Тарас Шевченко. Хрест правди

Того року, ой, широко розлився Дніпро, аж ген за виднокрай. Тож аби дістатися з Чернігівської губернії до Києва, ви мали пливти та пливти.

Пливти і сподіватися, що Господь триматиме над вами долоню, а тут – отакої!

При в’їзді у Київ 5 (17) квітня 1847 р. прямо на поромі, що колись поєднував лівий і правий береги Славути, Т.Г.Шевченка (1814-1861) затримала поліція.

Тільки пхикнув Кобзар, ступивши на правий берег: на всю Імперію не знайшлося пристойного жандармського офіцера! Заарештувати вчителя малювання Київського університету прислали якогось косоокого йолопа.

Доля давала поету шанс. На поромі з-поміж незнайомих подорожніх трапився один артилерійський офіцер, близький родич подруги княгині Варвари Рєпніної – Глафіри Дуніної-Борковської, великої шанувальниці поезії Т.Г.Шевченка. Із співчуття до літератора пан С-а спробував було саквояж затриманого, у якому трималися заборонені рукописи, начебто випадково, штовхнути ногою в Дніпро.

Усмішкою зупинив добродійника 33-річний апостол української літератури, мовляв:

- Голубе, не треба... У них багатенько вже на мене назбиралося. Чи варто ганьбитися перед ницими?

Тим часом невгамовний офіцер С-а навіть купу грошви тицяв поліцейській нишпорці, аби той знищив докази. Ні – і крапка, бо пригода на поромі обросла купою свідків.

Поголос, що Кобзаря заарештують, давненько гуляв Україною. Переказували, що на Полтавщині майбутнім арештом дуже стривожилися поміщики, шанувальники поета.

Один із дрібнопомісних дворян, якийсь пан Р-в з-під Яготина, планував вивезти літератора за кордон. Під виглядом свого слуги! Саме із тією метою благодійник розшукував Тараса Григоровича по маєтках різних поміщиків, рахуючи й Рєпніних.

Отож, кажу вам, нічого дивного на поромі на Київ того дня не сталося – не перший день нишпорки стежили за Т.Г.Шевченком. Ось і такі маю факти.

4 (16) квітня 1847 р. мужицький демократ і мужицький поет прибув до Чернігова й того ж дня вирушив до столиці Лівобережної України. Перед тим деякий час пожив він у с.Бігач Городнянського повіту на Чернігівщині, в маєтку гостинного князя Миколи Івановича Кейкуатова (1806-1847). Ніби спокутуючи сімейний деспотизм, той відставний поручик запросив у маєток маляра, аби намалювати портрети членів родини – дружини Є.В.Кейкуатової, а також дітей – Варвари, Віри та Михайла.

Лише-но підозрілий митець залишив повітове місто, як задля таємного нагляду за Кобзарем Чернігівський цивільний губернатор П.І.Гессе назирці відрядив чиновника особливих доручень… Антона Павловича Семенюту, аби той вів спостереження аж до Києва. Поки поет мандрував по Україні, над його головою згущалися зловісні хмари.

*   *   *

Хто був той ганебник, котрий каталізував трагічні події? 28 лютого (12 березня) 1847 р. із власної волі студент Київського університету Олексій Петров (1827-1883) навідався до куратора Київської учбової округи Михайла Володимировича Юзефовича (1802-1889) та усно нашептав про існування у вищому учбовому закладі… таємного політичного товариства. Одразу перепроданцю не повірили і звеліли письмово все викласти… на ім’я попечителя Київської учбової округи. За словами юного мерзотника, метою місцеві інтелектуали побачили – Боже, царя бережи! – утворити Всеслов’янську федерацію. Таке собі державоутворення вільних республік, пошепки й назва гуляла – Слов’янські Сполучені Штати. Бачите аналогію із Сполученими Штатами Америки?

З (15) березня 1847 р. у присутності М.В.Юзефовича 20-річний негідник О.Петров, котрого через два місяці офіційно зарахували на службу до III відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, подав спочатку усний, а потім і письмовий наклеп попечителю Київської учбової округи, генерал-майору Олександру Семеновичу Траскіну (1805-1855). У циклі з 13 поезій “У казематі” (квітень-травень 1847 р.) Козбар згадав того іуду, але не помсти благав, а любові християнської:

- Любітеся, брати мої, / Украйну любіте / І за неї, безталанну, / Господа моліте. / І його забудьте, други, / І не проклинайте. / І мене в неволі лютій / Інколи згадайте.

За визначеною субординацією, 7 (19) березня 1847 р. куратор О.С.Траскін доповів про це Київському військовому губернаторові Д.Г.Бібікову (1792-1870), від себе згадавши про неприпустимі революційні вірші Шевченка.

У свою чергу, освічений генерал від інфантерії рапортував у Санкт-Петербург: ґвалт! Йому вдалося… зупинити державну змову, викрити таємне антикріпосницьке товариство. Й українській справі надали важливого значення, а організацію в офіційних паперах почали іменувати… “Украйно-Славянское общество”. Хоча начальник III відділення ЙІВ канцелярії граф О.Ф.Орлов (1787-1862) в особистій доповіді про той факт змалював усе імператору Миколі І, як… чергову “вчену маячню”. Попри це, український сепаратизм вирішили покарати показово.

Сипонули обшуки й арешти членів Кирило-Мефодіївського братства.

Першим, просто в Санкт-Петербурзі, 18 (30) березня 1847 р. заарештували чиновника канцелярії Київського генерал-губернатора Миколу Гулака (1822-1899).

За розпорядженням Київського цивільного губернатора Івана Івановича Фундуклея (1804-1880) затримали: у Києві – 30 березня Миколу Івановича Костомарова (1817-1885), а 2 квітня – Пантелеймона Куліша (1819-1897) у Варшаві. Потім у Києві жандарми прийшли по Івана Посяду (1823-1894), Опанаса Марковича (1822-1867), Юрія (Георгія) Андрузького (1827-?), Олександра Тулуба (1825-1872), а в Полтаві забрали Василя Білозерського (1825-1899) та Олександра Навроцького (1823-1892). У роздмуханій справі показово фігурувало понад сто прізвищ. Зважте, за винятком Т.Г.Шевченка, М.І.Костомарова і М.І.Савича (1808-1892), то був сам цвіт української молоді, юнь віком від 19 до 25 років. Рубали з насолодою.

*   *   *

Перші допити заарештованих почались у Києві.

Утім, 22 березня 1847 р. начальник III відділення ЙІВ канцелярії граф О.Ф.Орлов наказав негайно доправити заарештованих до Санкт-Петербурга.

Після доносу київського студента Олексія Петрова Археографічна комісія, куди некласним художником 10 грудня 1845 р. влаштувався працювати Кобзар, без зайвих пояснень 3 (15) березня 1847 р. рішуче звільнила Шевченка з числа співробітників. Нібито за те, що без письмової згоди комісії Тарас Григорович… виїхав з Києва. Постанову оформили заднім числом – від 1 (13) березня.

Не знаючи про всі ці події, поет поспішав до Києва на весілля свого доброго товариша, ад’юнкт-професора російської історії М.І.Костомарова (1817-1885).

Микола Іванович 30 березня 1847 р. збирався пошлюбити власну студентку, Аліну Леонтіївну Крагельську (1830-1908), з якою вони заручилися три місяці тому. Плани на приватне щастя перекреслив сліпий випадок. Одну з розмов шанованого в Київському університеті викладача довгим вухом випадково почув студент Олексій Петров і доносом про членів Кирило-Мефодіївського братства повідомив поліцію.

Розуміючи, в яку він потрапив тарапату, ад’юнкт-професор Костомаров передав усі папери, що компрометували гурток за інтересами, голові київської Археографічної комісії, члену Імператорського російського географічного товариства і помічнику попечителя Київської учбової округи Михайлу Володимировичу Юзефовичу (1802-1889). Досі того надвірного радника Микола Іванович вважав гарним товаришем.

Що вдіяв чиновник М.В.Юзефович? Компрометуючі матеріали він люб’язно забрав, допомогти ґречно пообіцяв та ініціативно відніс до жандармерії. Філологічний гурток українських вільнодумців визнали організацією змовників і без жалю розчавили.

М.І.Костомарова заарештували у ніч із 29-го на 30-те березня 1847 р. Переляканого нареченого в Києві довго допитами не мордували, а відправили до Санкт-Петербурга.

Тільки в Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці, де майже рік його допитували слідчі III відділення ЙІВ канцелярії, Микола Іванович збагнув: кожен – коваль власної долі. Весілля, як ви розумієте, довелося скасувати.

І без того кволе здоров’я геть зіпсувалося.

На поодинокі зустрічі до ад’юнкт-професора російської історії допускали лише матір.

На щастя, жандарми дозволяли передавати книжки заарештованим, тож на ґратами М.І.Костомаров вивчав грецьку мову.

Він часто міркував, чи доречно вони з вихованцем юридичного факультету Дерптського (Тартуського) університету, кандидатом права, успішним чиновником канцелярії Київського генерал-губернатора Миколою Гулаком наполягали на зборах Товариства, мовляв, їм слід запровадити особливу для втаємничених символіку – перстні з написами на щиті: “Св. Кирило і Мефодій”, а також печатки з девізом:

- І зрозумієте Істину, і Істина визволить вас.

*   *   *

18 листопада 1845 р. загальні збори Петербурзької Академії мистецтв затвердили рішення про надання Т.Г.Шевченкові звання некласного художника. Атестат про це одержав 10 грудня друг поета, один із перших українських фотографів Іван Гудовський (?-1860); побратими вчилися сторонніми учнями в Академії, деякий час жили на одній квартирі. Атестованого у Північній Пальмірі того дня не було.

Минуло чотири з половиною місяці. Наприкінці березня чи на початку квітня 1846 р. Кобзар переїхав до Києва. Попервах він оселився на Інститутській вулиці, навпроти Інституту шляхетних панянок (тепер – Міжнародний центр культури і мистецтв).

Так, де колись стояв його будинок, збудували бридкий готель “Москва”.

12 квітня 1846 р. Імператорська Академія мистецтв звернулася до Сенату із рапортом, попрохавши вилучити Т.Г.Шевченка та низку інших художників із податного стану. За п’ять днів Сенат милостиво видав відповідний циркуляр:

- ...оставить от избрания другого рода жизни свободными...

У середині квітня 1846 р. офіційно вільний художник Т.Г.Шевченко перебрався в номери на Хрещатик, 29/1 (тепер на цьому місці – кінотеатр "Орбіта").

Саме на цю пору припадало й знайомство Кобзаря з багатьма членами Кирило-Мефодіївського товариства. Наприкінці квітня 1846 р. літератор, зокрема, зазнав одного з керівників Товариства, професора М.І.Костомарова. Ось як у листі до видавця “Русской старины” М.І.Семевського викладач описав знайомство:

- Познакомился я с Тарасом Григорьевичем в Киеве в 1846 году. До того я знал о нем как о поэте, чрезвычайно ценил талант, но никогда в глаза не видел. Весною 1846 р. жил я в Киеве на Крещатике, на углу Бессарабской площади, в доме Сухоставского; напротив моей квартиры, на другой линии Крещатика, был трактир с номерами, а в одном из этих номеров появился тогда Шевченко... В апреле, после Пасхи (16 апреля 1846 г.), кто-то из моих знакомых явился с Тарасом Григорьевичем. С первого же раза произвел он такое приятное впечатление, что достаточно было поговорить с час, чтобы вполне сойтись и почувствовать к нему сердечную привязанность. Я всегда очень любил умного малоросса-простолюдина: его простодушие в соединении с проницательностью, его добросердечный юмор и беззаботную веселость, смешанные с грустью, его идеализм с практической рассудительностью, его готовность любить до самоотвержения вместе с тонким умением распознавать искренность от притворства, – но эти качества в Тарасе Григорьевиче, как-то сразу выказываясь, оттенялись тем признаком поэзии, какой присущ только таким натурам, как его.

*   *   *

Швидко заприязнівши із Тарасом Шевченком, професор Київського університету поінформував поета про ідеї Кирило-Мефодіївського товариства:

- В то время мою душу занимала идея славянской взаимности, общения духовного народов славянского племени. И когда я навел разговор на вопрос, то слышал самое восторженное сочувствие. Это еще более сблизило меня с Тарасом Григорьевичем.

Насправді у Кобзаря був власний, мужицький путь – як працьовитий художник за завданнями київської Археографічної комісії він у творчих відрядженнях мандрував Україною, звітуючи про побачене та почуте численними малюнками та оповідями.

Коли із побаченого та пережитого в мандрах поставали вірші, за них, наче за власні думки, хапалося ледь не все Лівобережжя.

25 листопада 1846 р. знайомий поета, художник Капітон Сергійович Павлов (1792-1852), про якого тепло згадується у Шевченковій повісті “Близнецы”, у зв’язку з виходом на пенсію подав прохання до куратора Київської шкільної округи про звільнення з посади вчителя малювання в Київському університеті. Порадившись із друзями, Т.Г.Шевченко 27 листопада 1846 р., у свою чергу, написав на ім’я попечителя Київської учбової округи О.С.Траскіна прохання розглянути власну кандидатуру на ту посаду. Походивши по високих кабінетах, 21 лютого 1847 р. пропозиція знайшла підтримку, тож міністр народної освіти Російської Імперії граф С.С.Уваров повідомив куратора О.С.Траскіна про затвердження Шевченка на посаді вчителя малювання Київського університету.

Чи були вони з Костомаровим близькими? Так, колеги швидко розуміються. Наскільки? Наприкінці грудня 1846 р. Тарас Шевченко разом із М.І.Костомаровим виїжджали на лівий берег Дніпра – у Бровари, де тоді знаходилася перша після Києва поштова станція. Професор історії мав намір придбати там садибу. Затрималися вони до сутінок, дорогою до Києва ледве не втопилися в Славуті. Костомаров пригадував:

- Пустились мы напрямик по льду через Днепр, а перед тем стояла продолжительная оттепель, и лед местами стал покрываться водою. Было темно, и мы, сбившись с дороги, попали в полынью, но, к счастью, там оказалась отмель, и мы ограничились тем, что обмокли и прибыли домой, едва двигаясь от холода. Только молодость и привычка к воздушным переменам, чем отличались мы оба, спасли нас от горячки.

*   *   *

Першим за ґратами опинився 25-річний чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак. На допиті 18 (30) березня 1847 р. він тримався мужньо, з почуттям власної гідності, нічого не розповів про Товариство. Як правник, він не визнав себе винним, не каявся. Коли заарештованого запитали, чому Т.Г.Шевченка інші називають людиною, здатною вказувати потреби народу й віку, відповів щиро:

- Вероятно, Василий Белозерский (інший фігурант, учитель Петровського кадетського корпусу в Полтаві – О.Р.) разумел под этим наши ученые труды. Я не помню, какими предположениями моими был восхищен Белозерский; какие правила составляет Кулиш. А господин Белозерский считает художника Шевченка замечательным человеком, вероятно, потому, что в нем большие поэтические дарования.

Так само поводився Микола Гулак і на очній ставці з М.І.Костомаровим, влаштованій підозрюваним заколотникам. Начальник штабу Корпусу жандармів, генерал-лейтенант Л.В.Дубельт (1792-1862) хитро, готуючи пастку, звернувся до правника:

- Вот г-н Костомаров утверждает, что вы вместе с ним и Белозерским хотели составить общество, но – вовсе не с преступными целями.

- Дозвольте мені не змінювати попередні покази, – відхрестився юнак.

Від люті начальник III відділення ЙІВ канцелярії, граф О.Ф.Орлов, котрий під час допиту досі тільки спостерігав за діями підлеглого, аж тупнув ногою та заверещав:

- Вот! Вот корень зла!

Інтелігенція – і не лише українська – твердою кісткою та силою характеру не вирізнялася майже ніколи. Природно, що по-іншому на допитах поводилися М.І.Костомаров та безвуса молодь – Ю.Л.Андрузький, В.М.Білозерський. Досить швидко вони занепали духом, взялися зрікатись переконань, каятись, а то й товаришів зливати. Якщо Юрій (Георгій) Андрузький виявився людиною просто слабкодухою, психічно неврівноваженою, то М.Костомаров та В.Білозерський демонстрували угодовство.

Бо то в добробуті з лібералами реально жити, змінювати світ із ними – нереально. Доводиться констатувати: у більшості голів балакучих братчиків, членів Кирило-Мефодіївського товариства жевріла романтична думка про… ненасильницьке повалення самодержавства.

Але й таємна поліція царату була не ликом шитою. III відділення ЙІВ канцелярії, видно, бюджетні гроші точно не даремно проїдало. До М.І.Костомарова слідчі застосували вбивчу щодо слабкодухих інтелігентів тактику. Ось як про це розповів сам в’язень сумління в “Автобіографії М.І.Костомарова”, опублікованій в числі п’ятому альманаху “Русская мысль” за 1885 р.:

- Прибыли мы в Петербург в 10 часов утра. Мучительная тоска овладела мною, когда меня везли вдоль Фонтанки в санях по страшной распутице. В III отделении выскочил навстречу чиновник и тотчас привел меня к Дубельту. Дубельт сказал:

- Государь очень жалеет, что вы попались в такой несчастной истории… Тем более, что о вас мы наводили справки и от начальства получили самые лучшие отзывы. Очень жаль, мой добрый друг, если вы потеряете карьеру; но мы надеемся, что искренностью и раскаянием вы смягчите свою судьбу.

*   *   *

Коли гортаєш історичні матеріали, міцнішає враження: у М.І.Костомарові таємна поліція Росії не вбачала лідера, здатного скласти політичну небезпеку. Улесливість до переляканого ад’юнкт-професора тільки посилилася. Дотиснув розгубленого гуманітарія начальник III відділення ЙІВ канцелярії граф О.Ф.Орлов:

- Очень рад познакомиться с вами, г-н профессор! Имеются отличные отзывы о вас, но, к сожалению, у вас нашли вещь очень преступную. Нам сообщено содержание: вы толкуете о соединении славянских народов против деспотизма! Ведь за это эшафот! Это не вы!.. Вы должны выдать нам мерзавцев для примерного наказания!

- Ешафот і… слава тобі Боже, – це не я.

Миколу Івановича таке ставлення настільки розчулило, що він негайно відмежувався від усього, про що він особисто понаписував у програмних документах Товариства, та, очікуючи помилування, охоче деталізував таємну діяльність кирило-мефодіївців.

Хай йому грець із тими поглядами, світобачення – то зрадлива шльондра.

Та коли втрачаєш моральні орієнтири, починається огидна деградація. Для декого з числа українських братчиків у Санкт-Петербурзі своя мокра та бридка під липкого поту сорочка виявилася ближчою до власного тіла, просякнутого тваринним жахом.

Під час одного із допитів М.І.Костомарова запитали навпрямки:

- Тоді нащо ви тримали вдома поему Шевченка “Сон”?

Знаєте, що відповів шанований в Україні історик? Мовляв, він ніколи не поділяв висловлених у тому творі “гнусных мыслей”, а тримав рукопис виключно задля складання словничка… “малороссийских наречий”.

То була чиста правда. Наче ніколи він не відчував “к нему (Шевченку – О.Р.) сердечную привязанность”, наче ніколи не приймав дружньої допомоги з’їздити в Бровари, наче ніколи не бовтався морозного вечора в одній крижаній ополонці.

Повторюю, то була чиста правда. Ніколи М.І.Костомаров насправді не поділяв революційно-демократичних переконань Тараса Шевченка, а – в лихій пригоді вилізло з мішка – навіть… боявся його мужицької музи.

У силу власних кволо-просвітницьких поглядів Микола Іванович Костомаров у Т.Г.Шевченкові вбачив виключно поета, який високохудожньо відтворював побут, звичаї, історію, мову народу. Ось звідки випливала вузькість у розумінні Кобзаря:

- Художник Шевченко был знаком со мной мало. Посещал раза три-четыре, не говорил ничего ни благонамеренного, ни злонамеренного, обращался осторожно и никогда не выставлял преимуществ малороссийской народности, а рассказывал смешные анекдоты о земляках, описывал их обряды и тому подобное.

*   *   *

Розслідуючи політичну справу про “Украйно-Славянское общество”, жандарми натрапили на численні рукописні списки поетичних творів Т.Г.Шевченка. Спочатку їх приніс люб’язний землячок, помічник попечителя Київської учбової округи М.В.Юзефович. Потім рукописні списки виявилися під час обшуків, проведених у помешканнях Опанаса Марковича в Києві та Василя Білозерського в Полтаві.

Таємну поліцію зацікавив сміливець, твори якого від руки переписували в різних містах. А тут, як на зле, багато що наговорили про Кобзаря вкрай перелякані кирило-мефодіївці – В.Білозерський, Ю.Андрузький та й, зрештою, М.І.Костомаров.

Зокрема, Андрузький, міркуючи про Шевченка, виклав жандармам усі карти:

- Был он неумеренным представителем малороссийского народа. Всех монархистов называл подлецами: побуждал к большой деятельности Славянское общество...

Найбільше пильних чиновників III відділення зацікавила поема “Сон”. Ще до допиту Кобзаря вони вивчили відібрані твори, листи, записки, склавши довідку:

- В бумагах Шевченко не оказалось ни устава Славянского общества, ни рукописи “Закон Божий”, ни других бумаг, важных для открытия подробностей тайного общества; а в вещах – ни кольца, ни образа во имя Св. Кирилла и Мефодия.

Из бумаг его обращают на себя внимание стихотворения, и только частию – письма. Замечательнейшие из них суть следующие:

1. Рукописная книга стихотворений самого Шевченко. Особенно два стихотворения, первое и называемое “Сон”, исполнены противозаконных и возмутительных мыслей…

Особливо мене цікавило, а як поводився мужицький демократ одразу після арешту?

До честі Кобзаря, він виявився не з боязких. У згадуваному листі до редактора “Русской старины” М.І.Семевського Микола Костомаров зазначав:

- ...видевшие Шевченко на дороге от Киева до Петербурга, куда он следовал под наблюдением полицейского чиновника, говорили, что он был чрезвычайно весел, беспрестанно шутил, хохотал, пел песни. И так, вообще, держал себя, что на одной станции смотритель, записывая подорожную, в которой значился чиновник с арестованным лицом, заметил, что по виду трудно узнать, кто из них арестован, а кто везет арестованного.

На першому ж допиті поету поставили 22 запитання.

На десять із них, напряму пов’язаних із діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства, Тарас Григорович відповів, дотримуючись правил таємної організації:

- Мне совершенно неизвестно.

*   *   *

Гнучи власну лінію, навіть після очних ставок, Т.Г.Шевченко наполягав:

- Показания, что я участвую в замыслах Славянского общества, – не справедливы.

Не віриться, але йому пощастило ошукати жандармів – ті вирішили, що мужицький поет стояв осторонь купки інтелектуалів та в засіданнях заколотників участі не брав.

І тоді жандарми переключилися на його поезії.

- С какой целью вы сочиняли стихи, способные возмущать умы малороссиян против нашего правительства, читали эти стихи и разные пасквили в обществах друзей ваших и давали им списывать оные?

- Малороссиянам нравились мои стихи, и я сочинял и читал им без всякой цели; списывать не давал, а был неосторожен, что не прятал.

- Какими случаями доведены вы были до такой наглости, что писали самые дерзкие стихи против государя-императора?

- Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и между степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства...

Відповідями Т.Г.Шевченка жандарми лишилися невдоволені. У журналі III відділення ЙІВ канцелярії 21 квітня 1847 р. зроблено службовий запис:

- Художник Шевченко окончил ответы, но его показания нисколько не объясняют дела. На главные вопросы о Славянском обществе, членах оного и замыслах их он отвечает решительным незнанием.

Останньою надією жандармів припнути Кобзаря до заколотників була очна ставка.

Її влаштували 15 травня 1847 р. в приміщенні III відділення поету та одному із лідерів Кирило-Мефодіївського товариства. В автобіографії М.І.Костомаров написав, як вони обидва чекали на допит перед кабінетом:

- Шевченко отличался беззаботною веселостью и шутливостью. Когда жандармский офицер, знавший его лично во время его прежнего житья в Петербурге, сказал ему:

- Вот, Тарас Григорьевич, как вы отсюда вырветесь, то-то запоет ваша муза.
Не без иронии Шевченко ответствовал:
- Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза.

*   *   *

Нікого ні в чому Кобзар не звинувачував – сам карався, мучився, але не каявся.

Одного дня, а точніше – 19 травня 1847 р., крізь заґратоване віконце каземату III відділення ЙІВ канцелярії Т.Г.Шевченко побачив, як подвір’ям Олексіївського равеліну, у супроводі озброєного конвоїра, на побаченням із сином поспішала… матір М.І.Костомарова. Звичайна кріпачка, яка пішла заміж за поміщика, була чорна, наче з хреста знята. Защеміло серце, не витримало. Можливо, і власна матір згадалася, котру, ще дитиною, Тарас втратив – майже чверть століття тому.

На папір самі лягли рядки – відомого нам із дитинства вірша “Н.Костомарову”.

Ні докорів, ні лементу, ні зітхань над власною страдницькою долею.

Бриніло хіба що щире співчуття до матері побратима по Товариству. Але я схиляюся до думки, що то автор написав послання до власної мужності, зробив собі римований наказ триматися за будь-яку ціну:

- І до дверей, на ключ замкнутих, / І до решотки на вікні / Привик я трохи, і мені / Не жаль було давно одбутих, / Давно похованих, забутих / Моїх кровавих тяжких сльоз… Молюся! господи, молюсь! / Хвалить тебе не перестану! / Що я ні з ким не поділю / Мою тюрму, мої кайдани!

Навіть подумки поет гнав сумніви у побратимові, котрий ще недавно мовив до нього так приязно, із таким теплом:

- Шевченко отличала готовность любить до самоотвержения вместе с тонким умением распознавать искренность от притворства.

А потім з’ясувалося, що той самий товариш по ідеї ніколи не поділяв висловлених у його поемі “гнусных мыслей”, а тримав рукопис (“Сон”) виключно задля складання словничка… “малороссийских наречий”.

*   *   *

Наприкінці травня 1847 р. розслідування закінчилось, і вже 28 травня граф О.Ф.Орлов поклав на стіл цареві Миколі І звіт про “Украйно-Славянское общество”. Ніякого процесу чи суду навіть не планували. Доповідь начальника III відділення ЙІВ канцелярії, власне, й була вироком.

Найсуворіше покарали вже зарослого густою бородою Кобзаря. 30 травня 1847 р. його забрали в солдати – посадили на візок та в чині рядового під наглядом фельд’єгеря відправили в Окремий Оренбурзький корпус: на десять років, із забороною писати і малювати.

М’якший, але теж суворий вирок винесли Миколі Гулаку. 25-річного юнака ув’язнили на три роки в одиночний ізолятор Шліссельбурзької фортеці, а потім на шість років вислали в Пермську губернію під суворий нагляд. 31-річного ад’юнкт-професора Миколу Костомарова засудили до року ув’язнення в Петропавлівській фортеці, а потім на шість років вислали до Саратова під нагляд.

22-річного Василя Білозерського та 28-річного Пантелеймона Куліша покарали чотирма місяцями ув’язнення в Олексіївському равеліні, а потім першого відправили на шість років до Петрозаводська, а другого – на три роки в Тулу. Студентів Київського університету 20-річного Юрія (Георгія) Андрузького й 24-річного Івана Посяду під наглядом поліції вирядили… до Казанського університету.

*   *   *

У поезії “В казематі. XII (Чи ми ще зійдемося знову…)”, написаній 30 травня 1847 р., в той день, коли оголошувався вирок, поет не звинувачував побратимів.

До них він просто линув у сподіваннях. Така вже доля у зраджених месій. Стислий і суворий наказ він лишав “соузникам” – бути вірними і… незламними:

- Чи ми ще зійдемося знову? / Чи вже навіки розійшлись? / І слово правди і любові / В степи і дебрі рознесли! Нехай і так. Не наша мати, / А довелося поважати. / То воля господа. Годіть! / Смирітеся, молітесь Богу / І згадуйте один другого. / Свою Україну любіть, / Любіть її… Во время люте, / В остатню тяжкую минуту / За неї Господа моліть.

За винятком віри, у поета нічого не залишалося. Хіба що велика мужицька душа.

У цілому схвалюючи доповідь начальника III відділення ЙІВ канцелярії графа О.Ф.Орлова, цар Микола І проти прізвища Шевченка власноруч дописав лихозвісне:

- Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать.

Розуміючи всю суворість вироку, Т.Г.Шевченко не каявся, а мріяв… про нову зустріч із “братчиками”, читай: про намір, здобувши волю, знову писати мужицьку правду в мужицьких віршах. Нескорений і незламний, він готовий був і надалі нести свій хрест, хрест правди й любові українського народу.

*   *   *

Через маленьке заґратоване віконце М.І.Костомаров на власні очі бачив, як 30 травня 1847 р. Тараса Григоровича вивели у супроводі жандармів і посадили у візок. Кобзар подивився на вікна, до яких повисипали ув’язнені, й усміхнувся, прощаючись із побратимами.

- Я заплакал, – згадував Микола Іванович, – а он не переставал улыбаться. Потом Шевченко снял шляпу, садясь в телегу. Лицо было такое же спокойное, твердое.

Олександр Рудяченко. Київ