Марія Приймаченко. 1. Якби Ной умів малювати

У навколишньому світі було незатишно, тож до сільської жінки почала приходити у снах та із благанням в очах зазирати у паперові шибки всіляка звірина. Власними незграбними та наївними картинами Марія Приймаченко (Примаченко) приручала всіх, хто шукав добра та ласки, любові та розуміння: левів, тигрів, ведмедів, биків, мавп, птахів, квіти й дерева. Усі Божі створіння потребують, аби від них не відмахнулися, а бодай вислухали.

Слідом за поетом Ґійомом Аполлінером (Guillaume Apollinaire; 1880-1918), котрий створив неперевершений цикл поліменталістичних мініатюр “Бестіарій, або: Кортеж Орфея” (“Le Bestiaire ou Cortège d'Orphée”; 1911), українка змалювала власний звіросвіт олюднених тварин.

Викликані з творчої уяви, вони пішли пастися на авторські картини. Із любов’ю намальовані й дбайливо виплекані, звірі більше не страхалися людей, поводилися з нами сумирно. Наче святі угодники, одні з них нам і досі світять, тоді як інші – просто світяться. Першій із людей вони повірили Марії Приймаченко, і вона на все подальше життя, навіть після фізичної смерті, стала для них заступницею та ангелом-охоронцем. Просто, вважаєте, їй дався такий крок?

Той, хто публічно розтуляє рота, той, хто на людях розплющує очі, - на все життя ризикує власною репутацією, ризикує повсякчас викликати загальний регіт, бо з дня у день змушений пояснювати сліпим, як виглядає нормальний синій слон. Врешті-решт покину базікати, а почну уповідати, звідки приходять серафими, які рятують потвор.

* * *

Під Старий Новий рік, на Василя, 30 грудня 1908 р. (12 січня 1909 р.) у поліському селі Болотня Київської губернії народилася Марія Оксентіївна Приймаченко (також – Приймаченко; свідомо не долучаюся до дискусії). Тут, у мальовничому Іванківському районі, майбутня майстриня й прожила майже все життя.

- Чому, – запитаєте? – А яка різниця, з якого місця починати створювати правильний всесвіт, на що завжди спрямоване наївне мистецтво?

Певне, що змалку Марія Приймаченко мала власну міфологію, дещо відмінну від біблійної. Ось, послухайте деякі з її постулатів, назбираних у різних розмовах:

- Спочатку були птахи на небі і квіти на землі. Потім прийшли звірі і всіх поїли. І нас з’їдять.

- Від початку всі літали, навіть дерева і квіти, тільки потім літати взялися звірі. Птахи й квіти, як вишиванки, були створені задля радості. А звірі – щоб їх боялися. Як ніхто нікого не боятиметься, земля скінчиться.

- Не забувайте, люди: звірі всіх з’їдять.
- Всіх?
- Ні, зостануться тільки дуже добрі люди, яких звірі приручили. От до того світ і дійде: житимуть лише добрі люди й добрі звірі. Не наші.

Враження, що не на Київщині майстриня народилася, а десь у Полінезії чи, принаймні, у Новій Ґвінеї – у міфах тих корінних народів щось подібне можна почути.

На моє глибоке переконання, Україна ніколи не починалася ні із Хрещення Київської Русі великим князем Володимиром, ні з дивної Переяславської злуки з Московією, ні з Універсалів УНР за підписом Михайла Грушевського. Тут згоден із Лесем Танюком: те, що ми називаємо Вітчизною, виникло раніше й дійшло до нас у прадавній поетиці:

- Марія Приймаченко – майстер вигаданого нею особисто жанру. Її зооморфні мотиви – це і наша прадавня поетика, і вплив образного ладу романського мистецтва, схильного до бестіаріїв, і наймодерновіша анімалістика сучасних одкровень. Це її персональна планета, населена саме такими істотами, оживлена саме такою флорою і фауною. І якщо в стрункій готиці звірі й рослинні мотиви відступають перед образом людини, то зоофантастика Марії Приймаченко повертає нас до перших днів творіння всього живого, до Ноєвого ковчегу світотворення.

* * *

Батьки майбутньої майстрині вміли працювати руками, і той хист передали дочці.

Її мати, Параска Василівна, була зі своїх, болотненських. На селі жінку знали майстринею вишивання – дочка Марія вбиралась у сорочки, власноруч вишиті ненькою. А ось батько, тесля-віртуоз Оксентій Григорович Приймаченко, бондарював, майстрував огорожі та лагодив дворові паркани у вигляді стилізованих “головкатих” зображень. І був він сиротою з сусіднього села, котрий прийшов жити в хату до тестя Федора та тещі Параскеви, тобто опинився в “приймах” – звідси, начебто, й прізвище похідне взялося.

Минуло не одне десятиріччя, а Марію тема родоводу не відпускала. Свідомо одну зі своїх картин мисткиня підписала сумним віршиком:

- Квіте черемшина й лист опадає / А хто у приймах не бував / той гора не знає / Іде Приймак і у дудочку свище / Ховай доньку хліб і сало / бо йде Примачище.

Перші навички художнього осмислення світу дівча отримало від найрідніших людей: мати Марія знаменито вишивала, а бабуня Параска розписувала вигадливими візерунками писанки – Великодні яйця. Навколо мирно літали пташки та тупали добрі звірі, поки не з’явилися потвори. Це були її університети. Маючи за плечима лише чотири роки навчання, у підписах до картин Марія Приймаченко практично не ставила розділових знаків, а в побуті зуживала народну говірку.

Коли дівчинці виповнилось чи то сім, чи дев’ять років – точніше вона не пам’ятала – сварлива сусідка з лайкою нагримала на малу. Через ганчірку, накинуту на спільний паркан, до смерті клята баба налякала Марію. Психологічний шок призвів до кульгавості. Відтоді почала прогресувати страшна хвороба – поліомієліт, і самотужки дівчинка ледь пересувалася; важно тепер говорити, але, може, то був звичайний переляк, як у народі кажуть, – наврочили…

* * *

Три доби волала дочка і не знаходила собі місця. Так тривало доти, поки Оксентій Григорович не запріг коня та підводою не відвіз Марусю до баби Киндорихи. Біль ущух та одна ніжка у дитини із часом скривилася, стала помітно коротша за іншу, отож, на подальше життя Марія залишилася знівеченою. Без милиць або ціпка вона не могла пересуватися. Фізична вада зробила Марію Приймаченко не за літами серйозною та спостережливою, загострила слух і зір. Дикі звірі нас розуміють через взаємність; вони – примітивісти від народження. Ось чому інтуїція їх ніколи не зраджує. Інших інструментів пізнання світу у звірів нема.

Українське село буває безжальним та жорстоким, особливо – до слабкодухів. Проте Маруся підвелася, хоча на все життя одна нога залишалася майже нерухомою. Попервах довелося пересуватися на милицях. Тож, знай, частіше Марійку-красуню на куточку дражнили Марія-крива... Краса і справді схожа на шаблю, вона звільняє маляра від потворності світу. Але роз’ятрена душа має стати майстровитою, оволодіти вміннями, у противному разі тобі слід вимахувати дрючком у будяках. Це однаково, що отримати “Bugatti Veyron 16.4 Super Sport”, але не мати бажання ним кермувати.

Не один рік жила Маруся Приймаченко з покаліченою душею, жадаючи позбутися гіркоти в серці, на самоті випльовуючи образу та жорстокість, отриману від людей. Саме вона розуміла звірів, а особливо – потвор, саме тому до неї тягнулися й інші знедолені створіння. Почуття вихлюпувались у перших роботах. І діятися почали дивні речі: викликали ті твори не жаль, не поблажливість, а… щире захоплення. Ще з ранньої юності слава про чарівні руки бігла поперед дівчини. Спочатку на селі, а згодом і в районі стала вона однією зі знаних майстринь, котрі зі звичайного тіста… пекли коржі у вигляді незвичайних фігурок.

* * *

Згодом розквітло й інше вміння малої Приймаченчихи.

Як у кого з сусідів траплялося весілля чи інше родинне свято, всі мерщій ступали до юної кравчині – всю Болотню вона обшивала. Варто було Марії запитати замовницю про обраний фасон, і чаклування відбувалося просто на людських очах. До фігури клієнтки швачка прикладала тканину й без усяких викрійок, на око руками, без ножиць, рвала відріз, а тоді на швейній машинці зшивала ладну спідницю чи сукню.

Думаю, що саме так, навпомацки, через руки, із самого змалку, Марія Оксентіївна й опановувала форму, а живопис виявився заключним етапом у розвитку її рясних таланів. Тим паче, мабуть, і голос предків у глибині розкритого Красі серця озвався. Бо ж іздавна побут в Україні вирізняла якась казкова мальовничість.

Навіть у період трипільської цивілізації (V-II тисячоліття до н.е.), відкритої у 1893-1894 рр. археологом Вікентієм Хвойкою, стіни первісних осель із плоту, обмазаного глиною, мешканці масово прикрашали повздовж стін, дверей та вікон ритуальними орнаментами, пов’язаними з поганськими віруваннями. Із сивої давнини щось глибинне та прадавнє й досі проступає і в українських дідівських хатках, промащених глиною та побілених зовні й усередині, а головне – помережених яскравим настінним розписом.

Любов до кольору, до ритуальної декоративності вилилась у вічно юне унікальне мистецтво – “народну фреску”. З давніх-давен в Україні розписувалися не тільки сільські хати, але й оздоблювалися будинки городян, присадибні споруди, навіть келії ченців. Дослідник народного мистецтва, поет Віктор Михайлович Василенко (1905-1991) зазначав, що благодатним мотивом розпису став рослинно-квітковий орнамент не випадково: простий, строгий, геометризований – на українському Поділлі він віддзеркалював наївне сприйняття природи, з якою людина завжди шукала та знаходила гармонію. В Україні живопис – то пароль людини й природи.

Приязнь до людей спалахує у тварин лише тоді, коли є повага один до одного, і неуярмлена, шаноблива свобода. Бажання володіти іншим, як річчю, – небезпечний абсурд, особливий – з точки зору хижаків та потвор.

* * *

Хвороба від сліпої злості забрала у Марійки Приймаченко не стільки подруг, скільки шанс на освіту. Через ранній поліомієліт дівчина не змогла у повній мірі закінчити середню школу. Довелося обмежитися чотирма класами. Останнім університетом для Марійки-красуні став місцевий… лікнеп, де дорослі селяни вряди-годи ліквідовували неписьменність. Коли у хліборобів траплялася коротка перерва у сезонно-польових роботах.

Художній хист у дівчини-підлітка відкрився несподівано, коли їй минуло 17 років, а вона, знай, на лузі ще… пасла гусей. Сама художниця так розповідала:

- Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей; там, на піску, малювала я всілякі квіти, раніше бачені. Аж раптом помітила я синій глей, і він так мені сподобався, що я набрала його в пелену й розмалювала нашу хату… Кожен приходив дивитися на дивину.

Односельцям не просто сподобалося, від сусідів Марійка-красуня отримала замовлення на розпис... печі – у тій місцині мазанки через надмірну вогкість не ставили, а зводили зруби, тому розписували у них, як правило, тільки піч. Завжди Марія знала, що саме слід малювати. Зокрема, того разу вона помережила грубу квітами та дивовижними тваринами. І це викликало справжній захват – замовники розплатилися з художницею… поросям.

Як ви пам’ятаєте з історії, друга половина 1920-х рр. була голодною в Україні. Коли в родині перевелися харчі, дочка відгодувала свиню-гонорар, яка – о диво! – дала щедрий приплід – вісім поросят! Кілька наступних років Приймаченки харчувалася потомством від першого гонорару. Так Марія відчула себе годувальницею; якщо зважити на дитячий спинномозковий параліч, це обернулося не лише потрібною психологічною самопоміччю, а й потужно інтегрувало особистість.

Не варто ненавидіти людей, які заздрять вам. У такий спосіб оточення мовчки визнає: ви щасливіші за них. Тільки й поспівчувайте, що сердешним. Показові примітивісти (або: більшість із них) обставляються зовнішнім комфортом, а всередині в них – пустеля, мертва земля, де й чорний скорпіон не пробіжить.

Марія Приймаченко виявилася з числа особистостей, які до мистецтва в українському селі навернулися не з пошуків Краси та Гармонії, а за прагматичних причин: хотілося… вижити самій і допомогти у безвиході рідні. Якщо узагальнити мотиви, поштовхи до творчості й інших вітчизняних примітивістів, розумієш: злидні спонукають до мудрості. Найпершим чином у їхніх картинах вражають… фарби, отримувані природнім шляхом - із квітів, гілок, кори, глини!

Так, аби мати синю, українські народні маляри брали за основи настоянку з пелюсток первоцвіту, жовту – робили з лушпиння цибулі, зелену - із соковитих квіток махрової мальви, червону – з паленої охри. Будь-які фарби потім розводили на рідкому молоці з водою, і додавався клейстер, аби зробити основу міцнішою. Пензлі виготовляли з очеретяної рогози, котячої шерсті, хоча більшість малювала просто пальцем. Тільки по II Світовій війні у побуті наївістів з’явилися анілінові фарби, що зробило розпис грубішим, різкішим, але… дешевшим.

* * *

Отже, спочатку Божа іскра, потім – природний хист і життєва спостережливість, згодом – наполегливість і постійно удосконалювані вміння призвели до того, що скалічена селянка перетворилася на народну майстриню. Кожен рятується сам і власним коштом. Самодостатність має матеріальний вираз: свиня у вигляді найщедрішого на селі гонорару годувала родину Приймаченків голодні роки.

У СРСР закінчувалися золоті роки українського ренесансу. Під час кампанії з пошуку народних талантів невідому художницю відкрила в 1935 р. київська ткаля та вишивальниця Тетяна Михайлівна Флору. Для майбутньої експозиції вона збирала картотеку авторів та зразки робіт і випадково на Іванківському базарі побачила Марію Приймаченко, котра несміливо продавала свої роботи. Поліського самородка Тетяна Флору запросили до Київської школи народних майстрів (тепер – Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва та дизайну), де почалися ретельні студії з ремесла. У великому місті вони із братом загубилися:

- Намаялися ми в Києві, поки школу ту знайшли… Брат вже й повертати вирішив, та я вперлася – вези. Приїхали до Лаври, а там на другий поверх треба піднятись. Сил вже нема. Стою і плачу, та чую пісня луна “Летить галка через балку”, да так гарно співають, – от на той спів я і пішла. Піднялась, а там дівчата сидять, малюють. Ой, Боже мой! Такі гарні фарби. Я і кажу: – Дайте й мені.... А Параска Власенко (ланкова в колгоспі, яка вирощувала буряки, сільська майстриня з-під Баришівки. - О.Р.) каже мені: “Як можеш – то берись. А не можеш – не берись”. Та мені аби пензля в руки. Взяла я, й одразу рушник намалювала. Вони листок забрали і дали другий. Підійшов директор (П.М.Рудяков. - О.Р.), подивився на мої малюнки і каже: “Бачиш, який я високий, а з тобою я ще вище став. Берем її. Ведіть її до кімнати, нехай із дороги відпочине”.

На заняттях із малюнку 27-річна селянка чи не вперше в житті побачила білий папір і справжні фарби. Злякалася? Ні. Ото взяла та й одразу намалювала… рушник.

- Листок мій забрали, а дали другий, чистий. Тим часом я тільки фарби на столі бачу та білий-білий папір, – згадувала перший день у Києві майстриня.

Дивлячись на самоуку, викладачі дивувалися. Малювала Марія обома руками – як правою, так і лівою, але познати, якою саме намальовано картину, нікому не вдавалося. Щодня спілкуючись із педагогами, за кілька місяців вона вперше відчула себе… художницею. Уже тоді назви картин лунали дивакувато: “Хорун”, “Чарун”, “Прус”, “Чубарочка”, “Волеваха”, “Синій лев”, “Українська кобра”.

* * *

Кажуть, що всередині кожної артистки живуть сплячі красуні. І щоразу, коли на сцені виконується роль, одне з тих амплуа прокидається. Бо всередині нас є все, треба лишень побачити, чого тобі бракує, – та розбудити. За рік прийшов перший успіх. Роботи Марії Оксентіївни відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва (1936), де художниця отримала диплом 1-го ступеня. Сама переможниця на урочистості не потрапила, бо… опинилась у лікарні; тривала реабілітація. Їй щойно вирівняли ногу, зробили кілька складних операцій, щоб уможливити користування… протезом.

Лікарі почули новину по радіо, і невдовзі в палаті з’явився фотограф. Він умовляв Марійку-красуню посміхнутись, а Марія-крива дивилася на оточення і плакала від болю і щастя. Одразу після виставки в Києві її малюнки показали на Всесоюзній виставці народного мистецтва в Москві, згодом – у Ленінграді.

Ой, як слід було Левасі робити фізкультуру та зводитися на нозі!

Майстриню з Болотні невдовзі запросили на роботу до Центральних експериментальних майстерень народного мистецтва з відділеннями ткання, кераміки, різьбярства, декоративного розпису, відкритих при Київському державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва. Для селянки з Київщини то був неймовірний прорив. Тут гуртувалися на той час кращі з кращих, зокрема, працювали колеги: майстрині з петриківського розпису, сестри Павленко – Віра Іванівна (1912-1991) та Галина Іванівна (1919-2008), скульптор, графік і маляр Іван Макарович Гончар (1911-1993), гончар Федір Іванович Олексієнко (1898-1982).

На перші авторські гонорари працівниця експериментальних майстерень купила два пальта, патефон із платівками, швейну машинку й… велике залізне ліжко.

Для односельців це виглядало як фантастика. Вся Болотня бігала до хати Приймаченків танцювати під механічну музику. Селянам це здавалося вражаючим визнанням таланту землячки, хоча поза очі вони продовжували поблажливо називати Марію… “калічкою", котра малює якихось дивних “коників”.

* * *

Київ сприяв розширенню кола знайомих сільської художниці. Тут вона познайомилася та заприязніла із собі подібними серафимами, іншими від односельців, невтомними майстринями народного декоративного розпису та килимарства, як-то: із Петриківки Дніпропетровської області – Тетяна Якимівна Пата (1884-1976) та Надія Аврамівна Білокінь (1893-1981), із Скопиців Баришівського району – Параска Іванівна Власенко (1900-1960) та Наталя Юхимівна Вовк (1896-1970), із Михайлівки Черкаської області Макар Корнійович Муха (1906-1990).

Мистецтвознавець, телеведуча Першого Національного Людмила Олександрівна Лисенко пригадувала:

- Марія Приймаченко була дуже сильною особистістю. Ми дружили тридцять років, і я знаю, що кажу. Прожити таке складне життя... Подивіться на фотографії, зроблені Юрієм Ростом, – вона практично ніде не посміхається, хоча насправді була оптимісткою. Коли в 1935 р. Марія поїхала до Києва, їй минуло 26 років. Ні дітей, ні чоловіка, ще й каліцтво від дитячого поліомієліту. За мірками села – “стара дівка”, що дуже засуджувалося, та ще й “богом ображена”, як говорили про подібну каліч. Проте мала Марія творчі амбіції, потужне бажання стати художником. Головними рисами її вдачі були: вольовий характер, наполегливість, віра в себе. Марія Оксентіївна знала собі ціну, хоча про світове визнання здогадувалася лише інтуїтивно. Коли на початку сорокових років вона повернулася з Києва у Болотню, її твори вже виставлялися в Парижі, Пекіні та Варшаві, не кажучи про Київ, Москву та Ленінград. Проста селянка не могла і мріяти про таке!

Перший серйозний успіх за кордоном вона здобула в 1937 р., коли малюнки українки “Птах”, “Коричневий звір” та інші вирушили на Всесвітню виставку в Париж, де вразили досвідчених в образотворчому мистецтві поціновувачів. Заслужено в столиці Франції М.О.Приймаченко отримала золоту медаль. Як відреагував Пабло Пікассо, я уже уповів, а ось інший геній форми – вимушений француз Марк Шагал (1887-1985) настільки захопився творчістю Марії Оксентіївни, що й собі узявся малювати… дивних істот, дуже схожих на приручених українкою потвор.

Уявляєте, жили ж колись в Україні маляри, котрі не курили, на колесах не сиділи, а малювали тільки те, що в ріднім краю бачили на власні очі. І були вони, наївні, просто невгамовними, говорили приповідками, мислили картинами:

- Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було.
- Кобра як устане, то й неба дістане, а до сонця достать, треба кобрів п’ять.

* * *

Всесвітнього визнання Марія Приймаченко не шукала, бо не знала вона, що воно таке… Тим часом слава несподівано відкрила сільську художницю з-під Іванкова. Як стверджував український живописець Микола Петрович Глущенко (1901-1977), котрий п'ятнадцять років жив і працював у Франції, коли у 1937 р. Пабло Пікассо (Pablo Picasso; 1881-1973) відвідав Всесвітню виставку в Парижі – “Мистецтво й техніка в сучасному житті” (“Arts et Techniques dans la Vie moderne”), де виставлялося його новітнє полотно “Ґерніка”, метр оглянув і павільйон радянських митців. Неочікувано він закляк перед картинами народної майстрині М.О.Приймаченко і, начебто, заявив:

- Я схиляюся перед генієм цієї дивовижної українки.

Хто такий отой лисий іспанець, чому до його думки прислухався мистецький світ і що воно за штука – кубізм, Марія Оксентіївна гадки не мала. Коли тележурналістка УТ-1 Людмила Лисенко (1948), котра дружила з родиною Приймаченків, якось привезла у Болотню альбом із репродукціями Пабло Пікассо, майстриня довго гортала книжку, а потім суворо мовила:

- Ні, у нас на селі цього не зрозуміли б.

Вас не дратує факт, що людські знання значно просунулись у сфері цифрових технологій, і ми тепер белькочемо прописні істини, подібно до струйних принтерів, – тоді як у сфері почуттів людські знання і на крок не ступили вперед?

* * *

Здається, я розумію природній мотив митця-примітивіста: на противагу більшості комфорт зовнішнього життя його майже не бентежить, він ніяк не може облаштувати комфорту внутрішнього. Щоранку, щотижня, щомісяця з найглибших глибин зринають у його свідомості фантасмагоричні картинки, які не дають спокою і просяться, аби їх випустили погуляти, назовні. Справжній носій примітивізму – то митець, якого не турбує, як світ виглядає зовні, бо ятрить душу те, як світ виглядає зсередини.

Усі примітивісти світу поєднані отією естетичною пуповиною. Одного разу котрийсь із столичних інтелектуалів привіз М.О.Приймаченко у її Болотню свіжий номер журналу “Дружба народів”, де було вміщено нарис про представників наївного мистецтва Польщі – лемка Никифора-Єпіфанія Дровняка (Nykyfor Epifaniusz Drowniak 1895-1968) з Криниці та гірняка Теофіла Очєпку (Teofil Ociepka; 1891-1978). Читати Марія Оксентіївна не схотіла, а ось репродукції – кольорові! – із цікавістю погортала.

Раптом її погляд спинила космогонічна робота “Ведмідь із Сатурна” Теофіла Очєпки! У журналі відомий культуролог Олександр Соломонович Канцедікас так описував ту роботу:

- Величезний блакитний ведмідь, рогатий, з м’якими кучериками пуделя, підозріло дивиться розумними очима на незнайомих йому землян, які, щоправда, залишилися за кадром.

Пильно розглядаючи репродукцію, Марія Оксентіївна тоді вигукнула:

- Господи! Та саме він мені недавно наснився. Саме такий, волохатий, із рогами, схожий на цапа! Тільки в мого очі були страшніші! І я себе збудила, щоб більше не бачити рогатого блакитного ведмедя!

* * *

Коли народний художник не чіпає владу, влада здебільшого на словах може засипати ласками та батьківською поблажливістю. Так сталося з Марією Оксентіївною Приймаченко. Після виставок у Києві, Москві, Ленінграді, а особливо – після патріотичного галасу навколо золотої медалі зі Всесвітньої виставки в Парижі, майстриню всесоюзна преса улесливо заколисувала:

- Маруся Приймаченко, молода колгоспна художниця із сонячної радісної України.

У яскравих та самобутніх картинах органи примусу не помітили нічого про неухильну розбудову соціалізму, млосно радіючи чарівній нісенітниці. Насправді уже в довоєнному періоді творчості М.О.Приймаченко забриніли значно складніші образи, аніж Леваха фізкультуру робить чи Просторікуватий кінь навшпиньках грає на скрипці. Не забули – Марійка-красуня збирала всіх, навіть приручила Зло: монстрів там усіляких, потвор, жахіття? А їх багацько блукає по людських життях.

Ось і на картинах сільської художниці постав людський соціалізм із по-звірячому спотвореним обличчям. Зокрема, на картині “Звірі судяться” (1937) в дусі епохи чорна мавпа за столом складала протокол, а двоє вовків, спантеличених лісових сіроманців, виструнчились перед начальством навшпиньки. Інша картина – “Звірі судяться” (1936), де зображено чудовисько, схоже на слона, сумно підписана он як:

- Та звірина йде й дрімає собі, їсти шукає, то й наряди не на умі, коли їсти хочеться, то нічого не хочеться.

* * *

Серце жінки ніколи не буває вільним: воно або закохане, або шукає глибоких почуттів. П’ять довгих років тривало в Києві успішне навчання М.О.Приймаченко. Про інтенсивну душевну роботу свідчила в 1935-1940 рр. серія самобутніх авторських малюнків, у яких під загальною назвою “Звірі у Болотні” ожив фантастичний внутрішній світ. Там, по той бік грудної клітини, замешкали небачені істоти з надзвичайно виразними очима. По цей бік вона, сильна жінка й Божий серафим, тривалий час залишалася самотньою. По закінченні Школи народних майстрів у столиці України Марія працювала в Центральних експериментальних майстернях, відкритих при Київському державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва.

Одного дня, крокуючи територією Києво-Печерської лаври на роботу, де знаходилися її Майстерні, мисткиня познайомилася зі статечним… червоноармійцем. До Києва молодший лейтенант Червоної армії Василь Маринчук приїхав на екскурсію. Із першого погляду запав їй у серце мужній офіцер-піхотинець, нагороджений орденом за бої на озері Хасан, що у Приморському краї, у липні 1938 р.: мало говіркий, приязний, надійний – за таким, наче за стіною, ніякі потвори не злякають.

Швидко з’ясувалося, вони – земляки, обидва родом з Іванківського району, а мати Василя живе навіть у… Болотні. Не те, що там квіти і звірі, а навіть живопис її попустив. Почуття виявилися настільки сильними, що з Києва Марія Приймаченко повернулась у рідне село, бо поряд мешкав Василь Маринчук. Як співало тоді серце Марійки-красуні! Красива пара почала жити разом, а 24 березня 1941 р. в них народився син Федір, який успадкував непоступливість батька й талант матері.

* * *

Сумні передчуття блукали в передранішніх мареннях. Дедалі більше в реальному світі звірам, потворам і монстрам жилося незатишно, тож до сільської жінки приходили вони в сеансах натхнення. Побратися закохані не встигли. Одним із перших у червні 1941 р. офіцера Василя Маринчука відправили на фронт. І – не повернувся: піхотні лейтенанти на війні – матеріал витратний. Під час п’ятої атаки на Першому Українському фронті коханий чоловік народної художниці, мабуть, загинув смертю хоробрих, бо точніше ніхто сказати не міг: пропав безвісти. Не побачив батько свого первістка – синочок Федір народився у грудні (1941-2008).

Хтось мені може відповісти: чому першими зношуються добрі серця? Чому черстві люди живуть довше: їх цвіль убезпечує? Коли в Болотню прийшла похоронка, майже на двадцять років Марія заклякла: не милі їй були ні фарби, ні пензлі, ні квіти, ні звірі. Не без щему в голосі по загибелі коханого чоловіка сильна жінка говорила прості пронизливі слова, бо лише такі допомагають триматися віри:

- Малюю сонячні квіти я тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі...

Не знаходила собі місця Марія, їй навіть похоронка не прийшла. Якби й хотіла вдова, то просто не знала, де шукати могилу чоловіка, де в землю поклали її Василя. Не мала уяви дружина, у кого запитати, адже ніхто нічого не знав і радити не хотів. Чорними трояндами вишила скатертину Марія й, наче саваном, застелила стіл у хаті. Спустошеність не дозволяла у великому серці нікому оселятися: це раніше вона малювала по 15-20 картин на рік, а тут як відрізало. Бо не можеш бачити, а тим паче - писати Красу, коли не здатен покладатися на власне серце.

Так у невизначеності та розпуці стала сільська художниця вдовою з немовлям та старенькими батьками на руках. Родина Приймаченків мешкала тоді в напівзруйнованій хаті, відбиваючись від злиднів, що обсідали з усіх боків. Як не боліло серце майстрині, за безцінь Марія продавала власні довоєнні картини – уявляєте, за червонець старими грошима?

Тим часом уже в серпні 1941 р. в Іванків, що на Київщині, увійшли гітлерівці. Страшні часи насунули: голод, страх, безсилля. Мало того, що на фронті загинув чоловік, а в неї немовля на руках, так фашисти ще й розстріляли брата Івана, а з ним вісімдесят односельців. Під час трусу забрали все, що було в хаті. Коли знайшли в припічку сховані радянські документи – то зрозуміти ще можна. Але нащо пошматували малюнки, газетні та журнальні статті про неї? Наче вона не жила…

Молилася Марія Приймаченко, благала Бога – й одного дня блимнула надія. Напередодні визволення Київщини від німецько-фашистських загарбників, у вересні 1943 р. майстриня побачила сон, як білі лебеді гнали чорних птахів.

Так невдовзі й сталося.

* * *

Як і в фільмі “Там, де живуть потвори”, звірі на картинах Марії Приймаченко виявилися… не злими, а допитливими та дивакуватими. Жаби перед нею, образотворчим деміургом, грали на золотих трубах, одуд шастав на чотирьох лапах, у тигра шкіру хтось пацифістично змережив квіточками, а слони насували на потилицю капелюхи, йдучи, ймовірно, на сільські танці. Про синіх биків, рожевих коней, зелених слонів, чорних мавп та чотириголових птахів, які одночасно дивляться на всі боки, годі й казати. На картинах Марії Приймаченко усе велось, як у звичайному українському селі.

Одного разу хтось із здивованих знайомий запитав майстриню:
- Чому ви не малюєте людей?
- Як не малюю? – перепитала, обурюючись, художниця, – вони і є люди.
- Де ж там люди, там самі звірі?
- Люди там завжди є: наприклад, я.
- Чому ви не малюєте справжніх квітів?
- А навіщо? Ви ж і так їх бачите.
- А з натури не пробували?
- Я малюю з натури, але вони щоразу цвітуть інакше.

За великим рахунком, нам ніхто й ніщо не належить: хист і доля, чоловік і дружина, навіть діти і майно. Проте однієї рисою Господь кожного з нас наділив від щедрого серця: якщо ми любимо, ми здатні ділитися з людьми. І це – найцінніше, що можемо ми для себе та для інших зробити.

Скільки не шкодуй за хистом і долею, за чоловіком і дружиною, навіть за дітьми і майном, – однаково, якщо ти в житті – справжній Ной, на борт ти приймеш кожної тварі по парі, а ковчегом своїм неодмінно відпливеш за власним розкладом.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ