Павло Скоропадський. 1. Монархія в українській версії

У 1918 р. все складалося так, що, загинувши в Росії, монархія могла відродитися в Україні, причому відродитися в національній формі, як Гетьманат. І якби просоціалістичним доморощеним демократам вистачило розуму заглянути в майбутнє або усвідомити наслідки тоталітаризму, який буйно погнав у більшовицькій Росії, усіма фібрами душі вони би, як справжні патріоти, підтримали на царство будинок Скоропадських.

Звичайно, нам з горезвісною костомаровщиною до доглянутого газону перед англійським парламентом – як пішки до Китаю, але була зроблена спроба встановити по обидва боки Дніпра справжню демократію, національну за формою. Однак, єдину консервативну партію правого толку, що спиралася на українське селянство та відроджене козацтво, відігнані від корита народники розхитали, а потім взагалі скинули.

Монархію в українській версії Ненька профукала, мріяла про неї в екзилі, мріяла, поки не потрапила під авіаналіт союзницької авіації, була придавлена стіною вокзалу, що завалився і смертельно поранена. У "Спогадах" Павла Скоропадського немає нав'язливої ідеї про богообраність роду Скоропадських або монархії, що передається у спадок. Все якраз навпаки. Закон про спадкоємність, розроблений і затверджений П. П. Скоропадським, передбачав саме "обрання нового гетьмана" на випадок смерті попереднього. Лідер Другого Гетьманату виходив з переконання, що "стара історія України сповнена різноманітних ускладнень саме тому, що зі смертю гетьмана не було влади, починалися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого зазвичай призводило до повної анархії".

Про вісім з половиною місяців правління дому Скоропадських – моя чужорідна дума.

* * *

Український військовий і політичний діяч; гетьман України з 29 квітня по 14 грудня 1918 р. Павло Петрович Скоропадський народився 3 (15) травня 1873 р. в одному з найстаріших курортів Європи, німецькому Вісбадені, земля Гессен, де породілля відпочивала на мінеральних водах. Сталося це в родині великого землевласника, якому належали величезні земельні наділи в Полтавській і Чернігівській губерніях.

Його батько, відставний полковник Кавалергардського полку Петро Іванович Скоропадський (1834-1885) свого часу у складі Кавказької армії воював проти горців, за що був відзначений рідкісним для російської армії золотим палашем з написом: "За храбрость", а також золотим хрестом на шийній стрічці – орденом Святого Станіслава 2-го ступеня з мечами. У 1865 р. бойовий офіцер пішов у відставку і жив у маєтку Сафонівка Путивльського повіту Курської губернії.

Ні, у панах-самодурах Петро Іванович не значився, а був навіть нагороджений срібною медаллю Російської імперії на Олександрійській стрічці – "За труды по освобождению крестьян", якими відзначали діяльних чиновників, які розробляли реформу 1861 р. і які предметно втілювали її в життя. Загалом в Росії карбували приблизно 1500 срібних і 250 золотих медалей, які роздали у 1865-1875 рр.. Природно, відставний полковник на посту повітового предводителя дворянства брав активну участь у громадському житті Стародубщини. У 1869-1885 рр. Петро Іванович Скоропадський був повітовим і чернігівським губернським предводителем дворянства.

Згідно з відомими історичними джерелами, генеалогія роду Скоропадських починається у першій половині XVII ст. з Федора Скоропадського. Виходець із західно-українських земель, згодом він оселився на Уманщині, брав активну участь у національно-визвольній війні на чолі з Богданом Хмельницьким і героїчно загинув у 1648 р. в битві під Жовтими Водами. Прапрадід П. П. Скоропадського – Яків Михайлович Скоропадський (? -1785) був останнім в історії козацької Гетьманщини генеральним бунчужним за років гетьманства Кирила Розумовського.

Мати майбутнього гетьмана Української держави, Марія Андріївна Міклашевська (1839-1901), народилася в родині багатого українського поміщика і промисловця з козацького роду Андрія Михайловича Міклашевського (1801-1895), засновника знаменитої Волокитинської порцелянової мануфактури, який був одружений на доньці камергера Олександра Дмитровича Олсуфьєва (1790-1853), Дарії Олександрівні Олсуфьєвої (1818-1848). Скажу також, що Марія Андріївна й сама належала до старовинного українського роду, який бере початок з Великого князя Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, а також з українсько-литовського князя Гедиміна.

* * *

Перші п'ять років свого життя майбутній гетьман провів за кордоном під опікою гувернантки і говорив лише німецькою – зауважте, не українською і не російською. А от його дитячі роки промайнули у родинному маєтку у Тростянці Харківської губернії. Тут все дихало історією. У родовому маєтку Скоропадських зберігалася унікальна колекція: портрети гетьманів і козацької старшини, старовинна зброя, посуд і меблі, раритетні книги та рукописи. Тарас Шевченко, який товаришував з дідом Павла Скоропадського – предводителем губернського дворянства Іваном Михайловичем, часто гостював у Тростянці. Тут Кобзар вивчав документи, зібрані кількома поколіннями Скоропадських, про епоху Гетьманщини.

Величезний вплив на хлопчика, – природно, крім діда, – мали такі відомі українські діячі, як земський лікар у Глухівському повіті, історик-аматор Петро Якович Дорошенко (1857-1919), який очолив у червні 1918 р. Головне управління у справах мистецтва і національної культури Української держави, а також сусіди – Новицький і Пжицький.

Початкову освіту Павлуша здобув у Стародубській гімназії і за сімейною традицією – вирішив зробити військову кар'єру.

У 1886 р. підліток вступив до Пажеського Його імператорської величності корпусу. У 1891 р. інтерна перевели в молодший спеціальний клас, а через рік – за успіхи у навчанні – звели в придворний чин камер-пажа, що передбачало службу при імператриці і великих княгинях під час балів, урочистих обідів, офіційних церемоній та інших заходів, де присутність була обов'язковою за протоколом.

Після закінчення семирічного курсу навчання у Пажеському корпусі, 7 серпня 1893 р. Павла Скоропадського звели в корнети Кавалергардського полку, 1 грудня 1896 р. призначили полковим ад'ютантом, а 17 квітня 1897 р. затвердили завідувати полковою школою солдатських дітей. У грудні 1897 р. він став поручиком і на одному з великосвітських раутів познайомився з фрейліною імператриці, своєю майбутньою дружиною – Олександрою Петрівною Дурново.

* * *

Гетьманшею майбутня українська королева не народилася, хоча в цей світ прийшла, як сказав би англієць, "with a silver spoon in her mouth" ("зі срібною ложкою у роті"). Російська аристократка, фрейліна імператриці, представниця старовинного дворянського роду Дурново і дружина гетьмана Української Держави Олександра Петрівна Скоропадська (у дівоцтві – Дурново; 1878-1951) народилася 23 травня 1878 р. у родовому гнізді на Англійській набережній, 16 у Санкт-Петербурзі. Бароковий особняк звели на місці дерев'яної хати, зрубленої на виділеному на Неві місці вітрильних справ майстром Іваном Даниловичем Кочетом у 1706 р., тобто через три роки після заснування града Петра.

Її батько, генерал-ад'ютант від інфантерії Петро Павлович Дурново (1835-1919), був сином гофмейстера, справжнього дворянина-буржуа Павла Дмитровича Дурново (1804-1864) від шлюбу з княжною Олександрою Петрівною Волконською (1804-1859). По батьку він був онуком обер-гофмейстера (1830), таємного радника Дмитра Миколайовича Дурново (1769-1834), по матері – онуком генерал-фельдмаршала (1850), міністра Імператорського двору та уділів (1826-1852), князя Петра Михайловича Волконського (1756-1852).

Мати Олександри Петрівни Дурново, з 23 жовтня 1866 р. – фрейліна Двору, княжна Марія Василівна Дурново (у дівоцтві – Кочубей; 1848-1896) доводилась онукою канцлеру (1834) Російської імперії, князю Віктору Павловичу Кочубею (1768-1834), правнучкою підкоморному Полтавського суду, статському раднику Павлу Васильовичу Кочубею (1738-1786) і праправнучкою Полтавському полковнику Війська Запорізького Василю Васильовичу Кочубею (1685-1743).

Насправді зводив наклеп майбутній тесть, чий рід Дурново вів свій початок від сина Ярослава Мудрого – Святослава Другого. В Україні Скоропадські – один з найбільш шляхетних родів, який упродовж кількох століть відігравав провідні ролі у вітчизняній політичній та культурницькій історії. Цю славну родину пов'язували шлюбними зв'язками з такими визначними українськими козацько-шляхетськими домами, як Апостоли, Бутовичі, Гамалії, Дуніни-Борковські, Забіли, Закревські, Кочубеї, Кулябки, Лизогуби, Лисенки, Лобакевичі, Маркевичі, Міклашевські, Милорадовичі, Новицькі, Полуботки, Посудевські, Розумовські, Сулими, Тарнавські, Туманські і Чарниші.

* * *

Як не противився тесть, а Павлу Скоропадському Аліна серце віддала. Не дочекавшись батьківського благословення, 11 січня 1897 р. у Санкт-Петербурзі Олександра Петрівна повінчалася зі своїм коханим. Молода сім'я швидко розросталася. У шлюбі майбутнього гетьмана Української Держави з'явилося шестеро дітей: Марія (1898-1959), одружена з графом Адамом Йосиповичем Монтрезор (1888-1939); Єлизавета (1899-1975), у заміжжі Кужим; Петро (1900-1956), був психічно хворим, страждав на епілепсію; Данило (1904-1957), гетьманич в екзилі, продовжував справу батька в еміграції; Павло (1915-1918); і – Олена (1919-2014), у першому шлюбі Гіндер; в другому – Отт; померла в Швейцарії.

У військовій кар'єрі главу сімейства чекав довгий шлях. Лише у 1901 р. син відставного полковника Кавалергардського полку став штабс-ротмістром. І знову тяглися мирні роки в очікуванні планового присвоєння наступного чину. Кому війна, а кому – мати рідна. Коли спалахнула Російсько-японська війна 1904-1905 рр., офіцер написав рапорт – і 16 березня 1904 р. командування відправило Павла Скоропадського осавулом у 3-й Верхньоудинський полк Забайкальського козачого війська; він носив капітанські погони – з одним просвітом без зірочок.

Прибувши у театр військових дій, 1 травня 1904 р. офіцер обійняв посаду ад'ютанта при командуючому Східним загоном Маньчжурської армії, графом Федором Едуардовичем Келлером (1850-1904), який мужньо загинув за два з половиною місяці буквально у Павла Скоропадського на очах. Як молодий офіцер сумував про дружину, про дітей малих – Маршу, Лізу, Петю, Даню. Уявляєте, з 4 квітня по 31 травня 1904 р. чоловік відправив дружині 31 лист.

З 1 жовтня 1904 р. по 11 жовтня 1905 р. під Читою осавул командував 5-ю сотнею у 2-му Читинському козачому полку. Один без одного подружжя нудьгувало... Олександра Петрівна Скоропадська, зрозуміло, не була дружиною декабриста, але фрейліна імператриці виявилася далеко не манірною панночкою. Наприкінці 1904 р. потягом вона поїхала до чоловіка в довгу і небезпечну подорож. У невеликому будиночку, знятому на околиці Чити, разом вони провели цілий місяць.

Ще у травні 1905 р. його призначили ад'ютантом до головнокомандуючого сухопутними і морськими збройними силами, що діють проти Японії, генерала-ад'ютанта Миколи Петровича Ліневича (1838-1909). В тилу або штабному наметі офіцер не відсиджувався – за бойові заслуги в роки Російсько-японської війни Павла Скоропадського відзначили шістьма імператорськими нагородами, включаючи орден Св. Анни 4-го ступеня і Золоту зброю "За храбрость".

* * *

По закінченні війни, 25 листопада 1905 р. колишнього осавула перевели в кавалергарди попереднім чином – штабс-ротмістра, а за два тижні призначили флігель-ад'ютантом імператора Миколи II, щоб 19 грудня 1905 р. провести в командири Лейб-ескадрону Кавалергардського полку. Далі військова кар'єра майбутнього українського гетьмана немов... пригальмувала. 6 грудня 1906 р. Павлу Скоропадському дали погони полковника на вакансію і лише 4 вересня 1910 р. призначили командиром 20-го драгунського Фінляндського полку в складі 22-го армійського корпусу, залишаючись при цьому флігель-ад'ютантом імператора.

15 квітня 1911 р. він прийняв командування лейб-гвардії Кінним полком, а 25 березня 1912 р. був переведений в генерал-майори з затвердженням на посаді та з зарахуванням до почту Його імператорської величності. Військову справу цей офіцер не тільки знав, але й любив. Невипадково стараннями П. П. Скоропадського лейб-гвардії Кінний полк став одним з найбоєздатніших у Російській імперії.

Між тим, служба при Дворі вимотувала. Дим від пороху, блиск шабель і гуркіт гармат нещадно замінили протокольні заходи, чітка субординація, придворні інтриги... Щоб ви розуміли, до 1914 р. у Почті Й. І. В. значилися: 51 генерал-ад'ютант Його імператорській величності; 64 Почти Його величності генерал-майора і контр-адмірала; 56 флігель-ад'ютантів Його імператорської величності. Особливі – часом: делікатні – доручення в середньому при Канцелярії Й. І. В... одне чергування царедворця... на два місяці. Нудьга з напускними привілеями заїдала, поки не почалася Перша світова війна.

* * *

орден Святого Георгія 4-го ступеня

На чолі гвардійського Кавалергардського полку Павло Скоропадський ходив походом у Східну Прусію, а за бій 6 (19) серпня 1914 р. під селом Краупішкен був удостоєний ордена Святого Георгія 4-го ступеня. Притому, що німецька 2-я ландверна бригада мала в районі Каушен шість батальйонів піхоти, 12 кулеметів і 12 гармат. Правда, вирішальний внесок у перемогу наступного дня зробив... блискавичний рейд 3-го ескадрону Кінногвардійського полку російської армії під командуванням відважного ротмістра, барона Петра Миколайовича Врангеля (1878-1928).

На війні хоробрі вмирають швидко, а сміливі різко піднімаються службовою драбиною. Вже 3 жовтня 1914 р. Генштаб призначив Павла Скоропадського командиром 1-ї бригади 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії, а до кінця року він командував Зведеною кавалерійською дивізією, до якої увійшли 1-а бригада 1-ї Гвардійської кавалерійської дивізії, батарея Лейб-гвардії Кінної артилерії і Кримський кінний полк.

29 липня 1915 р. Павла Скоропадського підвищили до командувача 5-ю кавалерійською дивізією, а 1 січня 1916 р. дали чин генерал-лейтенанта з затвердженням на займаній посаді. 2 квітня 1916 р. вищий офіцер став начальником 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії, що успішно діяла в Прибалтиці, а 22 січня 1917 р. він прийняв командування 34-м армійським корпусом, який квартирувався на території України. Саме тоді кадровий офіцер вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.

* * *

У той час, як в імператорській армії чоловік вперто піднімався кар'єрними сходами, мати п'ятьох дітей Олександра Петрівна Скоропадська, як багата спадкоємиця, займалася сім'єю та господарством, а на дозвіллі колекціонувала дорогий фарфор. Це було не складно. Адже по лінії свекрухи – покійної Марії Андріївни Міклашевської, їх сім'я володіла знаменитою Волокитинською порцеляновою мануфактурою (1839-1862) і не одне покоління створювала найбільш повну колекцію російської порцеляни знаменитого заводу А. М. Міклашевського, що відкрили в селі Волокитиному Глухівського повіту Чернігівської губернії: вази, тарілки, рамки для дзеркал, чорнильниці, підсвічники, люстри, дарохранительниці, малі скульптурні форми.

Крім того, Олександра Петрівна була попечителькою дешевих квартир та притулку Товариства для допомоги бідним жінкам у Санкт-Петербурзі. Одне слово, вона займалася саме тим, що і очікував вищий світ від подружжя успішного генерал-лейтенанта Російської імператорської армії Павла Скоропадського.

Насправді, було ще одне дуже важливе доручення від чоловіка, яке ретельно виконувала Олександра Петрівна Скоропадська. Поки бойовий генерал на фронті громив ворога і час від часу вів військові щоденники, дружина ретельно, прекрасним складом і розбірливим почерком перетворювала уривчасті записи на завершеного вигляду... мемуари. Не скажу, що це було непосильне завдання, але багатодітна матір, яка без чоловіка ростила дітей, потребувала старанності, сопричастя і таланту.

Як підрахував український історик, доктор історичних наук, директор Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського Національної академії наук Папакін Георгій Володимирович (1953), акуратним почерком Олександра Петрівна переписала... не менше 80 фронтових зошитів Павла Петровича. Біда в тому, що олітературені військові щоденники гетьмана Української Держави, являли собою, безсумнівно, безцінний документ з історії Першої світової війни, але були безповоротно втрачені в роки Громадянської війни.

* * *

Якщо не рахувати літо, проведене у родовому гнізді Скоропадських - полтавському селі Тростянці, більшу частину року подружжя перебувало в розлуці, тому часто обмінювалося листами. У них звучить сокровенне, і натяку немає на ідею Другого Гетьманату. Отже, на той час ще генерал-майор Російської Імператорської армії Павло Петрович Скоропадський написав у Санкт-Петербург своїй дружині Олександрі Скоропадській, фрейліні Двору, доньці генерала від інфантерії П. П. Дурново:

- Волынь, 8 (22) апреля 1917 г. (новый стиль)

Дорогая моя Алинушка.

Я только то и делаю, что думаю о тебе и детях. Страшно за вас ужасно. Кронштадт в ужасном состоянии, объявил чуть ли не республику отдельную (3 (16) марта 1917 г., то есть на следующий день после отречения Николая II, на рейде Гельсингфорса на линкоре “Андрей Первозванный” матросы потребовали спустить Андреевский флаг и поднять красный; вахтенный лейтенант Геннадий Бубнов отказался и был поднят на штыки; (це послужило сигналом для розправи над офіцерами. – О. Р.). Офицеров нет… Немецкий фронт выступил, у вас, несомненно, будет Бог знает что. Немцы, говорят, собираются сделать высадку в Николайштадте (нині Вааса, захід Фінляндії – О. Р.).  Ради Бога, пиши поскорее, что будешь делать, я не могу тебе отсюда ничего советовать, но мне рисуется, что всюду лучше, нежели в Петрограде. Мне это говорил сегодня командующий Особой армией в составе Юго-Западного фронта Балуев (Петро Семенович Балуєв, 1857-1923 – О. Р.), а ему говорил Гучков (підприємець, Московський міський голова Микола Іванович Гучков, 1860-1935 – О. Р.), которого он на днях видел.

Твой Павлик.

....Як самі бачите, – ні слова про суверенітет або соборність України: виключно хвилювання великодержавного патріота.

А чи був предмет для занепокоєння? Безперечно, тільки генерал-майор російської армії про нього ще не знав. Буквально двома днями раніше, 1 (14) березня 1917 р., до будинку на Англійській набережній, 16 вломилася група озброєних людей, які назвалися представниками революційних військ. Направивши на спантеличену Олександру Петрівну трьохлінійки, босота наказала негайно здати всю зброю. Коли ж шарікови почули від генеральші, що ніякої зброї у бароковому особняку немає, то перевернули житло догори дригом. На щастя, через деякий час поруч пролунали вінтовочні і револьверні постріли, і революціонери вирушили наводити новий порядок.

* * *

Чи могла колишня фрейліна Двору після близького знайомства з більшовиками прийняти Лютневу революцію? Питання риторичне. Країни змінюються швидше, ніж справжня аристократія. Як ніхто інший, чоловік це розумів: його Алінушка довго не визнавала нову владу – Тимчасовий уряд, Дуже болісно Олександра Петрівна сприймала будь-які випади на адресу скинутої династії Романових, різко критикувала рідного батька П. П. Дурново за бажання вірою і правдою служити новій Росії, а свою заслугу бачила в тому, щоб у жоден спосіб не допомагати більшовицькому перевороту.

Що робити з війною, більшовиками та імперією, яка розвалюється на шматки, Тимчасовий уряд не розумів, хоча судорожно шукав відповіді на ці питання. Тим часом життя ставило нові виклики.

Після загальної невдачі червневого 1917 р. наступу Російської армії і Тернопільського прориву австро-німецьких військ, командувач 8-ї армії генерал Лавр Георгійович Корнілов (1870-1918) втримав фронт і 7 липня був призначений головнокомандуючим арміями Південно-Західного фронту. Увечері того ж дня він направив Тимчасовому уряду депешу з описом поточної ситуації:

- Армия (у війську Імперії налічувалося понад 7 млн – О. Р.) обезумевших темных людей, не ограждаемых властью от систематического разложения и развращения, потерявших чувство человеческого достоинства, бежит. На полях, которые нельзя даже назвать полями сражения, царит сплошной ужас, позор и срам, которые русская армия еще не знала с самого начала своего существования.

Серед суворих пропозицій з виправлення становища були вказані: змусити солдатів і офіцерів підкорятися наказам, ввести смертну кару за дезертирство і польові суди на фронті. Одним із заходів, які, на думку генерала Корнілова, могли рішуче підвищити боєздатність військ, було створення великих національних (!!!) військових формувань – насамперед українських.

На переконання головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту, саме українці, які захищали рідну землю, проявляли найбільшу стійкість і дисципліну в бою. У серпні 1917 р. за наказом далекоглядного стратега Л. Р. Корнілова, а ніяк не надихнувшись ідеями Української держави, Павло Скоропадський приступив до "українізації" свого корпусу, створеного на базі 104-ї та 153-ї піхотних дивізій. Між тим, українські полки, які створювала Центральна Рада, на очах танули і зникали, здеморалізовані більшовицькою агітацією.

Авторитет серед українського вояцтва у кадрового офіцера був величезний.

Невипадково 3 (16)-7 (20) жовтня 1917 р. генерал-лейтенанта Скоропадського на з'їзді Вільного козацтва у Чигирині дві тисячі делегатів від 60 тисяч організованих козаків п'яти українських губерній і Кубані (!) вибрали отаманом усього Вільного козацтва. Серед них нащадок гетьманського роду, бойовий генерал заслужено користувався величезною популярністю.

* * *

Кому, як не йому, було створювати Український корпус... З цією метою ввірені П. П. Скоропадському підрозділи були перекинуті під село Меджибіж (нині – Летичівський район Хмельницької області). Розпочалася рішуча ротація за національним принципом – російських солдатів і офіцерів переводили в 41-й армійський корпус під командуванням генерал-лейтенанта Сергія Миколайовича Розанова (1869-1937), а на їх місце з інших частин фронту брали солдатів і офіцерів – українців.

Взагалі, роки Громадянської війни стали часом неймовірних політичних кульбітів. Зокрема, генерал Розанов довів свою лояльність Тимчасовому уряду, і 2 вересня 1917 р. комісар 7-ї польової армії генерал-лейтенанта В. І. Селівачов навіть просив Петроград призначити С. М.Розанова... командувачем армією. Але буквально за півроку Сергій Миколайович вступив на службу в Червону армію, був направлений в управління Всероглавштабу, однак у вересні 1918 р. у Поволжі переметнувся на бік антибільшовицького Самарського уряду, а у вересні-листопаді 1918 р. обійняв посаду в. о. начальника штабу Верховного головнокомандуючого усіма збройними силами КОМУЧа (Уфімської директорії) генерала-лейтенанта Василя Болдирєва.

Отже, коли було завершено переформування 34-го армійського корпусу, його перейменували в 1-й Український корпус, яким продовжив командувати... Павло Скоропадський. На те, що трохи більше ніж за рік "Павлик" стане гетьманом всієї України, і натяку не існувало! З листа до дружини Аліни хіба що проступають туманні хвилювання за російський Кронштадт, побоювання, що німці дійдуть до Петрограда. Хоча сам Павло Петрович 29 квітня 1918 р. став гетьманом і до 14 грудня 1918 р. був главою Української держави завдяки... тим же німцям, які окупували Україну. Але не буду забігати наперед.

* * *

25 жовтня (7 листопада) 1917 р. у Петрограді стався більшовицький переворот. Ненька заворушилася, відкриту заговоривши про суверенітет. Відчуваючи дух часу, Павло Скоропадський рішуче визнав владу – нехай безхребетної, нехай соціалістичної, нехай безвольної, – Української Центральної Ради. Це притому, що саме соціалістичні ідеї її лідерів на чолі з професором-гуманітарієм Михайлом Сергійовичем Грушевським (1866-1934) кадровому військовому здавалися... штучними і неприйнятними.

У смутні часи генерал-лейтенант Павло Скоропадський робив те, що вмів найкраще: розбудовував національну армію нового зразка. У листопаді-грудні 1917 р. добре озброєний 1-й Український корпус чисельністю 60 тисяч солдатів зупинив червоний 2-й Гвардійський корпус на чолі з колишньою молдаванською дворянкою, а тепер ярою большевичкою Євгенією Бош, що наступав на Київ. Українці зайняли стратегічно залізничні станції: Вінницю, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Білу Церкву та Фастів, – перекривши з півдня шлях на Київ. Поки діяли мирно: "червоні' ешелони перехоплювалися, роззброювалися і поверталися в Радянську Московію.

Мовчки він визнав перевагу універсалів Центральної Ради, навіть виконував накази командувача Українського фронту генерал-полковника Дмитра Щербачова (1857-1932), зі свого боку підлеглого Генеральному Секретаріату УЦР. Ніякої політичної позиції тоді П. П. Скоропадський не виявляв, не було у нього ще такої – і все тут. Свою діяльність офіцер обмежував виключно турботою про боєздатність військових підрозділів.

На зміну колишнім царедворцям прийшли національно свідомі чиновники. І незабаром кадровий військовий зіткнувся з холодним ставленням до себе з боку Генерального Секретаріату УЦР. Справжній аристократ, генерал царської армії не жалував соціалістів, що мямлили перед ним. Але ідея незалежної України вже тоді йому, потомственому козаку, явно імпонувала.

Час квапити не варто було, і майбутній гетьман проводив політичне рекогностування боєм...

- Меня удивило, – писав він, – что во всей Украине существовали только социалистические партии. Слыша различные мнения и наблюдая полную растерянность, которая существовала среди всех оттенков более или менее имущих классов, мне представлялось, что у нас существовали одни украинские социал-демократы и социал-революционеры. А затем – неопределенная народная масса. Все эти мысли привели меня к сознанию: необходимо создать демократическую партию. Я полагал, что она объединит всех собственников без различия оттенков в борьбе против разрушительных социалистических лозунгов, которые, к сожалению, у нас, раз исповедается социализация, – одни имеют успех.

* * *

Минуло кілька місяців. І за спасіння Неньки Павла Петровича призначили командувачем усіма військами УНР Правобережжя України. Тим не менш, керівництво Центральної Ради та УНР продовжувало ставитися до царського генерала з упередженням, розглядаючи його як майбутнього суперника у боротьбі за владу чи не вірячи в те, що аристократ і один з найбагатших людей Російської імперії може виявитися справжнім патріотом і щиро захищати інтереси УНР. Помітно погіршила відносини з ЦРУ зростаюча популярність П. П. Скоропадського у військах, якого 6 жовтня 1917 р. на Всеукраїнському з'їзді вільного козацтва у Чигирині обрали Генеральним отаманом. Так конвертувалася особлива довіра і повага – реальна, а не дутий авторитет у масах. Роздратування київських соціал-революціонерів накопичували не лише рейтинг бойового генерала, але й людські якості: незалежність у судженнях, армійська організованість, аристократична гідність і матеріальне благополуччя, що дало привід верхівці УНР відкрито звинувачувати П. П. Скоропадскго у... "бонапартистських" намірах.

Надалі підкилимні ігри у стані просоціалістичних українолюбів зрушили в теорію змови, що віщувало Україні майбутню анархію і громадянську війну. З поста генерального секретаря військових справ УНР 18 (31) грудня 1917 р. був різко зміщений, а потім виведений зі складу Генерального секретаріату Симон Петлюра (1879-1926). На його місце призначили члена ЦК УСДРП, юриста Миколу Порша (1879-1944), ніби більшовиків можна зупинити рамковими переговорами. Тоді ж відносини Павла Скоропадського з лідерами УЦР зіпсувалися остаточно. Бойовий генерал, відзначений вищими військовими нагородами, не міг зрозуміти, чому кричущі проблеми деморалізованої і незлагодженої армії вирішує людина, яка ніколи не мала до неї жодного відношення.

Справа його життя вмирала на очах: саботаж в політиці – форма успішного контрнаступу. Напередодні зими 1917-1918 рр. дисциплінований і злагоджений 1-й Український корпус раптом опинився без продовольства, зимового одягу та взуття. Подібне ставлення з боку Центральної Ради деморалізувало бійців – і солдати просто почали розходитися по домівках.

* * *

Схоже, гуманітарії з Генерального Секретаріату УНР самі підштовхнули генерала П. П. Скоропадського зайнятися політичною кар'єрою. На знак протесту проти рішення Центральної Ради розпустити 1-й Український корпус, 29 грудня 1917 р. Павло Петрович подав рапорт і пішов у відставку. Коли він залишив посаду головнокомандувача, українська армія практично розвалилася. Природно, що наші сучасні історики зв'язку з наступними подіями не бачать, але вже 26 січня (8 лютого) 1918 р. більшовики на чолі з головкомом Михайлом Муравйовим (1880-1918) легко взяли Київ, а царському генералу і командуючому військами УНР Правобережжя України довелося в столиці України... піти в підпілля, щоб не опинитися серед репресованих білогвардійців. Як він зізнавався у "Спогадах":

- Мой георгиевский крест и свадебное кольцо были зашиты в рукаве моего тулупа.

Чи небезпечно? Взявши Київ, у січні 1918 р. більшовики показово зарубали і розстріляли понад трьох тисяч офіцерів царської армії. Найімовірніше, саме за ці два місяці кривавого терору і виник у аполітичного гвардійського генерала... стійкий інтерес до політики.

Заарештувавши в Москві у квітні 1918 р. товариша Муравйова, навіть Залізний Фелікс (Ф. Е. Дзержинський) дистанціювався від невиправданої різанини та грабежів (київську "буржуазію" комісари обклали контрибуцією у розмірі 5 млн руб. – на утримання радянських військ), переклавши провину за інцидент на головкома:

- Худший враг не мог бы нам столько вреда принести, сколько он своими кошмарными расправами, расстрелами, предоставлением солдатам права грабежа городов и сёл. Все это он проделывал от имени советской власти, восстанавливая против нас население. Грабёж и насилие – это была сознательная военная тактика, которая, давая нам мимолётный успех, несла в результате поражение и позор.

Тим часом відставного генерала мучило ще одне питання: чому його листи до Петрограда, які він відправляє дружині, залишалися без відповіді? Родину Павла Петровича активно шукали не лише близькі і знайомі, хоча безрезультатно... Успіху досяг настирливий полковник української армії, найближчий соратник, ад'ютант П. П. Скоропадського – Ігнатій Михайлович Зеленевський (1875-1949), довідавшись, що дружина з дітьми живі-здорові, правда, знаходиться не у Петрограді, а в... Орлі. Найближчий соратник чоловіка, що говорив усіма європейськими мовами, порадив Олександрі Петрівні Скоропадській негайно покинути губернське місто. Слава Богу, жінка дослухалася до поради – буквально за кілька днів після їхнього від'їзду Орлом прокотилася нова хвиля більшовицьких репресій.

(Далі буде)

Олександр Рудяченко, Київ