Віра Вовк: Вірю в святу, вільну й щасливу Україну

Між Новорічними і Різдвяними святами, другого січня, відзначила свій дев’яносто третій день народження видатна українська поетеса, прозаїк, драматург, літературознавець, перекладач Віра Вовк (Віра Остапівна Селянська). До Ріо-де-Жанейро, де вона мешкає з 1949 року, в ці дні долинуло з України багато теплих, щирих вітань цій дивовижній жінці, яка належить до класиків української сучасної літератури, пишучи свої твори далеко від рідної землі.

Але такий вже справді дивовижний у Віри Остапівни характер, що вона діє на випередження і перш ніж отримати ці поздоровлення, сама шле сердечні вітання в Україну – своїм рідним, друзям, добрим знайомим з Різдвом Христовим і Новим роком. От і ми в сім’ї ще задовго до Нового року, в листопаді, отримали від Віри Вовк бандероль з кількома книжечками і листом, у якому були, зокрема, такі слова: «Посилки з Ріо до Києва йдуть різноманітно, від 1до 6 місяців, тому на всякий випадок надсилаю Вам і Вашій родині найщиріші різдвяні й новорічні побажання».

ГОЛОС СУМЛІННЯ

Мабуть, кожен, хто отримав від Віри Остапівни подібну бандероль, не міг не подивуватися тому, наскільки щедрим на творчий ужинок був для неї 2018-ий рік. Одразу чотири книжечки її авторства вийшли у світ! Хотів написати «з-під її пера». Але так можна було б сказати хіба що образно, бо Віра Вовк давно вже пише свої твори, користуючись комп’ютером. Пам’ятаю, як під час відвідин її гостинної квартири в Ріо-де-Жанейро, що біля підніжжя гори Корковадо із знаменитою на весь світ статуєю Христа-Спасителя, вона розповідала мені про свій звичайний робочий день. Він починається о п’ятій ранку, коли письменниця сідає за комп’ютер, і завершується в обідню пору. І так майже щодня. Без жодного попуску на вік, на втому, на проблеми із зором.

Кожну нову свою книжечку Віра Вовк ілюструє, я б навіть сказав, оздоблює малюнками своїх неповторних витинанок. А ще супроводжує неодмінною приміткою: «Авторка послуговується правописом Г.Голоскевича». Нинішньому читачеві не зайве кілька слів сказати, хто такий Голоскевич і про який його правопис йдеться. Григорій Голоскевич, народився 4 листопада 1884 року в сім’ї священника. Випускник Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Сто років тому був членом Української Центральної Ради. Автор першого найповнішого орфографічного словника української мови, що вийшов друком 1929 року в Харкові. Після його виходу Голосквича звинуватили в націоналізмі. Він був репресований і з Сибіру не повернувся. Своїм посиланням на «правопис Голоскевича» Віра Вовк зайвий раз засвідчує не тільки повагу до автора орфографічного словника, а й свою сумлінність як літератора і дослідника, відповідальність за кожне слово своїх творів.

Які ж твори Віри Вовк побачили світ у минулому році? Три з них – це збірки поезії. Першу збірку поетеса починає із зазивних слів, мабуть, написаних раннім ранком: «Хай світ і джерельна вода будять ратая і поета». В іншій поезії вона радіє, що «день наливається світлам, що будяться гамори в саду й на полі. І сміх дитячий на моїй вулиці втирає біль і сльозу». Збірочку поетеса назвала «Голос іздаля». Це – голос її сумління: «Почуєш його серед ночі, як шепіт листя затихне на платанах біля вікна. Він буде молитовний, або наполегливий, часом навіть болючий. Не відганяй його…»

Цей голос сповнений думами про сокровенне і найдорожче, що є в її житті, пройнятий тривогами за долю світу і рідної України. Ці теми проникливо звучать і в наступних збірочках Віри Вовк – «Печерні малюнки» і «Рай-дерево (Солодка черешня)». Вона дивиться на життя, мов на печерні малюнки, які ми залишаємо на камінній стіні вічності. Що ж буде серед тої мозаїки? Ось лише два фрагменти цієї всеохоплюючої містерії. У вірші «Бездомні» Віра Вовк з болем пише про емігрантів, які, тікаючи від голоду – з Кенії, Танзанії, Ефіопії, інших бідних країн – «причалили з жахом у зіницях, без клунка, без документа, тільки з дитиною на хребті в пасмистій хустці. Всі бояться їхньої шкіри, їхньої нужди й потреби». А далі поетеса не втримується від обурення лицемірством ситої Європи, яка «любить Кіліманджаро, савану, слонокість Заїра, тканини Бечвани. Але не любить бездомних. Бо хто має, не хоче ділитися, хто не має, не може… А Вселенна благає любови…»

Другий фрагмент пов’язаний з дорогою її серцю Україною. У вірші «Зазіхання» Віра Вовк не стримує свого вбивчого сарказму щодо новітніх агресорів, які віроломно захопили частину українських земель і «шкірять зуби в хисткій протезі» на всю Україну: «Ти маєш свою Казань, свій Новгород і свої Кижі. Не зазіхай на несвійські Чигирин і Полтаву, ще й Софію Київську, яка існувала, велична, заки ти в пелені мочилася».

У далекій Бразилії Віра Вовк повсякчас живе Україною. Думи й спогади про батьківську землю ніколи не полишають її, повсякчас звучать в ній голосом сумління, бентежать її серце, прориваються на білий папір щемними рядками. Як ось ці: «Підемо на Верховину услід за рвучким потоком, де з берегів звисають китяги незабудьок, до джерела зі скелі скупати мандрівну душу».

Але хіба тільки спогади? Ні, за найменшої нагоди, зібравшись із силами, спакувавши валізу із книг, малюнків, кераміки, вишивок, інших дарунків, Віра Вовк знову й знову лаштується в далеку дорогу до рідних країв. Ось і минулий рік ознаменувався для неї черговою поїздкою в Україну, про що вона, повернувшись до Ріо-де-Жанейро, детально розповіла у четвертій за рік своїй книжечці «Вітряк на перехресті».

ЇЇ НЕ ЗУПИНИВ НАВІТЬ СТРАЙК В АВІАКОМПАНІЇ

Про цю книжечку, точніше про описану в ній з притаманною Вірі Вовк дотепністю й самоіронією, варто сказати окремо. Перед самим відльотом Віра Остапівна увімкнула комп’ютер і раптом прочитала шокуючу інформацію, що авіакомпанія Air France, на літаки якої вона придбала квитки, від другого травня починає страйк і що єдиною можливістю дістатися до Києва є відліт сьогодні, тобто першого травня, бо залишилося ще місце в літаку. Що робити? Віра Остапівна недовго над цим роздумувала: «Я вирішила відлітати негайно! Сама на півсвіту. І поїхала на литовисько «зі страхом Божим». Політ був довгим і томливим, однак, за її словами, вона відчувала небесну долоню над своєю головою.

А потім були приємні, радісні зустрічі – в Бориспільському аеропорту, у Києво-Могилянській академії, де Віра Вовк передала свої дарунки, оглянула, як там дбайливо зберігаються її книги, надіслані раніше. І була презентація її «Вселенної містерії» та інших творів у Національному музеї літератури України. Ця подія зібрала повен зал, зокрема, давніх і нових друзів Віри Вовк – Богдана Гориня, Галину Севрук, Валерія Шевчука, Софію Майданську, Сергія Борщевського, Юрія Богаєвського, Галину Болотову, Віру Білевич, Юлію Григорук, Ольгу Смольницьку, Надію Гаврилюк…

Було багато виступів, сердечних вітань, щирих захоплень творчістю, подвижницьким життям, невтомністю Віри Вовк. І було її мудре, проникливе, хвилююче слово-відповідь, до якого, думається, варто нині, в ці новорічні й різдвяні дні, привернути увагу читачів цих рядків:

«Я живу в країні, яка за своєю цивілізацією належить до третього світу. Давня її столиця Ріо-де-Жанейро тратить у щоденних нападах і грабунках на вулицях, в автобусах і приватних садибах стільки людей, що й Україна в сучасній війні з Росією.

Хотілося б, щоб Европа, а особливо Україна, були для Бразилії, яка існує як відома у світі країна щойно від 16-го століття, – світилом давньої європейської культури, з її духовними й моральними надбаннями, справедливістю, чесністю й посвятою – виявом справжньої любови. Адже існує в природі якась еволюція, якесь ушляхетнення, що повинно правити молодшим державам як гідний до наслідування взір, так само, як і в родині батьки мають бути прикладом для своїх дітей, замість годувати їх моральними дороговказами, якими самі вони не користуються.

Я знаю історичну несправедливість, що століттями діялася й далі діється щодо України, бо сама вважаю себе її жертвою. Але признаймося, що не все прокляття звалилося на нас з чужої руки. Кожна одиниця має битися в груди й запитувати себе: чим я провинилася перед народом, перед родиною, перед своїми сусідами й друзями, не дивлячись, чи інші так діють.

Тільки духовно-моральне відродження всіх українців, особливо моєї особи, може врятувати Україну від загибелі і в тому нема сумніву.

Звертаюсь особливо з проханням до нашої молоді, джерела нашого майбутнього, щоб не закидала пустоцвіттям своїх дорогоцінних років, щоб наші культурні здобутки – наша література, наша музика, наше мистецтво не прикрашували чужий олтар.

З надією, яка не покине мене до останнього дня мого життя, я вірю в святу, вільну й щасливу Україну».

*  *  *

У Ріо-де-Жанейро нині в розпалі спекотне літо. Усі чекають гучного, яскравого, знаменитого на весь світ карнавалу. Та ми також знаємо, що в цьому багатоликому велелюдді Ріо і всієї Бразилії живе близько півмільйона вихідців з України, які на забувають про звичаї українського народу, про батьківську землю, сповідують її обрядові традиції, культурні надбання. Вони в ці дні, як і ми в Україні, святкують Різдво Христове і настання Нового Божого року. А Віра Вовк відзначає ще й день свого народження. Хай не втомлюється її серце, не вичерпується творча енергія, а життя і діяння її хай і надалі слугують нам за приклад щирої любові до України.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства