Вічне кохання під плач трембіти. Театральна прем’єра

Ви чули наживо звук трембіти? А "спів" справжнього гуцульського рогу? Для магічного занурення у старовинні українські обряди варто просто прийти до театру «Берегиня», де під пісні, від яких заходиться серце, вам розкажуть дивовижну історію карпатських Ромео і Джульєтти.

В першу ж мить, як Марічка затягнула свою «Вербовую дощечку», мені сльози очі застлали і я подумала, що проплачу над трагічною історією до кінця вистави. Але, у режисера-постановника містерії «Тіні забутих предків» Тетяни Матасової був інший задум – вона свідомо не хотіла ставити історію про смерть, а ставила історію про вічне життя Івана і Марічки, які кохали так, що досі залишаються для нас живими.

«Мені було цікаво показати не фізичну смерть, а вознесіння душі, тому що в Іванові й Марічці – найцікавіше, це їхня душа. Світла далека від побутового приземленого світу з його вадами, брудом та ворожнечами. Гуцули це люди, які живуть близько до неба, але навіть живучи близько до неба, не завжди те небо можна розгледіти, а от Іван і Марічка його бачать», - розповіла вона.

Після цих слів мені став зрозумілим режисерський хід, чому у фіналі, коли Іван за сюжетом має лежати у труні – він стоїть у повен зріст на лавці.

«Так, він був вищим того всього, що відбувалося на похороні. Якщо пригадаєте саму повість, то похорон там вельми специфічний, але наша головна ідея – зацікавити до фольклорного матеріалу, до повісті, до самого Коцюбинського. Треба привертати увагу читачів і глядачів до цієї вічної теми, яка міцно стоїть на пластах українського фольклору і через яку можна розкривати, що таке любов до України, що таке патріотизм. Як не в «Тінях забутих предків», то де ще можна таке знайти?», - веде далі режисер.

Від музичного супроводу вистави справді з'являються мурашки по шкірі – вона пронизана тужливими і веселими гуцульськими піснями, які передають настрій героїв. Але червоною ниточкою крізь театральну канву пройшли рядки пісні «Вербовая дощечка».

«Звичайно ми не могли уникнути цієї пісні, якої не було у повісті Коцюбинського, але яка вже настільки зачепилася за фільмом, що уявити зараз «Тіні забутих предків» без «Вербової дощечки» неможливо, - говорить Матасова. - Це надзвичайно глибока композиція, яка передає майже весь світлий жіночий, дівочий світ Марічки, світ першого кохання».

За її словами, вони прискіпливо добирали пісенний матеріал з тієї місцевості, щось перероблювали, робили власне аранжування для того, щоб передати дух повісті.

Запитую: - Чи була раніше у театрі трембіта, бо мене вразило її звучання?

- Ні, це у нас вперше було. Вона спеціально привезена для вистави. Ріг тут був і раніше, але він використовувався більше як реквізит, ніхто ніколи і не думав ним користуватися. Єдине, що ми не даємо трембіту в повний голос, оскільки вона б просто оглушила залу! Її ж чутно на відстань до 8 кілометрів, тому ми даємо її тихенько, але гуцульський колорит вона задає.

У головній ролі Івана Палійчука дебютував у театрі «Берегиня» студент Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого Олександр Кирик. Він захоплено розповідає про свою роботу, говорить: матеріал дуже класний, але ми будемо далі над ним працювати, намагатися наростити на образи своїх героїв «м’ясо», щоб все виглядало ще правдивіше.

- Я вважаю, що смерть – це продовження життя, тому нічого тут страшного немає. Мій герой не вмирає, він далі продовжує жити – просто йде в інше життя, тому в цьому вже немає людини, яка спонукає його на любов. Марічка - його життя, вона пішла на небо і він за нею, -  переконаний актор.

Запитую: - То що, можна вважати, що в історії хепі-енд, всі знайшли своє щастя? Іван Марічку, Палагна Мольфара?

Відповідає: - Так, це хепі-енд. Іван знайшов своє щастя, бо йшов до нього. Просто через смерть на цій землі. Це справжнє кохання, він віддає життя заради Марічки, бо не знаходить тут більше нічого свого.

Кирик впевнений, що в цій ролі неможливо зупинятися, як і у творі в цілому, відбувається постійне удосконалення. «Це дуже потужна історія світового рівня. Стільки було історій кохання, але я не знаю сильнішої від цієї - про карпатських Ромео та Джульєтту. Тут сила, підступність, любов, енергетика, мольфари. Все це треба відчувати, і режисеру, і акторам, і глядачу».

Для виконавиці ролі Марічки Катерини Березницької це також дебют, хоча вона працює у театрі «Берегиня» вже сім років. Але, вокалісткою.

- Для мене це перший акторський досвід. Режисер побачила в цій ролі саме мене і я грала від душі, а там – як Бог дасть. Раніше я лише співала, а зараз спробую себе ще й в акторській грі. Ми тут всі і танцюємо, і співаємо, це ж – фольклорний театр, ми передаємо українські традиції, щоб всі їх пам’ятали і знали, - розповіла актриса.

Вона додала, що у виставі звучить багато пісень, в тому числі і у її виконанні, але на початку роботи пісенного матеріалу було ще більше, і довелося дещо "відсіяти", залишивши тільки те, що «бере за живе».

Попри те, що це її дебют, Березницька говорить, що, готуючись до вистави, не передивлялася однойменний фільм чи постановки «Тіней забутих предків» від інших театрів. Оскільки, якби подивилася чиюсь гру, то їй би щось відклалося і вона могла б підсвідомо щось запозичити.

- А я хотіла створити свою унікальну Марічку. Прожити її на сцені. Щоб це було тут і зараз, - говорить дебютантка.

Свою сценічну кохану підтримує і Олександр Кирик:

- Я теж нічого не передивлявся і не перечитував. Ми робимо так, як відчуваємо, ніби з чистого аркуша, бо хочемо бути чесними і передати все так, як задумала режисер.

А режисер зізнається, що поки що їй ще важко оцінити своє дітище, настільки глибоко всередині нього вона все ще знаходиться і переживає разом з виконавцями.

Матасова сміється: «От, ще декілька днів від прем’єри пройде, мені стане легше, я трошки відсторонюся і, сподіваюся, тоді й сама побачу цю виставу».

Ну що ж, ви поки що похвилюйтеся, а ми вже вам поаплодуємо. Стоячі. Бо є за що.

Любов Базів. Київ

Фото - Ільїна Генсіцька