Зараз всі активно заговорили про відродження вітчизняного кінематографа, й кількість українських релізів за останні рік-два є тому підтвердженням. Але, як переконані фахівці, цього все одно замало.

Про те, на які фільми є колосальний запит в українського глядача, як перетворити старі кінотеатри на центри комунікацій з історією, а також про перші кроки до культурної децентралізації столиці ми поговорили із заступником директора КП «Київкінофільм» з культурних проектів та комунікацій Іриною Плеховою, яка нещодавно очолила один із найстаріших кінотеатрів Києва.

- Ірино, ви, як директор кінотеатру українського фільму, який працює виключно з вітчизняним контентом, задоволені результатами роботи наших кіновиробників?

- Зараз справді чимало говорять, що з’явилося дуже багато українських релізів, але я, як директорка кінотеатру українського фільму, хочу сказати, що їх не вистачає.

Наприклад, на початку року ми чітко зрозуміли, що нам не вистачає українського контенту. Так, за січень вийшло кілька вітчизняних комедій, але глядач кінотеатру «Ліра» –  не «комедійний» і не «романтичний». Це глядач, який шукає розумне кіно, шукає кіно, пов’язане з патріотичними темами, можливо, шукає кіно, зав’язане на літературній традиції.

У «Лірі» найкасовіший фільм – це «Дике поле», ми його не можемо зняти з прокату вже третій місяць, тому що люди йдуть і йдуть на нього.

Нам саме таких фільмів не вистачає, тому ми вирішили започаткувати інший проект і показати на екрані українські концерти й українські театральні постановки. Так народився проект «Nova opera» на великому екрані», який стартував 1 лютого з імпровізаційної опери «Коріолан» і зустрічі з Владом Троїцьким.

«Ліра» – це невеличкий «однозальник», працювати в якому, здавалося б, дуже просто, але в такому місці має бути унікальна атмосфера. Тому, ми весь час намагаємося тримати баланс і створювати з нього справді культурний центр.

- «Ліра» є комунальним кінотеатром, який входить до мережі КП «Київкінофільм». У чому його унікальність. про яку ви говорите?

- Кінотеатр почав роботу в 1913 році, тобто, бачив усе – і німе кіно, й таперів, які там працювали, пережив усі окупації, а пізніше його було реорганізовано в кінотеатр дитячого фільму.

Коли мене запитують про кінотеатр «Ліра», я завжди розповідаю, що це складова нашої історії, й ми не можемо про неї забути чи викинути її з нашої свідомості. За такі місця в усьому світі борються, такі місця стають поштовхом для розвитку нових форм взаємодії з митцями і громадою, державою і споживачем культури.

- Тобто, через відновлення мережі старих кінотеатрів ми, певним чином, зберігаємо історичну та мистецьку спадщину?

- Так, кінотеатри, об’єднані мережею, будувалися в значній більшості в 60-і, 70-і роки минулого століття, й такі кінотеатри, як «Київська Русь», «Старт», «Флоренція», справді мають велику цінність як продовження комунікацій з нашою спадщиною.

На кінотеатрі «Старт» знаходиться одна з важливих мозаїк, яка була зроблена наприкінці 60-х років ХХ століття й увійшла зараз до антології кращих радянських мозаїк. Те ж саме – в приміщенні кінотеатру імені Тараса Шевченка – там є три мозаїки, пов’язані з Шевченком.

Кінотеатр «Флоренція» будувався в рамках співпраці міст-побратимів Флоренції й Києва – і всередині ми можемо побачити фрески українських художників на тему Києва і на тему Флоренції.

Зараз ми будемо долучати мистецтвознавців для того, щоби більше відкрити цю складову для нашого міста, для громади, щоб до кінотеатру ходили, як у місце, де продовжується історія.

- Наскільки я знаю, кінотеатр «Ліра» не має на своїх стінах мозаїк, проте на деякі ваші заходи вишиковуються півкілометрові черги. Чим саме ви приваблюєте відвідувачів?

- Коли чотири року тому з’явилася ініціатива українських кінематографістів зробити в цьому місці кінотеатр українського фільму, це був певний виклик. Тому що потрібно було одночасно перетворити його на технологічний кінотеатр, не втративши цієї особливої атмосфери, та зберегти традицію, привнісши щось нове.

Репертуарна сітка «Ліри» на 90% формується з українського контенту, але одними лише кінопоказами ми не можемо обійтися, тому робимо своєрідний кінотеатр-квартирник, де збираються музиканти, театрали, кінорежисери, оператори, лектори.

Нам вдалося запустити проект «LiraDOC» –  клуб документального кіно. Історія його появи не випадкова – свого часу я дуже добре спілкувалася з Костею Кляцкіним – режисером фільму «Крим, як це було / Crimea. As it was», тому в перші дні після захоплення українських моряків у Керченській протоці ми вирішили зробити безкоштовний показ саме цієї кінострічки, щоб люди усвідомили для себе, що власне відбувається, і що історія з анексією Криму триває й до сьогодні.

Тоді ми абсолютно не знали, наскільки зреагує публіка, бо всі звикли, що на документальне кіно ходять лише в рамках спеціальних акцій чи фестивалів і воно фактично не з’являється в офіційному прокаті. 

Коли черга до кінотеатру вишикувалася в півкілометра, і ми не знали, як забезпечити кожного місцем у кінотеатрі, то зрозуміли, що запит і потреба київського глядача на документальне кіно великі.

- І ви вирішили, що цю інформаційну жагу вам по силах задовольнити?

- Так, хоча, ми не можемо зробити повноцінний прокат, оскільки не в змозі мірятися рекламними або медійними можливостями з прокатниками-дистриб’юторами. Але зробити Клуб документального кіно, де б проходили обговорення та відбувався постійний діалог між глядачем і знімальними групами, можливо.

Завдання документального кіно –  ставити незручні запитання і шукати нетривіальні відповіді, от ми їх почали шукати, й нам вже вдалося зробити три такі зустрічі. Це відбувається не часто, раз на два тижні, але ми збираємо достатньо велику аудиторію.

- Все ж, як ви особисто ризикнули очолити комунальний кінотеатр, адже до цього успішно займалися креативними і творчими проектами, зокрема, в Інформаційній агенції культурних індустрій «ПРО», а тут, раптом, взяли на себе державну відповідальність?

- Якщо чесно, це надзвичайно творча робота, тому що ти сам готуєш контент, навіть розписуєш сеанси та прораховуєш аудиторію, а це фактично те, чим я займалася протягом попередніх 12 років, тільки над іншими історіями, які не так чітко стосувалися суто кінопростору.

З іншого боку, мені хотілося відповідальності, хотілося попрацювати в державному секторі, тому що ми часто говоримо про «зради» і часто спостерігаємо, як громадське середовище та незалежні менеджери входять у конфлікт із державою.

За останні кілька років багато моїх колег із недержавного сектору пішли до державного. Комусь вдалося залишитися, хтось зрозумів, що це не зовсім його стежка і там не зовсім можна реалізувати свої професійні амбіції.

У мене зараз дуже позитивний настрій і я бачу потужні перспективи розвитку кінотеатру «Ліра», який є частиною мережі КП «Київкінофільм», до якої входять 15 муніципальних кінотеатрів, і ще не всі вони зараз запущені в роботу.

- Маються на увазі кінотеатри, які залишилися у спадок місту й потребують зараз серйозного відновлення та переоснащення?

- Саме так. Вони знаходяться в різних (часто депресивних) районах Києва і, перш ніж там здійснювати якісь проекти чи показувати кіно, треба цілковито відновити інфраструктуру.

На сьогодні ми вже можемо говорити, що команда мережі на чолі з директором Денисом Хомичем активно взялася за реконструкцію й багато з цих кінотеатрів, зокрема, «Флоренція», «Лейпциг», кінотеатр імені Тараса Шевченка, «Ліра», «Факел», вже працюють на 70 відсотків своїх потужностей, мають нове обладнання, зараз проходять косметичні інфраструктурні доопрацювання – й за кілька місяців, тобто до кінця року, ми побачимо абсолютно новий формат їх роботи.

Багато хто не бачить перспектив, тому що, власне, ці кінотеатри знаходяться не в центральних районах, це – Борщагівка, Троєщина, Харківське шосе. Але, з іншого боку, для нас це стало серйозним викликом, поступовим просуванням нової філософії, яка базується на тому, що ми створюємо не лише кінотеатр, а й культуру в кроковій доступності до свого глядача.

- Культурна децентралізація?

- Це вона і є – культурна децентралізація в місті Київ. І це дуже важливо. Зараз я скажу, як людина, котра прийшла до державного сектора із незалежного: ні для кого не секрет, що і державний, і недержавний сектори залучають до культури київську громаду лише відсотків на 5.

З одного боку, ми бачимо велику відвідуваність культурних заходів на центральних майданчиках міста, але, з іншого – на 50-60 відсотків це одні й ті самі люди. Так відбувається через те, що ті, хто живуть у віддалених від центру районах, не завжди можуть підлаштувати свій графік під кіно, концерт, театральну виставу чи фестиваль. А крокова доступність, про яку ми говоримо, дасть можливість розширити спектр культурних зацікавлень мешканців столиці.

Це надзвичайно необхідна річ, і, власне, тому для мене велика зацікавленість – бути в цьому секторі, бути вже зараз причетною до великих культурних змін, що відбуваються в Києві.

- Я знаю, що мережа планує відновити кілька суто дитячих кінотеатрів. Коли чекати на їх запуск, де вони розташовані, і чи не складно буде їх наповнити відповідним репертуаром?

- Два з них, які знаходяться на Лівому березі, зараз на капітальному ремонті, це кінотеатр «Старт» на Березняках, а також «Промінь» –  на Харківському шосе, поруч з ним є діючий кінотеатр, який постійно працює, – це кінотеатр «Факел».

У цих кінотеатрах, звісно, буде абсолютно дитячий репертуар, але й батьки отримають для себе культурний продукт – під час дитячого сеансу в невеличких окремих залах вони зможуть подивитися свої фільми.

Приміщення кінотеатрів матимуть й окремі креативні простори, адже похід дитини в кіно – це не лише один сеанс. Важливо, щоб запрацювала інша форма співпраці – через розвиткові ігри, навчання, заняття в різних студіях, зокрема і тих, які безпосередньо стосуються кіноосвіти.

Наприклад, у приміщенні кінотеатру «Старт» багато років до капітального ремонту працювали театральні й хореографічні майстерні, і ця співпраця буде продовжуватися. Ми створимо там простір, де можна буде провести дозвілля зі своєю дитиною –  приємно, якісно і з користю.

- Коли ці дитячі кінотеатри запрацюють в повному обсязі після капремонтів?

- «Промінь», швидше за все, запуститься у травні, можливо – до Дня міста. Там залишається доробити лише фасад, тому що зараз зима й фасадні роботи відновлять лише після того, як спаде холод.

А «Старт» –  запуститься до кінця року, там ще багато роботи.

- Як уже сьогодні наповнюється репертуар «Факелу»?

- Дитячого контенту зараз багато – як закордонного, так і українського, і ми будемо продовжувати роботу не лише з суто кіношними, анімаційними історіями, а й із зустрічами з українськими письменниками, художниками, аніматорами.

Діти ж зараз зацікавлені в тому, щоб створити власне відео, намалювати свій мультик – і от, власне, в цих просторах буде така можливість, й не лише для маленьких, а й для підлітків.

- Чи можуть комунальні кінотеатри стати прибутковими? Як формується ваша цінова політика? От ви говорите про безкоштовні сеанси в «Лірі», але ж це значить – треба на чомусь іншому гроші заробити?

- Насправді, не все так погано і можна говорити вже про прибутковість кінотеатрів у мережі. Такі кінотеатри, як «Лейпциг», «Флоренція», «Кінотеатр імені Тараса Шевченка» –  вже є прибутковими. Навіть «Київська Русь», яка потребує великих капіталовкладень задля того, щоб запрацювати на повну потужність, сезонно також приносить незначні прибутки. Нагадаю, що це один із найбільш стратегічних наших об’єктів, проте також й один із найбільш складних, бо протягом десятиліть величезні приміщення кінотеатру були кинуті напризволяще – і сьогодні відновити якісно нову роботу в кінотеатрі можливо лише після забезпечення капітального ремонту. 

«Ліра» –  це дещо інша ніша, і наша цінова політика – це доступність квитків для киян. Квитки у нас коштують 40 і 50 гривень, 40 гривень – денні сеанси, 50 – вечірні. Треба сказати, що за ці три місяці нам вдалося не лише підвищити кількість глядачів у кінотеатрі, а й фактично забезпечити себе грошима від продажу цих квитків. Із цих коштів ми навіть оплачуємо комуналку, тобто, ми вийшли в нуль – це вже добре.

Звісно, якщо говорити про інфраструктуру, то власними силами ми ще не можемо забезпечити всі необхідні зміни, але за останні три роки в ремонти, облаштування, заміну обладнання, ми реінвестували 13 млн гривень – це не така маленька сума. Комунальне підприємство не фінансується з бюджету міста: зарплати, комунальні послуги, прибирання, облаштування території – це все робиться власним коштом.

- А що фінансує місто, в такому випадку?

- На сьогодні місто долучається, щоб робити, наприклад, капітальні ремонти. Але це вже конкурсні історії, а не так, що: вам треба 20 мільйонів? Візьміть! Ні, ти проходиш серйозні «конкурсні процедури» – від донесення ідей необхідності створення сучасного конкурентоспроможного простору на базі приміщення муніципальних кінотеатрів і до власне підготовки бюджетних запитів, проектних пропозицій тощо. І це теж добре, це –  європейський досвід і абсолютно європейська традиція. Хочу ще наголосити, що найбільш актуальним питанням для співпраці мережі комунальних кінотеатрів і міської влади є власне ревіталізація будівель кінотеатрів. Усі вони побудовані за радянських часів, їхнє подальше існування не може обмежитися косметичними ремонтами, вони потребують значних фінансових вкладень. Проте це вкладення виправдане, адже місто відтак одержує власну сучасну інфраструктуру, яка здатна задовольнити і культурні запити громади, і водночас після ревіталізації стати прибутковим ресурсом для міста. 

До речі, у Німеччині існує Асоціація комунальних кінотеатрів, що налічує 157 кінотеатрів. Кожна земля, у якій є комунальні кінотеатри, платить за відвідування одного глядача 1 євро в місяць, це – гарантований внесок в існування цього кінотеатру.

Звичайно, такої системи у нас немає, але, можливо, колись буде. Хоча, знову ж таки, ресурс і можливості комунальних кінотеатрів заробляти кошти є – і вони вже сьогодні дають свої результати.

Якщо подивитися на культурний сектор у цілому, то ні для кого не секрет, що нам всім треба більше залучати приватні кошти та кошти грантових програм. Проекти, що запущені минулого року Українським культурним фондом, теж спрямовані не лише на незалежних менеджерів культури, вони так само йдуть на те, щоб розвивався культурний сектор міста, області, села, селища й всієї України.

Треба залучати якомога більше ресурсів із різних джерел, бо саме культура є найкращою інвестицією в майбутнє. Реформи, економіка –  це все дуже важливо, але будь-яку країну через сто років ми будемо бачити лише через інвестицію в культуру.

Коли ми говоримо про якусь країну, ми говоримо про неї, як про країну таких-то композиторів чи художників, але не говоримо, як про країну конкретного президента чи конкретного бізнесмена.

Створити країну, що має культурний ресурс – завдання, яке є об’єднавчим аспектом для кожного, хто працює в культурному секторі України.

- У якому форматі ви співпрацюєте з міською владою?

- Ми підпорядковуємося Департаменту культури КМДА, і команда департаменту допомагає нам у різних комунікаціях, зокрема, і з міською владою, депутатами.

Звісно, у органів державної влади безліч завдань – дороги, лікарні, освіта, і надзвичайно важливим здобутком департаменту культури за роки після Революції Гідності є те, що питання культури постійно стоять на порядку денному в наших органах місцевого самоврядування.

Раніше складалося таке враження, що ми працюємо за залишковим принципом: ага, потрібно провести якийсь захід – всі згадують, що є комунальні кінотеатри, музеї чи театри.

Зараз ця парадигма змінюється, і буде великим викликом для державного і комунального сектору –  якомога більше залучити до комунікації громадський сектор Києва. Вже багато зроблено, але досі є брак комунікації з незалежними менеджерами культури і громадськими організаціями, бо рівень недовіри, який формувався з кінця 80-х років і до Революції Гідності, залишає за собою великий шлейф.

Налагодити, почути одне одного і зрозуміти формат відкритої співпраці дуже важливо. Ми всі працюємо на одну справу, на свою громаду. І я сподіваюся, що найближчим часом цей процес налагодиться.

- Насамкінець хочу запитати вас, які українські фільми останніх років вважаєте знаковими?

- Це фільм «Дике поле» за романом Сергія Жадана «Ворошиловград». Він дуже мало був у широкому прокаті, лише два кінотеатри – «Жовтень» та «Ліра» мали продовжений прокат. У «Жовтні» він уже закінчився, а ми досі його показуємо. Бували кумедні історії, коли нам телефонують і з викликом заявляють: чому ви не поставили фільм «Дике поле» в суботу на 19-ту годину? Ми перепрошуємо, але ми його крутимо вже третій місяць, і не можемо щосуботи ставити на 19-ту годину, тому що є інші релізи. А людина обурюється: я не встиг подивитися. Тобто, запит на це кіно є величезний.

Звісно, це стрічка «Будинок Слово». На мій погляд, дуже важлива, я сподіваюся й чекаю, що далі буде продовження цих історій в іншому форматі.

Також я дуже чекаю на нові релізи, зокрема, на мюзикл «Гуцулка Ксеня» Олени Дем’яненко, який виходить ось вже у березні.

Сподіваюся, що розрулиться ситуація зі стрічкою «Тарас. Повернення», це нова рецепція образу Тараса Шевченка у режисурі Олександра Денисенка. Насправді, стрічка заслуговує на свого глядача, це – не просто байопік або патріотичний фільм, це – дуже красиве кіно, зняте в нетиповому для українського кінематографа режисерському баченні.

Чекаю на ко-продукційну стрічку «Антон» режисера Зази Урушадзе. Він кілька років тому зі стрічкою «Мандарини» був номінований на премію Оскар та увійшов до шорт-листа.

Тобто, зараз якісних фільмів дуже багато, в українського кіно – великі перспективи, інколи я шкодую лише про те, що все ж трохи затримуються релізи, дуже хотілося б, щоб вони все більше й більше насичували наш простір.

- Але ж прогрес є?

- Я вам скажу більше, прогрес є навіть щодо дистриб’юторів. Я дуже добре пам’ятаю, як два-три роки тому знайти дистриб’ютора для української картини було надзвичайно складно, якою б хорошою вона не була.

Дистриб’ютори просто не бачили в тому сенсу, вони вважали, що нібито на цьому не можна заробити. Зараз же великі компанії-дистриб’ютори вже шикуються в чергу.

Змінюється ринок і одночасно змінюється зацікавлення глядачів: якщо раніше всі вирішували – та, напевно, не піду, це ж українське кіно, то, мабуть, і не цікаве. То зараз – уже з’явилася потреба навіть покритикувати, треба ж спочатку побачити, як зіграв цей актор, перш ніж висловитися з цього приводу на своїй сторінці у Фейсбуці.

Я переконана, що в недалекій перспективі, за три-чотири-п’ять років, це буде абсолютно інший ринок, ринок, де за український кінопродукт будуть боротися.

Любов Базів. Київ

Фото: Анастасія Телікова, Олександр Заклецький