Велика родина Світличних
Іван Світличний – видатний поет не тому, що був дисидентом. Навпаки, дисидентом він став саме тому, що «совок» вишукував і знищував по максимуму все живе й талановите в Україні. Різними способами. Кого – ленінськими преміями, кого – таборами. Оскільки перший варіант для Світличного явно не підходив, йому призначили табори і ще п’ять років алтайського заслання. Там його й добили… Але залишились його твори. І ще – велика родина Світличних, яка від свого Івана не відмовилась і яка була для нього прихистком до самої його смерті і навіть після…
ІСТОРІЯ ПОВСЯКДЕННОСТІ ОКРЕМО ВЗЯТОГО СЕЛА
Десь наприкінці минулого століття у сімействі гуманітарних наук з’явився такий напрямок, як історія повсякденності. Це коли дослідника цікавлять не рушійні сили цивілізації, не класова чи релігійна боротьба, а те, як жили в той чи той конкретний період пересічні люди. Що їли, що пили, у що вдягались, на чому спали і де проводили вільний час… Коротко кажучи, предметом розвідки історика є тисячі подробиць, з яких складається буття. Не знаю, в якому стані цей напрямок знаходиться сьогодні у світі, а на Луганщині його основоположницею цілком може стати заступник директора обласного краєзнавчого музею Тетяна Коваленко. Принаймні, це вона дала мені змогу познайомитись і розпитати жительку села Половинкине Людмилу Неню. Причому під час нашої розмови більшість питань ставила саме вона, і з тих питань видно було, що ця тема їй глибоко небайдужа.
Відразу зазначу: Людмила Павлівна навідріз відмовилась позувати перед фотокамерою. Навіть поставила жорстку умову: спробуєте фотографувати – нічого розповідати не стану. Довелось погодитись – а куди тут подінешся. У контексті вищесказаного, гадаю, ясно, що жінка все ж не проста селянка. Великому українському поетові вона доводиться сестрою. Правда, не рідною, і навіть не дво-, а троюрідною. Доволі велика відстань, як для городянина в якомусь там коліні – проте не для села, де життя кожного проходить просто на очах усієї громади. А тим більше, коли твоє дівоче прізвище – Світлична.
То ж зрозуміло, вона могла багато розповісти і про Івана, і про Надію Світличних. І навіть проілюструвати розповідь сімейними фотографіями. Тут Людмила Павлівна не заперечувала і винесла все, що змогла знайти у своїй скарбничці. На жаль, жодного фото з Іваном у неї не збереглося. Зате є фотографії Надії у родинному колі, і в цьому колі можна впізнати – ще молоду жінку – Люду Світличну.
– Я, якби знала… У нас книжка є, Надя привезла. Ото, як Іван помер, а Надя й Льоля (Льоля – це жінка Івана) – вони їздили в Америку, в Нью-Йорку вона видала цю книжку в пам’ять про Івана. Надя тоді подарувала цю книжку. Моя дочка працює вчителькою у 2-й школі в Старобільську. І каже: «Мамо, вона тобі не потрібна? Давай, я її заберу». І вона зараз у дочки. У книжці друзі висловлюються в пам’ять про Івана. Усі ті, хто був із ним у концтаборах…
КАРАМЕЛЬКИ
Власне кажучи, уже написана книжка, бодай найближчою родичкою поета – у даному конкретному випадку – то не дуже цікаво. А от що нового для історії могла розповісти мешканка села Половинкиного, де народився і виріс її троюрідний брат – інша річ.
– Що вам про нього розказати. Виросли ми поруч – Світличні всі. Наші з Іваном та Надею батьки були двоюрідними братами; ми вже з ним – троюрідні, але в нас був один двір. Жили дружно всі. Я од Івана молодша на двадцять років. Вони ж училися в університеті, і Надя, Іван, і Маруся… У них же ще й середня сестра була, Марія. А ми завжди їх зустрічали. Привозили нам з Харкова подушечки такі, довгенькі.
– Кілограмчик?
– Та ні, кульочок. Але ми їх завжди зустрічали, ждали. Приїжджали – гостинці нам якісь привозили. Чи писав він, коли в Харкові вчився – я не знаю. Коли він ще нормальний був – привозив із Києва книжки свої, дитячі вірші. Окремо видавав книжечки такі й привозив дітям моїм. Він там був, не знаю, редактором журналу «Дніпро», і там уже ж почав писати. А Надя ще ж була тут, а потім і Надя поїхала…
У 1970-му ми накидали стелю у цій хаті, так він приїхав. Вони були якраз у відпустці з Льолею. Так Льоля, я пригадую, млинці пекла, перець начиняла, готувала, а він вальки кидав. То ж кликали усіх родичів. Оце, я знаю, що вони були. І як заміж я йшла, вони теж були. А ото ж у 1972-му їх заарештували…
Людмила Неня згадує, як навколо Івана крутились підозрілі хлопці, які чи то з дурості, чи навпаки – задля морального тиску на «підопічних», приїздили в село на чорній «Волзі». Для тодішнього села поява на вулиці й «Жигулів» була подією, а тут – цілий «лимузин» строго «офіційного» кольору. Каже, їй було років п’ятнадцять, коли вперше слідом за Іваном та Льолею з’явилась «Волга». Начебто до сусідів, що жили навпроти, привезли студентів. Зранку привозили, ввечері від’їжджали…
– А Іван і Льоля якраз були у відпустці й, там, під яблунями, спали у садку. А нас усе посилали туди із сусідкою: «Ідіть, слухайте, що вони балакають»... Ну, а у 1972-му їх заарештували. Надію пізніше. У неї вже був на той час Ярик…
– Ярослав?
– Ярема.
– Це з шевченкових «Гайдамаків»?
– Так, так. І його забрала Надіїна сестра, Марія. А був він у Іллівни ж тут, у матері Івана та Надії. А жили ми поруч. І в мене дочка, Світлана, якраз така ж маленька була. У Іллівни була коза, а батько мій корову продав… То один раз Ярему напували, другий раз – дочку мою. Обоє виросли на цьому козячому молоці. Маленькі були; Світлана його не пам’ятає.
АНТИРАДЯНСЬКА ШУБКА
Згодом до Половинкиного з Києва приїхала Льолина подруга Груня, забирати Ярему. Привезла подарунки – шубку, якісь там ласощі. І всі ті подарунки оті «студенти» вилучили. Щоб не паплюжити невсипущі «органи», припущу, що вони просто сподівались у підкладці дитячої шуби знайти заборонені рукописи (а як пощастить, то й вибухівку) – а потім посоромились віддавати пошкоджені речі. Іллівна тоді дуже плакала. Людмила Павлівна стверджує, що кагебісти хотіли Ярему відправити до інтернату.
– А Маруся з Іллівною ж не віддавали. Хотіла Іллівна оформитись опікуном, та як пенсіонерці, їй цього не дозволили. Мовляв, ти стара, ти не можеш. Тоді Маруся на себе оформила опікунство. Вона ж працювала і не стара була ще.
…Як Івана забрали – забрали й Надю. Знайшли там у неї якісь рукописи. Сиділа вона недовго, а як звільнилася – їй запропонували роботу в Антрациті (Луганської області; у своїх спогадах Надія Світлична називає Лисичанськ – ред.) і ще десь. Аби не в Києві. А вона, як інститут закінчила, працювала директором школи в Антрациті. Вона не погодилась, забрала Ярему й поїхала до Києва. Роботи не знайшла, житла теж не було, і вона почала виправляти документи на виїзд до Америки.
Після таборів народила сина Івася. Отут вони були, одне таке, друге – таке. Маруся їх проводжала в аеропорт.
– А коли ви знову Івана побачили?
– Іван, уже після табору, був на поселенні в Алтайському краї, після інсульту. Його звільнили – він приїхав до Києва, Льоля його забрала – останні роки вона ж із ним була на поселенні. Повернулись до Києва – і тут стався Чорнобиль. І вони вирішили приїхати сюди. А в нас «москвич» був, і Іллівна просить мого чоловіка: «Петре, поїдь та забери Івана і Льолю з вокзалу в Луганську». А тоді ж ні ковбаси не було, ні тих трусів… По станції оголосили, що поїзд затримується. І ми з чоловіком побігли до універмагу, щось купити. Ні пакетів же не було… Сітка якась була в машині, набрали, прибігаємо – а поїзд уже прийшов. Льоля стоїть, а провідники Івана висаджують з вагона в колясці. І дивимось – ходять два «парня». Одному років до тридцяти, іншому 45-50. Ходять і спостерігають за нами. Я зі своїми оклунками – ну, бачу, заспокоїлися – з колхозу жінка, ладно…
Посадили Івана на переднє сидіння, коляску склали... Ми з Льолею ззаду сіли. Дивимося: за нами відразу машина по Луганську. Доїхали до рогу вулиці Артема – і вони повернули назад. Мабуть, у Старобільськ передали: «Така й така машина…» Приїжджаємо ми додому – а вже по вулиці… Це зараз машин повно, й у всіх – іномарки. А тоді в селі може пару «москвичиків» і було. Може, один «жигуль» на всю вулицю. Під’їхали до двору – отам, на Кірова, знаєте? Стару хату вони продали, а цю батько Івана побудував. Звідти Іллівну ховали… Її тут, у Половинкиному, поховали. І Олексій Павлович (батько), і Маруся тут поховані.
ПАМ’ЯТЬ
Приїхали в село… Дружина майже одразу повернулась до Києва на роботу. Іван залишився надовго. Доглядали його мати, сестра – і вся родина, у кого видавалося трохи вільного часу. Кожний вечір – посиденьки.
– Прийде моя мати, а він: «Шуро, Льоля листа прислала, почитай». Вона надіває окуляри, читає вголос, він слухає. Прочитала. Посиділи хвилин п’ятнадцять – двадцять, він знову: «Шуро, читай листа». Забув. Забув… Пам’яті в нього не було вже зовсім після інсульту. Коли вона сюди приїхала, тутечка всі родичі збиралися. Без кінця їздили, без кінця слідили. Іллівні всякі дурощі писали – ти, мовляв, мати ворога народу.
– Кажете, одразу забував щойно прочитане. А про давнє він щось розповідав? Про друзів, про Василя Стуса?..
– Розказував… А з Василем вони ж узагалі друзями були. Про пам’ять… Ми ж ото як приїхали його зустрічати на вокзал, а він такий, із бородою, шевелюра сива. Я розгубилась, та до нього: «Іван Олексійович…» А він: «Людо, ти чого мене так називаєш?» Кажу: «Та ти такий старий…» – «Називай мене так, як ти завжди звала». Нас же чогось привчили, що вони, хоч і старші, а ми все одно з Іваном, і з Марусею, і з Надією на «ти»: «Надійка», і «Маруся», і «Ваня». А тоді – «Льоля». Моя молодша дочка, коли він приїхав, усе бігала до нього, вірші розказувала і співала. А сам він, коли тут був востаннє – вже нічого не писав. Приймач слухає, навушники надягне, а що послухав – тут же й забував.
А що про табори розповідав? Що ставились до них погано, утискали. Згадував, що із Чорноволом сидів. Із Лук’яненком Левком. Ну, а так…
– У нього не було пальців на руках?
– Відірвало у війну. Вони там щось підірвати хотіли, ще хлопцями. Не знаю, чи машину яку. На правій руці відірвало пальці.
– То він писав лівою рукою?
– Ні, правою писав. Тільки писав некрасиво-некрасиво. Коли Івана поховали в Києві, Надя одразу відлетіла в Америку, а Маруся теж була на похованні, і коли приїхала додому, мати в неї розпитувала: як, що, в чому поховали? А вона каже: «Як Іван уже дуже хворий був, так він Льолі сказав: сорочку ту, що подарив Василь Стус, щоб, як умру, ви наділи. І похоронили його в тій сорочці».
ДОШКА
У травні 1998-го Луганщина приймала в себе Шевченківські дні. Основні події розгорнули в Старобільську, а по дорозі кавалькада автобусів із гостями завернула до Половинкиного – відкрити меморіальну дошку на будинку, з якого пішов у життя Іван Світличний (хату, де він народився, вже встигли, як сказала Людмила Неня, «розгорнути»). Десь років за десять після того розмовляли ми з деканом Старобільського факультету Луганського національного університету, і на моє питання, чи, бува, не функціонує дім-музей Світличного в тій самій хаті, декан відповів: «Та який там музей! Хату продали, і новий власник дошку прибрав».
Дім стоїть на вулиці Івана Світличного, але поки ми їхали нею, жодної таблички з його іменем я не побачив – лише «вулиця Кірова». Тож місцеві, коли ми розпитували їх, як проїхати, лише чухали потилиці…
– Хату продали, коли вже померла Маруся. Надя приїхала… Як ото Радянський Союз розвалився, Надя стала їздити часто. Приїжджала на похорон матері. Якось додзвонились до неї в Нью-Йорк, щоб вона встигла. І на похорон Івана вона приїжджала – мати пізніше вмерла.
А Надя померла в Америці. Її перевезли до Києва – а ми тут ніхто про це не знали. А то б хтось би з нас поїхав. І подруга б поїхала – Марія Живага, вона завклубом робила. Ми з нею про це тоді говорили. І я б поїхала. І я навіть не знаю, чи сини її приїжджали на перепоховання.
Ярема тут не був жодного разу; з Івасем Марія приїжджала часто – він разів чотири був, може й п’ять. Ми питаємо, чого Ярему не везеш, а вона каже: нехай стане розумним, щоб у нього було своє мислення, щоб він приїхав і дізнався, хто є хто. Мовляв, зараз приїде, а йому «накапають», що твоя мати є ворогом народу. І яке в нього відношення до мене буде?
А тоді до Америки переїхав її чоловік, батько Івася. У них там двоповерховий будинок, Ярема на першому поверсі, а вона на другому. Здоровенний такий дім. А потім, як ото вона останній раз приїздила, на Паску, у мамки нашої ми збирались. Так вона казала: «Оце не знаю, може, востаннє приїхала». У неї вже були нелади зі здоров’ям. У Надії. Була тут весною, а в липні й померла. Зв’язку з її дітьми ми не маємо.
– Коли Іван Олексійович сидів, яке ставлення було до вашої родини в односельців?
– Були такі, що нормально ставились, а були, що зневажали. Там, коло двору, було понаписувано і «Мати ворога народу», і що тільки понаписувано не було. Страшне. Погано відносилися. Погано. Ну, ми, прості сільські люди – що ми там знали, що розуміли? Нічого не розуміли. А от наша родина – ми дружно жили. У Марусі були двоє дівчат. Одна в Луганську лікарем працює, Іра. А Свєта в Запорізькій області. Вчителька. Свєта ж поступала – не змогла. Іра теж не з першого разу поступила. Вона спершу закінчила медучилище, а після того вже – медінститут. А Свєта скільки не здавала в педінститут – тільки на дошкільне виховання взяли.
– Який про Івана найяскравіший спогад?
– Дядько мій, батьків брат, був ровесник Івана. І вони завжди жартували удвох зі мною. Я в них була Люда-дзвіночок. Любили. Ні в того дітей ще не було, ні в іншого. І лежала на дворі якась рейка, а надворі зима була. Вони й питають: «Доторкнешся язиком?» – Доторкнуся. Як доторкнулась – шкіра так на залізі й залишилась. Вони як перелякались! Молоді ж іще були…
«ЧУТТЯ ЄДИНОЇ РОДИНИ»
– А в Льолі були родичі?
– Були якісь, але вона з ними не контактувала. Була в неї племінниця, але коли ото почалося з Іваном, порвали вони зв’язки, і вона ніколи-ніколи… Коли ото же книжку видали, вона приїжджала з Надею сюди. І я в неї питала: «А як же племінниця? Жива вона чи ні? Де вона, що?» – «А я з нею не контактую». І все, і я більше не стала в неї допитуватись.
– Виходить, для Льолі Світличні – то була її родина. А своїх рідних у неї не було.
– Так. Тут нормально жили. Вона сюди приїжджала, Іллівна – це ж свекруха. Тут усі були дружні, все було нормально. Ніяких претензій. Льоля завжди вміла так гарно готувати. Пам’ятаю, глину замісили, здорова купа, людей позвали. Іван на глині був. А вона каже: «Я глину не буду місить». Ну, вона в Києві виросла… «Я буду їсти готувати». Вона так гарно готує, і голубці завертала, і перець начиняла. У ті часи це такий делікатес був!
– Світличних у селі багато?
– Світличних дуже багато, а от із родичів – це ми тільки. Тут іще в Івана залишилась жива двоюрідна сестра. Працювала вчителькою. Але вони втратили контакт ще до того, як почали кагебісти займатись Іваном та Надією. Як стали займатися – вони порвали з нею всі зв’язки. Вона ніколи не приходила сюди. Я навіть не пам’ятаю, як ото Іллівна вмерла, чи вона була на похованні.
– Якісь речі, може, все-таки залишились?
– Висіла фотографія Івана під рушником. Як ікона, тільки ікону в куток вішають, а портрет у простінку був. Після смерті Івана Льоля переписала їхню квартиру на Надю. Вони потім із нею сюди приїжджали, сиділи, балакали, і Льоля каже: «Оце я вже й помирати можу. Заповіт на квартиру зробила на Надійку і книжку спогадів про Івана випустила». Побула тут, поїхала – і дійсно, скоро померла.
– Ви пишаєтесь, що належите до роду Світличних?
– Ну, як… Вони ж тут були такі ж самі, як і ми. Моя мамка могла б більше розповісти, але вона як жива була, боялася балакати. Коли ото свято було, дошку чіпляли, багато автобусів приїхало – мамку покликали. Вона прийшла, і каже: «Якщо будете фотографувати та записувати, я вам нічого казати не буду». Боялась, хоч уже й стара була…
Під кінець Людмила Павлівна винесла, нарешті, свої скарби – фотографії і книжку з посвятою поета своїм племінницям – дочкам «Люди-дзвіночка»:
– Оце фотографія – самий-самий старий двір. Ось мамка моя, оце брат, а це я. Це в їхньому дворі, а ось наша хата. Оце в їхній хаті Надя нас фотографувала. Оце вона фотографувала дітвору всю. Оце її Ярема. Оце Сергій Твердохліб. Оце двоюрідний брат Івана. Оце Ярема, оце мамка наша, а це Іллівна трошки виглядає…
…На зворотному шляху зупинились біля Іванової хати. Від дошки залишилось тільки чотири отвори від гвинтів, на яких її вішали. Хазяїв удома не було, тож продовжити літературознавчу дискусію не вдалося.
Довідково. Іван Олексійович Світличний народився 20 вересня 1929 року в с.Половинкине Старобільської округи на Луганщині — помер 25 жовтня 1992 у Києві. Походив із селянської сім’ї.
Український літературознавець, мовознавець, критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960-1970-х років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка (1994 р. – посмертно – за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим»). Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978).
1947-1952 рр. – навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою, 1952-1955 рр. – в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР.
Працював завідувачем відділу критики журналу «Дніпро» (1955).
1956 року одружився з Леонідою Терещенко.
У 1960-х роках Іван Світличний був організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання стало своєрідним дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості — інтелігентність, м'якість, товариськість, доброзичливість. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві (2005 року сестра Надія Світлична передала її Харківському університетові ім. Каразіна). Через свою громадянську позицію Світличний зазнав переслідувань, під тиском КГБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.
Уперше Світличного було заарештовано 1 вересня 1965 р. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили. 31 серпня 1965 р. в помешканні Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Одночасно з ним тоді було арештовано Опанаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено за статтею “антирадянська агітація і пропаганда”.
Друг Івана Світличного поет Василь Стус відгукнувся на його арешт віршем “Не можу я без посмішки Івана...” Василь Стус також писав про Світличного: «Все краще в мені – це Іван. Усе кращого у багатьох інших – від Івана».
30 квітня 1966 р. Івана Світличного через брак доказів випустили.
12 січня 1972 р. його заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Євгена Сверстюка, Василя Стуса, В'ячеслава Чорновола, Надію Світличну. 27-29 січня 1973 р. відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву).
Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров'я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні.
Мав незаперечний моральний авторитет серед політв'язнів, став душею табірного руху опору — його називали «табірною совістю». Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у протестних голодуваннях. 1974 р. Світличного на 56-й день голодування (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва, але, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору.
Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 р. і до кінця заслання разом зі Світличним була його дружина Леоніда. 1980 р. з огляду на погіршення стану здоров'я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 р. у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки доглядові дружини. Комісувати за станом здоров'я відмовилися. Термін відбув повністю.
Звільнений тяжко хворим (23.01.83), продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк
