Дмитро Донцов. 1. Очолена нація

30 березня 1973 р. у віці 89 років у Монреалі, провінція Квебек, віддав Богу та Україні душу головний ідеолог інтегрального націоналізму, доктор філософії Дмитро Донцов. Публіцист, мислитель, політичний діяч, перший голова Союзу Визволення України (СВУ) прожив довге життя. Він змінив більш як 30 місць проживання, ввів сам термін “свідомий українець”, користувався добрим десятком псевдонімів: Дм.Д., М.Л., О.В., Р.О., Дм.Чорний, Закопанець, Д.Варнак, Д.Свирид, Дмитро Свирид, Світ, В.Темляк, під якими та власним прізвищем надрукувався в 73 виданнях, це при тому, що 70 довгих років переслідувався московітами.

Поховали очільника нації, лідера кількох поколінь патріотів, на українському Цвинтарі Святого Андрія (Andrew’s Ukrainian Cemetery) в американському містечку Саут-Баунд-Брук, округ Сомерсет, штат Нью-Джерсі. Тут від трудів праведних спочивають патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник), прем’єр-міністр УНР Борис Мартос, генерал-хорунжий Сергій Єфремов, Тодось Осьмачка та чимало інших славетних синів України, котрі вкотили свій камінь у підвалини національної ідеї, але вимушено опинилися в еміграції.

*   *   *

Звивистий шлях до Великої Мрії мав здолати і Дмитро Іванович Донцов. Він народився 17 (29) серпня 1883 р. у Мелітополі Таврійської губернії (нині – Мелітопольський район Запорізької області) у заможній дворянській родині, про що було зроблено метричний запис у книзі Олександро-Невського собору. У першій половині XIX століття родина, на чолі з дідом Дмитром Донцовим залишила Богучарський повіт Слобожанщини, що тоді належав до Вороніжчини, та оселилась у Приазов’ї. Скориставшись гарантованими урядом пільгами для переселенців, вони придбали в Таврійській губернії 1500 десятин цілинного чорнозему і заходилися власними мозолями будувати щастя.

Батько майбутнього доктора філософії, Іван Дмитрович Донцов (1840-1894), мав репутацію людини передових поглядів. Він поклав край сімейній традиції хліборобів, здав лани в оренду, а сам оселився в Мелітополі, де створив компанію (представництво) із продажу сільськогосподарських машин. Справа виявилася комерційно успішною. Досить швидко 2-ї гільдії купець заробив грошенят, придбав кілька великих кам’яниць, які перетворив у Мелітополі на доходні будинки. Ні, він не був ні глитай, ні павук, ні навіть нувориш, бо все життя цікавився українською культурою, мав у приватній бібліотеці твори: з одного боку – Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, а з іншого – Ґеґеля, Ніцше та Шопенґауера. Людина широкий культурних запитів, він дбав про освіту дітей. Якщо Мелітополь відвідувала із гастроллю будь-яка українська трупа, неодмінно їхні вистави відвідувала й вся велика сім’я Донцових: батьки, три сини – Сергій (1876-?), Володимир (1878-?), Дмитро, та дві дочки – Олена (1881-?) і Катерина (1888-?).

Навесні 1873 р. підприємливого дворянина Івана Донцова виборці висунули в депутати першої в історії Мелітополя міської думи, так у результаті народного волевиявлення Іван Дмитрович став одним із 42-х її гласних. Авторитет одного з перших буржуа Таврійської губернії зростав. 10 березня 1894 р. І.Д.Донцова обрали міським головою Мелітополя на період 1894-1897 рр. Та, на жаль, градоначальник не встиг скласти присягу, бо нагло помер 11 квітня 1894 р.

*   *   *

Його мати, Єфросина Йосифівна Донцова (1856-1895), із Сіпачів, народилася в українській родині, але виросла в будинку прибраного батька – німецького колоніста, котрий до кінця життя так і не навчився говорити російською мовою. Отже, Франціска (Франя), як сусіди кликали жінку, у віці 38 років несподівано стала вдовою із п’ятьма малими дітьми на руках. Мультикультурність була ознакою в родині. Не випадково, що Єфросина Йосифівна навіть оповідала дітям, що їхня прабабця була… італійкою. Зазвичай у родині спілкувалися російською мовою, хоч і солов’їна не була для Донцових чужою.

Дмитро ріс четвертою в родині дитиною і змалку виявив нахил до освіти. Наприклад, читати він навчився у шість років. Великий вплив на формування особистості хлопчини мав його дід за батьківською лінією, як тоді казали, свідомий українець. Не минуло й року, як на 39-му році життя, Господь забрав і матір. По смерті батьків малими сиротами опікувалася рідня по материнській лінії. Відтоді кожен із них обирав власний шлях. Середній брат Володимир і старша сестра Олена вважали себе росіянами та брали активну участь в російському соціал-демократичному русі, тоді як середній брат Сергій і молодша сестра Катерина, як і Дмитро, – українцями.

Хто краще, аніж очевидець та сам Дмитро Донцов, міг розповісти про плавильний казан під назвою Таврія та родину інтегрального націоналіста?

- Народився я в Таврії, де провів перші 17 літ життя, в країні, яку можна назвати нашою Америкою, етнографічною мішаниною з українців, поляків, жидів, болгарів, німців, греків, турків і росіян. Одинокі російські впливи могли б іти від товаришів-жидів у реальній школі. І я короткий час належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колежанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєґа завжди цибулею тхнув. З дитинства (мав велику бібліотеку до розпорядження) кохався в літературі заграничній, яку – в російських перекладах ковтав з “Исторического вєстника”, або з перекладів. Вже маючи 14 літ знав Гюґо, Діккенса, Понсон де Тюррайя, Жаколіо, Ксав’є де Местра, автора “Рокамболя”, Ґете, Шіллера, Сервантеса, Мопассана.

І – трохи далі читаємо, адже націоналістами інтегральними не народжуються:

- Змалку пригадую, як в тумані, читала мати на голос – під страшний регіт присутніх – оповідання “Не в добрий час” Олекси Стороженка або Миколу Гоголя. Мав дядька майора, котрий бився в 1855 р. на Кавказі та з традиціями “штоса” і “гусар на саблю опіраясь” – мав комплект видатних французьких письменників, який я в цілості перечитав. У подвір’ю мого батька одну з кам’яниць винаймала шотландська родина (Віннінґів), копачів артезіанських колодязів. Тож у віці від трьох до 14 літ моїми приятелями дитинства були Ґаррі, Джім, Лізей, Кейт і Джейн.

*   *   *

Здобувши початкову освіту, молодшому синові першого міського голови Мелітополя належало продовжити сімейну справу. Так у 1894 р. Дмитро Донцов опинився в Мелітопольському реальному училищі. Бо ж шостий, випускний клас закладу, як-то: сільськогосподарське відділення – гартував фахівців за технічними та агрономічними спеціалізаціями, а також готував абітурієнтів для вищих технічних шкіл.

Ніколи до реального училища батько його б не віддав: не той рівень. Але класична (восьмикласна) чоловіча гімназія в Мелітополі ще не відкрилася. Для Дмитра це був єдиний шанс, як, не залишаючи рідного міста, можна було продовжити навчання. Як і в самій Таврії, в реальному училищі повітового містечка виховувалися діти різних народів. Опинившись в одному класі, етнічно вони не змішувалися. У ті роки Дмитро Донцов уперше замислюватися над тим, що таке національність? Не один раз потім ідеолог націоналізму пригадував, як на уроках вони дружно співали російські пісні:

- …без ніякого відчуття і приємності, тоді як на перервах між лекціями мури школи здригалися від співу народних українських пісень, яких нас ніхто не вчив і які ми все-таки знали і якими любувалися.

Більшість школяриків на подібні речі уваги не звертала, але не Дмитрик Донцов. Давно рілля була готова, лишень хтось мав кинути зерно… Аби відбулося національна ідентифікація, комусь належить увімкнути перемикач. Так і цього разу сталося, коли в Мелітополі у 1896 р. друком з’явилася брошура “Нарис міста Мелітополя і його повіту в географічному відношенні” краєзнавця Павла Дзяковича. Підлітку запала в душу дивна фраза. Цими місцями “пролягав знаменитий в історії знегод російського та українського народів Муравський шлях (Муравська сакма)...”

Стоп, машина! Тобто, виявляється, росіяни й українці – два різні народи?!?

*   *   *

Після несподіваної смерті батьків душевні відносини склались у Дмитра Донцова з рідним дідом; як ніхто той розумів підлітка. Коли в останньому, шостому класі реального училища онук заявив, що не бачить себе ні інженером, ні агрономом, – підтримку школяр знайшов саме у нього. Лише діду допитливий Дмитро зізнався, що мріє про Університет! Але ж туди в царській Росії приймали виключно випускників класичної гімназії. Дід пихнув люлькою, пхекнув, а родичів поставив перед фактом: наступного року онук продовжить освіту. І не де-небудь, а в кращому закладі Імперії – в Царськосільському ліцеї. Цікаво, що кандидатура сина 2-ї гільдії купця на подальшу освіту у Північній столиці була погоджена (!!!) 3 червня 1900 р. свідоцтвом від Мелітопольського повітового поліцейського управління, яке проти цього… не заперечувало.

Так воно і сталося, у серпні 1900 р. Дмитро Донцов залишив Мелітополь і вирушив до Північної Пальміри. Довчившись у Царськосільській класичній гімназії чотири семестри, українець легко склав іспити і 21 серпня 1902 р. став студентом юридичного факультету Імператорського Санкт-Петербурзького університету.

Працьовитістю молодий правник вражав. Подібно до губки, він всотував знання з історії, політики, філософії, юриспруденції. Особливо ретельно Дмитро Донцов студіював минуле України, її культуру. Найбільше допомагали книжки, видані за кордоном, зокрема в Галичині, але такі на руки студентам видавали тільки за клопотанням професорів. Доволі швидко юнак дійшов висновку: ліквідувавши Гетьманщину, Росія завжди тримала Україну в залежності, тому майбутнє його народу вирішуватиметься не в злуці з Імперією, а в боротьбі проти неї.

*   *   *

Здобуті знання, як і сформовані ідеї, належало використовувати на практиці, і в Північній Пальмірі майбутній правник почав діяти як… затятий полеміст. Його політичні переконання визначили: по-перше, погляди старших брата Володимира та сестри Олени, по-друге, знайомство в 1905 р. із українськими соціал-демократами. Як наслідок, студент вступив до Санкт-Петербурзької групи Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Поки гуманітарними гаслами були “свобода”, “справедливість”, “національна незалежність”, ніщо не пекло совість. 18 жовтня 1905 р. студент виступив із промовою на українському політичному вічі, стихійно організованому в актовому залі Імператорського Санкт-Петербурзького університету разом із старшими українцями: Олександром Лотоцьким, Дмитром Лаврентьєвим, першим (1918) головою Кубанського краєвого уряду Лукою Бичем.

Такого політичному оратору-дебютанту не подарували, а вперше заарештували й етапували до Лук’янівської в’язниці в Київ, хоча за загальною амністією без суду звільнили. У такий спосіб уже у 22 роки для Російської імперії Дмитро Донцов став небезпечним, перетворившись на “неблагонадійну особу”. Чи склав він зброю? Ні, навпаки. Оскільки імперії руйнуються із столиці, вже у листопаді 1905 р. Дмитро Донцов повернувся до Санкт-Петербурга. Проте в січні 1906 р. він виїхав до Києва, де включився в роботу місцевого осередку УСДРП, членами якого тоді були (!!!) Симон Петлюра, з котрим син першого міського голови Мелітополя зблизився через національні інстинкти, а також Володимир Винниченко, Микола Порш, Андрій Жук.

Український історик і публіцист Михайло Сосновський (1919-1975) написав у нарисі “Дмитро Донцов: Політичний портрет” (1974):

- Як провідний член УСДРП, Д.Донцов скоро виробив собі ім’я популярного соціалістичного публіциста, а коли заходами української фракції в Другій Державній Думі (березень-червень 1907 рр. – О.Р.) у Санкт-Петербурзі почала виходити газета “Наша дума”, став одним із її редакторів.

*   *   *

Інтегральними націоналістами не народжуються. Поки соціалізм як доктрина не суперечила національним інтересам, Дмитро Донцов залишався відданим ідеям УСДРП. Разом із тим, ще в Північній Пальмірі молодий правник познайомився із брошурою-декларацією “Самостійна Україна” (1900) першого ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського (1873-1924), надихнувшись рефреном:

- Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ.

Сподівання на соборність, національний суверенітет окрилювало. Коли у 1904 р. Українська Студентська Громада у Санкт-Петербурзі вирішила перейти на соціалістичні позиції, відкидаючи саму ідеєю самостійності, саме Дмитро Донцов став одним із лідерів, хто рішуче очолив опозицію. Його національну гідність просто ображав той факт, що у практичній діяльності гасло самостійності дикунськи підмінили, як це трапилося з Українською Народною Республікою, вимогою… національно-територіальної автономії України в межах Російської імперії.

Коштів на навчання більше він не мав. Тож, повернувшись із Санкт-Петербурга до Києва, у 1907 р. Дмитро Донцов знову включився в активну політичну боротьбу, навіть став членом Київського комітету УСДРП. Улітку т.р., через необережність товариша Богуна (Микола Чудінов) пропагандиста вдруге заарештували та запроторили до Лук’янівської в’язниці; за тяжкістю звинувачень загрожував термін покарання у вигляді чотирьох років каторги. Але після восьми місяців ув’язнення бранця випустили на поруки. Сталося це завдяки старанням старшого брата Володимира і сестри Олени, а також члена осередку УСДРП Валентини Яновської-Радзимовської (1886-1953).

На волі виясніло – із соціал-демократами йому не по дорозі, і молодий правник шукав іншу політичну платформу. Існують відомості, що у 1907-1908 рр. Дмитро Донцов належав до Мелітопольської організації партії есерів. Утім, їхня доктрина теж суперечила його національним інтересам. 22 квітня 1908 р. сина 2-х гільдії купця за фінансову заборгованість із Санкт-Петербурзького університету виключили. Незадовго до цього патріот нелегально виїхав до Королівства Галичини та Володимирії і вже 12 квітня 1908 р. опинився у Львові. Підірване буцегарнею здоров’я довелося поправляти, отож у 1908-1909 рр. молодий правник лікувався у Закопане у Татрах, де особисто познайомився з політичним діячем, істориком, теоретиком українського консерватизму (“Гетьманського руху”) В’ячеславом Липинським (Wacław Lipiński; 1882-1931), котрий також лікувався, але від… швейцарського клімату. Бува й таке.

*   *   *

Розпочинати юридичну практику Дмитро Донцов не міг, бо за революціями встиг прослухати лише дев’ять семестрів. Тож знову довелося сідати за студентську лаву. Від 30 червня 1909 р. на правах вільного слухача, бо платити не мав чим, він чотири семестри слухав лекції на факультеті правничих і суспільно-політичних наук Віденського університету. У столиці Австрії юнак познайомився з українкою, дочкою галицького пароха Марією Михайлівною Бачинською (1891-1978).

Розважлива та чарівна, вона зацікавила юнака, і пара почала бачитися частіше. Попри першу закоханість, вільний студент навчання не покинув, а, як писав у розвідці “Світоглядово-ідейна біографія Дмитра Донцова до 1913 року” (1983) канадський історик українського походження Анатоль Бедрій-Антей (1931-1996):

- Цілий час свого побуту на терені Австро-Угорської імперії, Дмитро Донцов інтенсивно використовував для якнайбільшого здобуття знання гуманітарних наук, чим він згодом не раз викликав подив у других.

До 4 травня 1911 р. у Віденському університеті український патріот студіював німецьке право, економію, римське право та історію німецького й австрійського права. Улітку т.р. Дмитро Донцов вирушив до Львова, де замешкав на вулиці Курковій, 11 (тепер – вул.Лисенка) та… продовжив здобувати освіту в місцевому університеті. Стосунки молодих людей витримали випробування часом, і вони вирішили побратися. Проте батько нареченої, о.Михайло Сас-Бачинський (1866-1912) був проти того шлюбу. Та в дрогобицькому селі Ріпчиці непоступливий панотець раптово помер 6 березня 1912 р. Тож після смерті батька Марія і Дмитро таки побралися. Вінчалися молодята у церкві Успіння Пресвятої Богородиці на вулиці Руській, 7, у Львові, 27 травня 1912 р.

*   *   *

Навіть довгоочікуване весілля не зм’якшило вдачу поборника національних інтересів. У місті Лева Дмитро Донцов пірнув у громадсько-політичне життя. Бурхливо тривала еволюція – від соціал-демократії, через марксизм, до націоналізму. Зважте самі. На Першому (нелегальному) студентському з’їзді, що відбувся 11 липня 1909 р. у залі Товариства єврейських ремісників “Яд Харузім” (“Jad Charusim”) на вулиці Бернштейна, 11 (тепер – вул.Шолом-Алейхема), Дмитро Донцов виступив із антиклерикальним, загально гуманістичним рефератом “Школа та релігія”, в якому з позицій соціалістичних ідей засуджував церковне мракобісся.

Тим часом виступ на Другому загальному з'їзді українського студентства вищих шкіл Австрії і Росії, який працював 2-4 липні 1913 р. у великій залі Народного дому на вулиці Театральній, 22 у Львові, став маніфестацією націоналізму. Доповідь Дмитра Донцова називалася “Українська молодіж: теперішнє положення нації” і викликала в аудиторії справжній шок. Виголошена 3 липня 1913 р. вона набула величезний резонанс – не лише в середовищі українства, а й серед російської соціал-демократії, на що вказують подальші критичні виступи та статті Володимира Леніна.

Відомо, що проти гучного виступу Дмитра Донцова на Другому з'їзді студентства вождь світового пролетаріату розродився полемічною балаканиною “Критичні замітки з національного питання”. Про це нам не один рік на нудних лекціях з історії КПРС утовкмачували. Старий Крупський називав візаві – “націоналістичним міщанином”, “горе-марксистом”, в одному ряду з “буржуазними націоналістами”.

Ні, нам не уповідали, а я оце зара’ виправлю, як у статті “В.Ленін” для львівського щомісячника “Літературно-науковий вістник” (1924) Дмитро Іванович публіцистично віддухопелили Володимира Ілліча:

- Кожен з великих людей мав своїх предтечів, які звістували їх близький прихід. Мав предтечу і Ленін. Ним був Достоєвський. Правда, Федір Михайлович ненавидів Леніна, навіть не знаючи його, але – знав, що той прийде, і то станеться дуже скоро. Бо власне про Леніна і ні про кого іншого думав письменник, коли в “Бєсах” обіцяв оповісти нам “про того підлого раба, про того смердючого і розпусного лакея, який перший видряпається на драбину з ножицями в руках і розідре божественне лице великого ідеалу в ім’я рівності, заздрості і... травлення”.

*   *   *

А тепер лишень уявіть по-справжньому революційну постановку питання Дмитром Донцовим, як ніколи співзвучну сучасності. Бо основними посилами реферату “Українська молодіж: теперішнє положення нації” стали: перший – немічні політичні програми, які зуживали, а часто й продовжують використовувати українці (драгоманівський автономізм), втрачають свою раціональність; другий – новою програмою має стати політичний сепаратизм від Росії; і третє – сучасна міждержавна ситуація сприяє здійсненню сепаратистської ідеї. За рік, коли вже Європою котився сморід Першої світової війни, Д.І.Донцов став за кермо і збирався вести корабель Україна до суверенітету та здобуття державності.

Як зауважив у біографічній книжці “Євген Коновалець” (2016) кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” Іван Хома (1981):

- Реалізація ідеї новітнього сепаратизму, на думку Дмитра Донцова, вимагала “використати старі й неможливі до мирного розв’язання антагонізми Австро-Угорщини й Німеччини з Росією. У момент їх збройного вибуху ми мусимо чинно стати на стороні Австрії, бо її перемога – це коли не розвал, то ослаблення Росії, а тільки в умовах московського безсилля криються можливості визволення України”. Насамкінець виступу Дмитро Донцов зазначив, що слід готувати революцію в “умах”, щоб пізніше вона перетворилася на “революцію чині (дії)”.

Природно, що обидві доповіді Герцена українського націоналізму рішуче заборонили в Російській імперії: першу – за соціалізм, другу – за сепаратизм і націоналізм. Проте у найважливіші “уми” зерна впали. Який вплив мав Дмитро Донцов на засновника Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН), у книжці “Євген Коновалець та його доба” (1974) згадував український поет і літературознавець Остап Грицай (1881-1954), бо у 1945-1954 рр. жив у Мюнхені:

- Як один із чільних представників ЦЕСУСу (Центральний Союз Українського Студентства. – О.Р.), – що у той час мав уже за собою чотири роки існування, – Євген Коновалець брав участь у II Всеукраїнському студентському з’їзді в липні 1913 р. у Львові. На ньому він виголосив реферат “Справа університету”. Поза тим Другий з’їзд залишався полковникові у тривкій пам’яті, особливо – завдяки відомому рефератові “Українська молодіж: теперішнє положення нації”.

Зустріч та особисте знайомство Дмитра Донцова із Євгеном Коновальцем мали величезне значення для подальшого розвитку всього націоналістичного руху. Як вважав одноліток Степана Бандери, український політичний діяч, учасник українського визвольного руху 1920-1950 рр. Микола Климишин (1909-2003):

- Саме ці двоє мали найбільший вплив на виховання молоді, яка виростала в двадцятих і, головно, тридцятих роках буремного ХХ століття.

У такий спосіб у тридцять років Дмитро Донцов перетворився на ідейного лідера нового покоління патріотів, гаслом яких стало “Україна або смерть”. У кишеньковій філії УСДРП, яка в усьому підлаштовувалася до старшої посестри – РСДРП, більше йому було нема чого робити. Після чергового конфлікту на національному ґрунті у 1913 р. Дмитро Донцов залишив лави Української соціал-демократичної робітничої партії, назавжди помахавши Московії хустинкою.

*   *   *

Біда українців у тому, що спочатку їхніх лідерів розуміють вороги, а вже потім – друзі. Сталося так, коли за рік гострі публіцистичні твори помітили у метрополії, а потім допетрали, що вони несуть загрозу всьому російському політикуму. Швидко Дмитро Донцов перетворився на спільний голос усіх поневолених Московією народів. Першим, здається, забив на сполох очільник російських кадетів Павло Мілюков (1859-1943). Виступаючи 19 лютого 1914 р. із спеціальною заявою на засіданні четвертого скликання Державної Думи, він застерігав:

- Ось, у мене в руках недавно опублікована брошурка, з якою я радив би уважно познайомитися. Це книжка такого Донцова “Модерне москвофільство”... Скажу вам, панове: бійтеся його! Якщо ви продовжите свою політику, Донцови будуть обчислюватися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами.

Що саме налякало депутата Державної думи кількох скликань, лідера партії конституційних демократів (кадетів), а через три роки – міністра закордонних справ Тимчасового уряду? Чітко окреслені пріоритети, зірвані маски та вектор політичних зусиль. В есеї “Модерне москвофільство” Дмитро Донцов роз’яснював:

- Брак почуття національної свідомості, що видає нас на поталу стороннім впливам, китайський мур від Європи, що тамує розвій самостійної національної культури, звуження цілі й розмаху руху, рецидив костомаровщини – ось що несе модерне москвофільство. Се все, а також нерозуміння природи національних відносин і шляхів, що ведуть до національного визволення широких мас, не зостанеться без впливу на сі маси і, зокрема, на клас, репрезентантами якого ми були й хочемо бути. Цілу ж націю ся течія грозить законсервувати на почеснім амплуа нації-гермафродита. Тому боротися з модерним москвофільством є нашим завданням... Нашим обов’язком є відкинути теорію аполітично-культурно-національно-сентиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту на аналіз природи національних рухів, національних стосунків у Росії і вільну від впливів чужих концепцій.

Відкриваючи шлях у політику українській буржуазії, яку Д.І.Донцов іменував “міщанством”, він визначав нові орієнтири у національно-визвольній боротьбі. Ніяких автономій, ніяких держав-гермафродитів, ніякої аполітичності, ніяких компромісів із Ордою.

Як свідчить історія, Російська імперія так і не зрозуміла витоків інтегрального націоналізму та незворотності патріотичних змін. Відтоді свідомі українці, які боролися за волю і суверенітет Батьківщини, московською пропагандою у різний спосіб оббріхуються: за царату як “потенційні сепаратисти”, за більшовиків – як “мазепинці”, за сов’єтських комуністів – як “українські буржуазні націоналісти”, за путінських пропагандистів – як “бандерівці” та “націонал-фашисти”.

Догниває Імперія у власних ілюзіях.

*   *   *

В українському суспільстві ідеї Донцова розлетілися блискавично. Від пустопорожньої балаканини про звільнення від Імперії, яка мала найбільшу в світі армію, належало переходити до справ. Тож нікого не здивував факт, що першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 р., ще до початку Першої світової війни став Дмитро Іванович Донцов. Не майбутній безстрашний полковник Євген Коновалець, не теоретик і практик національної фізичної культури, організатор сокільсько-січового руху Іван Боберський, не виконавець вбивства у Львові галицького намісника Анджея Потоцького, прибічник політичного терору Мирослав Січинський, а саме 31-річний правник. Це безцінний показник: мирним шляхом Україна прагнула здобути волю!

Коли сторони не сіли за стіл перемовин, кожна з них почала готуватися до війни. Московія загвинчувала гайки, і Наддніпрянщиною прокотилася хвиля репресій. З іншого боку, фінансований австрійським урядом, на міжнародній арені СВУ розпочав системну пропаґандистську роботу, в першу чергу – антиросійського спрямування. У Королівстві Галичини та Володимирії видавалися просвітницькі книжки, велася активна роз’яснювальна робота, а із початком Першої Світової – особливо серед українців у таборах для військовополонених: нащо вам воювати за катів?...

На жаль, у благородній справі довелося знову наступити на ті самі граблі. Почалися конфлікти лідера із президією СВУ. Лише-но Дмитро Донцов узявся вимагати суворої фінансової звітності та звинуватив провід в організаційній неспроможності налагодити співпрацю з нелеґальними українськими осередками на Наддніпрянщині, що вели власну боротьбу без всякої координації із Союзом Визволення України, як кожен потягнувся до гетьманської булави.

*   *   *

Імперії розвалюються не тому, що їх хтось розхитує ззовні чи зсередини, не тому, що їх зажадали перемогти люті вороги, а тому що вони не встигають за часом, а потім зовсім серед сучасних державоутворень стають атавізмами. Ускочивши 1 серпня 1914 р. у Першу світову війну, ніяких там сепаратистських настроїв бундючна Росія терпіти не бажала, а нещадно насаджувала “єдіномисліє”. Коли на Південно-Західному фронті із 6-го серпня до 13-го вересня 1914 р. тривала Галицька битва і стало зрозумілим, що австрійська армія не вистоїть, 21 серпня царські війська таки захопили Львів, і разом із іншими членами СВУ Дмитро Донцов вирушив у вимушену еміграцію до Відня. Втретє опинитися за ґратами йому ніяк не кортіло.

В одноосібні лідери Союзу Визволення України від 4 серпня 1914 р. Дмитро Донцов не пхався, бо, схоже, і не прагнув того. До керівництва організацією, зокрема в президії стали Микола Залізняк (співголова), Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Мар’ян (Юліан) Меленевський, Олександр Скоропис-Йолтуховський. Разом у складний для України та цілої Європи час вони втрималися буквально кілька місяців. Можливо, однією з причин виходу Дмитра Донцова з СВУ став той факт, що буквально із вересня 1914 рр. СВУ почало зазнавати шаленого тиску з боку Міністерства зовнішніх справ Австрії, що фінансово підтримувало організацію. На відміну від більшості членів Президії Дмитро Іванович вимагав вести політичну та пропагандистську діяльність тільки під кутом українських національних інтересів, а не перетворювати СВУ на підрозділ австро-німецької агентури. Колеги цього не зрозуміли, бо не схотіли відмовлятися від австрійських дотацій.

Дійшло до повного розриву. Наприкінці 1914 р. Дмитро Донцов залишив посаду голови СВУ та разом із дружиною Марією Бачинською переїхав до Берліна, де очолив Українську інформаційну службу. Робота на ниві політичного інформування про Україну стала основною на наступні шість років. Постійно у Берліні інтегральний націоналіст перебував до 1916 р., лише на короткий час виїздив у справах до Швеції.

Чи не найкумедніше, від квітня 1908 р. перший голова СВУ не бував у Російській імперії, працюючи почергово то у Львові, то у Відні, то у Берліні, але українські “землячки” продовжували ним лякати дітей та апаратних чиновників. Згідно з депешами російських спецслужб, буцімто через підпільні трійки бойовиків в умовах повної конспірації СВУ готувало терористичні акти. Паніка знизу передавалася нагору, і сановники доповідали царю про вчасно відвернуті замахи та диверсії. Вам це нічого не нагадує? Принаймні історики жодного факту підривної діяльності СВУ на території підросійської України на користь Австрії чи Німеччини не знайшли.

Тим часом під грифом “цілком таємно” у листі-циркулярі від 28 червня 1915 р. начальник Полтавського губернського жандармського управління полковник Володимир Зейдліц попереджав свого херсонського колегу:

- Мною одержані агентурні відомості, що закордонні емігранти з Малоросії продовжують організовувати “Союз для визволення України”, шо за мету ставить відторгнення України від Росії до складу Австро-Угорщини. Емігрант Донцов об’їхав мало не всю Малоросію, але не відомо, як він потрапив до Росії й під яким прізвищем.

Подібних фактів ніхто перевіряти не збирався – правдиві вони чи брехливі.

*   *   *

У 1914 р. своїм указом російський цар Микола II, взагалі, заборонив українську пресу та не дозволив святкувати на окупованій Московією наддніпрянщині 100-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. Дбаючи про новий рівень поневолення українського народу, у 1914 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії Микола Маклаков (1871-1918) прийняв доповідь про заходи проти українського народу Полтавського губернатора, дійсного статського радника Олександра Баґґовута (1861-1917).

В основному сановник схвально похитав головою, але вказав на деякі недоліки в роботі, окреслюючи підвалини “руськогоміра”: залучати на посади педагогів, інспекторів і директорів народних училищ виключно великоросів; будь-якого вчителя, який виявляє прихильність до українських ідей, – звільняти; скласти «правдиву» історію малоросійського народу, де роз’яснити, що “Україна” – то за колишніх часів “окраїна” Російської держави; українською мовою не допускати ніяких загальноосвітніх курсів для учнів; звернути увагу на сільське попівство, його політичні переконання; на чолі єпархій ставити архієреїв виключно великоросів, твердих та енергійних; з метою боротьби проти українців субсидувати газети у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі тощо; доводити тотожність великоросів з українцями, пояснювати – малоросійська мова утворилася шляхом полонізації російської мови; усіма шляхами викорінювати слова “Україна”, “український”.

Сталося так, як у палкій промові на Другому студентському з’їзді у Львові. Дмитро Донцов 3 липня 1913 р. поставив діагноз політичній ситуації та зазначив вектор руху:

- Росія, взагалі, не лишила нам свободи вибору. Вона поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або – нещадна боротьба. Час сеї боротьби наближається. Треба, щоб кожного він застав на своїм постерунку. Щоб кожний виконав обов’язок перед собою і перед потомством. Коли почуття відповідальності перед нащадками для нас не є пустим звуком, то стережімся, аби вони, згадуючи нас, не паленіли від стиду. Аби прокляття їх не впало на нашу пам’ять!

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ