У сучасному українському культурному просторі обертається ціла плеяда яскравих, талановитих і енергійних людей, але вона, все ж, вирізняється особливо - такий собі, харизматичний «двигун» культури, котрий весь час збурює різноманітні процеси і показує цікавий результат - то театр з нуля створить, то сотню незалежних театрів у всеукраїнську Гільдію об’єднає. А потім візьме, та й зізнається у Фейсбуці, що, взагалі то, мріє займатися виробництвом шкарпеток. Така вона, Ярослава Кравченко, засновниця "Дикого театру", голова ради Гільдії незалежних театрів та співведуча Майкла Щура.

- Ярославо, ви буквально щойно з потягу – повернулися з Харкова, куди возили одну з найпопулярніших вистав Дикого театру, «Віталік». Як її сприйняла харківська публіка, адже ваші проекти досить провокативні і відверті?

- Найбільше завдання було донести Харкову, що ми веземо саме «Віталіка», а не «Вітальку» (гумористичний телесеріал та однойменне телешоу Гаріка Бірчі – ред.), тому що, коли наш Віталік останнього разу був у Дніпрі, а люди прийшли на Вітальку, то був шкандаль (сміється).

Харків, насправді, дуже інтелектуальне місто і ми його дуже любимо. Велике задоволення - грати для цієї аудиторії, це просто неймовірні глядачі, вони розуміють сарказм і готові до того, щоб його адекватно сприймати.

Завжди перед виставою я особисто попереджаю, що своїм матеріалом ми можемо травмувати чи обурити, і по залу такий смішок іде: «ану-ану, подивимося», але Харків, де був і Жолдак, і багато інших незалежних театрів, багато до чого готовий, багато чого бачив і грати там було надзвичайно приємно.

- Коли ви говорите, що глядач готовий, що саме мається на увазі? – Це публіка, яка інтелектуально дозріла, чи та, яка просто бачила багато подібного і вже звикла?

- І те, й інше. Кожна вистава складається з кількох шарів, і коли ти втретє показуєш виставу і третій раз люди сміються, припустимо, на слові «срака», тобто реагують лише поверхнево на якесь «смачне» слово, не пропускаючи всередину те, що лежить у другому пласті цієї вистави, то ти розумієш, що з такою публікою потрібно буде ще працювати і працювати.

А коли граєш в Харкові, розумієш, що вони здатні зрозуміти всі підтексти і всі натяки, і тонкі, і грубі жарти, а це дуже важливо. Коли театр вперше приїжджає до іншого міста, дуже важко перебороти бар’єр, досягти розслаблення глядача, щоб він сприймав дійство, а не захищався, скажімо, виключно сміхом.

Більше того, ми на початку вистави попереджаємо глядачів, що якщо вони відчують, що це не їхній театр, вони можуть вийти, навіть показуємо куди йти, мається на увазі, запасний вихід.

- Чи бували випадки, що хтось таки виходив із залу після вашого застереження?

- Таке трапляється. І людям потрібне це розуміння, адже головна цінність людини - це її час, і його не можна проводити за переглядом поганого кіно чи поганої вистави, його не варто витрачати на спілкування з людьми, які тобі нічого не дають, і ми, власне, до цього й закликаємо.

Я розумію, що "Дикий театр" не може всім подобатись, більше того, ми розраховуємо на, можливо, навіть агресивну чи обурену реакцію, це нормально, це означає, що людина просто не сприймає ту дійсність, яку ми показуємо, чи не згодна з нею. Тому ми говоримо: цінуйте свій час і своє життя, не подобається - підводьтеся і йдіть, це нормально, правда гроші за квитки ми не повертаємо (посміхається).

- Чи часто виїжджаєте на гастролі, тому що я так розумію, що це нелегко, напевно, влаштувати?

- Ми не можемо ризикувати, щоб робити гастрольні виїзди, але ми досить часто їздимо по Україні по фестивалях, вони у нас є, їх багато і вони різні.

- На яких майданчиках в Києві ви граєте? У "Дикого" ж є кілька локацій?

- "Дикому театру" ось буде три роки і я саме підбивала статистику, дивилася, скільки у нас глядачів було, скільки проектів реалізовано, то на сьогоднішній момент ми змінили 40 локацій.

- В Києві?

- Це не лише Київ, але якщо вважати, що в Києві фізично є 28 театральних будівель, то всі інші локації, де ми виступали, були непристосовані до театру, доводилося їх пристосовувати, а інколи театру доводилося пристосовуватися до них, тому що в "Дикому" є, як сценічні вистави, так і вистави, що граються на вулиці, в зоопарку, в цирку. Ми робили різні формати.

В цьому році, ми сконцентрувалися і граємо свої вистави переважно на Сцені 6, в Малій опері, а також в Центрі Курбаса. Ще у нас був літній проект у спортивному інтернаті на Лісовій – вистава «Галка Моталко». Неймовірно, але ми зіграли її там, де реально розвивалися події п’єси.

- І скільки за три роки наскладалося вистав у вашій творчій валізі?

- За три роки ми реалізували 19 проектів, і їх подивилося понад 50 тисяч глядачів. Для такого молодого, незалежного театру, який грає свої вистави нерегулярно і завжди в різних місцях, мені здається, що це велике досягнення.

Але, найбільше досягнення, це люди, котрі до нас приходять. Повірте, я дійсно ходжу на кожну виставу, і я закохана в цих людей, вони прекрасні, вони критично мислять, вони задаються питаннями, вони не погоджуються з несправедливістю, вони готові робити щось, щоб покращувати життя і своє, і країни, в якій живуть. Дійсно, аудиторія, яку збирає "Дикий театр" дуже красива і цікава.

- Це, здебільшого, молодь?

- Основне ядро аудиторії – це люди десь від 25 до 40 років, але у нас є окремі проекти, наприклад, вистава «О два», яка до себе дуже притягувала людей від 18 до 25 років, котрі саме перебувають у філософському пошуку та ставлять світу багато питань.

Є ще дуже цікава частина аудиторії, це коли приходять спочатку люди 25-40, а потім приводять своїх батьків. І, якщо я бачу в залі пару літнього віку, я одразу підхожу і кажу: що діти подарували квитки? Вони: Так, діти сказали, що ми маємо це побачити. Звичайно, більш дорослі глядачі не всі до нас повертаються, але вони приходять і це вже добре!

- А вам би хотілося, щоб аудиторія була трішки старшою?

- Вона сама по собі дорослішає, як і ми, врешті решт. Навпаки цікаво попрацювати з більш молодою, і ми вже мріємо котрий рік, але все ніяк не встигаємо, зробити казку. У багатьох наших глядачів є діти і хотілося б зробити таку виставу, яка була б цікава і для дітей, і для батьків. Сподіваюся, що на наступний рік зробимо.

- Ярославо, як ви вважаєте, ви конкуруєте з державними театрами за аудиторію, чи вона у вас різна? Мені особисто здається, що глядач поляризується - хтось обирає для себе незалежні театри, щось таке нестандартне, а хтось - обирає класичний чи академічний театр. Чи, можливо, я помиляюся?

- Я собі так визначила, що ми конкуруємо з іншими видами дозвілля, яких у нас дуже багато. Тобто ми конкуруємо з кіно, з боулінгом, але не з театрами.

Якщо говорити про наших глядачів, то серед них є такі, що одного разу потрапили до "Дикого театру" і «підсіли». Я цих людей бачу кожну виставу, вони переглядають все, що у нас є, а потім пишуть у месенджери: а коли щось нове буде? Я розумію, що у людей просто є прагнення ходити до театру, і пишу їм перелік вистав, які б я радила їм подивитися в інших театрах Києва.

Конкуренції як такої немає, більш того, коли ми запитуємо глядачів, куди вони ще ходять, чим ще займаються, вони часто відповідають, що ходять і до державних театрів також.

Інколи трапляється, що людина все життя ходила до театру імені Франка, а потім потрапила до "Дикого", де відбулося якесь «щеплення», і вона говорить: «Опа, я не можу вже назад до театру Франка повернутися», тобто, вона стає дикозалежною і «підсідає» на оцю чесність, легкість, відсутність табу, яка є у нас.

- А конкуренцію з іншими незалежними театрами відчуваєте? Чи, навпаки, у вас суцільна дружба, адже постійної акторської трупи "Дикий" не має, актори ж збираються з різних театрів.

- До речі, у нас багато акторів, які пройшли кастинги саме з державних театрів, от, наприклад, у виставі «Кицюня» актори з десяти київських театрів зібрані, «Афродізіак» коли робили, актори були теж з десяти театрів, але не лише київських, а зі всієї України.

Я дуже хочу дочекатися того моменту, коли у нас буде здорова конкуренція, мені дуже хочеться, щоб всі були на такому рівні, щоб просто глядачі не знали куди їм піти.

- Це справа в кількості чи в якості?

- В якості.

- Тобто, та кількість театрів, яка зараз є, в принципі, вже здатна створювати конкуренцію за умови якісного наповнення?

- Дивіться, якщо порахувати, то лише в Києві нараховується 150 державних і недержавних театрів. Це достатньо навіть для такого великого міста.

- І добру половину цих театрів ви зібрали в Гільдію незалежних театрів. Я хочу зараз перейти до цього аспекту вашої діяльності, тому що ви не лише створили "Дикий театр", але ж буквально рік тому стали ініціатором і очолили загальноукраїнську Гільдію незалежних театрів.

- Так, у якийсь момент з’ясувалося, що крім "Дикого", Театру переселенців, Post play театру в Києві ще близько 120 маленьких, великих, середніх ініціатив, які не є державними.

Якщо глянути на європейський досвід, то там міста підтримують свої мистецькі ініціативи, в Україні такого досвіду немає, тобто, ти незалежний? О’кей, неси свій прапор незалежності. Держава ніяким чином до минулого року не підтримувала незалежні проекти.

А, оскільки ми всі крокуємо до Європи і хочемо бути толерантними і сучасними, то, вивчивши досвід європейських театрів, зрозуміли, що маємо боротися за свої права. Чому актор Вася Петров отримує зарплату від держави з податків, які я плачу, а ми заробляємо собі самі? Чому державним театрам надають приміщення, а незалежні страждають від їх відсутності?

Власне, комплекс цих проблем та бачення, як наші сусіди їх вирішують, підштовхнули нас до створення Гільдії незалежних театрів. Зараз вже є дослідження сучасного українського театру, проведення якого ініціювала Гільдія, ми контактуємо з тим же Харковом, в якому вражаючий рух незалежних театрів, з іншими містами, потихеньку об’єднуємося, намагаємося допомагати один одному, ділитися інформацією, підтримувати.

Великий крок та перша велика перемога, яка синхронізувалася з державною ініціативою, – це створення Українського культурного фонду, який дозволив подаватися на конкурс та отримувати фінансування не тільки державним установам. Тепер всі, хто існує як фізичні особи-підприємці чи ГО, можуть подати свою ідею, вона буде розглянута і, можливо, отримає фінансування. Це дуже важливо.

- Тобто, всього лише за рік відбулися таки позитивні зрушення?

- Так, є результати, але, знову ж таки, лишилося купа проблем: жодного нового приміщення театру не побудовано, також жодного приміщення не було передано, хоч на якихось умовах, незалежним театрам.

Зараз основна програма Гільдії – допомогти місту, в якому є багато кінотеатрів, давно виведених з ладу. Зараз ми пишемо листи до Управління культури і до Київради з пропозицією зробити з кінотеатрів або будинків культури, які не функціонують, культурні центри, де зможуть поруч бути і театрали, і кіношники, і художники.

Такі центри будуть забезпечувати кожен район Києва місцевим дозвіллям в пішому доступі, а театри таким чином отримають хоч маленький шматочок приміщення. І культура з’явиться в різних районах Києва, вона не буде лише централізована.

- Цей процес ви назвали «культурна децентралізація». Чи вже є якийсь відгук від органів місцевої влади?

- Так, перша ластівка - створений Європейський культурний центр «Краків» на Русанівці.

Другий наш кейс – це кінотеатр «Братислава», в якому ми провели три культурних уїк-енди, де була поезія, вистави для дітей та дорослих, показ сучасного українського кіно. І коли туди приходили люди, котрі живуть на Оболоні, вони вголос дивувалися: невже у нас тут поруч щось відбувається? У «Братиславі», яка стояла пусткою стільки років? І тут можна подивитися театр? Район для людей відкрився по-іншому!

Ще одна з маленьких, але конкретних, перемог – це те, що «Братислава» отримала в бюджеті фінансування на реконструкцію і там буде передбачений театральний зал. Тому що зараз ми грали в жахливих умовах, в холоді, в залі, в якому навіть не передбачена акустика.

- Колись йшла мова про те, щоб державні театри систематично надавали свою сцену для вистав незалежних театрів. Не досягли домовленості, я так розумію? Наскільки взагалі таке реально?

- Я не скажу, що не досягли домовленості, тому що міністр культури весь час артикулює цю ідею, але мені вона здається утопічною. Чому? Пояснюю: Тому що навіть у великих театрів, якими б великими вони не здавалися, дуже мало приміщень, навіть для репетицій. Я працювала у двох театрах і знаю це точно. У «Молодого театру» зараз є п’ять чи чотири сцени, у театрі імені Франка – дві, але таких приміщень, де можна було б регулярно приходити і створювати вистави, дуже мало.

З приводу якихось годин для показів, то так співпрацював Малий драматичний театр, коли у нього не було приміщення, з «Молодим театром". Молодий був зобов’язаний надавати два рази на місяць приміщення, щоб Малий драматичний театр там грав свої вистави. Але це не любов… Мені здається, театри, які приходять на чужий майданчик, все-таки сприймаються як варвари.

Хоча, з іншого боку, якби аудиторія того ж театру Франка знайомилася з роботами Театру переселенця чи "Дикого", чи POSTPLAY театру, це були б неймовірні кроки по роботі з аудиторією.

- Вважаєте, що така ідея утопічна?

- Так.

- А, можливо, цього і не треба? Будете окремо працювати, не ділячи ні аудиторію, ні сцену.

- Ага, окремо по підвалах і по квартирах! (сміється).

- Але ми ж сподіваємося, що питання з приміщеннями якось вирішиться!

- Це хороша ідея, але вона виглядає ще більш утопічною, коли згадати, що за 27 років незалежності в Україні був побудований аж один (!) театр - Театр на Подолі. Якщо ми будемо рухатися такими темпами, зустрінемося через кілька століть і поговоримо.

- Взагалі, як так сталося, що успішний театральний критик, яка згодом працювала в державних театрах, взяла і створила незалежний "Дикий театр"?

- Це був експеримент. Після революції багато людей повірило в себе і в те, що кожен з нас особисто щось може. Це дуже важлива зміна, яка відбулася всередині суспільства, коли кожна людина зрозуміла: я можу щось спробувати і у мене вийде.

Це був такий челендж, виклик самій собі: а чи можна щось створити з нічого? Коли у тебе немає ні батьків, які допомагають і підтримують, ні інвесторів. Коли є лише ідея.

Оскільки я тоді працювала в інформаційному просторі, я вирішила поекспериментувати, спробувати, чи зможуть люди повірити в те, чого немає, але якщо воно з’явиться в інформаційному просторі. І, фактично, "Дикий театр" - це те, що матеріалізувалося. Спочатку з’явилося в пресі, потім – в житті.

Хоча я скажу, що перший рік цей театр був фактично фейком, тому що нічого, що мало ознаки театру - будинок з колонами, красиві оксамитові куліси, зручні місця, трупа, бабусі-білетери - цього всього не було. І це була спроба зробити театр нового формату. Вона вдалася.

І саме цим ви, напевно, і привабили глядача такими швидкими темпами?

- Так, люди пішли до нас, тому що зрозуміли – є інший театр, більш відвертий, який може говорити про важливе саме сьогодні.

Коли ти не можеш побудувати театр за класичною схемою, тоді намагаєшся побудувати театр за принципами побудови бізнесу. Саме тому "Дикий" і працює, бо ми, підходимо до театру, умовно, як до торгівлі рибою. Держава змусила нас ставитися до цього так. Ти не можеш організувати театр, ти можеш бути лише фізичною особою-підприємцем - можеш відкрити КВЕД «Театральна діяльність», а можеш відкрити КВЕД поруч «Торгівля рибою».

Власне, з цього ми і виходили. Питання в тому, що у нас вийшло, і ми багатьох надихнули, багато людей зараз наслідують "Дикий театр". І я дуже радію, коли в них це виходить як в плані маркетингових стратегій, так і в плані відкриття нових імен драматургів, режисерів, коли з’являються нові форми. Це дуже тішить.

- Я знаю, що ви залучаєте до своїх театральних проектів відомих акторів, але ж ви і без освіти й досвіду до себе берете. В цьому ваша фішка?

- Так, коли люди випускаються з театральних ВУЗів, лише одиниці з них потрапляють до театру. У інших - просто немає шансів, вони мають опановувати якусь нову професію, вчитися різьбі по дереву чи займатися художньою ковкою заліза (сміється). Цей актив людей, які от щойно вийшли, ніхто ніде не чекає.

Тому ми в «Дикому» вигадали систему абсолютно відкритих кастингів – будь-хто, з досвідом чи без, може прийти і спробувати свої сили.

По-перше, для нас дуже важливо бути для когось першими, дати шанс. По-друге, для людей важливо, що ніхто не буде зважати на те, грав ти десь раніше чи не грав. Ми знімаємо стереотипи, які заважають людям будь-якої професії влаштуватися і отримувати роботу. Ми відкриті: окей, покажи, що ти можеш. І якщо ти можеш, ми йдемо разом далі, от і все.

Це справді одна з фішок «Дикого». Я дуже тішуся, що нам вдалося її втілити і вона працює.

А вже після того, як до нас вишикувалися черги з молодих і невідомих акторів, і ми разом втілили кілька успішних проектів, до нас почали приходити актори з державних, академічних, національних театрів. І це теж було показником – люди зрозуміли, що вони ось тут, біля цього дикого джерела, можуть черпнути чогось, що вони не можуть собі дозволити у себе на сцені.

Це провокує зараз дуже цікавий процес – приходять хороші актори з різних хороших театрів, вони зустрічаються на одній сцені і в цей момент мають видавати просто екстраклас своїх умінь, тому що вони тут представляють не лише себе, а й свій театр.

Вони не конкурують між собою, але вони вимушені високо тримати планку, і в результаті наші глядачі отримують висококласну гру від акторів з усього Києва.

- Те, що у вас немає постійної трупи, й актори збираються під кожну виставу, напевно, ще й дозволяє уникнути закулісних інтриг, які можуть псувати атмосферу у стосунках сталих театральних колективів?

- Так, «любові і ненависті» у нас справді немає. Між собою у нас побудована така штука – якщо ти мені не подобаєшся, я тобі говорю: ти мені не подобаєшся. Мені не обов’язково цілуватися з тобою, щоб нормально робити свою справу. Ми можемо вийти і працювати, ставлячись один до одного відверто, без лицемірства. У нас дуже короткі терміни випуску вистави, тому немає часу на інтриги, плітки і закулісні ігри.

- Кому з молодих акторів ви дали старт?

- Так пафосно звучить (сміється).

- Ось, наприклад, Наталку Кобізьку, я спочатку у вас в театрі побачила, а зараз вона мені весь час на телеекрані трапляється –значить у неї пішла ще й кінокар'єра?

- Тут можна говорити про акторів, у яких є театральна освіта, і про тих, у яких її немає, тому що частина нашої трупи – це самородки, які вийшли на сцену і залишилися там. Це - Вова Кравчук, Олексій Жмурко. Вова грає всі останні гучні прем’єри: «Номери», «Погані дороги», «Кицюня», «Вій 2.0», «О два».

У Олексія Жмурка зараз 2 вистави - «Ми всі дорослі люди» і «Вій 2.0». Зараз він пробує себе ще й як продюсер, і вже має стартові продюсерські роботи.

Також ще є цілий ряд акторів без освіти, які стали фактично зірками і улюбленцями «Дикого театру». Такі, як Женя Ковальчук, Діма Вовчук, той же Вова Кравчук чи Олексій Жмурко.

Є актори з освітою, котрі у нас теж досить багато і часто грають. Наталка Кобізька саме одна з них – у 2018 році вона зіграла найбільше вистав серед усіх наших актрис - 36. А загалом було 106 вистав.

Лідерами за кількістю вистав є також Олексій Доричевський та Андрій Кронглевський.

Цікаво показав себе в «Дикому» – Дмитро Соловйов (зараз актор Театру на лівому березі)

Зараз співпрацюємо з дуже цікавою актрисою Анною Абрамьонок, яка довгий була у вільному польоті, а зараз тісно підсіла на «Дикий».

Велика кількість молодих акторів, які щойно після інституту, теж починають у нас коріння пускати.

Минулого року на сцені «Дикого» відбулося 57 акторських дебютів. Хтось грав до цього ще десь, хтось взагалі вперше вийшов на сцену, але понад півсотні акторів у 2018 році взяли і з’явилися в нашій дикій компанії. І це дуже класно, тому що весь час оновлюється склад, весь час нові люди щось нове приносять, що, фактично, дає театру можливість весь час бути новим.

- Як ви вважаєте, ваші актори можуть конкурувати зі своїми європейськими колегами? Взагалі, українська акторська школа котується у світі?

- Так, звичайно, що можуть. Ми здебільшого працюємо за однією школою, і недарма ж такий ажіотаж був навколо майстер-класу Іванки Чаббак (Голівудський викладач акторської майстерності – ред.), коли вона читала у Києві лекцію, як стати голлівудським актором. Наші там всі побували. Та навіть подивіться на українське кіно – у нас вже з’являються свої особисті зірки і це дуже круто! Так що, наші актори можуть конкурувати на світовому рівні.

- Чи не заважає вдалий театральний досвід роботі у кіно? Адже, побутує думка, що актори живих вистав, опиняючись перед кінокамерою, тримаються занадто «театрально», що не дозволяє виглядати органічно в кадрі.

- Насправді, специфіка роботи в кадрі інша, ніж коли ти працюєш на сцені. Тут ти працюєш з камерою, а тут – на зал 700 чоловік, і тобі треба, щоб тітонька, яка сидить в 27 ряду, чи на балкончику, почула що ти говориш і побачила, що у тебе з мімікою.

Звичайно, ти по-різному працюєш. У нас є частина акторів, які займаються більше кіно, є частина – котрі переважно займаються театром, але вони всі вміють перелаштовуватися, і у них це чудово виходить.

- Про роботу в кадрі. Хто, як не ви, знає про неї, адже вже другий рік поспіль ви є співведучою у програмі «#@)₴?$0 з Майклом Щуром». Як ви знайшли одне одного, як ця телеспівпраця зародилася?

- Знаєте, я не пам’ятаю точно рік, коли я собі заріклася, що більше ніколи не буду працювати на телебаченні, що це багнюка, в яку я не хочу більше вступати.

До цього, я близько 5 років дуже щільно працювала на телебаченні, це були чудові роки, але я зовсім не мала часу на особисте життя. І коли згадую, а де я була з такого по такий-то рік? А, я працювала там то, ясно. А ще що було в моєму житті? І не можу нічого згадати. Телебачення – це такий вбивця часу, який забирає у тебе всю енергію.

В якийсь момент я «зав’язала» і пішла працювати до театру, де просто неймовірно кайфувала насамперед тому, що це зовсім інший темп роботи. Спочатку тебе смикає від того, що люди так повільно рухаються, потім ти звикаєш і насолоджуєшся.

А згодом мені надійшло повідомлення в Фейсбук від Євгена Самойленка, з яким ми колись працювали на тому ж телебаченні. У мене досить відверта Фейсбук-сторінка і я виглядаю там як досить фрікова особа. Євген написав: «Ясю, не хочеш на телебаченні попрацювати?». Кажу: «Ні, Женю, навіть можеш не продовжувати». А він такий: «А з Майклом Щуром?». І я зрозуміла, що мої нові принципи похитнулися, бо те, що робив Щур і його команда, я як глядач, дивилася з величезним задоволенням. Тож, коли випав шанс попрацювати з цією командою, просто не могла відмовити.

- Вас люди впізнають на вулиці? Фотографуються, напевно. Це тішить чи дратує?

- Впізнають. У мене є навіть топ міст, де найбільше дивляться нашу програму. Лідирує Франик і Харків.

Іноді, коли я буваю з гастролями чи з лекціями по містах Україні, люди просто безцеремонно наздоганяють, розвертають і роблять селфі, особливо весело, коли ти з потягу десь вилазиш, такий заспаний. Це буває не завжди зручно, але приємно (посміхається).

Насправді, у програми Майкла Щура дуже багато глядачів і це надзвичайно класно, що я маю можливість наживо поспілкуватися з людьми, які розділяють твою точку зору та погляди на те, що відбувається в країні. Це класно.

- Чи є в планах збільшення своєї присутності на телеекрані, можливо, в інших проектах, чи в іншій ролі?

- Зараз в ролі ведучої мені дуже комфортно. Раніше я працювала на телебаченні журналістом.

У цьому сезоні у нас трохи змінився формат – випали, наприклад, музичні лайви, інтерв’ю. Мій один з улюблених форматів в рамках «Телебачення Торонто» - це бліци на вулиці, спілкування з людьми, інтерв’ю. Це той жанр, який мені цікавий, і, можливо, я ним колись і займуся. Поки що планів зняти пілот не маю, але цікавість справді є.

- Нещодавно про свої несподівані плани ви написали пост у Фейсбук: «А у вас бувають думки кинути все, і зайнятись чимось новим? От я коли про таке думаю, то бачу, як займаюсь виробництвом шкарпеток». То справді чекати шкарпеток від Ясі Кравченко?

- Ну, це нормальні думки нормальної здорової людини. Я насправді дуже хочу робити щось ручками, але нічого не вмію, вся діяльність більше пов’язана з головою чи з обличчям. Але виробництво мене весь час вабить і я чесно написала про шкарпетки.

Випускати шкарпетки – це ж так круто! Просто на це зараз немає часу. І я через ФБ запитала у людей, чим би вони зайнялися, якби їм набридла їхня теперішня справа. Ми ж зараз живемо в час можливостей, ти можеш спробувати будь-що і тобі за це нічого не буде.

Моя подруга і партнерка по «Дикому театру» Олена Нікуліна, весь час мені «вправляє мізки», ставлячи одне правильне запитання: «А чи отримуєш ти задоволення від того, що зараз робиш?».

Мені здається, що люди мають постійно собі таке питання ставити, адже нам дуже мало часу відведено на цій Землі, щоб витрачати його на роботу, яка не до душі, чи на людей, спілкування з якими тобі не подобається. Кожен з нас має цей час проводити максимально продуктивно для себе і бути щасливим.

Любов Базів. Київ

Фото: Володимир Тарасов / Укрінформ; Ліза Щепина, Олексій Товпига