Іван Марчук. Світотворець клаптиків на 75 см

Його картини експонуються на всіх континентах, окрім Антарктиди, але – у болісних пошуках відповідей на одвічні питання – свого часу йому довелося їхати світ за очі.

Це була повна дурість, бо краса і любов завжди з нами, під носом! Потрібно лише мати живі очі, аби їх узріти.

Та… роботящі руки, аби найзаповітніше відтворити.

І, нарешті, затятість, аби власні відкриття показати іншим.

Недарма земляки-українці завжди дивуються свіжо побаченим на полотнах Івана Марчука знайомим речам і фарбами вигаптуваним прописним істинам.

Давно народного художника України шанують, навіть порівнюють із Пабло Пікассо, Сальвадором Далі, Павлом Філоновим, називаючи “маестро найвищого престижу”, “Рембрандтом наших днів”. Але, знаєте, про що він найбільше шкодує? Зовсім не про марнославство. Навіть не про змарновані десятиліття в Совку, не про роки вигнання, проведені на чужині. Невтомний митець скаржиться, що у нього… лише дві руки.

- Якби у мене, як у бога Шіви, їх було двадцять, я зробив би набагато більше.

Переважно не розуміючи його картини, від них не можуть відірватися – ні мистецтвознавці, ні роззяви.

Хто він, отой енігматичний геній пензля? Шукач із мольбертом.

Мені здається, що, як і кожний великий митець, Іван Марчук турбується простими речами. Годі з-поміж них шукати узагальнення, нові світи, поезію, Красу.

Є більш важливі теми. Як болісно не втратити любов та розуміння близьких людей: матері, коханої, Батьківщини?

І – нічого іншого, бо решта – зайве.

Колючий і незручний, мінливий і несамовитий Іван Марчук вірить у божественне походження і призначення мистецтва, як інструменту пізнання:

- Знаєте, без національної культури зокрема, без культури взагалі Держави нема.

У свої 83 роки він не байдикує, а щодня трудиться за винайденою схемою: три години спить – три години міркує – сімнадцять пише. До рекорду Пікассо (7 тисяч картин!) Іванові Марчуку ще далеченько… Якось він сумно покепкував з одного журналіста, зізнавшись, що написав би картин набагато більше, аби його запроторили до буцегарні, але забезпечили фарбами і пензлями. Лукавить геній: крізь грати промінь сонця не вплетеш, із в’язниці на пленер не втечеш..

- Для мене мистецтво – це життя й одкровення. Іншої альтернативи нема. Й водночас мистецтво – це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. І ніяк мені мистецтва не уникнути. Так, трапляється, я мрію погрітися на пляжі, полежати у траві, слухаючи, як вона росте, хочу стежити, як небом пливуть хмаринки, хочу тішитися, веселитися, спілкуватись у веселій компанії, не відмовився б піти до школи, аби когось там чомусь навчити. Але раптом спиняю себе: як кортить щось зробити Самому. Непереборне бажання!

*   *   *

У селі Москалівка Волинського воєводства, що до 1939 р. входило до складу Польщі (нині – Лановецький район Тернопільщини), у родині відомого на всю округу ткаля, 12 травня 1936 р. у світ прийшов Іван Степанович Марчук, невтомний живописець. Сталося це у бідній селянській родині, де не кожне маля виживало; двох, брата і сестру, Іван так і не побачив, тоді діти часто народжувались і часто вмирали.

Як і мільйони інших українців, із злиднями батьки та рідні боролися… Красою.

За спогадами самого Івана Марчука, зростав він… у кольорах: три рідні сестри прикрашали хату квітами, за вікном духмяно хвилювали вишні. Мені також часом здається, що Україна – то улюблений мольберт Всевишнього.

На все життя син запам’ятав, як у батьківській хаті ота ткацька ляда стукала: день i нiч, день i нiч, день i нiч… І спав батько щонайбільше годину-дві, бо працював, аби збити аршин полотна, клаптик на 75 сантиметрів.

Міряти світ власноруч збитими полотнами наважився й Іван.

Малювати хлопчик почав рано. І – тим, що знаходилося під руками і перед очима.

У ранньому дитинстві у Йванка навіть не було олівця.

Оскільки дорадників в улюбленій справі не було, він навіть творчу методу вигадав: “квітами – квіти”. І тер кмітливець квіткою… по паперу, пізніше оселив у малюнках усіх яскравих сусідів по рідному селу та письменників з місцевої бібліотеки.

- От тоді ще, пацаном малим, я малював український прапор. Оце жовті півонії, довгі такі, під хатою у нас росли. І тер я пелюсткою клаптик паперу з татової сумки – жовтий колір, а взяв голубу пелюстку бараболі – от і синьо-жовтий прапор вийшов у мене маленький.

Трохи пізніше, коли хлопець пішов у студенти, він дізнався, що так само й в іншій злиденній країні починав колись писати видатний індійський поет і художник Рабіндранат Таґор. Таткові Іванко щиро заздрив, бо Степан Марчук працював на різних паперових посадах: секретар, землевпорядник, крамар, збирач податків. По-перше, мав батько фантастично красивий почерк, по-друге, тримав про запас первозданно білий папір.

Ймовірно, вже тоді він упіймав отой погляд Бога. Більшість на краєвид тупляться, а картину не бачать.

- Повз буденного пагорба люди проходять тисячу разів і не помічають, а коли я цей горбик намалював, опоетизував, чухають потилиці:

- Ну йолки-палки! Біля моєї хати майже такий самий, а я на нього – нуль уваги.

Краса – вона на кожному кроці, головне – вміти її побачити.

Це одна справа: побачити. Інша – намалювати так, аби інші помітили, що ти не байдужий до того, що ти оспівуєш:

- Українські хатки я люблю не тому, що я – архаїчний художник... Хатка – це предмет. Розумієте, трава, жито, дерева – всі вони мають конструкцію, мерехтливу, таку пом’яту, гілки гнуться. Коли робиш щось дрібне, для контрасту потрібний квадрат стіни, а якщо ще світло на неї пролити...

*   *   *

Бажання малювати у малого Івана виявилося сильнішим за відсутність пензля. Оте завзяття, “генотип вольності”, Ісусу було до вподоби, бо малий забував про їжу та сон, коли брався до світотворення. Картини він залишав скрізь, де заманеться.

На Різдвяні свята, самі знаєте, трапляються дива! Коли Іван Марчук якось прийшов на новорічну ялинку, він отримав у подарунок – ма-а-аленький альбомчик. Ісусе, сільська дитина не знала більшої радості!

Ніхто з дорослих базікання школяра про фах художника серйозно не сприймав. Батьки мріяли про доцільність земних спеціальностей – хірург чи біолог. Утім, по закінченні семирічки у Москалівці хлопець поїхав вступати до Львівського училища прикладного мистецтва. І з першого разу майбутній геній сучасності… не вступив. Виявилося, що намалювати з натури звичайнісіньку склянку набагато важче, ніж з підручника – портрет вусатого Тараса Шевченка чи лисого Миколи Некрасова. Що ви хотіли, у рідному селі художників було катма, тож вступникові готуватися до прийому ніхто не порадив.

Із другої спроби вступити до училища прикладного мистецтва селюкові вдалося. Як Іван Марчук виживав упродовж 1951-1956 рр., навчаючись на відділенні декоративного розпису? У них у родині вміли мовчки допомагати меншому.

- Моя старша сестра поїхала до Львова на роботу – спеціально, щоб мене підтримати, підгодувати. Вона все життя працювала на цегельному заводі, й п'ять років, що я у Львові вчився, жив у неї...

У столиці Галичини підліток “перехворів” на синдром видатного російського пейзажиста Івана Шишкіна (1832-1898). Як і улюблений попередник-мандрівник, юнак невтомно блукав лісами, вишукуючи неповторні місця для етюдів на пленері.

- У студентські роки я ладен був годинами ходити по цій прекрасній землі в пошуках краси. Колеги пасли за мною із важкими етюдниками і сипали прокляттями в спину. Тепер я можу бувати де завгодно – і в усьому знайду красу. Аби лише мати час! Дайте мені тисячоліття – і я розмалюю небо!

*   *   *

Коли Радянська армія покликала призовника, у 1951-1954 рр. навіть на о.Сахалін пензля українець не відклав. Пам’ятаєте, скільки членів було у тодішньому Політбюро ЦК КПРС? І на кожного слід було портрета поважного утнути, для Ленінської кімнати.

Відслуживши у Збройних силах, Іван Марчук працював у Закарпатських художньо-виробничих майстернях художнього фонду та продовжив навчання на відділенні кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив 1965 р.

- Я був нормальним художником, вчився ж бо аж одинадцять років: було училище у Львові, потім – інститут. Але вже у ВУЗі я сказав: якщо не знайду себе – не відкрию власний художній світ, то полишу пензлі, та візьму лопату, сокиру, граблі, бо ж і досі я – селянин, який страшенно любить ходити біля землі. Мій тато був на всю волость відомий ткач. Дехто думає, що все моє життя було засноване нитками. І це правда. Всі вважали, що нитка моя тягнеться з дитинства. Але одного разу я забув, що мій тато – ткач. Мені самому кортіло ткати нитку, але в іншому вигляді. І я вигадав власну техніку. Так ніхто ніколи не робив і, дякувати Богові, не робитиме. Бо для того треба мати неабиякі терплячість та вміння.

У 1965–1968 рр. молодий фахівець працював художником в… Інституті надтвердих матеріалів НАН України. Як велось у гамірній столиці, де він жив у комуналці, на Стрілецькій? Зарплату в інституті митцю поклали найменшу – 90 карбованців. На ті гроші в столиці 30-річному художнику було не вижити. Невдовзі Іван Марчук познайомився з редакцією журналу “Ранок”, де ще до “Всесвіту” Віталій Коротич головував як редактор. Повсякчас часопис підкидав художникові халтурку. Зокрема, оформити обкладинку журналу коштувало 80 карбованців, оформити поетичну добірку, ну, зробити маленький малюнок пером – 30 карбованців.

- До Києва я потрапив із інституту за направленням. І подальші двадцять років перебував під пресом, не виставлявся. Мене нікуди не брали, нікуди не випускали. Я жив у повному вакуумі, у Совдепії життя було нестерпне, і я був просто на межі. Такою є школа виживання. Чимало часу змарновано. Тоді я працював над своєю Шевченкіаною, а в 1983-му році і, взагалі, повністю жив Кобзарем. Створив сорок дві картини, хоча жадав написати мінімум сто. Це були не просто ілюстрації, а нормальні полотна. Тепер всі вони експонуються в Каневі.

За три роки із науковою, з дозволу сказати, діяльністю довелося розпрощатися, бо його завжди вабив живопис. Іван Марчук точно б не вижив, якби у 1968-1984 рр., півтори декади, не працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.

Наче Старший Брат, Партія непомітно, але за всім наглядала. І живопис не був винятком. Виконавши у 1969-1971 рр. кілька мозаїк на теми доби Ярослава Мудрого у Київському інституті теоретичної фізики, Іван Марчук разом із колегами викликав неабияке роздратування тамтешнього заступника директора. Колишнього свого благодійника, освіченої людини. А був він Віталієм Шелестом (1940), сином першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю.Шелеста (1963-1972).

- Як так?!? На мозаїках у бригади постали виключно українці – Сковорода, Шевченко... А де, товариші, дружба народів та рівність націй?!?

*   *   *

Коли 10 травня 1972 р. Петра Юхимовича Шелеста с посади усунули, – за надмірну самостійність у вирішенні питань і за “місництво та прояв націоналізму”, українська інтелігенція позбулася свого впливового заступника. Настала доба страху, коли доводилося озиратися довкола на оточення. Працювати хотілося й Іванові Марчуку, але відволікали тривалі депресії. Часом художник сумнівався: живе він, чи – ні.

Для компетентних органів злочином було вже те, що художник не Леніна малює... Розумієте, чому настав час… пейзажів, бо до 1972 р. в Івана Марчука тривав, за самовизначенням живописця, період “Голос моєї душі”. Хоча все після українських пленерів полилося, але… наче заціпило. І до 1979 р. авторські картини він ніяк не називав. Не мав потреби? Не хотів наразитися на неприємності? Волів не марнувати час?

Це тепер більшість поціновувачів сучасного національного живопису вважають, буцімто із другої половини 1960-х рр. Іван Марчук, як художник, виявився в повному шоколаді. Насправді, черги із покупців за картинами до нього не стояло. Перші три графічні роботи у 1968 р. у автора за 600 карбованців придбав епідеміолог Юрій Щербак, котрий ще ні письменником, ні дипломатом не був, бо працював старшим науковим співробітником у Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних хвороб імені Л.В.Громашевського.

А ось найбільшу приватну колекцію картин І.Марчука – аж 15 робіт – колись мав Дмитро Павличко.

У силу різних обставин, але із 1984 р. Іван Степанович остаточно пішов, так би мовити, на творчі хліба. Не маючи офіційного статусу співця розвиненого соціалізму, у Совдепії визнання було не здобути. Як наслідок, до Спілки художників неформального лідера українського андеграунду не приймали, а персональні виставки доводилося влаштовувати в різних… установах і організаціях, зокрема у відділі мистецтв Національної бібліотеки АН України.

Він знав, що від божевілля врятують хіба що палітра, пензель і фарби. Коли врешті-решт митцю дали власну квартиру на Микільській Борщагівці, він невимовно зрадів. Відтепер можна було сидіти на своїй кухні на чотири квадратні метри, що одночасно слугувала й майстернею, і днями та ночами малювати. До самозабуття. День i нiч, день i нiч, день i нiч, аби збити аршин полотна, клаптик на 75 сантиметрів. Наче йому підбадьорливо стукала ткацька батьківська ляда.

Художника завжди вважали головним українським сюрреалістом, але в радянський час, попри заступництво головних академіків та науковців країни, його так і не прийняли до Спілки художників УРСР. За двадцять років майстрові набриднули суцільні поневіряння, місяці, змарновані без замовлень, коли живеш хлібом та водою, перебиваючись випадковими заробітками. У ті часи улюбленою фразою став Еріх Марія Ремарк:

- Життя, схоже на м’яч. Воно завжди зберігає рівновагу.

До 1988 р. партійні чиновники від культури офіційно не визнавали творчість Івана Марчука, хоча він мав уже понад півтора десятка експозицій у різних містах колишнього СРСР. Перша персональна виставка 43-річного митця відбулася в 1979 р., і не в столиці України, а в… Москві, у виставковій залі на Малій Грузинській вулиці, де у киянина одну зі 100 виставлених картин придбав молодий колекціонер-початківець. Не забули? Оте його сповідальне кредо:

- Для мене мистецтво – це життя й одкровення. Іншої альтернативи нема. Й водночас мистецтво – це каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість!

*   *   *

За все життя, здається, тільки один раз Іван Марчук зважився на угоду, коли покликав заміж студентку-іноземку, що, зрештою, й допомогло виїхати із СРСР.

- Була у мене одна знайома, Інна, коли вона до мене прийшла в гості, зробив я пропозицію... “Ну все, – міркую собі, – нарешті дружина мене із Совдепії вивезе”. Ні, виявилося, що Антон Соломуха (Anton Solomoukha; 1945-2015; французький художник і фотограф українського походження - О.Р.) мене випередив! Він першим пошлюбив француженку, у 1978-му виїхав із нею до Парижа, де розлучився – ось і все. Такі фокуси були тоді в ходу.

Ні, жінок Іван Марчук і досі любить, хоча, подібно до Гогена, уяви не має, скільки у нього дітей: одна дочка стала художницею, а решта – музикантами. Усім він допомагає.

Отож 1989 р. митець, спочатку – лише по запрошенню, виїхав до Австралії. Велося несолодко, на континенті кенгуру навіть місцеві художники із мистецтва не живуть: оригінальні картини тоді коштували $300-800.

Отож на півроку Іван Марчук опинився в Канаді, а потім були Сполучені Штати. На чужині надприродно довго тягнулися 12 років. Мав закінчитися цикл, із знаків Зодіаку. Мешкаючи на сьомому поверсі, одинадцять років у країні дядечка Сема, по пам’яті він, “маестро найвищого престижу”, писав… українські, милі серцю хатки.

- Уся Україна у мене в душі, в голові, я буквально ношу її на своїх плечах. У Нью-Йорку я справді малював, в основному, цикл “Голос моєї душі”, але незчувся, як перейшов на великі формати, нові фарби. Утім, туга за Україною залишалася. Ось тоді і пішла ціла серія чарівних українських ночей.

Чим більше зростало визнання за кордоном, тим пильніше Партія придивлялася до добровільного вигнанця. Двічі Івана Марчука прокотили, і до Спілки художників України… не прийняли. Проте, коли очі на визнаний талант заплющувати виявилося недорікуватістю, емігранта без його відома прийняли до Спілки художників СРСР.

- За радянської доби я говорив: хочу хотіти працювати! Хочу хотіти! Коли ж я потрапив на Захід, до Америки, в Австралію, там ця думка чомусь зникла.

Він жив у Сіднеї, потім у Торонто, затим – у Нью-Йорку, але душею тягнувся в Україну. Коли його часом запитували, нащо вигнанець збирається на Батьківщину, Іван Марчук відповідав:

- Я повертався на рідну землю, до моїх земляків. Бо земля i держава – це різні речі. Державу я ніколи не полюблю.

На чужині йому часто снилася власна квартирка на Микільській Борщагівці, кухня на чотири квадратні метри, що слугувала й майстернею, де день i нiч, день i нiч, день i нiч він малював і малював, а йому підбадьорливо стукала ткацька ляда.

- Тоді, ще в Україні я щодня малював маленькі картини на папері (мав цікавий період, класичний – “Голос моєї душі”) і віддавав вивозити їх за кордон акторам, богемі. “Хто знає, – думав я, – виживу чи ні? Так нехай хоч картинки ці залишаться”. Я так їх називав – “картинками”, я хотів, щоб вони вирушили у світ. Так батьки відпускають своїх дітей на пошуки кращого життя...

*   *   *

У 1990 р. митець відвідав Україну. Там відбулася його перша офіційна виставка. Сталося це в Києві, у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині – Національний художній музей України).

Між іншим, із Ненькою він ніколи не втрачав кревного зв’язку.

- Так, усе, що я пишу, робиться не на натурі, хоча мотиви беруться з натури. Картина виникає на стаціонарі, в майстерні. Коли я про Седнів забув, то перекинувся на пейзажі придніпровських сіл. Навіть мешкаючи в Америці, щороку я приїздив в Україну, шукав собі хату над Дніпром – то в одному місці, то в іншому. Зрештою, надибав своєрідну студію на батьківщині Шевченка, придбав у Каневі звичайну стару хату, навколо самі старі дерева. Хоча це не мій ідеал, адже я люблю поля, а в Каневі немає полів. Утім, я милуюся Дніпром, надихаюся Славутою. Після того, як я повернувся в Україну, жити я став – то в Києві, то в Каневі. Але пейзажам я відтоді приділяю менше і менше часу.

Із набуттям Україною суверенітету ситуація в культурі дещо змінилась. Молода країна потребувала мучеників та героїв. Отож у 1996 р. живописцю у вигнанні присвоїли звання Заслуженого художника України, а 7 березня 1997 р. зробили лауреатом Національної премії України імені Т.Г.Шевченка. Щоправда, Шевченківську нагороду дали, так би мовити, із… третього разу.

До Києва Іван Марчук перебрався в 2001 р. після вересневих терактів у Нью-Йорку. Вежі-близнюки склалися просто на очах художника. Чимало улесливих землячків понабігало вітати колишнього чужинця. Дивувала ота вся метушня:

- Де ви, товариші-панове, двадцять років тому були?!?

Чимало нових реалій виявилися дивними і дратували:

- За кордоном я жив дванадцять років. За той період я абсолютно не мав негативних емоцій. Ніколи. Ніяких. Тут, в Україні, щодня маю їх сотні. На що не подивлюся – лише негатив.

Коли він повернувся в Київ, за ним залишилися квартира – велика, на п’ятому поверсі старого будинку на вулиці Саксаганського, по сусідству з колишньою квартирою Лесі Українки, майстерня на Пушкінській, теж – під самим дахом.

Посилювалося лишень запізніле вшанування. 3 серпня 2002 р., “за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняного образотворчого мистецтва, багаторічну плідну творчу діяльність” присвоїли “Народного художника України”. На церемонію вручення того звання 66-річний художник придбав перший у житті костюм, так само вперше сів за кермо власної автівки.

- Уяви не маю, що таке щастя. Здається, що моє щастя – одвічні муки. Погані або приємні терзання, вони постійно мене супроводжують, це лейтмотив життя і, можливо, моє щастя. Адже саме коли я найбільше страждаю, щось народжується. Якщо я спокійний і вдоволений, я ніякий.

У 2004 р. за підтримки тодішнього президента-бджоляра Віктора Ющенка у Києві створили та затвердили проект Музею художника Івана Марчука на Андріївському узвозі. Навіть Благодійний фонд допомогли відкрити. Попри те, що до проекту хвацько бралася компанія “Фокстрот”, за 12 років справа так і не зрушила з місця. Генії в Україні завжди не на часі.

- Я завжди заздрив поетам. Він вхопив клаптик паперу, їде трамваєм – і працює. А сучасний художник – це ціла індустрія. Коли б у мене було більше місця, то фарби не в банках, а в цебрах стояли б.

*   *   *

Обіцянок і розпатякувань в Україні щодо вшанування ділами українського художника пролунало чимало, на що спромоглася Банкова – так це на те, щоб 2010 р. в приміщенні Москалівської загальноосвітньої середньої школи відкрити музей Івана Марчука, де зберігається 20 картин майстра, подарованих односельцям. Поки що це єдиний на Батьківщині музей всесвітньо визнаного генія.

Ні, я не перебільшую, зуживаючи слово “геній”.

- Мене тішить, коли проста вчителька малювання у моєму рідному селі Москалiвка влаштовує у школі мистецьке свято, а я їду туди i плачу, мов дитина, плачу від щастя. Коли зустрічаю сивочолих односельців, з якими до школи бігав. Коли молоді люди приходять на мою виставку i годинами стоять біля картин. Усього того мені геть бракувало в еміграції. Але при тім я жив у суспільстві вільних, спокійних, натхненних людей. Тепер живу посеред біди i нещастя. Посеред відчаю.

Щоправда, із освіченої Європи регулярно надходять гарні новини. Зокрема у 2006 р. Міжнародна Академія сучасного мистецтва (Accademia Internazionale D´arte Moderna ; via Giulio Sacchetti, 10 B/16) прийняла Івана Марчука до лав “Золотої гільдії” (Albo d’Oro) та обрала почесним членом Наукової ради Академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні “Золоту гільдію” складають 64 художники світу.

- Для мене та новина стала цілковитою несподіванкою. Свого часу я відправив до Академії сучасного мистецтва у Римі свою книгу-альбом на 520 аркушів та й забувся (подарункове видання “Іван Марчук” здійснило 2004 р. київське видавництво “Атлант ЮЕмСі” – О.Р.). Але через три місяці надійшов лист, в якому йшлося, що Академія високо оцінила мою творчість – уявляєте, по репродукціях! – і запросила до Риму.

30 жовтня 2007 р. українського художника, котрий нині мешкає і працює в Києві, зарахували до Всесвітнього списку геніїв сучасності. Згідно з рейтингом британського видання “The Daily Telegraph” (2007), український художник розташувався під №78 у чарті “100 найбільших геніїв сучасності” (“Top 100 Living Geniuses”). З-поміж інших живописців до того престижного “Тор 100” ввійшли: лише англієць Дем’єн Херст (Damien Hirst; 1965 – №16) та американець Роберт Крамб (Robert Dennis Crumb, 1943 – №20).

*   *   *

Іван Марчук – автор плідний. Творчий доробок митця налічує майже п’ять тисяч творів, а персональні виставки годі й перераховувати – їх понад сто. Сьогодні полотна Майстра привертають увагу найвідоміших мистецтвознавців Західної Європи, Північної Америки, Австралії. Українця шанобливо кличуть виставлятись у найкращих галереях світу, і це попри колишнє утискання та переслідування на Батьківщині.

З якої причини? Народний художник України, Шевченківський лауреат створив унікальну техніку живопису, яку критики називають пльонтанізм. Жартівливий термін вигадав сам Іван Марчук. Походить неологізм від діалектизму “пльонтати” – “плести”, “заплітати”, і доволі точно описує техніку, в якій художник виконує пейзажі, ніби створені з клубочків чудернацьких ниток. Так із року в рік, день i нiч, день i нiч, день i нiч стукала ткацька бітьківська ляда, аби збити аршин полотна, клаптик на 75 сантиметрів.

Лише молоді мистецтвознавці милуються солоній праці: “Марчук вишиває фарбами”.

- А що тут дивного? – знизує плечама Іван Степанович. Так вигадливо чинив його батько, Степан Марчук, відомий на все Волинське воєводство ткач.

З-під пензля сучасного майстра авангарду справді постає щось подібне до тонких різнокольорових ниток, які вміннями автора та фантазією митця сплітаються в гіперреалістичне зображення. Сам світотворець пояснює:

- Ці картини призначені для медитації, я дарую спокій і тишу.

Ні самовдоволення, ні самозаспокоєння йому не притаманні.

Найбільше засмучує те, що живеш не так, як повинен. Не так? – Гаразд… А як?

- Вірите, я – ніяк не практична людина, бо повсякчас жив наперекір усьому. Ніхто мені не допомагав, хіба що, заважали, особливо – за часів радянщини. Здається, мав би я жити дещо по-іншому, але коли заходжу до майстерні й дивлюся на стоси картин, коли згадую полотна, розсіяні по світу, – на серці тепліше... Це єдине, в чому я тішуся. Є такий вислів: “Життя минає, а біографія стоїть”. Так ось: аби переконатися, що моя біографія не стоїть, подумки я переглядаю власні картини... Аби написати полотно, потрібен час. Робіт у мене вже кілька тисяч. І сміливо, наче колись Рембрандт, я можу сказати, що життя прожив немарне.

*   *   *

Дивні речі діються з отими Творцями – мистецтвознавці за ними не встигають. Аби не макітрилось у головах, сам автор поділив творчість Івана Марчука на п’ять основних періодів: “Голос моєї душі”, “Цвітіння”, “Пейзажі”, “Портрет” та “Абстрактні композиції”. Коли 17-21 грудня 2013 р. у мюнхенській галереї Руціка (Galerie Ruzicka) на вулиці Георгенштрассе, 142, що в культовому кварталі Швабінґе, під загальною назвою “Чарівний світ” представлялися різні періоди українця, німці ступали до зали і здивовано допитувались у куратора виставки, доктора мистецтвознавства Олени Балун:

- Скажіть, будь ласка, скільки художників тут виставлено?

- Один.

- Не може бути, що один?!? Де він набрав стільки сюжетів?

- У тім-то й справа, що, Іван Марчук – це абсолютно різні живописці.

Лише-но солідні науковці призвичаїлися до авторської періодизації на п’ять періодів, як Іван Марчук узяв та знову ошелешив.

- Іноді на виставках експерти кажуть про мої роботи, що вони такого ніколи не бачили. Тоді я відповідаю:

- Якби ви таке бачили, то не бачили б мене. Бо цінується те, чого ніколи не було…. Перепрошую, добродії, я трохи помилився… Було, взагалі-то, дев’ять періодів творчості, “дев’ять Марчуків”, і кожен з них чимось дивує. Проте в першу чергу себе маю дивувати. Щось повсякчас крутиться в голові, треба щось нове робити. І “десятий” Марчук неодмінно з’явиться. Оце саме зараз визріває.

Дивовижно змішуючи реальність і уяву, “мерехтливі” конструкції та жанри, схрещуючи пейзаж із натюрмортом, портрет із жанровою сценкою, він невтомно експериментує з композицією, лінією, кольором і, зрештою, досі вчиться мислити експериментальними циклами. Його бавлять спроби тлумачити авторські картини, Іван Марчук воліє, аби глядач сприймав живопис інтуїтивно.

Нині вільний художник із гнучким мисленням поділив власну творчість на десять періодів: “Голос моєї душі”, “Цвітіння”, “Пейзажі”, “Портрет”, “Кольорові прелюдії”, “Нові експресії”, “Біла планета 1”, “Біла планета 2”, “Виходять мрії з берегів”, “Погляд у безмежність”. За образотворчим стилем та малярською манерою твори кожного періоду різняться. Бо щоразу, замість звичайного мазка він винаходить новий спосіб нанесення на полотно найменших одиниць кольору, що створює дивовижне мереживо, завдяки якому досягаються неймовірне світіння й відтінки кольору.

Стукала і стукала ота ткацька ляда: день i нiч, день i нiч, день i нiч… І давно спливло перше півстоліття, як Іван Марчук заходився працювати пензлем, аби збити аршин полотна, клаптик на 75 сантиметрів. Але, на Батьківщині настали інші часи:

- Від осені 2015 року я не пишу. Ситуація в Україні вбиває в мене будь-яку ініціативу щось робити. Пригнічує те, що влада робить із нашим народом. Найкращу в Європі країну перетворили на смітник, де панують зло, глупота, чорна заздрість, здирництво.

*   *   *

Поки ситуація не змінилася, а Майстер загоює чергові рани, завдані суспільством, говоримо про те, що створене. І якщо дати спокій метафорам, то картини “Рембрандта наших днів” – не що інше, як занотовані експедиції із прямого дослідження підсвідомого, ще неусвідомленого, хоча вже і виявленого.

Такими бувають пророцтва із натури та одкровення у кольорі.

Як і півстоліття тому, він дошукується відповідей на найпростіші запитання: як не втратити любов та розуміння близьких людей: матері, коханої, Батьківщини?

Підстав для оптимізму катма. Сумні думки обсідають знаного художника:

- Ви лишень вдумайтесь: за двадцять п’ять років незалежності України кожна наступна влада ставала гіршою за попередню. У 1990-му до Парламенту прийшли вчорашні дисиденти, справжні патріоти, які насправді палали бажанням щось змінити. Так, ми мали до них купу претензій. Нам кортіло відразу та й усього! Українців обурювало, що так довго ми йдемо до порядку i добробуту. Тим часом ми щоразу обирали інших, щоразу більш ненажерливих пройдисвітів. Я був у відчаї, коли у 2010-му до влади стали бандюки без національного коріння, без совісті, без душі. Думалося, гірше не буде, бо не буває. Сьогодні ж у політичній еліті я знову бачу цинічних, підступних брехунів. Нічого не змінилося… І я нічого не знаходжу позитивного в країні. Нічого. Попри це, я люблю людей, які тут живуть. Мені болить серце за Україну. I тепер я шкодую, що повернувся. Мені дуже важко, повірте…

*   *   *

В одному з недавніх інтерв’ю Іван Марчук ремствував на людську вдачу:

- От якби я був ще й продавцем, то став би справжнім багатієм. А якби ще й портрети узявся писати, то й, взагалі, перетворився б на мільйонера! Проте портретів у мене дуже мало. Підказують знайомі: “Пиши портрети, і пиши потрібних людей”. Але якщо я на тому зациклюся, то історія мистецтва збідніє.

Ілюстратором сучасних йому подій Іван Марчук себе ніколи не бачив, бо народився він, як творець нових світів. Свого часу на власні очі побачивши, як падають вежі-близнюки в Нью-Йорку, він чекав два роки, поки розпочався новий етап творчості.

Саме так, підсвідомо вмотивовано, постав цикл картин “Виходять мрії з берегів”.

Тоді українець зробив виставку в Музеї-майстерні Івана Кавалерідзе (Андріївський узвіз, 21), де поважних мистецтвознавців спантеличила асоціація:

- Так це ж вибух!

На те Іван Марчук тільки усміхнувся:

- Як правило, поточні події трансформуються у мистецькі ідеологеми.

Настав час, і внутрішньо пережите від падіння веж-близнюків у Нью-Йорку вихлюпнулось у мистецькі алегорії.

*   *   *

Мені сумно від думки, що Іван Марчук плюне на все, і знову від нас поїде. Сили залишатися вдома у світотворця ще є, а бажання вже нема, ото й не пишеться…

Свого часу намалювавши малим пелюстинками півонії та бараболі прапорець України, він усе життя залишається яскравим співцем Вітчизни.

- Збудуйте величезну стіну, таку, як Велика Китайська стіна. Від Львова до Києва. Там я вчився, тут я мешкаю. І я візьмуся малювати, – заради цього житиму довго, – поки не домалюю її.

Олександр Рудяченко