Дід Панас – Петро Вескляров. Казкар, який видрімує хмари
Сьогодні минає чверть століття від дня смерті діда Панаса. Самі обставини смерті улюбленого в народі актора стали мовчазним докором сердечній черствості й байдужості скомерціалізованих колег по цеху. 5 січня 1994 р. Петро Вескляров чимчикував повз Київську кіностудію імені П.О.Довженка, якій віддав двадцять років життя, аж раптом почув себе зле, прихилився до дерева із серцевим нападом. Перехожі терміново викликали “швидку допомогу”, але у віці 82 років дід Панас усіх часів і народів помер на лікарняному ліжку.
Найвідоміший персонаж УТ пішов геть “невчасно”. У розпалі стояли шкільні канікули. Країна догулювала новорічно-різдвяні свята. Колег турбували ранки та солянки. Тож було не до похоронів. Покійного навіть додому не завозили – із моргу доставили на кіностудію імені О.П.Довженка, де пенсіонер ще числився в штаті.
Там коротко й попрощалися з безугавним веселуном.
Так склалося, що того дня на Київській кіностудії імені О.П.Довженка колектив прощався ще із… вісьмома померлими працівниками, тому, за спогадами свідків, скорботна церемонія нагадувала “конвеєр”…
* * *
Дитинство – золота година, коли обточені морськими хвилями скельця, підібрані на березі, або камінці незрозумілого походження, знайдені на подвір’ї, перетворюються на скарб. І коштовніші були вони за всі смарагди-діаманти, котрими бавляться дорослі. Жовту бруковану дорогу, що веде дитину зі світу фантазій у реальне життя, викладають саме ті скельця та камінці. Ланцюжок тут простий. Ритуали структурують час, перетворюючись на традиції, а останні, якщо дорослі їх наповнили щастям, виростають до рангу сімейних свят. Такий зв’язок для дитини украй важливий, бо створює відчуття непорушності, сталості навколишнього світу, – ось коли малечі ведеться затишно.
Із давніх-давен простим щоденним ритуалом залишається читання перед сном. Дитина зручно влаштовується під крильцем батька-матері, аби світ власний бодай якось пов’язати зі світом дорослих. Тамуючи подих, щільно тулиться вона до нас під ковдрою, завмираючи від страху й радості, слухаючи веселі й сумні історії. Якщо батькам є, що уповісти своїй кровинці, якщо батьків геть не виснажила праця, якщо батьків не вкрали обставини життя.
Був в Україні один добрий дідусь – ні, не Святий Миколай, – котрий щиро любив мільйони дітей і, замість заклопотаних батьків, від Сяну до Дону із року в рік переказував кільком поколінням хлопчиків та дівчаток незабутні телеказки. І, виявилося, то була справа державна – витворювати з малечі справжніх українців. Той ритуал майже чверть століття ніщо не могло порушити.
Потім сталося те, про що в книжці “Будинок масок. Казки-притчі” дитячого письменника Віктора Кротова (1946) оповідає ось така повчальна історія:
- Один казкар навчився не складати казки, а видрімувати. Полежить, подрімає – і казка готова. Мерщій запише її, та знову собі дрімати. Незабаром казкар стільки надрімав, що художники не встигали книжки малювати, а книговидавці – друкувати. Дійшло до того, що нові історії казкар навіть записувати покинув. Знай, дрімає та дрімає. Навіть їжу надрімувати собі узявся. Погладшав він, аж на сонну хмару перетворився і поплив небом, а тепер там хмари видрімує.
* * *
Український актор театру та кіно, популярний телеведучий, “дід Панас” усіх часів та народів, заслужений артист України (1973) Петро Юхимович Вескляров (справжнє прізвище – Пінхус Хаїмович Весклер, або ж Пінхас Хаймович Вескляр) народився 28 травня (10 червня) 1911 р. в заможній родині місцевого кравця Хаїма Вексляра. Мешкали вони в комуні Здобутку, на околиці повітового містечка Тальне, на Черкащині.
Крім Петра, в сім'ї Хаїма Вексляра народилося ще двійко синів – старший загинув під час Громадянської війни, а молодший, у 1942 р., до смерті захищав Сталінград. Своїм козацьким родом, українським корінням Петро Юхимович змалку пишався.
Коли на вулиці діти питали актора:
- Дідуню, а ви козак? – завжди відповідав ствердно:
- Так, дитинко – я, мій дід, всі ми козаки, бо походимо з Коліївщини.
* * *
У нащадків гайдамаків, отих степових вільних піратів, радянщина забрала не лише історію, а й перетрусила весь уклад сільського життя. За законами соціалізму з його тотальною колективізацією соціального життя, неподалік Козаченкової Балки у Тальному виріс двоповерховий будинок “Вулик і Бджола” (потім – радгосп “Здобуток Жовтня”). У 1922 р. першу в Тальнівській волості комуну очолив великий ентузіаст, молодий працелюб і мрійник Федір Іванович Дубковецький (1894-1960), у майбутньому – фахівець колгоспного виробництва, навіть двічі Герой соціалістичної праці (1951, 1958) за розбудову сільського господарства.
Саме в оті стільники соціалістичного життя й переселили молоді родини, рахуючи й Весклярів. Аби буржуї зотліли від заздрощів, кожній комунарській сім’ї радянська влада дала по кімнаті, а ось харчуватися розпорядилася всім в одній спільній їдальні. Як розповідав сам дід Панас:
- Незвичайні то були роки. З гордістю згадую наш перший будинок, зведений руками членів комуни, – на його будівництво мій батько, хвацький муляр, брав і мене, привчаючи до роботи. Після трудового дня всі збирались у хаті-читальні або клубі – на репетиції драмгуртка, учасником якого був і сам Федір Іванович. Цілу ніч комунари могли готуватися до чергової прем’єри…
Українцям, які здавна звикли жити на власній землі, було не до вподоби – в їдальні штовхатися ліктями за страву Партії. І досить швидко колишні комунари збудували – кожен для себе! – окремі хатинки. Про існування тальнівської комуни навіть місцевим краєзнавцям нагадують, хіба що, березовий гайок та затишна діброва. Минувшина винищена, у Тальному тепер геть родичів Весклярова не залишилося: батьки актора, дядьки та тітки, давно померли.
* * *
По закінченні школи Петро працював на Київській залізниці; аби вечорами не нудьгувати, юнак організував у Тальному театральний гурток. Під час гастролей його у самодіяльній виставі побачили актори Черкаського робітничо-селянського театру. Аматор настільки сподобався, що попри брак спеціальної освіти хлопця запросили до трупи:
- Діялося це в 1929-му році. Тоді в Тальне приїхав Черкаський робітничо-селянський театр. Його режисер (1933-1935), Олексій Якович Громов, побував на наших спектаклях. Уявіть мій стан, коли я, 18-річний юнак, раптом отримав запрошення до професійного театру. Вирішальну роль відіграло слово Федора Івановича Дубковецького, який мене переконав: замолоду слід мандрувати по своє щастя…
Отже, у 1932-1940 рр. Петро Вескляр служив у Черкаському робітничо-селянському театрі, потім обіймав посади – начальника та художного керівника клубу залізничної станції Гребінка. Коли 1941 р. почалася війна з гітлерівцями, у липні Петра Весклярова мобілізували та приписали до військового похідного театру Південно-Західного фронту. Бойове хрещення трупи, як фронтового театру, відбулося на Бориспільському військовому аеродромі, куди з Києва трупа виїхала із патріотичною виставою “Ключі Берліна” (про події Семирічної війни 1756-1763 рр.) радянських драматургів Ф.Я.Фінна і М.С.Гуса.
У складних фронтових умовах були поновлені вистави: “Пархоменко” Всеволода Іванова, “Неспокійна старість” Леоніда Рахманова, “Полководець Суворов” Ігоря Бахтерєва та Олександра Розумовського, “Собака на сіні” Лопе де Веґа, “Гроза” Олександра Островського, “Весілля Фігаро” П’єра Бомарше, а також створені нові: “Партизани в степах України” та “Фронт” Олександра Корнійчука, “Російські люди” та “Чекай на мене” Костянтина Симонова, “Сталінградці” Юлія Чепуріна.
Так сталося, що у складі трупи похідного театру Петро Вескляров потрапив в оточення, а згодом опинився у німецькому фільтраційному таборі. Саме там Петро Юхимович змінив прізвище на Вескляров. Хоча батьків актора нацисти розстріляли, йому єврейське походження вдалося приховати, а коли трапилася нагода – й втекти, скориставшись плутаниною. Правдами і не-правдами біглому пощастило дістатися до окупованого німцями Києва, де той влаштувався на роботу на залізниці та знову зорганізував… Не, підпільний осередок, а драматичний гурток: у справжнього художника є не менш грізна зброя. Коли всі прості радянські люди загукали: «Ура! Перемога!», – випробування у житті майбутнього діда Панаса були ще попереду.
За те, що актор (нехай навіть і мимохіть) опинився “на временно оккупированной врагом территории”, компетентні органи вислали Петра Весклярова з Києва подалі. Саме тому в 1946 р. здібний актор опинився аж у Луцьку, де у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка служив аж до 1959 р. Щоправда, столичному акторові у провінції одразу дали службове житло – кімнату в комунальній квартирі в “сталінці”, що стояла по вулиці 17-го вересня (нині – проспект Волі, 17).
* * *
Щоб мрії втілювались у життя, потрібно, аби поруч знаходився закоханий у життя чарівник, а не балакучий казкар. Як пригадував колишній директор Волинського обласного театру ляльок, заслужений діяч мистецтв України Данило Андрійович Поштарук (1937), котрий бачив Петра Весклярова на луцькій сцені:
– Це було покоління акторів, яке не мало спеціальної театральної освіти, але творило саму теорію театральну. Вони були живими підручниками, за якими й досі вчать професійних акторів. Треба якусь нову роль грати, Вескляров піде собі на базар, сяде з бабусями, щось балакає. Дядько картоплю продає – з ним потеревенить, все розпитає – як садити, що в землю класти. Насправді актор ретельно шукав типажі, характери. Тепер рідко таке зустрінеш… До речі, у цьому Павло Юхимович був дуже схожий на народного артиста України Амбросія Бучму.
У храмі провінційної Мельпомени, що стояв у Луцьку по вулиці Богдана Хмельницького, 18, – було створено чимало цікавих ролей: Городничий із “Ревізора” Миколи Гоголя, Микола Задорожній із “Украденого щастя” Івана Франка, Командор із “Камінного господаря” Лесі Українки, Монтанеллі з “Овода” Етель Л.Войнич тощо.
 |
У трупі товариського чарівника дуже поважали. Ви одразу розуміли: перед вами не якийсь там сміхун, а душа компанії. Так, жартувати Петро Юхимович любив, але не бородатий анекдот у двадцятий раз переказати, а завернути серйозну інтригу, аби професіонали падали зі сміху. Було одного разу: чекала трупа на початок репетиції, а начальство запізнюється. І тоді з незворушним виразом обличчя Павло Вескляров звернувся до 17-річного асистента режисера:
- Синку, мерщій візьми кошика і піди до директора театру, хай дасть нам репліки і ремарки, бо ми не можемо почати репетицію. – Той чкурнув, бо сам ні в зуб ногою був ні про репліки, ні про ремарки, тоді як актори покотом реготали.
* * *
Його слава бігла попереду, бо таких самоуків Господь робить поштучно, а коли вони потрапляють у театр, – ім’я їм “окраса сцени”. Закономірно, що згодом Петрові Весклярову надійшло запрошення від дирекції Київського академічного українського театру імені Івана Франка. Утім, із відповіддю провінційний актор не барився. Бо на Волині уже склалося сімейне життя. У Луцьку актор пошлюбив секретарку театру Галину, а в 1949 р. у подружжя народився син Богдан (1949-1996).
У житті кожного великого майстра наступає день, коли той мусить прийняти болісне рішення: особисте щастя чи подальший розвиток кар’єри. Коли провінційного веселуна покликав Київ, увечері Петро Юхимович лагідно поговорив із дружиною Галиною. Тією привітною миловидною дівчиною, яка секретаркою сиділа в мацюпусінькій приймальні перед малюсіньким кабінетиком директора театру. Ну, туди, куди з кошиком людині годі було пропхатися.
Сльози, заперечення, відмова… Злякалася дружина залишати рідне місто, не підтримала чоловіка, опасувалася зніматись із насидженого місця, а наприкінці бурхливої розмови заявила: сина Богдана вона не віддасть, якщо Петро переїде до столиці. Довелося робити важкий вибір: злагідними дідусями робить нас сума страждань, яких ми в житті зазнали.
* * *
- Ніколи, малята, не нагадуйте поважним людям про себе. Ті, кому ви справді потрібні, про вас ніколи не забудуть, бо з-під землі знайдуть.
Отже, природний акторський талант справді швидко помітили українські кінорежисери та від 1959 р. почали запрошувати на зйомки. Ясна річ, Петро Вескляров переїхав до Києва на постійне помешкання. За його участі з’явилося зо тридцять картин, хоча, подейкують, епізодичних ролей характерник створив із півсотні. Назву, на мій погляд, основні картини: “Олекса Довбуш” та “Іванна” (обидва: 1959), “Кров людська – не водиця”, “Прощавайте, голуби!”, “Народжені жити”, “Роман і Франческа” (усі: 1960), “Здрастуй, Гнате!”, “Дмитро Горицвіт”, “Артист із Каховки” і “Лісова пісня” (усі: 1961), “У мертвій петлі” (1962), “Люди не все знають” (1963), “Сумка, повна сердець” (1964),“Гадюка” і “Хочу вірити” (обидва: 1965), “Циган” і “Вій” (обидва: 1967), “Великі клопоти через маленького хлопчика” (1968), “Падаючий іній” (1969), “Севастополь” і “Два дні чудес” (обидва: 1970), “Відвага” і “Серце Бонівура” (обидва: 1971), “До останньої хвилини” і “Стара фортеця” (обидва: 1973), “Юркові світанки” (1975), “Єралашний рейс” (1977), “Забудьте слово смерть” (1979), “Школа” (1980) тощо.
 Габріeль Нeлідов |
Утім, найбільше запам’ятався актор малечі та старшому глядачеві, як лагідний казкар дідусь Панас, відколи з 1962 р. на Українському радіо той вряди-годи почав читати “Вечірню казку” для дітей. Спочатку то була проста підміна іншого, літнього хворобливого колеги, актора Київського драматичного тeатру імені Івана Франка Габріeля Самійловича Нeлідова (власне: Френкель; 1897-1968).
Як розповів мені ветеран Українського радіо (“Радіо Промінь”, ТО “Культура”) Микола Амосов:
- Перші казки він записав щe 1952-го, від 1954-го працював постійним ведучим програми Українського радіо. Окрім того, на УР транслювались україномовні “Казки дідуся Панаса” з дуeтом: Габріeль Нeлідов - Андрій Бобир (бандура, художній керівник Ансамблю бандуристів Українського радіо; 1915-1994). А ще були й російськомовні “Сказки бабушки Арины”, які створювали актриса Київського драматичного театру імені Лесі Українки, заслужена артистка УРСР (1949) Клавдія Богданова (1905-1981) та соліст-баяніст Київського радіокомітету Мирон Горeнко (1904-1970). Сам я у дитинстві слухав ці передачі. І довгі роки навіть вважав, що “Сказки бабушки Арины” – московська програма... Чимало фонограм збереглося у фондах. Взагалі, Габріeль Нeлідов був харАктeрним актором, тож на ТВ-образ зовнішньо нe підходив. Тож, коли на екрані з’явився Павло Вeскляров, на УР залишився Габріeль Самійлович Нeлідов. Шкода, що його, як справді першого Діда Панаса, забули. Алe така доля більшості “радійників”...
* * *
Знаєте, як у чарівних казках діється? Усе тимчасове перетворюється на постійне. Що найдивніше, із посадою всеукраїнського казкаря до Петра Весклярова перейшов і творчий псевдонім – дід Панас.
Доволі швидко новий образ добре знайомого оповідача настільки сподобався малечі, що було прийняте рішення, і в 1964-1988 рр. у незмінній ролі лагідного діда Панаса на Українському телебаченні актор вів програму “На добраніч, діти”. Ветерани українського телебачення мені розповідали, що у кастингу на роль брало участь 200 осіб, проте за чарівністю і колоритом перевершив усіх Петро Вескляров…
Дотепником він був від Бога. Часом сам актор писав сценарії власних програм, а у побуті теж – так і сипав жартами, примовками, прислів’ями. Вистрибували вони з діда Панаса, як ото славнозвісні українські бісики. Одного разу, захопившись народною казкою, від себе, оповідача, актор додав занадто смачне:
- Поцілуйте мене в дупу, пан поїхав до Урлюпу (турецьке містечко, де виготовляли знамениті килими, тепер доволі тусовочне місце - О.Р.).
Ой, як тоді його пропісочили на загальних зборах трудового колективу УР.
* * *
Ніхто ніколи не допитувався, чому на такому творчому піднесенні саме в середині 1960-х рр. опинився Петро Юхимович. Справа в тім, що у 1965 р. він розлучився з першою дружиною Галиною, одружився з Лілею, монтажером Київської кіностудії імені О.П.Довженка та почав жити із нею й прийомною донькою Тетяною.
Він давно помітив: якщо навколо тобі всі почали заздрити, значить ти домігся свого щастя, а вони просто не розуміють, якою ціною тобі воно дісталося.
Заздрість він опромінював мудрістю, наклепи розвіював добрим гумором, інтриги знешкоджував життєвим досвідом. Від таких віє силою, отож до діда Панаса мільйонам українських дітей хотілося притулилися. Аби лише він щось розповідав.
- Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас... – із такої примовки зазвичай він лагідно починав свою передачу.
Простими акторськими засобами Петро Вескляров якось природно вмів схиляти до себе людей. І – навіть тварин.
Одного разу на рівні студійної імпровізації знімальна група посадила з актором у кадр іграшкового собацюру Бровка. Як пригадував тодішній заступник редактора дитячих програм УТ Володимир Якович Заманський (1935-2011):
- То був такий собі великий сільський пес із довгими вухами. При нагоді посміхнувся до нього дід Панас, урвав читати по пам'яті казочку малятам, поліз у кишеню штанів, витягнув хустинку, витер йому носа: перевірив – чи справді чистий? Та й вів собі далі… Уся знімальна група пирснула сміхом. На зйомки Петро Юхимович любив одягати театральну перуку. Хоча волосся мав точнісінько таке саме. Чомусь актор уклав собі в голову, що в перуці йому красивіше.
 |
Усміхнений, часом поправляючи розкішні козацькі вуса, у незмінній вишиванці актор звертався до малечі просто із сільської хати, оздобленої вишитими рушниками. Йому подобалося розповідати народні казки мільйонам дитячих очей. Телесуфлерів тоді ще не вигадали, отож щодня – новий сценарій – актору доводилося вчити на пам’ять. Не забуваймо: передача тоді транслювалась у прямому етері, ідеологічних диверсій ніхто ще не вигадав. Тож навіть ефір технічно не фіксували на плівку – бо… дорого!
Думаєте, грошву загрібав лопатою? Куди там! За Сов’єтів дід Панас вів циклову тижневу програму – “На добраніч, діти”; щоп’ятниці, о 20:45, вона була на антені УТ. Майже чверть століття! За випуск він отримував 20 радянських рублів; на місяць набігало аж 80. Як у шкільної прибиральниці.
* * *
Одначе, у кожної медалі, як і в кожного діда, є два боки.
Імідж діда Панаса, вважав близький товариш, покійний заслужений журналіст України Володимир Заманський, котрий десять років працював із ним, – зіграв із актором поганий жарт. Саме образ безпосередньо призупинив та поховав кінокар’єру характерного актора. Амплуа настільки в’їлось у Петра Весклярова, що глядачі, угледівши його на екрані, наприклад, у ролі хірурга, довільно вигукували:
- О, дід Панас!
Не знайшлося в Україні сміливого і креативного режисера, котрий би наважився побачити його в іншому характері та запросити у свій фільм. Факт маловідомий, але саме інший великий актор від Бога – Василь Шукшин (1929-1974), запросив Петра Весклярова на роль запорозького козака до майбутньої стрічки “Я прийшов дати вам волю” про Степана Разіна. Захлинаючись від збурених почуттів, він розповідав товаришу, співавтору Володимиру Яковичу Заманському:
- Володю, мене запросив зніматися Шукшин. Буду грати запорожця. Я читав сценарій, це – мед.
Утім, 2 жовтня 1974 р. нагла смерть Василя Макаровича відмінила давноочікувану реінкарнацію діда Панаса. Для мого покоління Петро Вескляров став культовою особою. Одного разу на початку передачі, явно у гарному гуморі, сів повз стілець, а іншого, – під чаркою (у буфеті УТ колись наливали), – колоритно завершив казку “Колобок”. Замість традиційного і такого очікуваного батьками:
- А ви, любі малята, мийте ручки та ніжки і вкладайтеся спати. На добраніч, діти! – запустив креативний мем:
- Отака х**ня, малята! Надсилайте свої малюнки.
Із часом соковита фраза “Отака х**ня, малята” потрапила у “Великий словник матюків” Олексія Плуцера-Сарна, Олександра Дуліченка, Вадима Руднєва, виданий 2010 р. Мічиганським університетом (390 стор.), та відтепер урізноманітнює твори сучасних українських письменників – Юрія Покальчука й Ірени Карпи.
* * *
Диктор, телеведуча програм УТ, народна артистка України Тамара Миколаївна Гримальська (Стратієнко; 1945), котра після Діда Панаса читала малечі “Вечірню казку”, тепло пригадувала Петра Юхимовича:
- На Хрещатик, 26 він завжди приходив у вишиванці і так само йшов – не перевдягаючись. То були його особисті вишиванки, не реквізит із костюмерної. Він, взагалі, видавався справжнім, в усьому справжнім... Українській культурі, рідній мові Петро Вескляров був щиро відданий, у побуті говорив лише по-українськи, і з екрану це відчувалося. Бог наче створив його для телебачення, для роботи перед камерою. У ті часи режисерів, як таких, на УТ ще не було, нікому було працювати з акторами. Тож Петро Юхимович самостійно осягав мистецтво ведучого, і у нього це прекрасно виходило. Сучасним телеказкарям є чого повчитися у діда Панаса: правильній вимові, чіткій дикції, орфоепії, навіть розумінню жанру. Зважте, до всього цього: його ніколи не перекривали заставками – 15 хвилин актор сидів у кадрі й розповідав, створюючи настрої, картинки, ігрові ситуації.
Повсякчас українська вишиванка діда Панаса дратувала партійне керівництво України, а значить, – і керівництво УТ. Подекуди ведучого звинувачували в націоналізмі, а в 1970-х рр. із десяток разів намагалися замінити. Від каральної ідеї довелося відмовитися. Обурені телеглядачі буквально засипали дирекцію УТ листами, вимагаючи повернути дідуся Панаса на екран.
* * *
Маючи неповну середню освіту, не маючи ні вищої, ні спеціальної, Петро Юхимович Вескляров ніколи не вивчав російську мову. Зовсім!
Як зізнався в одному інтерв’ю його земляк із містечка Тальне Валентин Гордєєв:
- Літні люди пригадували, що Петро любив носити вишиванку, завжди розмовляв виключно українською мовою, а часом жартував: “Російську я не можу вивчити”.
Український письменник, видавець і шанувальник актора Дмитро Капранов (1967) згадував:
- Те, що Дід Панас не знав російської, завадило йому стати знаменитим поза межами України (у той час малися на увазі виключно межі СРСР - ред.). Хоча для цього він мав усі необхідні дані, був фактурний: височезний, міцний. Він міг перетворитися на ідеального підпільника для радянських фільмів, а тоді такі типажі були дуже затребувані. Але “по-руському” не говорив, тож у картинах українця завжди переозвучував інший актор.
* * *
На хвилі гласності й перебудови Українське телебачення стрімко змінювалося, орієнтуючись на комерційні стандарти Останкіного. Від листопада 1988 р. дідові Панасу в етері місця не знайшлося. Відійшли у минуле Катруся із тiтонькою Катею (Катерина Лозовенко з дитячої редакції УТ), інші улюблені ведучі “Вечірньої казки”. Телевізійну традицію живого спілкування дорослих із малечею в Україні було втрачено. Вряди-годи на якихось каналах запускаються телепроекти для дітей, але доволі швидко такі зникають із сітки мовлення. Неформат?
Ні. По-перше, телеведучі або не вміють, або зверхньо спілкуються з дітьми. По-друге, сучасні актори, в основному, байдужі до самої дитячої психології, а мислять переважно стандартом “сума прописом”. По-третє, життєздатність будь-якого новітнього телепроекту визначає комерційна складова, тоді як золотий дощ 15-хвилинна вечірня казка не викликає. Не фарширувати ж її суцільною рекламою? І, останнє, катма приязних і розумних особистостей, яким би симпатизувала, не кажучи вже довіряла, дитяча аудиторія. Винятків нема? На щастя, є. Бо є у нас Іруня Грей, бренд-войс УР-1, яка делікатно відроджує жанр радіоказки.
 |
Викинутий із роботи, антирадянщиком Петро Вескляров не став, бо в баламутах і пустобрьохах ніколи не числився – ні в період брежнєвського застою, ні в період горбачовської гласності. Одначе, свого часу дідова співана речитативом текстівка після казки “Спи, мій маленький’ зазнала редакторських метаморфоз.
Якщо пригадуєте, як її нам подавали:
- Спи, мій маленький, цить. / Зайчик сіренький спить. / Сплять при дорозі воли, / сплять на відлозі орли. / Сплять наші рідні краї, / ниви дорідні й гаї…
Тим часом в оригіналі йшлося:
- Спи, мій маленький, цить. / Зайчик сіренький спить. / Сплять наші рідні краї, / ниви дорідні й гаї. / Тільки твій татко не спить, / вийшов на варту в цю мить. / Злий ворог метнувся назад. / Що ж ти прокинувсь? То сад. / Сад молоденький шумить. / Спи мій маленький, цить.
Відтоді, як татко-патріот нажахав Партію та ворогів, на УТ-1 замість викладу діда Панаса у фонографі звучала колискова “Заходить до хати Зоря-зоряниця…”
* * *
Акторові минуло 77 років, і вимушено Петро Юхимович пішов на пенсію. Деякий час за інерцією дід Панас ще їздив на “халтури”, зустрічаючись у невеличких клубах зі спраглим до сердечного спілкування глядачем. Як і більшість українців, цей народний артист жив iз дружиною Лілею та прийомною донькою Тетяною скромно: тривалий час тулилися вони в однокімнатній квартирі, щоправда, в добротній “сталінці”, поставленій для робітників київського заводу “Більшовик” на проспекті Перемоги, 45 (200 м. до м.“Шулявка”).
Сумно про це писати, але той знаковий для України телеперсонаж, хто своїми теревенями міг і дідька заколисати, лише 1988 р. отримав перше пристойне помешкання – простору квартиру №21 в будинку кіноакторів на вулиці Саксаганського, 24/27. Тут мешкали кінорежисери Володимир Браун, Тимофій Левчук, Суламіф Цибульник, Ісаак Шмарук; актриса театру і кіно Євгенія Азарх-Опалова; кінооператор Данило Демуцький; художники театру і кіно Олексій Бобровников і Соломон Зарицький, письменники Юрій Дольд-Михайлик, Петро Вершигора, Улас Самчук. Залишившись без глядача, без сцени, без професії, безжурний дід Панас з усім отим світом не поспіхом прощався. Улітку на початку 1990-х рр., коли трупи по цілій Україні перебували у відпустках, він приїхав до Луцька. Прощатися…
У храмі Мельпомени по вулиці Богдана Хмельницького, 18 порядок чатувала одна чергова, аж тут у фойє Волинського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка ступив високий статечний сивань. Знайомим голосом він попитав директора, а довідавшись, що в театрі нікого немає, запитав заповітне:
- А можете мене на сцену пустити?
Вони розговорилися, гість повідомив вахтерці, що колись і сам тут працював. І жіночка, уявляєте, не тільки незнайомцю дозволила, а й увімкнула світло на сцені. Поштиво Петро Юхимович ступив у світло рампи, трохи походив сценою, уважно роздивився і, не стримавшись, ніжно погладив запону. Потім дід Панас в екзилі став навколішки, поцілував підлогу, мовчки пустив сльозу, підвівся, подякував вахтерці – й пішов собі з Богом. Вже у дверях котрийсь із молодих акторів, який у справах забіг до театру, впізнав столичного гостя та вигукнув:
- Так це ж сам дід Панас!
Але прихисток мільйонів дитячих оченят було вже не наздогнати.
Коли ми їх знецінюємо, легенди не озираються...
* * *
Спочатку казкаря поховали на Байковому кладовищі, але місце виявилося геть непридатне для вічного спочинку – щовесни могилу підтоплювало. Тоді директор цвинтаря, котрий виявився щирим шанувальником діда Панаса, зорганізував перепоховання праху в колумбарії й власним коштом встановив надгробок.
У 2011 р. вдова покійного актора – Ліля Весклярова, емігрувала до США. Кажуть, разом із колишньою дружиною актора з України назавжди виїхав єдиний уцілілий оригінал програми діда Панаса (1984; 22 секунди) – із казкою про перегони Зайця і Їжачка, а сліди українки в Сполучених Штатах геть загубилися.
Як в одному з інтерв’ю розповів письменник і видавець Дмитро Капранов:
- Нам із братом вдалося поспілкувалися з удовою Весклярова, буквально за день до її від'їзду на постійне помешкання до Сполучених Штатів. Вона передала нам деякі матеріали, кіноплівки, з якими Петро Юхимович їздив по клубах та зустрічався з глядачами. Свого часу в нас була ідея створити музей діда Панаса, але вона залишилася нереалізованою. Ми навіть його відеокомікси видавали на відео (“Казки Діда Панаса” з’явилися 2000 р. на п’яти VHS-касетах продюсерської агенції “Зелений пес”; на жаль, продукт реалізовувався тільки в магазинах Києва, Львова і Черкас, - О.Р.), бо отримали на це авторські права. Та великого інтересу до того не виникло, можливо, через розвиток нових технологій... Зайдіть на YouTube, і ви переглянете три ролики, зняті на кіноплівку. От, власне, і весь доробок телеведучого.
* * *
Трохи світла на шалену популярність телеактора пролив хтось із мешканців будинку, де останнім часом мешкав Петро Юхимович:
- Сім’єю діда Панаса були діти всього СРСР. Можливо, таким чином він заповнював порожнечу в душі: із власними дітьми у актора склалися прохолодні стосунки. У Петра Юхимовича було двоє дітей: від першого шлюбу син Богдан і прийомна дочка Тетяна – від другого. Однак, обидва вони у батька з’являлися доволі зрідка.
Богдан Вескляров також став актором; його дитинство промайнуло за лаштунками сцени, тому всі татові театральні ролі хлопчик знав напам’ять. Крім професії актора, іншої для себе він не бачив. Так життя склалося, що він мешкав у Львові, але в Новорічну ніч – на 1 січня 1998 р., вийшов із дому і більше не повернувся. Його дружина Уляна Весклярова й досі точно не знає, що трапилося з чоловіком.
Роздумуючи над феноменом діда Панаса, ось що я вам скажу:
- Казка була його зброєю, якою він боронив українських дітей від різного роду ворогів. Він дозволяв нам засинати щасливими і видрімувати радісний світ. Прокидалися і дорослішали ми вже самостійно, без діда Панаса.
Олександр Рудяченко. Київ
