Він був енциклопедистом кібернетики

В другiй половинi сiмдесятих — на початку вiсiмдесятих я бував практично на всiх засiданнях Президiї Академiї наук УРСР: вони давали чимало фактiв i тем для моїх публiкацiй на сторiнках газети “Радянська Україна”, де я вiв наукову проблематику. Певна рiч, мене найменше цiкавило, хто i як з членiв Президiї вiдвiдує її засiдання. Але те, що вiце-президент Академiї Вiктор Михайлович Глушков бував на них нерегулярно, кидалось у вiчi. Пам’ятаю, хтось навiть висловив тодi припущення, що Вiктор Михайлович не дуже ладить з президентом АН Борисом Євгеновичем Патоном. Але, думається, це навряд чи вiдповiдало дiйсностi. Просто Глушков був надзвичайно подвижною людиною i дуже часто виїздив у вiдрядження. Вiн був “головним кiбернетиком” Союзу i країн Ради Економiчної Взаємодопомоги. Днi у нього були розписанi по хвилинах.

                                     До «буржуазної науки» – через фантастику   

З дитинства він захоплювався науково-фантастичною лiтературою. Читати навчився рано — ще в чотири роки. У дев’ять рокiв захопився зоологiєю, пiзнiше — геологiєю. Потiм його надовго полонила радiотехнiка i автоматика. Почав конструювати моделi, керованi по радiо. Це вимагало виконання розрахункiв, тому, освоївшись з математикою за середню школу, взявся за вищу математику. Приблизно до п’ятнадцяти рокiв уже оволодiв математичними знаннями в обсязi технiчного вузу.

Отже, він мав грунтовну пiдготовку. Пiзнiше закiнчив Новочеркаський полiтехнiчний iнститут (факультет енергетики) i Ростовський-на-Дону унiверситет (механiко-математичний факультет). Усе це сприяло спеціалізації саме з обчислювальної технiки, кiбернетики.

Незважаючи на те, що перша опублiкована наукова праця, до речi, так само, як кандидатська i докторська дисертацiї, була пов’язана з абстрактною математикою, з 1955 року він почав займатися кiбернетикою в технiчному i математичному аспектах. Цьому сприяло i запрошення в Київ, у АН УРСР, на посаду керівника Обчислювального центру, з якого виріс очолений Віктором Глушковим Інститут кібернетики.

Чому саме Київ, а, скажiмо, не Москву, вибрав молодий талановитий учений? Думається, тут насамперед зiграла свою роль та обставина, що українська столиця на рубежi сорокових — п’ятдесятих рокiв минулого столiття стала центром зародження в СРСР кiбернетики. Тогочаснi невiгласи ще називали кiбернетику “буржуазною наукою”, а у київськiй Феофанiї видатнi вченi-математики Михайло Лаврентьєв i Сергiй Лебедєв та їхнi учнi уже створили першу на європейському континентi Велику електронно-обчислювальну машину.

Група вчених-однодумцiв, якi займалися одночасно розробками як теоретичних, так i практичних основ нової науки, була об’єднана у невеличкому колективi Обчислювального центру Академiї наук УРСР. У ньому Вiктор Глушков, не зважаючи на молодий вiк, невдовзi стає визнаним лiдером. Пiд його впливом в Академiї наук УРСР формується бiльш широке, нiж у засновника кiбернетики Норберта Вiнера, розумiння сутi, предмету й завдань кiбернетики. Обчислювальний центр береться за розв’язання цiлого комплексу фундаментальних i прикладних кiбернетичних проблем. Вiктор Михайлович — в епiцентрi цих пошукiв. Вiн — i їхнiй iнiцiатор, i теоретик, i безпосереднiй органiзатор. Обнадiйливим результатом цих зусиль стає створення унiверсальної електронно-обчислювальної машини “Київ”.

Через деякий час пiд керiвництвом В. М. Глушкова розробляються основнi принципи використання ЕОМ для управлiння виробничими процесами. Колективу київських кiбернетикiв стає “тiсно” в рамках Обчислювального центру, i на його базi у 1962 роцi створюється Iнститут кiбернетики. Вiн стає головною органiзацiєю в СРСР з розробки цифрових автоматiв та ряду iнших проблем. Будуються новi корпуси iнституту з численними лабораторiями, експериментальними майстернями, Спецiальним конструкторським бюро математичних машин i систем, з дослiдним виробництвом. На пiвденнiй київськiй околицi з’являється цiле кiбернетичне мiстечко. У ньому народжується цiла серiя нових ЕОМ: “Промiнь”, “Мир”, АСОР, АРКУС, Київ-67”, напiвпровiдникова машина широкого призначення “Днiпро”...

                                         Радянська економіка була некерованою

Пропозицiї вчених породжують “ланцюгову реакцiю” поширення розумних машин у повсякденнiй практицi. Правда, на думку Глушкова, ця реакцiя запiзнилася майже на три десятилiття, бо ще в тридцятi роки народне господарство Союзу переступило певний незримий iнформацiйний порiг. До нього ще можна було керувати економiкою без електронно-обчислювальних машин, а пiсля нього — вже нi. Господарство великої країни надто розрослося, ускладнилося, i його “образ”, його модель перестає вмiщуватися у колективнiй пам’ятi i свiдомостi людей, навiть якщо все населення нi про що iнше не буде думати. Потрiбнi електроннi пiдсилювачi людського iнтелекту, переконує всiх Вiктор Глушков.

Учений загорiвся сам i намагається запалити iнших iдеєю створення загальнодержавної автоматизованої системи управлiння. Але для цього необхiдна чiтка узгодженiсть роботи пiдприємств, якi складають єдиний технологiчний ланцюг. Глушков не тiльки мрiє про це, а й спрямовує свiй неабиякий органiзаторський талант та iнтелект на реалiзацiю гiгантського, небаченого у свiтовiй практицi проекту. На окремих пiдприємствах i в цiлих галузях у сiмдесятi роки створюються i починають практично дiяти типовi АСУ, такi як “Львiв”, “Кунцево”, “Гальванiк”, “Марс” та iншi. Здiйснюються кроки по їхньому об’єднанню. Але задуми вченого i його колег наштовхуються на протидiю iнертної, байдужої i навiть ворожої до кардинальних нововведень радянської бюрократичної системи.

Важко навiть перелiчити тi завдання, за якi береться Глушков. Якщо багато iнших його колег у науцi прагнуть вiдбитися вiд додаткових навантажень, то вiн, здається, навпаки — їх шукає.                                        

…Моя остання зустрiч з Глушковим вiдбулася восени 1981 року. I не в Iнститутi кiбернетики, а саме в Президiї Академiї наук. Вiн прийняв мене у точно визначений час. Виглядав Вiктор Михайлович втомленим. Видно було, йому дошкуляв якийсь бiль, бо час вiд часу вiн робив паузи у розмовi.

— Вибачте, — сказав вiн згодом, — дуже болить голова.
— Можливо, ми перенесемо нашу бесiду на iнший день?— запитав я.
— Нi, мабуть, не вдасться. Через кiлька днiв я їду на лiкування до Москви. Воно може затягтися.

Під час згаданої зустрічі Вiктор Михайлович розповiдав про одну з останнiх своїх вдалих спроб на шляху створення загальнодержавної автоматизованої системи збору, передачi й обробки iнформацiї (ЗДАС). Він чудово розумiв: пристосувати сучасну комп’ютерну технiку до старих форм управлiння колосальним за масштабами народногосподарським союзним комплексом неможливо. Потрiбна радикальна змiна цих форм. Ось тут, на його щире переконання, i повинна вiдiграти свою роль ЗДАС. Вона має стати окремою i надзвичайно важливою галуззю, котра займеться обробкою всiєї планово-економiчної iнформацiї країни. Загальнодержавна автоматизована система постачатиме усiм ланкам i галузям народного господарства точну, оперативну, систематизовану, зручну для користування iнформацiю. Постiйний приплив оновлюваних даних про стан виробництва i наявнiсть матерiальних та трудових ресурсiв, вважав Глушков, створить необхiднi умови для оптимального планування та ефективного управлiння народногосподарським комплексом. З’являться чiткi орiєнтири для прогнозування розвитку економiки, пiдготовки перспективних проектiв i господарських рiшень.

— Але щоб усього цього досягти, ще раз наголосив Глушков, — слiд серйозно перебудувати структуру i форми управлiня, зокрема створити цiлком новий документообмiн. Без цих крокiв розмови про якийсь прогрес в управлiннi економiкою не мають сенсу.

                                                     Сповідь і подвиг ученого

Однак над цим завданням, як i над багатьма iншими, котрi переважно вiн сам формулював, а потiм очолював виконання, добровiльно беручи на свої плечi новi й новi клопоти, йому вже не довелося працювати: з Москви вiн так i не повернувся. Навiть найбiльшi медичнi авторитети країни, якi запрошувалися рiдними i друзями Вiктора Михайловича для консультацiй i лiкування, не змогли допомогти йому побороти важку хворобу. Вона уразила мозок ученого — той орган, який був об’єктом його найбiльшої уваги як дослiдника i якому вiн протягом усього життя i трудiв у науцi намагався знайти комп’ютерний аналог, електронну пiдтримку.

У книзi “Академiк В. Глушков” вiдомий учений, колишнiй заступник директора Iнститу кiбернетики Борис Малиновський, розповiдаючи про останнi днi Вiктора Михайловича Глушкова, приводить спогади його дружини Валентини Михайлiвни.

Хвороба пiдкралась непомiтно, коли В.М.Глушкову йшов п’ятдесят шостий рiк, i вiн був сповнений творчої енергiї i далекосяжних планiв. Завдяки твердому характеру, величезнiй силi волi вiн продовжував працювати, долаючи слабкiсть, головний бiль, кашель, який мучив його, стрибаючий тиск. Вважаючи недомагання тимчасовим, влiтку 1981 року полетiв на Кубу. Нервове напруження пiд час поїздки перебороло хворобу, яка почалася. Вернувся начебто посвiжiлий, але невдовзi все вiдновилось. Однак для того, щоб пiдлiкуватися, часу не знаходилося — пiд керiвництвом Вiктора Михайловича в iнститутi завершувалося проектування давно задуманої ним макроконвеєрної ЕОМ.

Незважаючи на всi старання лiкарiв та їх добровiльних помiчникiв, пiсля переведення у московську лiкарню йому стало гiрше. П’ятого листопада 1981 року вiдбулося рiзке зниження всiх життєвих функцiй. Вiктора Михайловича перенесли в реанiмацiйне вiддiлення i пiдключили штучне дихання. Йшли днi за днями. Свiдомiсть не поверталась. Численнi консилiуми були безрезультатними. Лiкарi вважали, що це кiнець. Мене, розповiдає Валентина Михайлiвна, в реанiмацiйну палату не пускали. Я була у вiдчаї. Бачачи це, Раїса Опанасiвна Мiхеєва, дружина Ю.О.Мiхеєва, яка з першого дня стала моєю незамiнимою помiчницею, дiстала бiлий халат i шапочку i пiд виглядом сестри стала щодня приходитти до Вiктора Михайловича. На жаль, її розповiдi не були втiшними нi для мене, нi для членiв “штабу”. Так тривало мученицьких десять днiв. На одинадцятий трапилось чудо — у Вiктора Михайловича почали рухатися зiницi, а в наступнi днi почало вiдновлюватися дихання, спав набряк легень, запрацювала решта органiв.

Лiкарi так i не могли встановити причини хвороби, висловлювали рiзнi припущення. Я наполягла на консультацiї європейської знаменитостi — професора Цюльха з Кьольна. Вiн познайомився з деревом симптомiв, зв’язався з банками медичної iнформацiї США, Англiї та iнших країн. Аналогiчний випадок був у Сiнгапурi. Було встановлено, що це пухлина продовгуватого мозку /астроцетома/, орган, який керує дiяльнiстю основних органiв тiла. Професор сказав, що у Вiктора Михайловича хвороба зайшла надто далеко. Врятувати його неможливо.

Про висновок професора йому не сказали. Але вiн сам уже все “вирахував” i розумiв, що приречений... В однiй з останнiх розмов згадав нашi вечiрнi прогулянки в молодостi, коли дарував менi далекi сузiр’я, i, бажаючи заспокоїти, сказав:

— Не розстроюйся! Адже через подарованi мною сузiр’я колись буде проходити свiтло з нашої Землi, i на кожному ми будемо з’являтися знову молодими. Так i будемо у вiчностi завжди разом!

У 58 рокiв закiнчилося його життя, дуже яскраве, цiкаве, але й нелегке.

                                                                      *   *   *

Цю розповiдь найближчої Вiктору Михайловичу людини хотiлося б доповнити ще одним епiзодом – дивовижним i потрясаючим. В останнi дев’ять днiв життя, коли до вченого повернулася свiдомiсть, вiн, долаючи неймовiрний бiль i гаснучи буквально на очах, продиктував доньцi Ользi свої спогади про створення i багатогранну дiяльнiсть очолюваного ним Iнституту кібернетики  i перспективи застосування електронно-обчислювальних машин. Це була щира сповiдь перед сучасними i майбутнiми поколiннями великого подвижника в науцi, одного з найвидатнiших вчених свiту, прекрасного органiзатора наукових i технiчних пошукiв, масштабного практичного використання їх результатiв, чудової людини. Це був його подвиг.

30 сiчня 1982 року серце i думка Вiктора Глушкова зупинилися. Але досi працюють i ще довго працюватимуть в iм’я науки, поступу людства його прозорливi iдеї, оригiнальнi науковi рiшення, розумнi машини, кiбернетичнi суперсистеми. А ще є сотнi учнiв i будуть тисячi учнiв його учнiв, котрi продовжать велику справу життя Глушкова, сенс i вiнець якого вiн бачив у тому, щоб робити всiх людей щасливiшими.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства