Сімейне пекло за весільним столом. Театральна прем'єра

Три роки тому, плануючи свій яскравий старт, Дикий театр ризикнув, запустивши одну потужну, скажімо так, кампанію. Він став чи не першим театром на тодішньому ландшафті, який заговорив з молодим глядачем його – побутовою, базарною, фейсбучною, etc – мовою. (Нерідко навіть настільки побутовою, що виходила гіпертрофована «пацанська»).

До цього додався принцип, який оформив "дикий" почерк: зі сцени на глядачів у залі потрібно обрушити, буквально вивалити якомога "жирніші" грудки соціальної жесті. При цьому важливо, щоб це була не просто чиясь там злободенна жесть (хоча і такі вистави у Дикого бували, наприклад, – "О два"), а щоб цей треш був зовсім про нас, максимально прямо звертався до колективної пам'яті глядача. Ні багато ні мало: тут замість священиків Вебстера на сцену виходили вгодовані попи (вистава Максима Голенка «Попи, менти, бабло, баби»), а СНД-шні жінки розповідали, як їх б'ють засцяними ганчірками (вистава Юлі Мороз «Бити любити»).

Прем'єрна вистава «Жінко, сядь» у режисурі Максима Голенка продовжує цю традицію. Останні два імені – Максим Голенко та Юля Мороз – згадалися в одному ряду невипадково. Насправді, прем'єра – продукт, створений на перетині воль і бачень цих двох режисерів. П'єсу української драматургині Наталії Блок, за якою поставлена "Жінка", в Дикий принесла саме Юля Мороз. І згідно з першими планами-начерками, саме вона мала стати постановником вистави. Вийшло так, що у певний момент за неї взявся Максим Голенко.

З цих причин "Жінко, сядь" і схожа, і не схожа на інші вистави худрука "Дикого театру". Почнемо, мабуть, з того, чому вона все-таки характерна.

Дія починається на білому весільному столі (він же довгий подіум, він же єдиний великий об'єкт сценографії), навколо якого розташовані глядачі. Автоматично рахуєш: подіуми-конструкції були у «Вій 2.0», в «Попи, менти, бабло, баби», а вже скільки разів у Голенка миготіли образи несвіжих наречених у білих сукнях... На цьому столі під музичний лейтмотив усієї вистави (задушевне «Горіла сосна, палала») тебе зустрічає калейдоскоп банальностей, тобто набір обов'язкових фраз з будь-якого, не дуже дорогого, весілля, змонтований за принципом «одна поза для весільного фото – один крилатий коментар або штамп».

П'єса відразу як би кидає тобі в обличчя найбільш загальні, найбільш типові нюанси поведінки, які в мозок кожної пострадянської людини проникають ще з молоком матері. Перед нами на столі-подіумі – Саша (Вова Гладкий) і Юля (Наталка Кобизька), звичайні молоді люди з середнього класу, які тільки-но одружилися. Вони п'яні, позбавлені свободи і щасливі. Хоча Юля заробляє більше Саші, а останній занадто захоплюється пивом, у цей момент обидва впевнені, що між ними – міцна і нескінченно справжня любов. Актриса Анна Олександрович з'являється відразу в декількох ролях жінок (хоча, великою мірою, за смислом це одна). Це спершу розпорядниця церемонії у РАЦСі, потім – мати головного героя, яка фонтанує філософією на кшталт «Жінка повинна бути тільки з повної сім'ї» і «А ти що хотіла, та усі так живуть!». У першій сцені, сцені весілля, вона бігає перед молодятами з фірмовою іконою – основним, напевно, джерелом натхнення і опорою її нехитрих поглядів на життя. Взагалі можна сказати, що «старша жінка» у виставі – це такий ретранслятор традиційних цінностей в їхньому дешевому ринково-килимовому варіанті.

Весь заміс починається тоді, коли весільний стіл перестає бути столом і стає чимось на зразок підлоги орендованої панельної квартири. Тут ми бачимо Сашу і Юлю після років спільного життя, з борщами та дітьми. Усередині цих, здавалося б, не таких хворих на голову, як старше покоління, особин виявляється новий рівень і віяло штампів. Тут починається тема про "чоловік повинен" і "баба повинна", а багата народна мова корінних племен Троєщини представлена такими ємними формулами як: "Від пива ростуть груди і член не встає", "Я для неї усе", "Найкраща дівчьонка – це права ручонка".

Епізод закінчується тим, що одного з подружжя занурюють обличчям у торт, а торт потім красиво розбивають об цегляну стіну Малої опери.

Після умовної замальовки про сварки на тему «я для неї усе» стіл-подіум ділитися на дві зони, розмежовані світлом. В одній половині – Саша розповідає товаришу, як Юля вичитала на форумі про чищення жіночого організму, а після його раціонального резонного коментаря ("Не треба читати фігні") не розщедрилася на анал, в іншій – Юлю нудить на руках у подруги, а в перервах між заходами вона скаржиться на черствість і, скажімо так, нестерпний холод душі Сашка (в оригіналі були інші слова, але написати їх тут не можна).

Загалом, ви зрозуміли: все погано, і в той же час – «все як у людей».

Якщо хочете асоціацію-картинку, сім'я у виставі – це Букіни, тільки їхнє сімейне пекло викручено на максимум за допомогою жорстоких сцен і ненормативної лексики. При погляді на цю метушню будь-яка нормальна людина, що має інстинкт самозбереження, подумає «хочу, щоб у мене вдома було не так».

І ось це останнє, в принципі, і є та єдина думка, єдина смислова подачка, до якої можна звести виставу. Ні сцена побиття Юлі під ритм цокающих каструль, якими диригує "жінка постарше", ні зомбарські, злегка апокаліптичні образи дітей, двох мовчазних манекенів, які уткнулися в гаджети, ні інтерактив від одного головного героя, який пропонує глядачці кунілінгус, не додає виміру сценам.

З інтерактивом взагалі смішно! Кожного разу дивуєшся, що цей ефект "королівства кривих дзеркал" спрацьовує: мешканець панельної квартири дивиться на себе у театрі і рофліт саме з того, що він став предметом його гри, посунув суповим набором чвар героїв, які розповідали про далеке й велике. Тобто сміх будується чисто на тому, що якась абревіатура ТП, яку зазвичай чуєш у житті, звучить "не у житті".

І тут хотілося б підійти до відмінностей і до серця/секрету провалу. Дуже слабо віриться, щоб Максим Голенко вибрав такий однотонний, такий прісний матеріал, а якби навіть і вибрав – що він не розвернув би його, придумуючи купу різних побічних сюжетів і відступів.

Ближче до фіналу вистави ми, звичайно, дізнаємося, як саме працює кругообіг триндеця в природі: жінку, яка вважає, що жінку треба вибирати з повної сім'ї, – ось так новина! – саму кинув мужик з немовлям; вона виростила сина, який так само кидає свою дружину, говорячи мамі "правильно тебе батько кинув, тупа корово"; дружина з дітьми при цьому повинна терпіти, терпіти і дивитися на дітей, тому що належить чоловікові і "це таке випробування, давно в церкві не була". Логічний ряд можете продовжити до сотого покоління.

Усе це виливається в кров на білій сукні, дзвін алюмінієвої раковини, бризки, крик, мовчазну маман за радянською м'ясорубкою, порцію легкої екзистенціальної нудоти, але коли в кінці персонажі збираються в ті самі пози для фото і звучить лицемірний віршик з листівки ("10 років, олов'яне весілля / головне в сім'ї – це мир і розуміння"), заряд фантазії у цьому театральному опусі зводиться до нуля. Тобто, ви тільки що побачили мораліте. Сенс його в тому, що недобре, коли погано.

Мабуть, єдина ситуація, в якій рішення вистави могли б хоч якось заграти – це якби історію про хворих на голову показували таким же хворим на голову. Наприклад, якби постановку повезли в далекий сільський ДК. Ось тоді вона, зіткнувшись з іншою цільовою аудиторією, може, і потрапила б в десятку. А поки що "Жінко, сядь" – іконографія знежиреного сенсу.

Олена Мигашко. Київ

Фото: Олексій Товпига