Національний музей історії України завжди був здатен мене здивувати. Або несподіваним дзвінком із проханням подарувати лист в Укрінформ від нашого ув’язненого в РФ колеги Романа Сущенка, бо вони планують виставку в’язнів путінського режиму. Або несподіваним і дуже актуальним експонатом, як-то посох митрополита Липківського – одного з фундаторів Української автокефальної церкви – в тимчасовій експозиції жертв радянського режиму, там же – газетки з назвою «Войовничий безвірник».

Минулого року мене потішила експозиція ялинкових прикрас, за двісті останніх років, відомих київських родин, аж до сьогодення. А цього дня – було ще про одне прекрасне. Межигір’я – не лише музей корупції, а й місце, де двісті років тому виготовляли розкішну кераміку. Я була дуже подивована тим, що орнаменти Межигірських сервізів позаминулого століття могли б цілком конкурувати із сучасними елітним посудом. Оглянувши нові експозиції, я заходжу в кабінет директора музею Тетяни Сосновської. Зрештою, музейники також сьогодні є учасниками битв гібридної війни. У нашій розмові ми говоримо і про це також.

ЕКСКУРСІЮ ПРО КОХАННЯ ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ МИ НАПОВНИМО ЩАСЛИВИМИ ІСТОРІЯМИ

- Тетяно Вікторівно, чи вдалося вам за останні роки щось змінити, саме в царині розбудови української ідентичності? Чи побільшало людей, які усвідомлюють себе українцями?

- На мою думку, зрушення і зміни – очевидні, просто ми в коловороті справ не завжди встигаємо зупинитися й їх проаналізувати. Але я маю такі маркери. Коли відвідувачі заходять до музею, вони можуть вітатися як «Слава Україні!», так і «Здрасьтє», багато хто говорить російською мовою, звертається до касира російською мовою – вони прийшли зі свого, їм притаманного середовища. Але ми на виході з музею поставили фліп-чарт, де кожен може написати свій відгук про музей. Я аналізую відгуки і написи на цьому фліп-чарті – яку ж першу емоцію людина хоче висловити вже при виході. І я помітила: з якими б мовними настроями або іншими настроями не заходили до музею, відвідувачі виходять і відгуки пишуть українською мовою.

- І жодного відгуку російською?

- Іноземними мовами були, російською – вкрай рідко. Звісно, що люди, які виходять із музею, не стали за цю годину-дві переконаними націоналістами, але ота-от українська складова в їхньому мисленні, навіть у їхньому мовному апараті, спонукає їх залишити відгук саме українською. Але якщо говорити про те, чи вдається нам допомогти людям усвідомити свою ідентичність, я думаю, що нам це вдається. Це помітно навіть по тому, які книжки купують у музейній крамниці, на що є попит.

- А що відвідувачі запитують у музейній крамниці?

- Зараз купують книжки з історії України і художню дитячу літературу, розходяться книжки освітнього проекту, розрахованого на російськомовних – «Ликбез», істориків, які у нашому музеї читають лекції з недосліджених сторінок історії, книжки видавництва «Смолоскип». Швидко розходяться наші буклети про музейну колекцію, листівки. От, наприклад, зараз ми виклали до Нового року кілька видів «упівських» новорічно-різдвяних листівок, не встигаємо додруковувати блокнотики маленькі й великі, на яких написано: «Пиши свою історію». То це такий натяк людині, що вона може в цьому блокнотику робити записи і вона формує свою власну історію або історію своєї родини, або історію формування своєї спільноти, свого кола друзів. До речі, діти, які відвідують наші заняття підготовки до ЗНО з історії, складають тести на 190 балів. Цей проект у музеї діє вже третій рік і ми готуємо методичку – як викладати історію, щоб це було цікаво.

- У вас була популярна екскурсія про кохання великих українців, вона затребувана?

- Ми її трохи змінили, раніше там – що не оповідка, то нещасливе кохання. Я ж попросила, щоб колеги знайшли приклади красивого кохання, де в щасливому шлюбі прожили відомі українці. Попросила, щоб вони підібрали інформацію, наприклад, про гетьмана Апостола, який із дружиною в Сорочинцях збудували церкву, а в іконах храму вгадуються їхні портрети. Або, наприклад, про гетьмана Скоропадського, який збудував маєток на Чернігівщині, неймовірної краси парк, дерева звезені з усього світу, я двічі там була, я просто милувалася і тихо раділа тому, що це все було створено для родини, для дітей.

- В 2014-у і 2015-у на історію був попит. А зараз він зберігся?

- Дохід музею за ці 2,5 року збільшився в 4,5 раза. Зріс за рахунок збільшення кількості відвідувачів, кількості замовлених екскурсій. У нас зараз екскурсії замовляє понад 60 відсотків відвідувачів.

Та й зважуся сказати, що вміємо бути цікавими. Люди люблять слухати такі різні міфи, легенди. Я хочу на наступний рік запланувати навіть по кожному поверху екскурсію «Міфи і легенди музейних експонатів».

- Наприклад, яких експонатів?

- У нас багато що є цікавого. У нас є бивень мамонта, який знайшли на Кирилівській стоянці, цікаві предмети в тому залі, який розповідає про Крим і грецькі традиції. У нас є цікаві експонати в Трипільському залі, в залі скіфського періоду. Наприклад, човен довжиною п’ять-шість метрів, який знайшли в селі Піщаному у 1956 році. Під час розробки торфовища ковшем зачепив екскаватор – і звідти посипалися якісь металеві жовті речі. Розробку родовища припинили, видобули цей величезний човен. У ньому перевозили неймовірної краси і вишуканості мідні предмети, якими могли користуватися в скіфський період лише знатні родини і знатні роди. Тож якщо таких предметів є три в якомусь музеї за кордоном, це щастя. А якщо є чотири, то стоять черги, щоб їх подивитися. А в нас у колекції – їх тринадцять. У нас є златник князя Володимира – золота монеточка, яку відливали за часів князя Володимира з його зображенням. У нас є срібники князя Володимира, де з одного боку – портрет князя Володимира, а з іншого боку тризуб – родовий знак Рюриковичів. У нас є плінфа (стародавня цеглина) з Десятинної церкви з зображенням тризуба. Ой, у нас стільки унікальних експонатів!

- А де ваш новий експонат, половецька баба, яку з окупованих територій вам привіз батальйон «Азов»? І нагадайте, як вона потрапила до вас?

- Цікава історія. Члени батальйону «Азов», якому допомагав наш співробітник, знайшли її на подвір’ї у когось із донецьких олігархів. Кажуть, що вхід до зруйнованого маєтку якогось багатія прикрашало дві половецьких баби, одну розтрощили в лахміття, а в цієї – кілька куль потрапили в тіло.

Вони якось домовлялися із тією стороною, вночі її виносили: було мокро, вона лежала в траві, виносило четверо бійців, потім приєднався п’ятий, на кінчиках пальців виносили її, як пушинку; коли її на наступний день треба було перенести ще в інше місце, то вже десять солдат її ледве-ледве підняли, тобто – люди були в такому-от піднесенні.

Зараз вона лежить у холі й ми робимо новорічну виставку: її обшивають, щоб її нікуди не перевозити і не переносити, тому що у нас є ідея – як її презентувати відвідувачам.

Є дві ідеї. Одна ідея полягає в тому, що навіть історичні артефакти зазнають якихось «втрат» від війни, на цьому половецькому воїні є кілька місць, де було видно, що в нього стріляли і відпали шматки каміння. І у нас була ідея – поставити її біля колони і зробити такий інсталяційний ефект, коли червона цяточка снайпера блукає по цій бабі й у районі серця або в районі поранення зупиняється – і чути постріл. Це – щоб дати зрозуміти, що стріляють не тільки в наших солдат, а стріляють і знищують і нашу історію також.

Друга ідея – мирна, позитивна – поставити цього скіфського воїна на підставку, а він 800 кг важить, довкола нього посадити високу траву і внизу поставити пропелер, щоб ця трава гойдалася довкола нього. Але цю другу ідею реалізувати непросто, зараз ця баба лежить, а коли її поставити, то тиск на цю поверхню буде більший, а будинок старий і нам треба знайти місце, де перекриття витримають. Тож поставити оцього скіфського воїна під колоною, щоб по ньому блукав вогник снайпера, там перекриття дозволять, а поставити в іншому місці, де пропонували дизайнери, на превеликий жаль, ми не можемо. Не виключено, що ми цю ідею використаємо, зробимо макет або копію такого скіфського воїна, яка буде важити не 800 кг, а 100, але це буде копія, й тоді до неї зможе підійти і обняти її кожна дитина.

- Тетяно Вікторівно, що ви вважаєте найбільшим досягненням 2018 року?

- Ми провели Школу музейних лідерів для людей із цієї сфери з регіонів за участі колег з Італії, Польщі, Ізраїлю. Так ось, мені здається, що я інфікувала їх переконанням, що музейний світ – неймовірно цікавий, що він інтенсивно розвивається, і якщо вони зараз стануть у цю лижню розвитку, то їх уже ніхто не спинить. Гадаю, мені вдалося показати молодим музейникам, серед них були і журналісти, тенденції розвитку в світовому музейництві.

Трендові напрямки зараз полягають в абсолютному оновленні дизайну приміщень, в абсолютно новому підході дизайну виставок і дизайну просторів. І в абсолютно новому підході подачі матеріалу. Зараз дуже модно персоніфікувати історію, причому персоніфікувати не через першого президента чи іншого державного діяча, а через простих людей, через їхні долі. Тому що історія складається в основному з доль пересічних людей. І дуже важливо було показати, що насправді цим шляхом можна піти, тільки треба бути сміливим.

У музейній справі інших країн може бути специфічно італійське, чи специфічно єврейське, у нас це можна зробити інакше. Але, як може реалізувати себе музей у маленькому містечку? Наприклад, у вас краєзнавчий музей, в якому не мінялася експозиція з кінця 70-х чи 80-х років. Я раджу звернутися до персоніфікації історії. Оголосити в селі чи в районному центрі пошук щодо долі та історії кожної родини. Сказати, що ми в музей будемо не вирізки з газет приймати, а сімейні реліквії від кожної сім'ї. І слід знайти для них місце в експозиції.

Не обов'язково одразу вмістити все. Можна придумати, як це зробити. Якщо це село, в селі десять вулиць. Зробіть місяць вулиці Квіткової, місяць вулиці Сонячної, місяць іще якоїсь вулиці. І ті артефакти, що вам люди принесли, показуйте і про них розповідайте. І тоді у вас буде, по-перше, історія персоніфікована і прив'язана безпосередньо до вашого села. А люди, чию фотографію ви захочете побачити, принесуть вам відро фарби і самі пофарбують стінку і самі потім після себе помиють. Бо вони знають, що родинна їхня фотографія, або якась родинна річ, буде в цьому місці.

І по-друге, вони будуть до вас ходити як по свячену воду. Бо тут буде щось їх рідне. Так музеї можуть писати історію країни, міста та містечка.

Лана Самохвалова, Київ

Фото: Олена Худякова, Укрінформ