Особистість Олександра Ягольника неодмінно асоціюється з вітчизняним шоу-бізнесом, адже саме він його фактично зародив, вперше застосувавши у пресі фразу “український шоу-бізнес”, виокремивши його із загальноприйнятого поняття “естрада”. Це було також взимку, 30 років тому, тоді цензор КДБ звинуватив його у націоналізмі, але Ягольник свого домігся, розпочав і досі веде боротьбу за незалежність нашого музичного ринку від російського.

Тож у кого, як не у нього, розпитати про те, що зараз відбувається на сучасному вітчизняному музичному Олімпі?

Ми зустрілися напередодні фіналу національного відбору "Євробачення-2019”, тож і розпочали розмову саме з цієї теми.

- Олександре, хтось із молодих виконавців для вас відкрився у цьому році на національному відборі, чи, навпаки, розчарував?

- Мені перші відбори, де перемогла Джамала, були цікавіші, на той момент там більш серйозні гравці зібралися.

Але кожен відбір до Євробачення цікавий по-своєму, бо з того моменту, як почалася нова хвиля української музики після прийняття закону про квоти, з’явилося дуже багато талановитої молоді й цікавих музичних ідей. Я гадаю, що відбори до Євробачення з кожним роком будуть ставати все цікавішими.

- Цей склад претендентів на участь від України в "Євробаченні-2019" – слабший чи сильніший від попередніх?

- Сильніший склад чи ні – це питання до Руслана Квінти, музичного продюсера конкурсу, і не одне, до речі… Я сподіваюся, що коли продюсер зміниться, то таких ляпів, як рафіоти, тобто виконавці-гастролери по Росії, в конкурсі не буде, та й рівень музикантів буде цікавішим. Бо зараз здається, що там відбувається забагато інтриг, як для прозорого конкурсу, за яким слідкує вся нація й переможець якого несе в світ імідж держави.

«Євробачення» цінне тим, що все має бути чесно: всі збираються, виходять на сцену – і ми спостерігаємо, як особистості виборюють право представляти Україну.

- Ви маєте фаворитів на цьогорічному відборі?

- Мій цьогорічний фаворит не пройшов. Це – LETAY, дуже сподобалася його пісня, але я сподіваюся, що він буде представляти Україну на «Євробаченні» колись згодом, бо талант писати гарні пісні долею має бути нагороджений.

- Коли ви слухаєте вердикти суддів, чи буває таке, що ви з ними абсолютно не погоджуєтеся?

- Ви знаєте, я кайфую від Притули (Сергій Притула – ведучий - ред.) і від суддів. Для мене їхнє обговорення та оцінки несуть елемент інтелектуального шоу-бізнесу, хай там якою мовою хто не розмовляє при цьому. Притула ж взагалі робить це шоу особливим.

У Росії таких відборів не проводять, і тим себе обмежують великою кількістю позитивних емоцій.

- Всі знають, як ви вболіваєте за захист українського шоу-бізнесу від агресії російського й засуджуєте гастролі наших виконавців у країні-агресорі. Якою була ваша реакція на те, що навіть на національному відборі дехто з учасників – абсолютно щиро розповідали, що досі бувають у Росії, не збираються це припиняти, ще й заявили, що таким чином вони борються за мир…

- Коли я це побачив, то відразу згадав, що рік тому, майже день у день, ми обговорювали законопроект В’ячеслава Кириленка (віце-прем’єр-міністр України - ред.) щодо таких артистів. До речі, «рафіот» – слово, яке тоді й народилося.

Шкода, що процес його прийняття зупинили, адже там був дуже цікавий момент – про те, що під час трансляції на ТБ відеокліпів чи виступів тих, хто гастролює в Росії, на телеекрані мав би з’являтися рухомий рядок: “Цей артист гастролює в державі-агресорі”. І якби цей закон був прийнятий, то мені здається – мовники, які транслюють національний відбір до Євробачення, задумалися б – чи хочуть вони бачити у себе таку картинку?

А взагалі-то, всім варто розуміти, що для людини, яка хоче представляти Україну на міжнародному рівні на конкурсі Євробачення, гастролі в Росії – це просто велетенське табу! Ну, не може артист представляти воюючу країну і при цьому виступати в державі-агресорі! Якщо ти виступаєш там, о’кей, заробляй гроші там – але не лізь на Євробачення. Це – національний відбір, це – позиція держави Україна на міжнародному всесвітньому форумі, який усі дуже поважають, і посилати туди людину, яка гастролює в Росії, – це просто ганьба для всіх українців!

- Але ж бачите, вони не розуміють цього, і попри негативне ставлення суспільства – спокійно дають концерти в Росії. Чи, все-таки, масове ставлення громадськості до них не таке вже й негативне? І це дає їм підстави вільно себе почувати й не соромитися цього?

- Скільки б ми з вами зараз не висловлювали свою позицію, в них вона така, як є: гроші – понад усе. Тому я вважаю колосальною помилкою, що досі не прийнятий закон Кириленка, і ми, українці, сьогодні бачимо на національному відборі до «Євробачення» людей, які їздять до Росії. Це конкретно ображає гідність патріота.

Напевно, цього не розуміють згадані молоді артисти. Зрозуміло, що для них, як і для всього шоу-бізнесу, головне – заробити більше, «зняти капусту», але, якщо ми говоримо про речі, які формують міжнародний імідж держави, то і ставлення має бути відповідним.

Це ж жах, що мовники, які видають цей конкурс в ефір, допускають саму можливість того, що вони інтригами проведуть до участі в «Євробаченні» людей, які виступають у Росії.

- Хочу поговорити про тих, хто обрав для себе кардинально протилежну позицію – про артистів, які категорично заявили, що в жодному випадку не поїдуть до Росії, натомість активно їздять до прифронтових територій, створюють нові пісні, на які їх надихнула ця війна. Але ми про них чуємо не так і багато. Чому так відбувається?

- На круглому столі, який нещодавно ініціював Музбат, наводили цифри: за роки цієї війни було написано 6,5 тисячі нових українських пісень. До цього додам, що у всесвітній спадщині ЮНЕСКО Україна посідає І місце, на ІІ місці – італійці, в України 13 тисяч пісень народних, у італійців – 6,5 тисячі.

Тобто, ми, українська творча спільнота, за чотири роки війни написали стільки ж пісень, скільки італійці за всю свою велику історію! У нас дуже музична нація, і зараз є дуже багато людей, які відчувають цю війну творчо і хочуть ці думки в піснях донести.

Інша справа, що загал їх не бачить і не чує, тому що інформації музичної зараз багато. А конкретно – цим напрямком ніхто професійно з продюсерської точки зору не займається, й ці пісні не популяризуються, так, як це звично для шоу-бізнесу. Але подивимося, що далі буде, головне, що ці пісні є і вони фіксуються.

- І, можливо, якась із них ще стане справжнім хітом! Я, власне, хочу поговорити про феномен популярності пісень та виконавців. Наприклад, із нинішніх – феномен гурту «KAZKA», от, не було – не було, аж раптом з’явилася, заплакала – і всі: вау! Є рецепт, як створити хіт?

- Колись дуже давно, коли я був музичним журналістом, я ставив це ж питання про рецепт для хіта великій кількості зірок радянської естради, потім російської, української, зарубіжної. Універсального рецепту не існує. Зараз скрізь лунає «KAZKA», а в 1997 році Наталя Могилевська скрізь лунала.

«KAZKA» – молодці, вони гарні музиканти, є талант, є хороший менеджмент, є прекрасна атмосфера довкола колективу, їх люблять, допомагають, це і є складові хіта.

Але говорити, що взяв 100 тисяч доларів – і зробив хіт, не можна. У нас ще будуть з’являтися хіти, зараз пішла нова потужна хвиля української музики… У нас багато талановитої молоді. Просто так одразу все не відбувається, музиканту треба пройти свій шлях, з’їсти багато лайна й образ, перш ніж дійти до якогось рівня. Не всі залишаються. Але чим більше музикантів віддадуть свої сили, серце й творчі думки українському контенту, тим краще і тим сильнішою буде Україна. Я прогнозую, що буде більше хітів, от побачите.

- Ви раніше прогнозували, що в 2020 році український шоу-бізнес стане самостійним і вже сформується як повноцінний, але називали й те, що може йому завадити. Наприклад, ви бачили проблему у відсутності грамотних продюсерів, які мають стратегічне мислення. Ось уже близько 2020 рік, прогнози не змінилися?

- Якщо порівняти з десятирічною давниною, наприклад, то чи не є показником розвитку українського шоу-бізнесу той факт, що «Друга ріка» і Валерій Харчишин за два місяці збирають Палац спорту, що Олег Винник дає там два концерти, що Оля Полякова двічі-тричі на рік дає гарні аншлагові шоу? І фактів – багато.

Десять років тому головним майданчиком Києва був Палац «Україна», а зараз – головним концертним майданчиком став Палац спорту, бо туди вміщається більше народу, там навчилися робити красиві шоу. Підтяглася публіка, бо до нас зараз не приїжджають Філіп Кіркоров, Стас Михайлов і решта російської лабуди, а українці – музичний народ, на концерти ходити хочеться, і всі починають розуміти, що Валерій Харчишин легко "вставляє" Філіпа Кіркорова, а «Антитіла» – «Іванушек-Інтернешнл» в їхні найкращі часи.

Тому я вважаю, що мій прогноз збувається. А завадити може, на мій погляд, проблема з чесністю виплат роялті в Україні, вона зараз дуже актуальна.

- Я знаю, що ви на своїй сторінці у Фейсбуці постійно озвучуєте питання дотримання авторських та суміжних прав. То, може, трошки поясніть, наскільки ця проблема глобальна, бо ми, як звичайні споживачі музичного контенту, її не до кінця розуміємо.

- Дивіться, нещодавно в Москві помер відомий виконавець і композитор Кріс Кельмі, в нього лишилися три будинки, які оцінюють в 100 млн рублів, – і в таку саму ціну оцінюють його авторські права. Назвати, хто у нас в Україні має такі самі можливості, неможливо, бо роялті постійно кралося, а автори довгий час були в статусі безправних рабів, чиї права переписували на себе або продюсери, або виконавці.

На Заході права на пісні коштують величезні гроші, але у нас – до наших авторів гроші ніколи не доходили, і проблема залишається, попри те, що минулого літа був прийнятий Закон про роялті.

Про це поки ще зарано говорити, але, думаю, прийде час і ми про це докладно поговоримо – це важливо для того, щоб українського контенту ставало більше. Бо чим більше грошей отримує автор, тим більше в нього виникає бажання щось написати ще, заробити більше, розумієте? Це, як дощ для спекотної землі – ці роялті для авторського цеху. Якщо дощів не буде, то й врожаї будуть погані.

Знаєте, мені інколи здається, що культура у нас гнобиться спеціально, просто “пороблено”, всі цю тему задвигають кудись у глибоку далечінь. А це ж основна платформа української державності, це – український контент.

Автори – це саме ті люди, які цей контент створюють, і якщо цей контент не стимулювати і цю авторську спільноту не підтримувати так само серйозно, як це робиться в тій же Росії, то буде дуже кепсько для української державності на майбутнє. Бо нас давлять кількістю інформації, а культура – це саме те, що цю інформацію може розвивати і робити українське модним.

- Власне, про контент. Та ж Оля Полякова в одному з інтерв’ю досить цікаво розказала про відсутність в українському шоу-бізнесі контенту для молоді. Вона жартувала, що її аудиторія – це малі діти і дорослі жінки, а от із музикою для підлітків в Україні тотальна проблема – і вони вимушені слухати російський реп. Ми не можемо свого репу створити і влаштувати контратаку?

- Росія дуже грамотно бачить наші недоліки і, тільки побачивши, навалюється туди і бере масою й кількістю бабла, котре вкидає в цю індустрію. Російський реп курує особисто Сурков (Владислав Сурков, помічник президента РФ - ред.). Думаєте, чому Тіматі співає про «лучшие друзья Путина»? Це свідомий аспект гібридної війни, який використовується Росією проти нас, проти нашої свідомості. Згадайте Крим: спочатку він став російсько-музичним повністю, а потім там з’явилися «зелені чоловічки». Те саме відбулося і в Донбасі, тобто, – Росія використовує весь свій шоу-бізнес і кіномистецтво як зброю.

Нам треба цьому опиратися, але, на жаль, через низку причин це поки що не відбувається результативно. Тим не менш, закон про квоти, я вважаю, – це гідна відповідь.

- Нам своє робити, і поступово «російську лабуду», як ви сказали, замінять наші талановиті виконавці з якісним репертуаром. Тут хочу розпитати про феномен Винника, який підкорив уже майже всю жіночу аудиторію України, замінивши й Кіркорова, і Стаса Михайлова разом узятих. Але при цьому в культурному середовищі люблять говорити: – Ой, ми не знаємо взагалі цього Винника, хто це? Але ж, вибачте, натовпи жінок ладні душу за нього віддати.

- Олег Винник – надзвичайно талановита людина. Він, як Брюс Лі в кіноіндустрії 80-х, якщо порівнювати його з іншими нашими виконавцями, тому що має гарну школу бродвейських мюзиклів. Олег, між іншим, у Німеччині грав Жана Вальжана в найкасовішому світовому мюзиклі «Les Miserables».

Артист, який потрапляє до світу мюзиклів, навчається всім можливим прийомам впливу на глядача, і це знання плюс свою творчість він привіз сюди з Європи, пройшов шлях від маленьких концертів до стадіонів і палаців спорту, тому що він у своїх номерах зі сцени несе усе те найкраще, що вигадано творчою спільнотою, світом.

Він унікум, тому не міг не бути тут успішним. Він поставив високі стандарти, давав і дає хайп і клас, він знає, що таке якість виконання, та знає масу прийомів, від яких так шаленіють жінки. Я слідкував за його виступами і бачу все, що він від аспекту мюзиклової справи взяв, тому мені дуже хочеться, щоб в Україні з’явилися такі мюзикли, в яких у Німеччині грав Олег Винник.

- У вас, до речі, були плани стосовно створення мюзиклів. За чим затримка, чому не ставите?

- Головна проблема – що немає державницького розуміння, що це потрібно. Значить, ще не час з’явитися людям, які зрозуміють, наскільки це важливо, класно і хайпово.

- Але ж, у вас уже є сім написаних мюзиклів, якщо я не помиляюся.

- Так, у мене вони є, і не один я пишу мюзикли. Мюзикли – це провідна театральна культура світу, зараз дуже модна, це коли в одній музичній виставі зібрано все найкраще від театру, кіно, шоу-бізнесу. Причиною того, що її немає в Україні, є напевно те, що ми воюємо. Але я вірю, що одного разу в Україні це з’явиться, і тоді всі ще більше зрозуміють феномен Олега Винника, Світлани Лободи і Тіни Кароль, тому що у нас був тільки один мюзикл у Києві – «Екватор», і саме він дав шоу-бізнесу Лободу і Кароль.

- Це був 2003 рік, а зараз – 2019, якась тривала затримочка... Напевно, це дуже дорого?

- Так, цей проект дуже дорогий, річний бюджет бродвейського мюзиклу навіть в українських реаліях – від 2 мільйонів доларів і вище.

Але я зараз не дуже хочу про це конкретно говорити, хоча про кожний із семи мюзиклів можу розповідати дуже довго й натхненно. Мені здається, ще не час, ще зірки не склалися на небі так, щоб у Києві з’явився театр бродвейських мюзиклів.

- Значить, почекаємо. А як склалася доля виконавців із тих гуртів, якими ви колись опікувалися – «Ігрушки», «Гавана»? Чим вони зараз займаються?

- З усіх тих, з ким я, як з артистами, мав справу, в шоу-бізнесі лишилися двоє: Наталя Могилевська і Олексій Нагрудний, але він не в шоу-бізнесі, він – актор, грає в «Молодому» театрі й знімається в кіно.

- Це той Олексій Нагрудний, який щойно знявся у новій українській комедії «Зустрічі однокласників»?

- Так. Говорять, що там навіть пісня «Ігрушек» була – «Ромашкі». А всі решта, на жаль, чи на щастя, в шоу-бізнесі не лишилися, тому що український шоу-бізнес – суворе життєве випробовування, я б сказав. Тут лишаються надовго лише справжні бійці та ті люди, які дійсно відчувають місію бути його частиною і допомагати українському контенту. 

- Буває так, що людина сама взяла і ось так вистрілила з якоюсь піснею, чи всі вони потім виявляються чиїмось проектом? 

- Українці – дуже музична нація. У нас кожен третій співає. Просто не всі готові на початковому етапі вкласти в себе гроші, щоб зробити якісний продукт і почати рухатися.

Не всі в шоу-бізнесі залишаються довго: хтось може бути 5 років, 7, 10, а далі, на якомусь певному моменті часу люди дорослішають і у них з’являються інші якісь інтереси.

- Мені цікава ваша думка про виконавицю-самородка – репершу Alyona Alyona. До неї, звичайно, можна скептично ставитися, але ж – можна й серйозно, може вона саме й зайняла б порожню нішу українського репу? Ви так не вважаєте? 

- Для того, щоб зайняти нішу, треба, щоб цим займалися системно. В середовищі українських реперів немає системи, а без системи український реп буде завжди програвати російському, бо там є система, і ця система фінансується з Кремля. І це робиться для того, аби ментально вигравати у нас і у нашої молоді. Нагадаю, що Потап починав свою естрадну кар’єру з суперпопулярного у 90-ті реп-проекту «ВУЗВ» («Вхід у змінному взутті»), але поп-музика в його житті природно взяла гору.

Відсутність системи – це загальна проблема українського шоу-бізнесу, але ті молоді люди, які зараз створюють хіти, нехай їх роблять, я завжди вітаю це, попри те, що мені десь щось може не подобатися. Сильні люди повинні залишатися, і я щиро бажаю якомусь реп-виконавцю протриматися хоча б десяток років в статусі суперзірки. 

- А у вас зараз не виникає бажання продюсувати когось із молодих? 

- Я пишу пісні, але так, щоб глобально продюсувати, – бажання немає, я все ж на мюзиклах хочу зосередитися, бо їх тут, справжніх, нема.

Система мюзиклів дасть українському шоу-бізнесу підготовку, яку має Олег Винник. І коли мюзикли відбудуться як явище, це стане якісним стрибком для українського шоу-бізнесу: людина, яка потрапить в ту систему і провариться в ній хоча б один рік, вийде зовсім іншою – людиною, співаком і бійцем.

- В мюзикли мають потрапляти насамперед артистичні вокалісти чи голосисті актори? 

- Зараз у світі мода на універсальних артистів. Артист має і співати, і грати, і танцювати, і навіть трюки показувати. Такий зараз голлівудський і бродвейський стандарт. Я вважаю, що Україна, як головна співоча нація світу, теж має до цього підключитися і стати такою ж частиною прогресивного світу. 

Це мають бути живі, стаціонарні мюзикли, з гарними декораціями та світлом, тобто з такою картинкою і технічною якістю декорацій і звуку, що ми бачимо на М1 Music Awards.

 – А як щодо поновлення телевізійних мюзиклів? Раніше їх часто знімали, під Новий рік, наприклад, а зараз теж тиша.

- Їх робила людина, яка в кінці 90-х вела програму «Мелорама» й яка на музиці виросла – Влад Ряшин був ініціатором та продюсером багатьох українських телевізійних мюзиклів, у яких, до речі, знімалося й багато московських артистів. Саме тоді, коли він був генпродюсером «Інтера», в Україні їх було знято найбільше. Зараз цього не відбувається, бо мюзикли – це ще дорожче, ніж зняти фільм.

- Згадала про ще одну проблему, яку ви раніше називали, як гальмо розвитку, – те, що в українських сучасних піснях мало змісту. У нових композиціях сенсів додалося?

- Насправді, є люди, які не дуже знаються на українській мові, але просто розуміють, що це модно, і складають слова. Але, в принципі, є дуже багато цікавих виконавців, особливо молодих рок-музикантів, я послухав і зробив для себе висновок, що з текстами все нормально.

Знаєте, тут треба слухати з музикою. Коли читаєш одні слова пісні без музики – це не те. Треба слухати все разом. А коли ти слухаєш все разом, то і розумієш: слова ніби прості, а магія відбувається.

Я думаю, що час української музики, тієї, що народжується зараз, прийде трохи згодом, коли Україною, як місцем дуже особливим, зацікавиться західний кінематограф. І коли вони почнуть вивчати і слухати музику, у них народиться дуже багато ідей. Тоді українські музиканти будуть ще краще заробляти.

- З огляду на те, щоб нашою унікальністю зацікавилися, все ж, напевно, варто співати більше українською мовою? Це я про те, що зараз є тенденція до написання і виконання англомовних композицій.

- Є. Але подивіться, що дала світу Україна: всесвітні хіти «Червона рута», «Черемшина», «Щедрик». Де там хоч щось західною мовою? Всі просто не розуміють, що для нас англійська – це друга мова, не рідна, всі хіти світу – англійською мовою, але світ цікавить саме наша автентичність, і вона виявляється не в тому, що ім’я написано англійськими буквами, а в тому, що ти несеш, як музикант і автор. Плюс, в англомовної спільноти своїх авторів, повірте, набагато більше – й їхнє конкурентне середовище не порівняти з нашим, так само, як і рівень життя. 

Зараз дуже складно пробитися на західний ринок з англомовним матеріалом, що, до речі, довела й «KAZKA»: лише український колорит, музичність і образна співоча мова можуть сприйматися як дійсно екзотика. Пісня, з якою вони йдуть на Євробачення, – набагато слабша, ніж «Плакала».

Плюс, багато наших музикантів, навіть англійською мовою пишучи і співаючи, слова інколи неправильно вимовляють фонетично. Ми ж чуємо і можемо відрізнити, якщо хтось із російським акцентом десь говорить? Так само й там. Люди просто цих деталей не розуміють тільки тому, що вони ще молоді. Треба прожити, треба вивчити багато всього, щоб зрозуміти, яким чином там все відбувається.

Я відповідально можу стверджувати, що у наших виконавців набагато більше шансів створити хіт українською мовою, аніж англійською. 

- Маєте на увазі хіт, який би вийшов за межі країни? 

- Так. Але я б хотів, щоб усі не забували, що є рівень national (національний) і є international (міжнародний). І навіть national рівень взяти – це вже дуже добре й почесно. А international рівень можливий тільки тоді, коли людина досягає рівня national, ніяк не раніше. Андрій Данилко може підтвердити.

- Мені здається, що головне – визначити свою аудиторію і працювати для неї. Якщо співаєш для жінок, чудово, – співай і досягай вершин із цією аудиторією.

- 100 відсотків. Коли «The Beatles» грали і записували пісні, вони ніколи не мріяли про те, що стануть мегапопулярними national чи international. Вони просто писали пісні – й їм від того було кайфово. Або ж Володимир Івасюк. Коли він писав «Червону руту», хіба він думав, що це буде знакова пісня цілої нації й international хіт? Він просто любив і щиро писав про своє кохання.

Це я до того, що ім’я чи назву групи, звісно, можна написати будь-якою мовою, але це ніяк не стане запорукою популярності в Європі. Хлопці й дівчата, будьте популярними спочатку в Україні, заробіть свою популярність тут, а Європа нікуди не втече!

Зараз квоти і взагалі – ситуація з розвитком української нової хвилі музики навіть спонукали до того, що вперше почали з’являтися всесвітні траси для українців. При тому, що 10 років тому навіть «Океан Ельзи» катався «московськими» гастрольними трасами. Тобто, потроху ситуація йде вгору.

Просто це відбувається не так швидко, як хочеться. Але загалом – тенденція обнадіює, навіть попри нашу велику кількість проблем і того, що на національний відбір «Євробачення-2019» вибирають трьох людей, які гастролювали в Росії, хоча можна було б цього уникнути й вибрати інших, хто міг і хотів. «Євробачення» і нацвідбір – це виклик, це гарний трамплін для всіх, всі це розуміють. 

- Коли ви 30 років тому вперше написали вислів «український шоу-бізнес», чи бачили ви його таким, яким він є на сьогодні? Збувся ваш оптимістичний чи песимістичний прогноз?

- Зіскочити з «української естради» на «український шоу-бізнес» було важкувато, мене навіть викликала цензорша із КДБ й переконувала, що це неприпустимий націоналізм. І я 15 хвилин їй доводив, що це модний молодіжний сленг, – і врешті довів.

Якщо чесно, на той момент взагалі про майбутнє не думалося, хотілося просто виокремити Україну від Росії, зробити так, щоб усі її розуміли, що це було наше, національне, відмінне від Москви. Словом, було цікаво, і я сподіваюся, що наступні 30 років в українського шоу-бізнесу будуть ще цікавішими. 

Любов Базів. Київ

Фото: Павло Багмут, Укрінформ