїхав з майстернею до Києва. У 1894 г. родина підприємця О.І.Муращка придбала закладений у міському Кредитному товаристві (44291 рублів) одноповерховий старосвітський будинок по вулиці Малій Житомирській, 14.

***

Як і тепер в українців, усе підприємництво тоді також трималося на родинних зв’язках. Брат вітчима, Микола Іванович Мурашко, вже здобув популярність у Києві, відкривши власну школу малювання. Користуючись близьким знайомством із професором Київського Імператорського університету Святого Володимира Адріаном Вікторовичем Праховим (1846-1916), хто у 1884-1896 рр. керував опорядженням церкви, він порадив і допоміг Олександру Івановичу отримати в 1888 р. підряд на роботи у Володимирському соборі.

У Києві вітчим швидко відкрив іконописну майстерню, а невдовзі отримав підряди на ґрунтування стін, позолотні роботи, різьблення іконостасів, виготовлення меблів. Як стверджував Ігор Шаров у книзі “Художники України: 100 видатних імен” (2007), верхні, мармурові, колони іконостаса виготовлено в Італії, а нижні, дерев’яні, - у майстерні О.І.Мурашка. Що прикметно, іконописна майстерня 2-ї гільдії купця Олександра Івановича Мурашка почала працювати в будинку №8, саме навпроти будинку, де мешкала родина Прахових, на розі Великої Володимирської та Великої Житомирської, 11/6, що зберігся до наших днів (на першому поверсі там аптека).

Поволі, але невпинно малювання для Сашка перетворювалося на сенс життя:

- Одного разу я розмалював недавно побілену стіну сходів, за що отримав добрячого прочухана. Мріяв: коли виросту - стану великим художником, але батько й слухати про це не хотів. Йому були потрібні працівники в іконописній майстерні...

***

Реалізуючи загальний план виховання спадкоємця, Сашка Крачковського віддали до Київської чоловічої гімназії. Йшлося тепер не про духовний чин, а про продовження сімейного підприємства - нащадок мав очолити іконописну майстерню. Адже художній хист хлопця був помітний неозброєним оком.

Чи знав про задум вітчима майбутній український “тихий імпресіоніст?” Як пізніше написав художник у листі до друга, художника і мистецтвознавця Миколи Адріановича Прахова (1873-1957):

- Навчався я погано, вабило мене вже до занять мистецтвом, та малювальна школа дядька Миколи Івановича здавалася недосяжним раєм.

Махнувши рукою на шелепу у класичній освіті, вітчим забрав підлітка з гімназії та віддав у ремісничу науку до свого старшого майстра, іконописця Науменка, аби той виліпив із нездари “пристойного богомаза”. Проте одного дня професійним оком хист перспективного юнака вихопив знаний у Російській імперії художник Віктор Васнєцов (1848-1926), хто мав досвід реставраційних робіт в Абрамцевській церкві Спаса, створив низку епічних картин, розписував великі стіни, створюючи єдиний монументально-декоративний простір.

Майстер історичного та фольклорного живопису, якого назвали “російським Рафаелем”, не тільки дозволив стежити, як він розписував головний неф і апсиду, оживляючи найважливіші сюжети Старого і Нового Заповітів, а й копіювати власні образи. Зокрема наймонументальнішу у Володимирському соборі ікону, символічну для усієї ситуації - “Богоматір із дитям”. Серце юного художника вигравало всіма барвами веселки:

- Усе-таки це був живопис, а не столярне ремесло.

Та поки що прірва між бажаним і дійсним зяяла проваллям.

***

Адже вабило талановитого юнака не ремесло у вигляді канонізованого іконопису, а живе, вільне мистецтво. Сварки у сім’ї завершилися тим, що у 1890 р. Олександр, котрий Олександра Івановича Мурашка називав… “дядьком”, грюкнув дверима і залишив будинок вітчима, який і досі не спромігся оформити усиновлення пасинка. Молодий маляр вирішив самостійно торувати шлях у житті. Ночував блукалець у чужих майстернях, у Володимирському соборі, на баржах, на плотах. Як тоді казали, у кущах на “Зозулиній дачі”: так називався схил над Дніпром у Царському саду, заселений босяками та їхніми безталанними подругами. Не дивно, що юнак геть застудився, але вітчим хворого на пропасницю навіть не провідав.

Чи варті чогось були поневіряння? Відтепер Олександр Крачковський міг вільно ступати до Володимирського собору і вчитись у визнаних майстрів, які під орудою професора А.В.Прахова розписували храм. На власні очі він бачив: Віктор Васнєцов, Михайло Нестеров, Михайло Врубель, Вільґельм Котарбінський, Павло та Олександр Сведомські - тільки й живуть, що власними та божественними художествами.

Кажуть, першим звернув увагу на самородка, “худорлявого, високого, кучерявого, сором’язливого” юнака високоповажний професор кафедри історії красних мистецтв Адріан Прахов. І невдовзі саме з його подачі талановитий хлопець навчався в малювальної школі дядька, М.І.Мурашка, що в Києві діяла десять років. Паралельно доводилося долати шалений опір впертого вітчима, котрий втрачав слухняного спадкоємця. Сумно про це говорити, але підтримку хлопець знайшов в іншому родичі - дядькові Олександра Мурашка, рідному братові вітчима, засновнику і незмінному очільнику Київської малювальної школи, згодом відомої також за його іменем.

Саме Микола Іванович фахово підтримав і педагогічно роздмухав у небожі палке бажання стати художником. До справи визволення молодого таланта із ремісницької неволі долучились інші авторитети. Так спільними зусиллями Адріан Вікторович Прахов, Віктор Васильович Васнєцов і Михайло Васильович Нестеров (1862-1942) опір непоступливого вітчима подолали.

***

Примиритись із 2-ї гільдії купцем Олександром Івановичем Мурашком мало сенс.

По-перше, вітчим офіційно усиновив Сашка. По-друге, колишній пасинок отримав батьківське благословення. По-третє, із рекомендаціями А.В.Прахова і В.В.Васнєцова на дорогу до  Санкт-Петербургу юнак дістав від новоявленого батька певну суму грошей. Додайте, справжній хист, і з такими здобутками можна було гори звернути.

А, ледь не забув: Олександр Іванович Мурашко настільки відтанув серцем, що вирішив офіційно побратися із Марією Іванівною Крачковською; і на запізнілому весіллі, де гуляла вся іконописна майстерня 2-ї гільдії купця, - знаєте, хто весільним батьком став? Правильно, професор  Адріан Вікторович Прахов.

Порипуючи, карусель рушила з місця. Мрія у звільненого від рутини маляра була не з маленьких: потрапити в майстерню приятеля дядька, академіка Імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, професора Іллі Юхимовича Рєпіна (1844-1930), бо ж геній був вихідцем із українського містечка Чугуєва і, гріла надія, посприятиме талановитому землякові. Готуючись до вступу, влітку 1894 р. Олександр Мурашко мешкав у селі під Києвом, де з натури малював, як він любив говорити, сільські обличчя, природу, жанрові сценки з натури, етюди, ескізи.

Втілити в життя задумане у місті на Неві не вдалося: далася взнаки слабка фахова підготовка. Дістати носі і ні з чим повернутися додому було не в його правилах. Вихід знайшовся. З’ясувалося, що при Академії другий рік, як автономно діє Вище художнє училище живопису, скульптури та архітектури. Саме туди і вступив киянин. За два роки він успішно опанував загальні класи і як один із найкращих випускників у 1896 р. став вільним слухачем Санкт-Петербурзької Академії мистецтв по класу І.Ю.Рєпіна. Здавалося, з випробовуваннями покінчено, ось вона, заповітна мрія! Та швидко виявилось, що у власному ательє Ілля Юхимович - то пихатий самоправець, а панує в майстерні культ схиляння перед богоподібним навчателем та… сліпе копіювання його геніальних робіт. Не з такого тіста зліпили Олександра Мурашка.

***

Тим часом бурбон від педагогіки свого земляка підкреслено обходив увагою. Приїхавши на літні вакації додому, Олександр ділився душевним смутком:

- Рєпін проходив повз мій мольберт, за яким я працював, ніби я, взагалі, відсутній у майстерні.

Закінчилося все кепсько. Без будь-яких пояснень метр відмовив студенту навчатись у його ательє. Але й Олександр був не з боязкого десятка, а мав за плечима школу виживання на “Зозулиній дачі”. Студент переговорив з іншими академіками - засновником Товариства пересувних художніх виставок Григорієм Григоровичем Мясоєдовим (1834-1911) та модним портретистом Костянтином Єгоровичем Маковським (1839-1915), чиї картини на Всесвітній виставці 1889 р. в Парижі отримали Велику золоту медаль, домовившись про перехід в їхні майстерні.

Із легким серцем студент вирушив додому, де на Київщині днював і ночував на улюблених етюдах. Є свідчення, що від народження зорову пам’ять митець мав ідеальну: одного разу на пленері побачивши краєвид, художник міг у деталях картинку відтворити, навіть за кілька років.

Як промайнуло літо, студент і незчувся. Повернувшись восени до Північної Пальміри, у помпезній будівлі на Університетській набережній, 17, за звичаєм киянин зазирнув до майстерні колишнього наставника, аби привіталися з друзями:

- Заходжу, показую Іллі Юхимовичу літні роботи, а він так недбало, як ніби йому байдуже, каже: “Залиш там, під столом, я потім подивлюся, коли матиму час… А ти приходь до мене, завтра!”

Проте наступного дня академік не знайшов часу дивитися літні роботи норовливого студента, а лише воду виварював. Комизування тривало не один день, поки ніби знехотя Ілля Рєпін не звелів:

- “Дістань”. Я дістав. Він подивився етюди, одразу тон змінив та каже: “Приходьте завтра працювати”. Я був такий щасливий, як того дня, коли мене зарахували в класи Академії мистецтв. А в майстернях інших професорів і ноги моєї не було.

***

Лише мелькнули у місті на Неві чотири роки, позначені злиднями, голодом, побутовою невлаштованістю. Але чи інакше торують шлях у велике мистецтво справжні таланти? Творчим вінцем академічних років стала у 1900 р. програмна картина “Похорон кошового” Олександра Мурашка. Українсько-патріотичним сюжетом вона наче перегукувалася із масштабним полотном “Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1878-1891) Іллі Рєпіна… Дехто із дослідників стверджує, для створення колоритного образу старого козака, що несе булаву доблесного кошового Івана Сірка, 25-річному автору позував 60-річний український драматург і театральний діяч Михайло Петрович Старицький (1840-1904); нині твір прикрашає зали Національного художнього музею в Києві.

І гадки не маєте, яка у підсумковому конкурсі робіт випускників Санкт-Петербурзької Академії мистецтв закрутилась інтрига. Зокрема із київським маляром на творчій ниві конкурували такі товариші по навчанню, як Борис Кустодієв (1878-1927) і Філіп Малявін (1869-1940). Але у відкритому конкурсі всіх суперників переміг і велику Золоту медаль отримав Олександр Мурашко. Хоча найбільший здобуток полягав у іншому: переможець здобув право на два роки стати пенсіонером і коштом Імператорської Академії здійснити подорож за кордон.

Владнавши деякі особисті справи, на початку 1901 р. український художник вирушив до Західної Європи. Деякий час юнак вагався: куди їхати? На зламі століть двома найвпливовішими мистецькими центрами вважалися Париж і Мюнхен: перший колисав імпресіонізм та арт-нуво, тоді як другий сповивав модерн. Хоча обрав Олександр Мурашко для початку місто поетів, але в 1901-1903 рр. зазнав впливу різних естетичних шкіл. Чому пенсіонер віддав перевагу столиці Франції?

***

Насамперед тому, що тут, по-перше, був Лувр, який українець часто відвідував, аби вивчати та копіювати картини геніального іспанця Веласкеса (Diego Rodríguez de Silva y Velázquez; 1599-1660; о, той муаровий мазок та кольоровий шарм!). По-друге, ввечері молоду людину зваблювали вогнями колоритні кафешантани. Часом йому здавалося, що із готичного Середньовіччя України з її різьбленням та фарбуванням архаїчних іконостасів він потрапив у веселкове майбутнє - у Парижі життя буяло всіма кольорами. Франція забула про академічний живопис, і тутешні виставки жили емоціями, ефектно і видовищно мигкотіли сьогоднішнім днем.

Як звіт про творче відрядження, у 1903 р. у Санкт-Петербурзі він показав полотна “У кав’ярні”, “Парижанка”, “Парижанки біля кав’ярні”, “На вулицях Парижа”, “Паризька кав’ярня. Три дами”, “Дівчина в червоному капелюшку” і таке інше. Картини паризького періоду, що вважаються найбільш вдалими у творчому доробку автора, експонували на публічній виставці в Імператорській Академії мистецтв. Їх тепло зустріли глядачі, а головне, самі академіки. Побувавши на багатьох виставках, французька серія робіт  перетворила руку та ім’я художника на модні, пізнавані. Не дивина, що твір “У кав’ярні” Академія невдовзі придбала для власного музею.

Тим часом український маляр не вважав, що творчі пошуки завершені. Подякувавши за увагу, Олександр Мурашко попросив Академію продовжити пенсіон ще на рік, аби попрацювати в Росії та вдома, в Україні, використовуючи і розвиваючи досвід, набутий в Західній Європі. Фінансове утримання йому продовжили, але за умовою, що він ще рік проведе в… Парижі. Та хто ж був проти такої пропозиції?

***

До Санкт-Петербурга Олександр Мурашко повернувся 1904 р. - елегантний, незалежний, самодостатній, перший український європеєць з голочки. Окрилений справжнім успіхом, він пристав до групи випускників Імператорської Академії мистецтв, що, об’єднавшись, створила “Нове товариство художників”. Серед засновників виявилися відомі маляри: Дмитро Кардовський, Михайло Латрі, Микола Петров та інші. У лютому 1904 р. було затверджено статут а незабаром відбулась і перша виставка. Потім експозиції влаштовувалися на постійній основі, причім в різних містах Російської імперії. Саме це розтиражовало ім’я Олександра Мурашка у широкому загалі російських поціновувачів живопису.

Однак, досить швидко у Північній Пальмірі митець знову потрапив у фінансову скруту - до сприймання, а тим паче споживання нового мистецтва метрополія була ще не готова. Наступного, 1905-го р. до Санкт-Петербурга завітав знаний в Імперії колекціонер, український меценат Олександр Миколович Терещенко (1856-1911). Побачивши роботи земляка, доброчинець запропонував маляру поїхати з ним у закордонну подорож, аби глибше познайомитися з мистецтвом Середземномор’я. І вони побували у Франції та Італії, а також відвідали Алжір і Туніс. У Магрибі він вперше замислився, куди можуть занести його коники. Потягуючи в Алжирі м’ятний чай, “тихий імпресіоніст” насичувався небаченими кольорами і настроями.

В Україну із тривалих естетичних мандр Олександо Мурашко повернувся лише у 1907 р. У провінційному тоді Києва, чиє населення не перевищувало півмільйона городян, він оселився у будинку вітчима, по вулиці Малій Житомирській, 14. Із 2-ї гільдії купцем Олександром Івановичем Мурашком вони остаточно помирилися тоді, коли літній іконописець, з року в рік здобуваючи шматок хліба тяжкою працею, пересвідчився: його пасинок також, не менш вперто й цілеспрямовано, прагне досягти мети - стати визнаним митцем європейського рівня. Мати не натішилася на мир та злагоду, які врешті-решт вгорнули сім’ю.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ.