Микола Стражеско. 2. Лицар милосердя

Людське серце ніколи не спить: воно або стиха теліпає, або щодуху калатає. Усе залежить від його володаря, чим живе людина – відстороненим спостереженням чи полум’яним милосердям. На що-що, а на серцеву недостатність практикуючий терапевт не має права страждати, тим паче, клініцист першої руки. Отож, найбільшу увагу в національній медицині Микола Дмитрович Стражеско приділяв клінічно-експериментальному вивченню патології органів кровообігу. Він навіть розробив вчення про функціональну недостатність кровообігу, а спільно зі своїм вихованцем, доцентом терапевтичної клініки Київського медичного інституту Володимиром Харитоновичем Василенком (1897-1987) створив класифікацію недостатності кровообігу, офіційно затверджену в 1935 р. на XII Всесоюзному з’їзді терапевтів.

- Все перевіряється гармонією. В молодості медицина має допомагати природі, у старості – протидіяти натурі.

Із небаченою широтою його організаторський талант розкрився у 1917-1919 рр., коли М.Д.Стражеска призначили завідувати терапевтичним відділенням Олександрівської міської лікарні. Про той період кар’єри він записав у спогадах:

- Розгорнути свою клінічну роботу я зміг лише в 1917-у році, коли отримав у завідування чудово відбудоване терапевтичне відділення. Тут навколо мене з’явилися кадри асистентів та екстернів, яким я прагнув прищеплювати власний світогляд і свої погляди на біологію та медицину, навчати методам наукової роботи. Саме в цей час почала формуватися моя клінічна школа.

За цими рядками – досі небачене черезсмужжя Української Революції 1917-1920 рр.

Як справжній науковець та практикуючий терапевт, у часи регулярної зміни влади власні політичні погляди Микола Стражеско зрідка висловлював. Адже, розмірковуючи про політику, про ставлення тієї чи іншої влади до народу, він міг наразитися на оцінки власних пацієнтів, котрі стояли на чолі країни та республіки.

Уже після смерті великого лікаря стало відомо, що, як найкращий у СРСР лікар-консультант, Микола Дмитрович Стражеско оглядав та лікував Йосипа Сталіна, В’ячеслава Молотова, Олександра Щербакова, Дмитра Мануїльського, Микиту Хрущова, генерала Миколу Ватутіна. Чимало траплялося незбагненного…

- У великої людини в грудях б’ється два серця: одне спливає кров’ю, інше стійко зносить кривди й негаразди.

* * *

Це виявив одеський період життя, коли у 1919-му не за власним бажанням Микола Дмитрович Стражеско знову опинився у Південній Пальмірі. Зітхаючи та знизуючи плечима, лікар дивувався: попри те, що Російська імперія не програла війни, нова влада 9 лютого 1918 р. у Брест-Литовську чомусь уклала з кайзерівською Німеччиною мирний договір, за яким остання отримала величезні території, в тому числі – Україну.

Щоправда, при цьому німецький гарнізон у Києві забезпечив містянам пристойний рівень життя. Тож до столиці України хлюпнуло хвилю біженців із Петрограду та Москви. Людське існування закінчилося 14 грудня 1918 р., коли Київ залишили німецькі війська, а в місті запанувала Директорія. З нею повернулися хаос, політична нестабільність і швидка зміна влади на заразу червоної диктатури.

Того року київський рай було остаточно сплюндровано. Разом із ним спопелів і гостинний затишок родинного світу. Завідувач терапевтичним відділенням Київської міської лікарні М.Д.Стражеско подав офіційне прохання про звільнення. Він писав:

- За обставин, що склалися, вважаю неможливим для себе далі обіймати посаду, а тому уклінно прошу звільнити мене від обов’язків асистента клініки, а зазначене місце прошу вважати вільним. Київ, 8 квітня 1918 р.

На тому самому аркуші рукою тестя, професора В.П.Образцова було накладено резолюцію, мовляв, не заперечую. Незабаром подав у відставку і Василь Парменович, давно хворий на цукровий діабет. Більшовицька чума винищувала в Україні національну медицину.

* * *

Нічим не могли зарадити Василю Парменовичу київські учні – 71-річний професор буквально згасав на очах. Друга дружина, молода княжна Варвара Володимирівна Чегодаєва забрала двох спільних дітей – доньку Євгенію (1909) та сина Василя (1911) і виїхала за кордон. Серце – то фортеця, яку легше захопити, аніж втримати.

Чоловік не просто бідував, а кілька разів пробував накласти на себе руки…

Улітку 1920-го із ним стався інсульт, після чого клініцист зі світовим ім’ям втратив мову; йому повністю спаралізувало праву частину тіла.

Настала осінь, а з нею – ранні морози. Через важкий стан здоров’я та відсутність будь-якого заробітку, коштів на дрова не було, тож у спальні вченого температура знизилася до мінусової. 12 грудня 1920 р. почалося запалення легенів. Зважаючи на безпорадність самотнього професора, колишні учні відвезли В.П.Образцова до богадільні при Покровському монастирі, де його доглядали виключно місцеві чорниці. 14 грудня 1920 р., знаменитий терапевт помер, – один як палець.

…Тим часом із Києва, з частинами відступаючих на Південь денікінців, улітку 1918 р. багатодітна родина Миколи Стражеска: дружина і четверо дітей, рахуючи півторарічну Іринку, – почвалали пішки, півтисячі кілометрів. Аж поки у 1919-му вони не дісталися Одеси. Чи була в тому така нагальна потреба? Брата Миколи Стражеска розстріляли просто на вулиці – за порушення комендантської години.

* * *

Давно на Сході підмітили: серце лиходія тверде у щасті та м’яке в нещастя; а серце гідної людини м’яке у щасті й тверде в нещасті. Із Києва родина приват-доцента Київського університету Св.Володимира рушила на південь, хоча чітко не усвідомлювала – куди саме вони йдуть. Старші дочки – Олександра Стражеско (1903-?) та Наталя Стражеско (1905-?) сконтактували в Одесі з якимись сумнівними типами, котрі обіцяли влаштувати дівчат на один із пароплавів, що мав ось-ось залишити Одесу. Але їх ошукали. Коли Микола Дмитрович говорив про старших дочок, він завжди зітхав, і, ледь-но почавши болючі спогади, завжди змінював тему.

- Розум ніколи не скимлить, це не його справа; а серце ніколи не розмірковує – воно не для цього б’ється у грудях людини.

Найстарша із дітей, Олександра Стражеско була одружена двічі. Спочатку вона пішла заміж за Михайла Гордієнка, котрий зник безвісти. За порадою батька у 1926 р. разом із середньою сестрою – Наталією, вона, начебто, виїхала на лікування за кордон і залишилася там назавжди. Коли спливла декада чекання зниклого чоловіка, у 1929 р. Олександра вдруге пішла заміж. Її пошлюбив колишній білий офіцер, який емігрував до Франції після Громадянської війни, а тепер православний священик Євген Володимирович Фіалковський (1896-1941). Пара замешкала в Парижі, де Олександра стала художницею та народила чоловікові чотирьох дітей: Наталю, Георгія, Бориса та Анну.

Наталя Стражеско одружилася із відомим правником, актором і гримером Володимиром Костянтиновичем Туржанським (1888-1948). У 1926 р. разом зі старшою сестрою вона виїхала за кордон, де Наталя також стала художницею. У Парижі вона приятелювала з родиною знаної російської літераторки Марини Цвєтаєвої і не дивувалася, що поетка Срібного віку в еміграції заробляла на життя прибиральницею в магазині – дві сім'ї знімали загальний флігель у передмісті Бельв’ю. У шлюбі Наталя Стражеско вела сина – Миколу, який жив у Франції.

Єдиний у подружжя син та медичний спадкоємець академіка – Дмитро Миколайович Стражеско (1913-1978) – народився у Києві, у 1934 р. закінчив хімічний факультет Київського університету, став відомим вченим-хіміком – доктором хімічних наук, фахівцем в області синтезу пористих речовин і матеріалів. Він очолював кафедру загальної та неорганічної хімії Київського медичного інституту імені О.О.Богомольця.

А ось наймолодша з дітей, дочка Ірина Стражеско (1917-1937), передчасно померла від туберкульозу.

* * *

Отже, здолавши численні перешкоди, сім’я Миколи Дмитровича Стражеска у 1919 р. дісталася Одеси. У власному будинку на вулиці Троїцькій, 32, київських біженців прихистив приятель, відомий за межами Південної Пальміри лікар, завідувач (1903-1920) терапевтичним відділенням Єврейської лікарні в Одесі Лазар Борисович Бухштаб (1868-1934). Цікаво, що у його триповерховому будинку завжди мешкало багато медиків. Так, на зламі XIX-XX століть тут проживали: лікар Яків Маркович Попіч; окуліст Герман Адольфович Рабинович і його дружина, гінеколог Сара Рабинович; дантист і масажист Е.А.Лупал; педіатр і гінеколог С.М.Бугаївська та її чоловік присяжний повірений Олександр Абрамович Бугаєвський; дантист Йосип Онисимович Клейтман.

Досить швидко київський клініцист затоваришував із одеським художником-портретистом Євгеном Йосиповичем Буковецьким (1868-1948), в квартирі якого на Княжій вулиці, 27 вечорами велись дружні розмови та за преферансом коротався час. У тому самому будинку із травня 1918 р. жив і відомий російський прозаїк Іван Олексійович Бунін (1870-1953), котрий завжди експансивно всім обурювався, без винятку шпетив політиків різного штибу, поки 26 січня 1920 р. на французькому пароплаві “Спарта” не відплив до Константинополя, назавжди залишивши Росію.

Знову довелося все починати з чистого аркуша, але тепер – без академіка Павлова та професора Образцова. У 1920 р. М.Д.Стражеско очолив кафедру факультетської терапевтичної клініки медичного факультету Новоросійського університету. Вона займала весь третій поверх першого клінічного корпусу за адресою: вул.Пастера, 9, що стояв на розі вулиці Ольгіївської. Тим часом помешкання сім’я завкафедри знайшла у 1921 р. неподалік – на вулиці Ольгіївській, 17, кв.18, так що від їхнього будинку на розі вулиці Княжій до клініки було недалеко ходити. Одночасно з науково-педагогічною діяльністю професор Стражеско брав активну участь у створенні Одеського клінічного інституту, а також працював консультантом в Одеському військовому госпіталі.

Хто такий фахівець?

Це – людина, яка з роками знає все більше і більше про все менше і менше.

* * *

Що у добровільному вигнанні довелося родині М.Д.Стражеска витерпіти, одному Богу відомо. Утім, життя брало своє, і належало жити далі: заради сім’ї, коханої дружини, двох малих дітей, зрештою, – заради науки і самої можливості допомагати простій хворій людині. У 1922 р. родина повернулась у Київ, а за три роки професор Стражеско став ініціатором скликання та проведення Першого з’їзду терапевтів України, а в 1937 р. навіть став головою Всесоюзного товариства терапевтів.

У 1934 р. лицар милосердя очолив Інститут клінічної фізіології Академії наук УРСР. Розробка саме наукової теми серцево-судинної патології дарувала українському лікарю світове визнання. Ще в 1940 р. Микола Дмитрович Стражеско розгалузив гіпертонію на три стадії, що лягло в основу класичної класифікації артеріальної гіпертензії, затвердженої Всесвітньою організацією охорони здоров’я.

Лікуючи десятки тисяч чужих сердець, працюючи у 1936-1941 рр. директором створеного ним у 1936 р. Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини (УНДІКМ), заслужений діяч науки УРСР (1934), знемагав від батьківських переживань, які довелося загнати глибоко в душу. Лише одного разу за чверть століття, та й то – крадькома, під час зарубіжного відрядження, він – удовець та вчений зі світовим ім’ям, у ході роботи Міжнародного наукового конгресу в Парижі побачиться з двома старшими доньками.

Розлуку Микола Дмитрович украй важко переживав, бо про подробиці життя рідних дітей дізнавався з рідкісних листів, які до Києва передавали потайки. Більше того, після 1937 р. у всіх анкетах М.Д.Стражеску доводилося писати, буцімто родичів за кордоном не має, ні з ким у зарубіжжі зв’язків не підтримує. Скупу, але повну картину малюють сумні рядки зі стриманого батьківського листа дочкам у Париж:

- Мені гірко читати про ваші труднощі, але вони набагато легші того режиму, що тепер існує у нас.

* * *

Його внутрішній стан не мав когось цікавити; Господь дав талант, тож максимально продуктивно належало здібностями розпорядитися. На відміну від більшості колег, Микола Дмитрович не зациклювався на вузькій темі, а повсякчас щось шукав: то він розробляв методику лікування ревматизму, то переключався на хвороби кишечника, то заглиблювався у проблеми серцевої недостатності.

Вивчати проблеми старіння сучасної людини вони почали разом з академіком Олександром Богомольцем (1881-1945), а наприкінці 1930-х рр. організували експедицію на Кавказ, аби записати й систематизувати секрети довголіття місцевих жителів. Ті польові дослідження стали підмурівком для створення в Києві… першого в СРСР інституту геронтології.

- Шлях до успіху відкритий для будь-кого, хто думає насамперед про розширення наших уявлень про світ і практичне застосування наукових робіт.

* * *

У роки Німецько-радянської війни 1941-1945 рр. Микола Стражеско служив професором кафедри терапії Першого московського медичного інституту і консультував евакуаційні госпіталі, керував дослідженнями в Центральному госпіталі Радянської армії, вивчав проблему сепсису та розробляв нові методики лікування ран, розробляв нові засоби боротьби з ним.

Повернувшись у 1944 р. з евакуації в Уфу та після річного перебування в Москві до Києва, Микола Дмитрович очолив Український інститут клінічної медицини, зберігши за собою завідування кафедрою факультетської терапії і директорство факультативної терапевтичної клініки при Київському медичному інституті. Його завжди вистачало на багато що. У чому полягав секрет?

- Починаючи лікувати нового пацієнта, лікар має робити це витончено, весело і приємно для хворого; бо ніколи похмурий лікар не зазнає успіху в своєму ремеслі.

У небагаточисельних нині родичів, зокрема в онуки, лікаря-кардіолога, провідного наукового співробітника Російського науково-дослідного центру профілактичної медицини Ірини Дмитрівни Стражеско (1964), збереглися деякі раритетні листи, навіть телеграма, якою 8 січня 1945 р. професора Стражеска викликали в Кремль для консультації… Сталіна:

- Прошу вас прибути не пізніш дев’ятого січня вранці в Москву для участі в досить відповідальній консультації. Врахуйте виняткову важливість цього прохання і необхідність беззастережного його виконання. Виїзд молніруйте зазначенням номера поїзда і номера вагона. Наркомздоров Каминський.

Про саму зустріч, на жаль, нічого не відомо.

Знаєте в чому незбагненна природа людини? Від лікарів і вчителів завжди вимагають дива, а якщо таке станеться, чомусь ніхто не дивується.

* * *

У Києві обходи директора Українського інституту клінічної медицини й обговорення поточних результатів досліджень стали обов’язковими двічі в тиждень. Інші два дні на тиждень професор М.Д.Стражеско практикував у власній терапевтичній клініці, яку послідовно очолювали такі корифеї медицини, як Фрідріх Мерінґ, Василь Образцов, Феофіл Яновський. На неповторні обходи та унікальні клінічні розбори Миколи Дмитровича часто приходили його учні, які працювали в інших установах.

Він перетворився на унікального наставника, котрий всією практикою доводив протилежне: лікарі не повинні вчитися на мертвих, аби лікувати живих, – сучасні лікарі повинні вчитися на живих, аби не перетворювати пацієнтів на мертвих. За класиком, він міг і так наставляти:

- Віри як такої ми не втратили; ми лише перенесли її з Бога на професію медика.

Так тривало із року в рік, бо Микола Дмитрович Стражеско вважав, що сам він – залізний. Утім, одного дня професор, вибачившись, урвав традиційний обхід та, похитуючись і важко дихаючи, пішов до кабінету. Зачиняючи двері, Микола Дмитрович попросив секретарку запросити до нього всіх присутніх на обході. Що там говорив шеф, підлеглі не розводилися, – було зрозуміло, що він прощався.

Відтоді академік перебував удома, на Володимирській вулиці, 48а, де із родиною мешкав у 1943-1952 рр.; спочатку Микола Дмитрович напівлежав у ліжку, потім – лише в кисневому наметі.

*  *  *

Ймовірно, органи держбезпеки давно придивлялися до київського професора, але ніяк підступитися не могли. Чи, з огляду на консультування Горця, – побоювалися. Та разом із тим, у 1951 р. Москва повністю проігнорувала 75-річчя академіка АН СРСР, академіка АМН СРСР, академіка АН УРСР, Героя соціалістичної праці М.Д.Стражеска, а скромно вшанували ювіляра виключно в Києві.

Врешті-решт, привід спецслужби завжди знаходять…

Так трапилося і цього разу. Отже, літнього академіка викликали до Білокам’яної та поставили перед фактом – або він підтримає обвинувачення проти свого учня, головного терапевта Кремлівської лікарні Володимира Харитоновича Василенка, звинуваченого у “Справі лікарів”, або сам сяде на лаву підсудних; останнє – не проблема. Ні, поводилися дізнавачі чемно, але… Незаарештованому, лише “запрошеному” громадянину не давали сісти, залишали без цигарок та води, всіляко принижували, ясна річ, матюки лунали на матюках.

Чому так діялося? Звідки все це йшло?

Ось місце у спогадах “Час. Люди. Влада” Микити Сергійовича Хрущова:

- Почалися допити “винних”. Я особисто чув, як Сталін не раз дзвонив Ігнатьєву. Тоді міністром держбезпеки СРСР був Ігнатьєв (Семен Денисович Ігнатьєв; 1904- 1983. - О.Р.). Я знав його. То була вкрай хвора, м’якої вдачі, вдумлива людина, котра схиляла до себе людей. До нього я ставився дуже добре. У той час у міністра держбезпеки саме стався інфаркт, і він балансував на межі життя. Тим часом Сталін особисто телефонував підлеглому (а ми знали, в якому фізичному стані Ігнатьєв перебував) і у нашій присутності втрачав самовладання, кричав, погрожував, що він його зітре на порох. Від Ігнатьєва Сталін вимагав одного: нещасних лікарів треба бити і лупцювати, гамселити нещадно, закути їх у кайдани.

І справді, у листопаді 1952 р. головного терапевта IV-го управління Міністерства охорони здоров'я СРСР В.Х.Василенка заарештували, коли той повернувся з Пекіну. Його сам Кремль, між іншим, відряджав у Китай допомогти в лікуванні хворого Мао Цзедуна та сприяти в становленні “національної системи охорони здоров’я”. Проте колишній киянин виявився одним із небагатьох бранців, хто не підписав інкримінованих звинувачень. Що цікаво, після смерті Сталіна, Володимир Василенко повернувся на роботу і знову обіймав посаду головного терапевта Кремлівської лікарні.

*  *  *

Та ні за яких обставин професор Стражеско не міг зрадити талановитого учня. Бо знали вони одне одного не поверхнево, а глибоко. Спільно зі своїм учнем В.Х.Василенком Микола Дмитрович, якщо не забули, створював класифікацію недостатності кровообігу. У 1935 р. її затвердили на 12-у Всесоюзному з’їзді терапевтів.

Тим часом, важко сказати, чим би у Москві юридичний шантаж восени 1952 р. для М.Д.Стражеска закінчився, якби київський професор раптово не пішов із життя. Сумував він лише за одним, вічним для лікаря питанням:

- Чому від священика вимагають благочестя, тоді як лікарю не ставиться в обов’язок, лікуючи інших, самому бути повністю здоровим?

Належало, хіба що, попрощатися із цим світом: Містом на семи пагорбах, українськими колегами, стінами виплеканої клініки…

Отож, одного сонячного дня, у середині червня 1952 р., телефонограмою аспірантів кардіолога – Олександра Мерзона та Анатолія Уманського викликали в квартиру Миколи Дмитровича за адресою: Володимирська, 48а.

То була остання воля сивочолого лицаря милосердя.

*  *  *

Із автопарку Ради міністрів УРСР прислали просторий ЗІС-101 із урядовими номерами; для супроводу виділили пару автомобілів ДАІ. Академіку Стражеску рідні допомогли вдягнути костюм, макінтош, капелюх, хоча на ногах залишилися м’які домашні капці. На кріслі два дужі учні знесли наставника до авта і допомогли влаштуватися на задньому сидінні.

Лише тоді з подвір’я будинку №48а кавалькада повільно виїхала на вулицю Володимирську. Як пригадував професор Олександр Костянтинович Мерзон:

- Спочатку ми рушили до факультетських клінік на бульварі Шевченка, 17. Микола Дмитрович, природно, залишався в машині. Бракує слів, аби доладно описати наступне. Співробітники кафедри факультетської терапії висипали на вулицю, оточили машину, з усмішками і сльозами радості вони зазирали у вікна і прочинені дверцята, простягали руки... Ще більш багатолюдна і хвилююча зустріч чекала на вулиці Саксаганського, 75, – біля інституту кардіології. Машини в'їхали у двір і потрапили в щільне оточення співробітників УНДІКМ (Український НДІ клінічної медицини) – від професорів до санітарів, препараторів, кухарів. Мені не забути руки, простягнуті у вікна і дверцята, букети квітів, вигуки, усмішки і сльози – і у тих, що зустрічали наставника, й у самого Миколи Дмитровича.

Пізніше, подорослішавши та порозумнішавши, я збагнув найголовнішу для Миколи Дмитровича мету тієї поїздки: Він прощався! Наставник жадав востаннє побачити (хоча б із вулиці) плоди своєї багаторічної праці, місця, де минала його медична біографія, тих колег, які з ним працювали, кого він навчав і виховував... Навіть тепер, згадуючи той прощальний виїзд, я відчуваю, як до горла підступає.

*  *  *

Буквально за кілька днів після повернення з допиту в Москві академік АН СРСР (1943), дійсний член Академії медичних наук СРСР (1944), автор більш ніж 100 наукових праць з різноманітних питань клініки й лікування внутрішніх хвороб Микола Дмитрович Стражеско помер 27 червня 1952 р. у Києві від інфаркту міокарда.

Відомий український гуморист Остап Вишня написав у щоденнику:

- Помер Стражеско. Ціла епоха відійшла у вічність! І яка епоха! Образцов... Стражеско! От людина, яка своєю особою прикрашала Київ. Скільки благородства, скільки розуму! Скільки серця було в цієї людини! Хай благословенне буде ім’я їхнє.

Поховали видатного вченого і практика у Києві на Лук’янівському цвинтарі – ділянка №13-1, ряд 3, місце 13; поруч зі своїм тестем Василем Парменовичем Образцовим. Місце останнього спочинку прикрашає надгробок із білого мармуру у вигляді стели, до якої прикріплена дошка з сірого граніту з барельєфом Миколи Стражеска зі скромним написом:

- Академік М.Д.Стражеско. 1876-1952.

Тільки прямі учні розуміли, що значили ті прості, але глибокі слова:

- Лікар повинен вміти власними очима читати книгу природи і правильно розуміти написане в ній.

Олександр Рудяченко. Київ