Після концерту канадського композитора і піаніста українського походження Любомира Мельника хочеться сісти за фортепіано, натиснути праву педаль і не відпускати її доти, доки не зазвучать усі понад 200 струн інструмента. І грати-грати-грати, не дотримуючись визначеного ритму твору, тактів, пауз. Врешті-решт, відчути свободу, піднестись на потужній хвилі безперервної музики і потрапити в нірвану...

На концерті в Чернігові, який Любомир Мельник дав під час світового туру, присвяченого своєму 70-річчю, автор цих рядків нотувала в записник власні спостереження і відчуття (залежно від твору, який звучав), бо чути те диво й дослухатися до свого внутрішнього стану було надзвичайно цікаво. Адже душа то схвильовано підносилась у піднебесся, то впадала в медитацію...

Ось кілька речень-відчуттів із тих записів: "Музикант тисне на праву педаль і змушує рояль "співати" на всі свої 250 струн. Інструмент потужно резонує, часом гуде, як церковний дзвін, але це заворожує і пронизує слухача наскрізь"; "музика специфічна, новаторська, іноді монотонна, часом з безкінечною кількістю повторів однієї нотної комбінації, але, безсумнівно, – співуча й чарівлива".

Любомир Мельник – автор унікальної фортепіанної техніки Сontinuous piano music, що в перекладі означає "безперервна музика" і базується на принципі збереження безупинного потоку звуку. Публіка її не сприймала років 40, а представники класичного стилю не визнають і досі. Це засмучує маестро, однак він продовжує робити своє, вважаючи Сontinuous music долею і сенсом свого життя. Власна "музична мова" дозволила піаністу настільки майстерно оволодіти інструментом, що його пальці можуть грати зі швидкістю 19 з половиною нот за секунду, тоді як вважається, що фізично людина спроможна максимум на 14. Через таку здатність Мельника ще 30 років тому назвали "найшвидшим піаністом світу". Але й це слави йому не принесло.

Популярність до музиканта прийшла, коли йому було вже за 60. Відтоді й почалася його активна концертна діяльність. Сьогодні доробок піаніста налічує понад 120 авторських творів і більш ніж 20 дисків-альбомів.

Поговорити з віртуозом кореспондентові Укрінформу вдалося в Чернігівському обласному філармонійному центрі фестивалів і концертних програм після репетиції, що передувала концерту. Розмова з об’єктивних причин видалася короткою, але й вона дозволила побачити людину з неординарним і глибоко особистим світоглядом.

- Маестро, хто був вашим першим учителем музики і чи маєте ви класичну музичну освіту й відповідний диплом?

- Моїми першими вчителями були сестри, які давали уроки в школі для дітей. Вони вчили читати ноти. Пізніше я брав приватні уроки в консерваторії. Там вивчав класичну музику, і вона завжди була для мене важливою. Бо це – правдива і неймовірна краса. Та чудова музика дарувала мені щастя і радість, коли я був дитиною, і пізніше. Я старався грати добре, займався по кілька годин на день і маю мінімальний диплом. Можу грати всі сонати Бетховена. Я не виграв жодного конкурсу і не маю слави першості. Але п'яно (так музикант називає фортепіано і гру на ньому - авт.) весь час було в моєму серці і моїй душі.

- Про диплом я запитую тому, що відомо: нове в мистецтво нерідко приносять люди без спеціальної освіти, не обмежені усталеними правилами й вільні у своїй творчості.

- Диплом для мене нічого не значить, бо таких, що його мають – мільйони. Це нецікаво. Цікаво те, що сталося потім. Мені було 25 років, коли все почалося серйозно, коли до мене прийшла безперервна музика – Сontinuous piano music.

- Де й коли народилася ваша унікальна техніка, що сприяло її появі?

- Це було в 1973 році у Парижі, де я на той час жив. Я не мав праці, не мав грошей, не мав їсти, не мав нічого. І тоді хтось запропонував мені грати для модерн-балерини Керолін Карлсон. Вона була великою зіркою у Франції й проводила майстер-класи для молоді. Робота з Керолін стала початком моєї музики. На її уроках багато людей робили одну вправу, йшли одне за одним, і музика мала звучати постійно (модерний балет – це зовсім інший світ). І я мав створити для них такий звук, такі гармонічні речі, щоб вони рухалися через неритмічну музику. Ритм не мав значення, а важливим був звук – океан, вода, у якій вони мали плавати. Так починалася моя музика.

- Готуючись до зустрічі з вами, я слухала ваші записи і мою душу теж відразу ніби огорнула велика океанська хвиля. То ви завжди уявляєте воду, коли граєте?

- Це було на початку, але тепер – ні. Тепер я просто відчуваю радість від того, що ця музика співає. Для мене важливо, що п’яно має голос, і ця музика робить так, що воно співає, як хор. Я то дуже люблю. Асоціації з чимось бувають, але це коли гра зав’язана з воєнним мистецтвом. Там мозок працює інакше.

- Ви сказали, що дуже любите класичну музику і вона в дитинстві й пізніше дарувала вам радість і щастя. А якою ви бачите її сьогодні?

- Я думаю, що класична музика вже загубила дорогу, блудить і не знає, що робити далі. Я щиро вірю, що свого часу і Бах, і Бетховен, і Моцарт, і Ліст, і Шопен вчилися, перш за все, як грати п’яно (у мові Любомира Мельника це означає з почуттям грати на фортепіано - авт.). А потім вже як грати твори. А тепер, за останні 100 років, все змінилося, і сучасні піаністи не можуть грати п’яно, вони грають тільки твір. А 200 років тому і Моцарт, і Бетховен грали п’яно. І 100-150 років тому, коли жили Брамс і Чайковський, піаністи теж могли грати. Не виконували славний класичний твір, а просто грали на інструменті, робили музику. Тоді всі могли робити музику, а тепер – ніхто.

- І з чим це, на ваш погляд, пов’язано?

- З тиском на піаністів. Зараз від них вимагають грати швидше. І це нищить музику. От, наприклад, якщо ти граєш Скарлатті, то повинен закінчити твір на 10 секунд швидше, ніж це робив хтось інший. І тоді матимеш концерти. Я завжди був проти такого підходу. Я завжди вважав, що музика має бути музикою. А ті піаністи самі забивають своє майбутнє, бо люди потім не хочуть на них ходити. Бо там немає краси. А є коні, які бігають, і один кінь бігає швидше за іншого. Це не є музика.

- Тобто висока техніка гри витісняє з музики душу?

- За такого підходу не може бути душі, бо вся енергія витрачається на те, щоб грати скоріше за когось. І тому, думаю, моя музика належать до кращих зразків класичного жанру, якщо її можна туди віднести. Нема на світі й ніколи не було піаніста, який би зміг грати так, як я граю. І так само Шопен чи Ференц Ліст. Бетховен ніколи б не міг грати твори Шопена, ніколи! Моцарт би не зміг грати Шопена, а Шопен – Моцарта. Кожен із цих композиторів приніс щось нове й чудове у цей світ. І я приніс своє. Але класичний світ не хоче слухати й сприймати мою музику. Не хоче бути на моїх концертах. Його представники навіть не чують, що я граю п’яно.

- А чим вони пояснюють це невизнання?

- Я вже перестав за них думати. Колись я дуже страждав через це. Роками плакав у душі через нерозуміння класичним світом того, що я на п’яно роблю чудо, що я є "новий Шопен", я є "новий Ференц Ліст". Упевнений, що це від Бога. Я маю бороду, довге волосся і я не такий молоденький гарненький хлопчик, яких вони люблять, які мають чудово виглядати і сидіти за інструментом, як ангели з танцюючими пальцями. Та мене тішить, що прості люди тепер чують красу моєї музики.

- І коли почався цей контакт зі слухачем?

- В останні 3-4 роки, коли я створив нові прекрасні твори. І тепер я бачу, що світ слухає і відчуває їх.

- Може, покоління змінилося?

- Так, молодь сприймає, але старші люди теж люблять цю музику. В Україні більше половини публіки – то є люди старшого віку.

- Отже, виходить, слухач нарешті став готовим сприйняти нове?

- Не тільки це. Я думаю, що моя техніка на п’яно нарешті досягла такого рівня, що цього не можна не помічати. Вона дійшла до тої стадії, коли пальці і руки не екзистують (exist англійською означає "існувати" - авт.), я їх не відчуваю, коли граю п’яно. І якщо піаніст дійшов до такого рівня, тоді люди вже чують і слухають. Одного разу я теж чув одного піаніста – думаю, що він з України і тепер живе в Ізраїлі, має за 60 років. Він не дає концертів, ніхто не ходить його слухати, але він грає Шопена так, як грав тільки Шопен, нема різниці. Він навіть не дивиться на клавіші. Я бачив на відео – він не має рук! Ті руки і пальці... він від себе, від своєї душі, від свого мозку робить так, що п’яно співає, ця музика, цей Шопен, це щось неймовірне! Він, напевно, є найкращим піаністом на цілий світ (на жаль, відразу не згадаю його прізвища).

- Про вас пишуть, що понад 30 років тому ви встановили два рекорди Гіннеса, зігравши найбільшу за годину кількість нот при максимально можливій швидкості й стали найшвидшим піаністом світу, "витягнувши" під час гри 19 з половиною нот за секунду. Як і де фіксувалися ці рекорди?

- Ці рекорди не є такими, як люди думають, – як на Олімпіаді. Просто люди порахували це по моїх записах. Факт є, і я це можу повторити будь-коли. Хоча не знаю, чи потрібно. Для мене є важливим розуміння, що я роблю на п’яно неможливе. У світі немає піаніста, який би зміг зіграти мої твори.

- А як вам удалося досягти такої техніки?

- Просто я старався зробити цю музику живою і грати п’яно якнайкраще, наскільки це можливо. І віддав цьому своє життя. Це не є техніка, це – інакший рівень, це є... Ви мусите подивитися китайський фільм "Герой" і зрозуміти: те, що вони роблять у фільмі, я роблю на п’яно.

- Що ви відчуваєте через те, що ваш талант визнали лише у зрілому віці? Сум чи радість? Чи це вже для вас не має значення?

- Я дуже вдячний за те, що моя музика є такою, як є. Але я бачу, що це тільки початок розуміння її важливості, її значення. То ще має прийти. І тому я хочу, щоб ця музика жила й після моєї смерті.

- У вас учні є?

- Я не маю студентів і мені від цього дуже сумно. Бо коли мене не стане, ніхто не зможе грати цю музику, і ви не зможете її чути. Шукаю учнів...

P.S. На концерті в чернігівському філармонійному центрі Любомир Мельник виступав не у смокінгу чи фраку, а в простій сорочці. Від інших піаністів відрізнявся й тим, що контактував із публікою не тільки музикою, а й словом. Маестро сам презентував свої твори, а потім давав почути, який насправді голос має "п’яно".

Таких прикладів невизнання новацій в історії мистецтва – безліч. Тож переживати музиканту за майбутнє забуття своєї музики так, як він переживає, думаю, не варто. Всьому свій час. І прийдуть люди, які неочікувано для всіх зроблять те, що сьогодні здається неможливим – зіграють шалену й чарівливу Сontinuous music.

Наталія Потапчук, Чернігів

Фото: Укрінформ, https://comma.com.ua