Остап Вишня. 2. Сонечко у віконці

25 грудня 1933 року українського письменника Остапа Вишню безглуздо, тупенько-тупенько звинуватили в контрреволюційній діяльності, тероризмі та спробі… під час Жовтневої демонстрації в Києві вбити секретаря ЦК КПУ П.Постишева. То було стандартизоване кліше, під яке оперативники гребли більш-менш популярних діячів культури та науки, інших розумників, аби ті такими розумними не були. Пізніше в Україні це стане фірмовим ідіотизмом співробітників ОДПУ: з порогу звинувачувати успішного літератора, маляра, актора: ви – член Української фашистської націоналістичної терористичної організації, а під час демонстрації 1 травня (7 листопада) … р. планували вчинити… теракт проти секретаря ЦК КП(б)У …. Зокрема, так 26 квітня 1937 року в київському готелі “Континенталь” по вул.Карла Маркса, 5 (тепер – вул.Городецького) оперативники НКВС окайданили Михайля Семенка.

Справді, з великою щирістю Остап Вишня поставився до культурного відродження 1920-х років узагалі та до українізації зокрема. Життя простого народу вдихнуло надію на повні груди, а він, як заступник простого люду, той порух відчув і 1926 року видав збірку “Українізуємось”. У красному письменстві роботи було море: зберегти рідну мову, розвивати по-європейськи сучасну культуру, новітніми виражальними засобами виявляти національну самоідентичність, сприяти чистоті побутової мови, торувати шляхи задля досягнення масової грамотності.

Але таке, щоб на трибуну з наганом чи гранатою кидатися до товариша Постишева? Та що він – клепку загубив чи блекоти об’ївся? Якась нісенітниця.

*   *   *

Тим часом наступного дня, 26 грудня 1933 р. гумориста офіційно заарештували.

До кінця Остап Вишня ще не второпав того, що саме відбулося, що це сталося саме з ним і на допитах легковажно… сипав дотепами. Зокрема у слідчих НКВС він поцікавився, чому його не звинуватили у зґвалтуванні Клари Цеткін?

Одначе, після численних тортур і тривалих фізичних знущань, під шаленим психологічним тиском ватажок селянської України Остап Вишня перетворився на кволого містянина П.М.Губенка, котрий зізнався в усьому, чого й домагалися співробітники ОДПУ. Із свідченнями записних терористів Партія знала, що робити.

23 лютого 1934 р. судова “трійка” оголосила вирок: розстріл.

І відправила гумориста назад до в’язниці: думати про Леніна і готуватися до страти.

Не уявити ті кілька тижнів в очікуванні смерті…

- Вищого “гонорару”, як веселий блиск в очах народу, – нема, – більше Остап Вишня таке не говорив.

Іменем радянського народу його засудили до розстрілу.

У хвилини мовчазної розпуки як йому хотілося, аби тепер на його захист дружно стали чухраїнці – мільйони його вірних читачів, ті безіменні селяни, робітники, службовці, яким із дня у день він зараджував: коли – гострими фейлетонами, коли – дружніми усмішками. Які дурниці ото він верз?

- Не мислю-бо інакше переробки всього нашого “вмедлительного” життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати?.. Мені нове життя усміхається! I я йому усміхаюсь! Через те й усмішки!

Господь його не полишав, і в заґратоване віконечко протиснувся промінчик надії.

Тож у березні 1934 р. несподіваним рішенням колегії ОДПУ розстріл П.М.Губенку замінили десятирічним ув’язненням у північних таборах.

Під слідством літератор перебував до 4 квітня 1934 р., знову зазнаючи численних тортур і допитів. Нащо? А щоб не був таким розумником.

Врешті-решт Вишневу Усмішку етапували на поселення в с.Чиб’ю Ухтинсько-Печорського виправно-трудового табору (нині – м.Ухта, Республіка Комі). Концтабір підпорядковувався Управлінню північних таборів ОДПУ особливого призначення (УСЕВЛОН). Аби контролювати п’ять табірних відділень, у липні 1931 р. керівництво Ухтпечлага розмістили в селищі Чиб’ю, яке з 1939 року переіменували на Ухту.

Як їм, безвинним бранцям, там велося? Нелюдськи. Дійшло до бунту відчаю.

27 жовтня 1936 р. в Ухтпечлазі вибухнула масова акція протесту, влаштована політв’язнями, засудженими за “контрреволюційну троцькістську діяльність”. Упродовж 132 днів голодувальники вимагали відділили політв’язнів від карних злочинців, вимагали людського харчування, бодай якихось умов праці, надання первинної медичної допомоги, лікування важко хворих у сприятливіших кліматичних умовах.

Ні, не в 1-й окремий табірний пункт (1-й промисел, або: 1-й ООП) запхали Остапа Вишню, а на рудник Еджит-Кирта, де селище виникло тільки через п’ять років. Потрапивши влітку 1934 р. в табір Ухтпечлагу, П.М.Губенко по секрету зізнався товаришеві:

- Як дасть Бог вижити каторгу, то нехай мені рука всохне, як ще раз візьму перо. Тільки – Сибір, глушина! Сільця розставлю і… рибу ловитиму.

*   *   *

Лукавив Павло Михайлович, бо знав, скільки похнюплених поглядів та сумних очей зведено до нього – “Короля українського тиражу”. Чому так?

Остап Вишня був із тієї жмені літературних геніїв, котрі читачеві дають саме те, чого йому забракло у житті: силі чи любові, волі здолати труднощі чи легкості буття, дружнього слова, мовленого вчасно, чи надії на кращі часі.

Якщо через ліричний гумор Іван Котляревський допоміг українцям одужати в часи безнадійно зруйнованої Гетьманщини та на папері оживив мужню й дотепну Запорізьку Січ, то своїми бувальщинами, гуморесками, усмішками Остап Вишня повсякчас осявав морок навколо простих українців і затято бив лихом об землю, як швець мокрою халявою об лаву, у добу комуняччини.

Що у двох корифеїв українського слова було спільного?

Обидва літератори допомогли українцям подивитися на самих себе, начебто, з боку.

І допомогли це зробити вчасно.

Висміюючи наші негативні риси, Іван Котляревський та Остап Вишня прагнули допомогти нації позбутися меншовартості, інших вад. Попри щиру любов до земляків, широковідомий твір “Чухраїнці” змусив багатьох уважніше придивитися до колективного свідомого, що зветься українською ментальностю.

- “Чухраїнці”, як ми знаємо, – це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні “Чукрен”. Країна “Чукрен” була по той бік Атлантиди. Назва – “чухраїнці” (і про це ми знаємо) – постала від того, що нарід той завжди чухався...

…Навіть по вісімнадцяти роках у його голові не вкладатиметься оте трикляте “чому?”, і 1 липня 1952 р. Остап Вишня напише у щоденнику:

- Мене вважали, а може, й досі хтось уважає за націоналіста. Не розумію! Ну, чому я повинен не любити руський народ? Чому? Царя не любив, царату не любив, – ненавидів, – це правда! Але... народу?! Я мало в житті зробив для народу. Це правда! Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною. Коли ж було робити? Я не виправдуюсь, – я говорю те, що було. Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу? Хіба не давав мені насолоди геній О.С.Пушкіна, М.В.Гоголя, Л.М.Толстого? Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана? А може б, де-небудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?

*   *   *

А поки він опинився на галерах каторжних, комуністичних…

Спочатку в’язня П.М.Губенка в концтаборі Ухтпечлагу посилали на різні роботи, по сей бік Атлантиди та Республіки Комі, але одного дня на руднику Еджит-Кирта, на щастя, знадобився фельдшер.

Далі виникла рятівна посада плановика в 1-му ООП, аж поки літератора не взяли співробітником табірної багатотиражки “Северный горняк”.

Місцевому начальству подобалися його гіркі двозначні жарти:

- У нас є чимало здобутків: за рахунок ув’язнених населення Півночі майже подвоїлося.

У тій багатотиражці вдаваної радості та щирої розпуки від Ухтпечтабору він опублікував 22 нариси, які оспівували сумирних трударів, котрі мріяли підкорити (читай: вижити) сувору Північ.

Розради він шукав у творчості, бо ж уяву не зупинити конвоїрам. Є відомості, що Остап Вишня брався навіть за роман! Утім, дошкуляв брак вільного часу, канцелярського приладдя та… виразка, що загострилась в умовах крижаного пекла.

Як точно про нього написав теоретик українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов (1883-1973):

- Коли ходить про сатиру, то замість Ґейне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, – знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрін, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму”.

*   *   *

Найбільшою душевною опорою в засланні стала для письменника його друга дружина Варвара Олексіївна Маслюченко (1902-1983). До арешту мисткиня була затребуваною актрисою – як у Харкові, так і в Києві, а стала декабристкою ХХ століття. Негайно від родини “ворога народу” відвернулися друзі, тепер сахалися знайомі.

Разом із сином Остапа Вишні від першого шлюбу В’ячеком (Вячеслав Губенко; 1923-2002; перша дружина, як і мати гумориста, померли від тифу) і власною донькою Марією розгублену Варвару Маслюченко також вислали з України.

У теплих листах, що прагнути бодай якось розтопити сибірську кригу, вона світло дякувала далекому чоловікові – за те, що він їй сьогодні хоча б… наснився.

Оселилася колишня Жанна д’Арк (у цьому образі вперше побачив її на сцені Остап Вишня) із двома дітьми в м.Архангельську – на Кеґострові. Звідти регулярно надсилала Варя чоловікові одяг, харчі й листи.

Думалося, гірше уже не буде, і якщо вони подужають непереборні обставини, то колись просте родинне щастя відновиться – і подружжя буде разом. Куди там!

Після загадкової смерті першого секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б), члена Політбюро ЦК ВКП(б) С.М.Кірова 1 грудня 1934 р. політичні репресії в СРСР лише посилилися. За спеціальним циркуляром, П.М.Губенка як “небезпечного державного злочинця”, засудженого за “терор проти вождів партії” за статтею №54-8 Карного кодексу СРСР, вислали під Воркуту: в ізолятор на Кожву (лівий приток Печори), а це – за 300 км від поселення Чиб’ю.

До місця призначення в’язень мав дістатися самостійно. То була вірна смерть.

Уберегли друзі, з-поміж яких – актор театру “Березіль” Йосип Гірняк (1895-1989). Належним чином товариша в небезпечну путь вони спорядили... Чому?

Для них він був Вишневою Усмішкою, Сонечком у Віконці.

У спогадах про Остапа Вишню в’язень Ухтпечлагу Йосип Гірняк пригадував, як перед аудиторією арештантів хтось вирішив уголос читати оповідання російського гумориста Михайла Зощенка (1894-1958).

Зала загула, а потім хтось із юрби вигукнув:

- По-українськи! Вишню давай!

І він знесиленим страдникам підводився, а чи й напівлежачи – давав.

Розповідали очевидці, що власні твори Остап Вишня завжди читав незворушним тоном, уникаючи акторського лицедійства, але аудиторія незмінно реготала до сліз.

Із забаганок – хіба що просив знайти йому цигарку улюбленого “Казбеку”.

*   *   *

Після смерті товариша Кірова з’явився формальний привід посилити червоний терор і відкрито боротися з інакомислячими. Наприкінці літа 1937 р. одночасно закрилися всі багатотиражки п’яти окремих табірних пунктів (промислів) Ухтпечлагу: “Північний гірник”, “Вишка”, “На варті”, “На вахті”, “Тракт”.

І було винайдено індустріальний спосіб фізичних зачисток.

Від 1 березня 1938 р. Управління північних таборів ОГПУ вдалося до масових страт політв’язнів Ухтпечлага; робилося це в районі річки Юн-Яґа. Каральною операцією керував оперуповноважений 3-го відділу ҐУЛАҐу, лейтенант держбезпеки Юхим Кашкетін (Хаїм-Меїр Йосипович Кашкетін; 1905-1940) родом із Житомира.

За даними Ухто-Печорського відділення товариства “Меморіал”, що ґрунтуються на розсекречених архівних даних, у 1937-1938 рр. на виконання наказу НКВС СРСР №00409 від 1937 р. під безпосереднім наглядом ухтинського ката було розстріляно: у селищі Чиб’ю – 86 ув’язнених, у районі р.Ухтарки – 1779.

Загалом за два роки різними способами знищили 2614 засуджених. Це – не рахуючи померлих від голоду та хвороб.

Таку велику кількість ув’язнених було важко навіть для комуняк швидко знищити “звичайним способом”, тому енкаведисти демонстрували винахідливість.

Спочатку у таборі інсценували плановий піший перехід в інший ООП, а потім із засідки розстрільні команди відкривали кулеметний вогонь по колоні. Живих добивали з револьверів. Серед бранців ті події стали відомими, як “кашкетінські розстріли”.

Тим часом у рапортах лейтенант держбезпеки Ю.Кашкетін доповідав начальству:

- Жодних ексцесів чи збоїв у процесі здійснення операції не було. До визначеного місця засуджені прямували групами до 60 осіб. Все придатне табірне обмундирування збережено, описано, упаковано і зберігається на цегельному заводі.

Як бачимо, табірне обмундирування вартувало для них більше за людське життя. Якщо улітку 1937 р. у п’яти окремих табірних пунктах (промислах) Ухтпечлагу утримувалося 6890 ув’язнених, то на кінець 1938-го їх лишилося менше половини.

Чи минулося для слухняних виконавців таке криваве сумління безкарно?

У розстрільному списку Йосипа Сталіна від 16 січня 1940 р. помічник начальника III відділення 3-го відділу ҐУЛАҐу Юхим Кашкетін (Скоморовський) значився під №129. Ухтинського ката розстріляли інші кати. Попри інвалідність (III група) та психічне захворювання (шизоїдний психоневроз) засудженого до страти молодшого офіцера ДБ.

*   *   *

Мороз, завірюхи, голод, виснажлива праця без належного робочого інструменту – цього людоморам виявилося замало. …

Поки Остап Вишня одужував, ущухли масові розстріли в’язнів ҐУЛАҐу, що чинилися на виконання спецдирективи № 59190 від 16 серпня 1937 р. за підписом наркома внутрішніх справ СРСР Миколи Єжова. І тоді колегії ОДПУ накрило хвилею… перевиробництва судових справ, особливо – розстрільних.

Як стверджували у спогадах рідні гумориста, на певному етапі в таборі Ухтпечлагу, де відбував покарання письменник, виникла нагальна потреба звільнити місця для… нових в’язнів. Аби розмістили нових засуджених, було прийнято рішення бранців зі стажем перевести в інші колонії. Там також планувалася планова “утилізація”, тобто розстріл. У список смертників потрапив й Остап Вишня.

Був у Остапа Вишні старший брат – Василь Губенко (1888-1937), також відомий в Україні гуморист, співредактор і відповідальний секретар журналу “Червоний Перець”, він писав під псевдонімом Василь Чечвянський. Його 2 листопада 1936 р. у Києві заарештували, а 15 липня 1937 р. у Лук’янівській в’язниці розстріляли.

…Отож, на відлунні масових розстрілів політв’язня П.М.Губенка відправили пішим етапом – 300 кілометрів! – назад. До Чиб’ю. Одного, мов палець.

Начебто, задля додаткового “розслідування та встановлення нових обставин”.

Він чвалав німими снігами й не поспішав, бо знав: викликали на розстріл.

Так воно, між іншим, і було.

За одними джерелами, наказ знищити Остапа Вишню тюремники справді отримали. Але за документами такого ув’язненого вони не виявили.

Оскільки засуджений фігурував в особовій справі, як… Павло Михайлович Губенко.

Дорогою Вишнева Усмішка, Сонечко у Віконці, хронічно хворий на улькус і ревматизм, ще й підхопив гостре запалення легень.

Скажу так: про той період життя літератора обмаль документів – і купа різних версій.

За однією з них, поки тривало етапування “Короля українського тиражу”, начальника Ухтпечлагу звільнили з посади і… розстріляти, а в бюрократичній метушні наказ про розстріл Остапа Вишні… загубився.

Чи: із поваги до літератора-гумориста, котрий ні за яких обставин присутності духу не втрачав, документа рядові тюремники зумисне десь запроторили.

*   *   *

Як би там не діялося, але в напівпритомному стані якимось дивом українець дочвалав до таборової цегельні за дротом і, перетнувши межу неволі, втратив свідомість. Господь знову вгорнув його долонями і зберіг для свого вищого промислу... Бувалі українські літератори, поважні письменники мені особисто розказували: про те, що почалася Велика Вітчизняна війна, Остап Вишня дізнався лише 1943 року! Не виключаю, що тільки після того, як урешті-решт закінчив сумну “десятирічку” тюрем, концтаборів та ізоляторів.

Тим часом на волі справжні побратими по красному письменству про бранця ніколи не забували. Не один рік у Москві клопоталися про звільнення Остапа Вишні Олександр Довженко, Микола Бажан, Юрій Яновський. Але вдалося добитися – першому секретареві ЦК компартії України, члену Політбюро ЦК ВКП(б), генерал-лейтенанту Микиті Сергійовичу Хрущову.

Про це П.М.Губенко ніколи в житті не забував.

І, здавалося, вічна крига скресла… 7 жовтня 1943 р. у вищих кабінетах влади було таки підписано рішення про звільнення літератора із заслання. Із Воркутинських таборів П.М.Губенко повернувся тільки у грудні 1943 р. – із підірваним здоров’ям, але з не розтриньканим хистом до красного слова.

Уявляєте: до родини, в Україну, йому довелося діставатися через Москву.

У столиці СРСР зацькований літератор зайшов до Максима Рильського, котрий мешкав у готелі. Гомоніли виключно про літературне: ой, скільки у нього за десять років назбиралось запитань? Про Воркуту – анічичирк. Сибір навчив: своєї біди нікому не кажи, бо добрий злякається, а злий знасміхається.

Наостанок у дружній розмові знову пролунало оте сокровенне і… незнищенне: колишньому бранцеві хотілося, аби український народ посміхався, щоб хоча б одна зморшка на його чолі розгладилася. Тим часом близьке до письменника оточення стверджувало: після повернення із заслання дуже важко було побачити на обличчі Вишні усмішку, яка в нього завжди сяяла з глибин душі.

Бути гумористом – тяжкий хрест, а бути українським літератором-гумористом – то по хресту на кожне плече. Кажуть, мала хист до красного письменства й молодша сестра Остапа Вишні – Катерина.

Якось її запитали – чому вона книжки не пише?

І жінка щиро відповідала: мовляв, письменників у роду і без неї досить – Василь розстріляний, Павло відсидів 10 років, отож її подібна доля не зваблює.

*   *   *

Тим часом у Москві Остап Вишня не міг наговоритися із Максимом Рильським, а сам щосили мізкував. Знаєте про що?

- Слід повертатися до Києва і починати працювати в літературі, а отут (він торкнув скроні) – жодної думки... Мабуть, вже не зможу писати.

До 60-річчя свого гідного й незламного товариша Максим Рильський склав вірш, глибину якого розумієш, коли знаєш про дві снігові подорожі морозною пустелею в один кінець:

- Скільки доброти було в обличчі, / Скільки мудрості в очах було, / Як дивився приятелеві в вічі / Любий наш Михайлович Павло! / Ну, а вмів же бути і суворим, / І безжальним бути Вишня міг, / Як назустріч чорним поговорам / Підіймав свій праведний батіг! / Без гучних прожив він декламацій – / А в душі поезія цвіла! / Друг людини, друг природи й праці, / Грізний ворог нечисті і зла.

Навіть дружньому слову несила була покращити стан здоров’я колишнього бранця. Буквально за кілька днів після звільнення П.М.Губенка довелося госпіталізувати.

За обліковою карткою пацієнта, у московській лікарні Остапа Вишню ставили на ноги після… гострого нападу виразки шлунку, а насправді – просто відгодовували кістяк та шкіру, аби повернути в Україну в сякому-такому пристойному стані.

*   *   *

Із плином часу родинне тепло, увага друзів, читацький загал допомогли відтанути Вишневій Усмішці, знову зійти Сонечку у Віконці. З останніх сил літератор навертався до життя від смерті, крокуючи до творчості від зневіри.

- У Вишні був великий сміх, та його витравили, – гірко констатував про нього у власному щоденнику Григір Тютюнник.

Так, багато що проковтнули – Тортури, Мороз, Зневага, Завірюхи, Голод.

Із таборів не повертаються морально сильними, із ҐУЛАҐу повертаються замалим не зломленими. Часу приходити до тями він не мав – могли й назад відправити. Пішки.

Що, окрім виразки шлунку та мішків під очима, літератор привіз із воркутинського концтабору?

Шахи з хліба, зроблені письменником під час перебування в колонії, які й досі шанобливо зберігає онучка письменника – Мар’яна Леонідівна Євтушенко.

Не раз пропонувала вона (безкоштовно) передати особисті речі письменника до літературного музею. Але їй відповіли: “Немає куди”.

Так і зберігається отой нехитрий скарб Вишневої Усмішки: масивний письменницький стіл, який єдиний звідав, як не капали, а лилися його гіркі сльози, зжовклі книжки, рукописи, вишиванки, колекція тарілок Межигірської фаянсової фабрики, які збирав письменник, вудки, брилі – просто у квартирі.

Бо нема в України ні змоги, ні бажання показати щиру Вишневу Усмішку українцям.

*   *   *

26 лютого 1944 р. газета “Радянська Україна” видрукувала вимучену усмішку “Зенітка”, що облетіла фронти, залунала на радіо й ніби мовчки салютувала.

Тому факту, що на селянську Україну соціалістичної доби з сибірської могили повернувся власний, хоча й хрипкий до невпізнання голос.

Подібно до Олексія Маресьєва, підбитий, поранений, із переламаними крилами він повернувся додому, до свого читача, маючи намір психологічно одужати і стати до лав. Що всі ці роки його зігрівало? Клятва літературного Гіппократа:

- Я засвідчую під присягою перед письменниками: Гоголем, Гашеком, Твеном та О.Генрі, беручи у свідки всіх інших богів та богинь, і відповідно до мого хисту та розуміння даю таку клятву: Цінувати нарівні зі своїми батьками того, хто навчив мене красному письменству; жити разом із великим навчателем – українським народом, а за потреби – ділитися з ним своїми достатками; його прийдешні покоління вважати своїми братами, а вмілість, якою вони захочуть оволодіти, передавати їм безкорисливо і без письмової домовленості; знаннями, усними повчаннями, правилами, інструментами та всім іншим, що передбачено навчанням, ділитися зі своїми синами, синами навчателя та учнями, пов’язаними зобов’язаннями і клятвою, даною за законами професії літератора, але тільки з ними й ні з ким більше; ніколи не приписувати нікому, на власний розсуд чи на його прохання смертельну іронію чи сарказм і не підказувати йому способу здійснення подібного задуму; зберігати непорочність способу свого письменницького життя і власної літературної майстерності та жити так, аби нікому не зробити зла, прикрості.

“Зенітка” – то було півбіди. Подейкували, що за власне звільнення колишньому петлюрівцю довелося заплатити… вульгарними соціалістичними фейлетонами, як-то: “Самостійна дірка” тощо – проти воїнів УПА взагалі й Степана Бандери, Симона Петлюри та інших зокрема. І нібито саме за це літераторові виділили квартиру в звільненому від фашистів Києві. Тим часом добре знайомі з Остапом Вишнею люди назвали “Зенітку”… “голосом гумориста з могили”.

*   *   *

Жахлива річ – популярність.

За веселу й чисту душу Остапа Вишні люто боролися два людожерницькі режими: нацисти й комуністи. Причім, першими до ідеологічних маніпуляцій вдалися проворні гітлерівці. Читав таку версію, бо повоєнною Україною блукав міф: начебто у ще окупованому Києві на початку осені 1943 р. німці влаштували Хрещатиком сумну процесію-реквієм за закатованим у ҐУЛАҐу комуністами, клятими, Остапом Вишнею.

Про це агенти НКВД терміново доповіли в Москву, особисто – Горцю.

Здивувався батько народів:

- Жуков – знаю, Кукринікси – знаю, Черчілль – знаю? Хто це Остап Вишня, і де він?

Сталіну доповіли про “десятирічку”, яку закінчує у Воркуті український гуморист.

Пихнув люлькою вождь і наказав доставити веселуна до Першопрестольної.

Бо одразу побачив друг радянських дітей політичний зиск.

І з концтабору Ухтпечлагу політв’язня звільнили, аби той прислужився на ідеологічному фронті – з огляду на останні військові успіхи воїнів УПА. Мовляв, хто як не “Король українського тиражу” своїми популярними в народі гуморесками спростує “наклепи ОУНівців” та поглузує над “буржуазними націоналістами”.

Так його “Зенітка” стала першим бронебійним твором рядового бійця ідеологічного штрафбату. Що він міг вдіяти? Лише в такий спосіб Остап Вишня спромігся змінити барак Ухтинсько-Печорського виправно-трудового табору на письменницький стіл у комунальній київській квартирі.

Тоді, за часів Сталіна, нахиляли всіх. Зокрема у вже цитованому вірші “Остапові Вишні, в день його 60-річчя” Максима Рильського є такі “благословенні” рядки, які не часто згадують літературознавці:

- Вітаю Вас, Остапе милий, / В миру наречений Павлом! / Я тисну руку Вам щосили / І перед Вами б'ю чолом. / …Ви бистрим оком соколиним / Щораз вимірюєте вмить, / Де слід ударить бекасиним, / Де треба і картечі вжить. / А як брехать почне злостиво / На нас заокеанський пан, – / Міркуєте Ви справедливо, / Що не завадить і жакан. / Ви неквапливі. Ви спокійні, / Ви тільки глянули згори – / І враз у “дірці самостійній” / Мерзенні трусяться тхори.

У “дірці самостійній”? Мерзенні трусяться тхори?

Так, але і це – Максим Тадейович Рильський.

*   *   *

Найбільше за все Остап Вишня жадав звернутися до масового читача – утім, ще тривалий час доводилося довіряти сокровенне виключно власному щоденнику.

Потайки від світу гуморист занотував:

- Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: “Я люблю вас! …Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. Маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь  належати до свого народу”.

З одного боку, ятрило душу бажання жити буденними справами народу, а з іншого – випалювало серце розуміння, як тим народом партійні боси ноги обтирають.

Мені здається, саме за такої внутрішньої розпуки останнє десятиліття Павло Михайлович Губенко так затято й боровся із зеленим змієм. І в тому двобої сумління та сучасності зупинити чоловіка могла лише самовіддана дружина:

- Павлушо, тобі досить.

Здебільшого у відповідь на голос здорового глузду він доброзичливо буркотів, майже подумки, але слухняно ставив чарку:

- Моя Варя складена із зміїних спинок.

Аби врятувати рідну людину від неї самої, Варвара Олексіївна, як правило, зустрічала чоловіка з роботи у гамірних місцях, де залюбки наливали. І вела Павлушу додому.

У тому двобої доводилося воювати зі справжніми професіоналами.

Коли до Остапа Вишні в гості навідувався Максим Рильський, його в коридорі обшукували, навіть примушували вивертати кишені.

Та хто вполює досвідчених мисливців?

За деякий час колеги виявлялися в кабінеті напідпитку.

Бувалий у бувальцях Змієносець заносив до Остапа Вишні оковиту у пласких пляшечках, ховаючи натхнення в… діловій шкіряній папці.

Скуштувавши за 35 років літературного життя різних поневірянь, гуморист не став ані затятим національно-свідомим письменником, ні несхитним борцем із тоталітарним режимом. Скуштувавши 35 років поневірянь замість платні за шалену популярність у народі, “Король українського тиражу” залишився, насамперед, чистим Літератором, джерельно чистим. Мене особисто вразила його проста, але потужна думка, занотована в щоденнику від 21 березня 1949 р.:

- Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!.. Найвища! Робіть так: сьогодні Пушкіна, а взавтра – Шевченка. Або: навпаки! Яка насолода!!!

*   *   *

На початку 1950-х рр. українське село Кринки, що заховалось у подніпровських плавнях десь поміж Херсоном та Новою Каховкою, вважалося мисливською та рибальською Меккою. З усіх-усюд колишнього Союзу рушали сюди полювати й рибалити. Ясна річ, був з-поміж завзятих мисливців і Павло Михайлович Губенко: такий собі простий усміхнений дядько у брилі, високий на зріст, худорлявий, лисий і помітно згорблений під тягарем пережитих літ. А біля ніг спанієль Гай так і в’ється, так і в’ється: вполювати качку бажає.

В одному з інтерв’ю колишній директор бази мисливців і рибалок Микола Гаврилович Помазнюк пригадував таке:

- У 1955 році ми зустрічали Остапа Вишню в перший раз. Приїхав він зі своєю родиною власною “Побєдою”, і я поселив їх у будиночок, корпус номер три. Одразу ж гостям організували виїзд на полювання. Підготовкою човнів, рибальського інвентарю, ремонтом на човновій станції займалися брати Попови – Юрій і Борис. Так от, старшого Юрія я приставив, як провідника до Павла Михайловича: той вже був у віці (66 років, хіба то вік для Усмішки? – О.Р.), я боявся за нього. Приїхали вони з полювання, я з питаннями: що, та як? А Павло Михайлович говорить:

- Як її вбивати, ту качку, вона така красива. Ніж стріляти, я її краще відпущу.

Ось така у нас була розмова.

Іншими деталями той епізод доповнив Юрій Попов, хто поводирем до класика був приставлений:

- Коли ми дізналися, що до нас їде письменник Остап Вишня, приготували квіти, хліб-сіль, а він затримується і затримується. Дорога тоді у нас кепська була. Нарешті під'їхала “Побєда”. Вийшов Остап Вишня, вклонився нам. Із ним – дружина, Варвара Олексіївна. Діти тут були, так він їх почав пригощав цукерками. Пам’ятаю, як перший раз ми поїхали на полювання. Навколо качки літають. Остап Вишня каже:

- Юрко, ти сиди тихенько, а я визначатимуся, в яку з них стріляти.

Довго так дивився, довго, а потім скинув рушницю, вів, вів, вів, опустив і каже:

- Ні, нехай ще політають. Нехай ще поживуть.

Навіть літні селянки, котрі різного бачили на власнім віку, милувалися, як злагідно жила та столична пара. Надвечір чоловік качку принесе до свого будиночку чи коропа, а Варвара Олексіївна мерщій йому свіжину засмажить. Навколо чоловіка дружина, знай, пурхала:

- Павлушо! Павлушо!

Коли прохолодної днини Остап Вишня вирушав на полювання, селяни висипали на пристань. І дня не було дня, щоб Варвара Олексіївна Павла Михайловича не проводжала; траплялося, так до човна й несла плаща, а то, одного разу, – навіть кожух. На Басанці, ой, любив він коропів і сомів ловити!

Напередодні підгодовує і підгодовує. Варто було йому зловити великого коропа – а таке часто траплялося – усі курортники бігли дивитись і фотографуватись. Кумедні москвичі виготовили жартівливу медаль й урочисто нагороду кращому рибалці вручали. Місцева молодь ходила тихо, аби не сполохати, і дивувалася Вишневій Усмішці, а він сидів на пристані, ноги занурить у воду і щось записує.

Хтось із сміливців наважився та запитав:

- Павле Михайловичу, що ви там бачите у воді?

- Ти знаєш, слова у мене самі народжуються, я їх тільки встигаю записувати. Не маю я права щодня не писати, бо який тоді з мене письменник?

*   *   *

Один із останніх записів у щоденнику великого Остапа Вишні – роздуми над природою щирого людського сміху. Того сміху, що жодного відношення не має до їжі швидкого харчування імені “Comedy Club” чи, не приведи господи, “95-го кварталу”.

Наступним поколінням українських гумористів нехай ті слова лунають заповітом:

- Моя задача – показати, підкреслити, пофарбувати (не у вульгарному смислі) те, що я бачив... Сміх? Сидить жінка... Годує немовля. Під цицькою... Серйозна... Глибока... Задумлива... І, може, навіть сумна. І от я, дивлячись на все це, сповнений ущерть повагою до матері, хочу її розвеселити. Я в цім процесі годування дитини можу підмітити якусь ризику: дитина плямкає губами. А ви візьміть і, наслідуючи дитину, плямкніть так само. Прихильно плямкніть... Що вийде? Сміх! Чому? Контраст: дитина плямкає і дорослий. Який сміх виникне? Прихильний! Чому? Мати усміхнеться, бо ви звернули увагу на її дитину. І так всюди і завжди... Злий сміх? Сатира? Ловіть, спостерігайте контрасти – і буде сміх!

*   *   *

Усі друзі, що заходили до квартири №21 того жовтневого дня 1955 року, ніяковіли. Господаря тихого помешкання в будинку письменників РоЛіт (“Кооператив “Робітник літератури”), що стояв тоді по вулиці Леніна, 68, вони знаходили заплаканим і усміхненим. На всі запитання Остап Вишня відповідав:

- У мене сьогодні найщасливіший день у житті, а вони (дружина з дочкою - О.Р.), бачите, плачуть.

Що сталося? Врешті-решт Павло Михайлович Губенко отримав на руки судове рішення. На поданий протест прокурора Військовий трибунал Київського військового округу 25 жовтня 1955 р. скасував постанову Колегії ОДПУ від 3 березня 1934 р. і справу припинив за відсутністю складу злочину.

Виявилося, участі в підготовці терористичних актів, вбивстві секретаря ЦК КПУ П.П.Постишева не брав, до контрреволюції на літературному фронті – ніякого відношення не мав. Тепер він, “Король українського тиражу”, не знав відповіді лише на одне запитання: за що йому, удень безтурботному Остапу Вишні, до кінця життя судилося дивитися кошмарні сни, де лунав вирок судової трійки про розстріл, а потім білою пустелею він до самого ранку чвалав, аби потрапити до 1-й окремого табірного пункту табору Ухтпечлагу, і з усіх сил намагався вижити?

Живим хочу пам’ятати Вишневу Усмішку, Сонечко у Віконці.

Нехай наш великий Сміхотворець не помирає, бодай, у моєму скромному дописі.

Олександр Рудяченко. Київ