Марко Вовчок. 1. Мовчазна богиня на сухому хлібі

Їй здалося, що чорна смуга в житті, зрештою, відступила, і вона, сильна самодостатня жінка, остаточно вирветься із цупких лабет безгрошів’я. 24 травня 1870 р. Марко Вовчок уклала контракт із петербурзьким видавцем, 2-ї гільдії купцем, власником модної книгарні на Невському проспекті Семеном Васильовичем Звонарьовим (1833-1875). Відтепер у літераторки все буде цивілізовано, як у кращих будинках Парижа.

Йшлося про спільне заснування та редагування ілюстрованого часопису “Переклади кращих іноземних письменників”. Маючи колосальні європейські контакти, знаючи десять мов, у 1868-1876 рр. Марко Вовчок особисто переклала російською 15 романів Жуля Верна, як-то: “Діти капітана Ґранта”, “Подорож навколо світу за 80 днів”, “П’ятнадцятирічний капітан”, “Подорож до центру Землі”, “Навколо Місяця”, “Вісімнадцять тисяч верст під водою” тощо.

Контракт видався вкрай солодким. Колишній завідувач конторою знаного часопису “Современник”, а від середини 1860-х рр. – успішний видавець, С.В.Звонарьов гарантував на рік платити редакторці по 2000 рублів сріблом, а ще – по 25 рублів сріблом за друкований аркуш, або – 400-500 рублів за кожен номер альманаху.

У свою чергу, перша емансипатка української літератури, отой “Моцарт любовних історій”, Марко Вовчок, передавала 2-ї гільдії купцеві право власності на пропоновані нею переклади. Проте, за кілька місяців звичайна трудова угода із видавцем раптом обернулася ганебними звинуваченнями у... плагіаті. Втім, усе по порядку.

*   *   *

Марія Олександрівна Вілінська (читай – Марко Вовчок; 1833-1907) народилася 10 (22) грудня 1833 р. у маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії (тепер – Липецька область РФ). У збіднілої дворянської сім'ї змалку дівча виявляло хист до мов і, кажуть, вільно спілкувалося російською, польською, французькою та українською. Це й не дивно, Марійчині батьки були людьми освіченими, любили спів і музику. Тож у родині, разом із братами, дівчинка здобула початкову освіту.

На жаль, свого батька, полковника у відставці Олександра Олексійовича Вілінського (1801-1840), дочка любила, але майже не пам’ятала: у червні 1840 р. той помер, коли малій минуло сім рочків.

За півтора року мати Парасковія Петрівна (1811-1876), з дворянського роду Данилових, аби дати раду двом малим дітям, удруге пішла заміж. Женихів черга не стояла, тож вітчимом виявився картяр та п’яничка, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв, якого навіть їхній кріпак, кравець Михайло жадав скарати на смерть.

Не дивно, що мати, побоюючись за дочку-підлітка, вирядила Марію на виховання до приватного пансіону в Харкові (1845-1847). На формування поглядів майбутньої письменниці з великими сірими очима та довгою русою косою вплинуло тривале перебування в інтелігентних сім’ях її російських родичів, зокрема у батьків Дмитра Писарєва, пізніше – видатного критика та деякий час коханця української літераторки. Взагалі, все своє життя, відчуваючи глибоку тугу за рано втраченим батьком, вона шукала надійне плече сильного і розумного чоловіка, до якого могла прихилитися і відчути затишок та спокій.

*   *   *

Полишивши Харківський пансіон шляхетних дівчат мадам Наґель фон Мартеллі (чи то за несплату за навчання – 850 рублів на рік, чи то за непослух), Марія повернулася в Росію, де в місті Орлі замешкала у хрещеної, тітки Катерини Петрівни Мардовіної, котра пишалася своїми ліберальними поглядами, любов’ю до мистецтва, щотижня влаштовуючи літературні вечорі. Заможна родичка благодійність щодо сироти не виявляла, а зуживала Марію як… ґувернантку власних дітей.

Лише значно пізніше склалася повна, на жаль, жахлива картина причинно-наслідкових дій, яка чітко виписала характери і визначила, звідки взялася українська Емма Боварі, яка протягом усього життя зраджуватиме: у шлюбі – законним чоловікам, в адюльтерах – здивованим коханцям. Як зазначив у нарисі “Загадка Марка Вовчка” (2005) Володимир Сиротенко (Вербицький; 1941):

- П'яний вітчим, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв, зґвалтував пасербицю, коли дівчині не минуло і 12 років. Дивно, але її мати Парасковія Петрівна не другого чоловіка, а рідну дочку відправила світ за очі в Харківський приватний пансіонат. Вітчим приїжджав і туди... Саме через нього дівчину й вигнали з пансіонату. Саме через нього матінка і на поріг не пустила Марію, а віддала тітці Мордовцевій.

Разом із тим, матір свою Марія не зненавиділа, а в одному із листів написала:

- Мати моя, ця свята жінка, повністю розділила зі мною все моє щастя – і скільки любові, турботи і надії зустріли тебе при появі на світ божий!.. Мати бачила і передбачала в тобі красуню – мені здавалося, що душа ангела світиться в очах твоїх…

*   *   *

Матиме рацію її майбутній коханець Іван Тургенєв, коли напише:

- Незбагненність Ваших вчинків перевершує всі міркування найвідважніших умів.

Скажу вам, подібні речі трапляються у житті. Коли автора роману “Мадам Боварі” (“Madame Bovary”, 1856), що шокував Францію відвертими сценами подружньої невірності, запитали, що послужило натхненням для створення образу Емми, Ґюстав Флобер, маючи на увазі пережитий досвід, чітко відповів: “Мадам Боварі – це я”.

Щоправда, деякі літературознавці вважають, що химерна (якщо не шалена) особистість Емми Боварі спиралася на реальний персонаж, особу колишньої коханки романіста, французької поетеси та власниці модного літературного салону Луїзи Коле (Louise Colet; 1810-1876). Спогади про зрадливу дружину скульптора Джеймса Прадо, з якою у Флобера був швидкоплинний, але бурхливий роман, не могли не позначитися на психологічному стані літератора, і точно були використані задля створення образу Емми.

Справді, змалку Марія Вілінська подобалася чоловікам, не лише збоченцям. Часто вона, “мовчазна статуя” (Пантелеймон Куліш) їх закохувала з першого погляду, приваблювала з першого слова, надихала з першого поруху, а при цьому сама залишалася незворушною. Як стверджував український письменник, філософ і соціальний антрополог Віктор Петров-Домонтович (1894-1969):

- Її спокій хвилює. Її замкнена певність бентежить. Вона здається холодною. В ній є щось, що дратує чоловіків. Щось її різко виділяє в товаристві інших панночок. Вона не така, як всі.

*   *   *

Сім’я родичів, куди мати Парасковія Петрівна запхала Марію, була високих статків: глава сім’ї обіймав посаду секретаря Орловської губернської палати в цивільних справах. У губернському салоні Мардовіних серед звичайних дворян та чиновників траплялися письменники, етнографи, музиканти, громадські діячі.

З-поміж інших вирізнявся колишній скарбник Кирило-Мефодіївського товариства, в адміністративному порядку засланий у м.Орел, на малу батьківщину, український фольклорист і етнограф Опанас Васильович Маркович (1822-1867). Син колись багатого полтавського поміщика, він змарнував статки на гулянках-частуваннях, перетворившись на вічного студента Київського університету. Високий брюнет з м’якими рисами чистого обличчя, з великими синіми очима, скромно одягнений, котрий бездоганно спілкувався французькою мовою і вражаюче грав на фортеп’яні, виконуючи українські народні пісні, – дівчина сприйняла його, як… знаменитість.

Знаючи власну вдачу, Марія нічого не приховувала, а в одному з листів до нареченого виклала все на чистоту:

- Милий Опанасе. Чому це у мене такий дивний характер, все, мені здається, я вже зазнала. Що б я не чула і не бачила, все здається мені вже не так страшним, як іншим, все начебто звичайне. Байдужість це чи надія, що все зміниться на краще, або я впевнена, що зможу все витерпіти. Іноді я уявляю всі можливі нещастя, і немає жодного, якого б я не могла перенести; здається, я б перенесла все спокійно, і сказати чи що? – з радістю, як спокутування всіх помилок безповоротного минулого, навіть – майбутнього.

У будь-якому віці ми віримо: кохання рятує розбиті серця. Відтоді у відносинах Марії Віліньської із чоловіками домінуватиме яскраво виражений батьківський комплекс, що трансформувалось у свідомий потяг до партнерів старшого віку. Опанас Маркович виявився старшим за Марко Вовчок на 11 років, український письменник Пантелеймон Куліш – на 14 років, російський історик Костянтин Кавелін та російський прозаїк Іван Тургенєв – на 15 років, французький видавець П‘єр-Жуль Етцель – на 19 років.

*   *   *

Наприкінці січня 1851 р. Марія Віліньська та Опанас Маркович побралися – молодій дружині минуло тільки 17 літ. Шукаючи кращої долі, сповнені сподівань, молодята вирушили в Україну та оселились у Чернігові. Тут Опанас Маркович, на щастя, дістав посаду коректора газети “Черниговские губернские ведомости” з місячним окладом у 15 рублів сріблом. Таких грошей сім’ї не вистачало – обидва були украй непрактичні, заощаджувати не вміли; маючи мізерні статки, часто-густо допомагали біднішим за себе. Інтеліґенція – одне слово.

Як творча натура, яку емоційно збудила й літературно надихнула Україна, Марко Вовчок писати прозу почала у Немирові, де від зими 1855 р. її чоловік викладав географію в чоловічій гімназії; замешкала родина на вулиці Нижній Гімназичній, 23 (тепер – вул. Будівельників).

Наче губка, молода дружина Опанаса Марковича, де вони не жили б: у Чернігові, Києві, Качанівці, Немирові – переймала шанобливе ставлення фольклориста до збирання народних пісень та звичаїв. Разом подружжя ходило по базарах і селах, слухало кобзарів та лірників, вивчало селянський побут, обряди й повір’я, записувало цікаві казки, прислів’я й загадки. Вісім років визрівала росіянка Марія Вілінська, наполегливо опановуючи українську мову, фольклор та історію: нізвідки українки не беруться.

Настав час, і на початку 1857 р. Марія Маркович надіслала до Північної Пальміри українському письменнику, фольклористу і видавцеві Пантелеймону Кулішеві (1819-1897) два власні оповідання з народного життя (без заголовків та редактури), аби той вмістив їх у двотомній збірці фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів “Записки про Південну Росію”, але той обрав свій альманах “Хата”. Обізнаний на європейських літературних новинках прозаїк подумав: – А чому б нам не завести свою, українську Жорж Санд? – і… надрукував. Оригінальні твори викликали у літератора щире захоплення. Виникло жваве листування, а взимку 1859 р. – дебютна збірка україномовної письменниці “Народні Оповідання”.

*   *   *

Одинадцять невеличких за обсягом новел: “Сестра”, “Козачка”, “Чумак”, “Одарка”, “Сон”, “Панська воля”, “Викуп” тощо – швидко набули популярності серед національно свідомої інтеліґенції. Деякі українські літературознавці (Омелян Огоновський, Семен Венгеров, Михайло Чалий, Микола Петров, Микола Сумцов) вважали, що ті твори написав чоловік Марко Вовчок – досвідчений фольклорист та етнограф Опанас Маркович, котрий мав глибокі знання матеріалу та відповідний життєвий досвід, але сховався під псевдонімом… Марко Вовчок. Так на небосхилі української літератури спалахнула нова сліпуча комета: нікому не відома за межами Немирова 24-річна дружина вчителя географії провінційної гімназії блискавично стала першорядною письменницею і першою жінкою-письменницею.

Як там було б, але напередодні виходу в світ дебютної книжки авторки Пантелеймон Куліш (1819-1897) написав у листі Тарасові Шевченкові (1814-1861):

- Побачиш, які дива в нас творяться: уже й каміння починає вопіяти! Де ж пак, не диво, щоб московка преобразилась в українку, да такі повісті вдрала, що хоч би й тобі, мій друже, то прийшлись би в міру!

Чи сподобалася перебірливому до початківців Кобзареві дебютантка-москалька? 13 липня 1858 р. Тарас Григорович не лише присвятив Марко Вовчок вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала”), а зібрав у Санкт-Петербурзі серед членів української громади 120 рублів, особисто придбав золотий браслет і разом з оригінальною поезією-присвятою надіслав у Немирів Марії Маркович, із нетерпінням чекаючи на її приїзд до Північної Пальміри.

Для більшості в ній ворушилася якась велика Таїна: чоловіків Марія магнетизувала, жінок – відштовхувала. Не випадково, дружина Пантелеймона Куліша українська письменниця Ганна Барвінок (власне: Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш; 1828-1911) у “Споминах про Марка Вовчка” таку змалювала картину:

- Була мовчазна, мало говорила, так що важко було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її “Вовчком”, що вона наче злякана, “мовчуща!”. Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. Як по нашому темпераменту була непривітна, негаряча. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо!.. Бідна!.. Може, її горе ще дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, й вона од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське!

*   *   *

Справді, дивина полягала в тому, що молода літераторка виявилася мультикультурною людиною. Про це свідчив навіть літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської-Маркович – Марко Вовчок, який своїй протеже придумав Пантелеймон Куліш. З одного боку, в ньому бринить пряма аналогія з підкреслено чоловічим нікнеймом знаної французької письменниці Жорж Санд. В іншого, – похідне слово від прізвища чоловіка – Маркович, за співзвучністю; тоді як ім’я Марко в її часи широко побутувало в селах Немирівського повіту.

Той дивний дуалізм, органічне поєднання різних початків, складали основу людської вдачі Марії Маркович: чоловік і жінка, росіянка й українка, українка й європейка, жіночість і фемінізм, демократичні погляди і комерційне чуття, аристократизм і захоплення етнографією, патріархальна архаїчність і буржуазна скнарість.

На одному місці їй ніколи не жилося, у справжніх письменників життя – перекоти-поле. Написавши заяву дирекції Немирівської гімназії про відпустку за сімейними обставинами, у січні 1859 р. подружжя із маленьким сином Богданом приїхало до Санкт-Петербурга, і того ж таки року ціною у 60 копійок з’явилася у московській “друкарні В.Грачова і Ко” російськомовна збірка оповідань “Рассказы из народного русского быта”.

Особисто зазнавши свою голубоньку, Пантелеймон Куліш настільки закохався у Марко Вовчок, що ладен був накласти на себе руки. Як стверджував один із зачинателів українського інтелектуального роману та жанру романізованої біографії Віктор Петров-Домонтович:

- Пантелеймон Куліш змагався, сподіваючись перемогти. Та Марко Вовчок і в коханні була тією самою, що і в житті: ніщо її не зрушало й не дивувало, – вона лишалася спокійною до байдужності. Вона здавалась холодною, і її спокійна мовчазна рівність дратувала Куліша до безглуздя, до несамовитості… Кохання оберталось у біль, у крик, страждання, безсоння, хвору стурбованість.

*   *   *

Доволі швидко у Північній Пальмірі Марко Вовчок опинилась у дружньому колі української діаспори, зокрема колишніх побратимів чоловіка по Кирило-Мефодіївському братству – Василя Білозерського, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, котрий зворушливо називав 26-річну заміжню панянку “Марусею” і “донею”, а себе – “хрещеним батьком”.

Приязно зустріло співвітчизницю і російське письменство: Іван Тургенєв, котрий особисто переклав та видав у Санкт-Петербурзі у 1859 р. російською мовою її “Народні оповідання”, Федір Тютчев, Павло Анненков, Олексій Жемчужников, Микола Некрасов, Олексій Плещеєв, Олексій Писемський. Так радо російська літературна богема ще ніколи не зустрічала українського письменника та ще й вродливу жінку.

Симпатії до молодої письменниці просто зашкалювали. Коли під час однієї із приватних зустрічей Іван Тургенєв (1818-1883) поцікавився у Кобзаря, якого автора слід почитати, аби якнайшвидше опанувати українську мову, Тарас Григорович заявив:

- Марко Вовчок! Він один володіє нашою мовою.

Тим часом Україна якорила долю молодої мисткині. Лише після тривалих бюрократичних зволікань Опанас Маркович звільнився з посади молодшого вчителя Немирівської чоловічої гімназії й за порадою Івана Тургенєва, аби бачити світ ширше та літературно розвиватися, родина вирішила їхати за кордон. Збиралися рушити теплою компанією: сам Іван Сергійович, Марковичі із сином Богданом (1853-1915), Пантелеймон Куліш, який аж угинався біля талановитої красуні.

Проте, як на зле, останньої миті чоловік Марії Олександрівни поїхати не зміг. Знаний бабій Пантелеймон Куліш потирав руки: ось вона, його нова публічна коханка. Але як влучно висловився Віктор Петров-Домонтович:

- Пантелеймон Олександрович (котрий не вмів любити й не любив любові) хотів, аби Марія Олександрівна належала лише йому. А вона хотіла належати лише собі.

*   *   *

Зблизька Старий Світ насправді виглядав по-іншому. У Дрездені Марко Вовчок познайомилася з критиком і журналістом Володимиром Майковим, письменником Іваном Ґончаровим, професором Санкт-Петербурзького університету Костянтином Кавеліним, у Лондоні – із володарем дум демократичних Олександром Ґерценом, лікарем-терапевтом Сергієм Боткіним та актором Михайлом Щепкіним, у Ґейдельберзі – з хіміком Дмитром Менделєєвим, у Парижі – із знаними літераторами Ґуставом Флобером, Проспером Меріме та Львом Толстим, у Неаполі – з Миколою Добролюбовим.

Не пустоголова Валерія, а Марія Маркович виявилася жінкою, яку чекали всі. Зокрема член Французької академії, майстер новели Проспер Меріме (Prosper Mérimée; 1803-1870), у якого в Парижі щойно вийшло 15-томне зібрання творів, прочитавши в перекладі Івана Тургенєва дебютну книжку Марко Вовчок, зазначав у листі до письменниці Жанни Дакен: на його думку, той шедевр перевершив роман “Хатина дядька Тома” Ґаррієт Бічер-Стоу.

Картину романтичних колізій ускладнювала ще й нова впливова в інтелектуальному середовищі Російської імперії фігура. Як не сварив за мовчання і не дорікав у листах Іван Тургенєв, у 1861 р. Марко Вовчок познайомилась із впливовим літературним критиком та публіцистом Миколою Добролюбовим (1836-1861). Закохавшись у чарівну українку, той написав про її творчість ґрунтовну статтю та взявся не лише опікуватися виданням творів письменниці, а й перебрав на себе її фінансові справи.

Чи була вона Цирцеєю? Стверджувати не наважуся. Подейкували (так вважала і дружина Д.І.Менделєєва – Феозва Микитівна Лещев), що у Ґейдельберзі через нещасливе кохання до Марко Вовчок застрелився молодий талановитий хімік, поляк Владислав Олевінський. І то була правда в одному з листів донька президента Імператорської Академії мистецтв графа Ф.П.Толстого, мемуаристка Катерина Юнґе (1843-1913) роздратовано виказувала традиційну жіночу солідарність:

- І що в цій жінці є, що всі так захоплюються? Зовнішністю – проста баба, відбиток чогось звичайного; бридкі білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; на світських зустрічах мовчить, ніяк її не розговорити, відповідає тільки “так” і “ні”... А всі чоловіки божеволіють від неї: Тургенєв лежить біля її ніг, Ґерцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш заради неї покинув дружину, Олександр Пассек захопився до того, що кинув свої заняття, свою кар'єру, схуднув весь і їде з нею, попри те, що брат Володимир тільки почав одужувати після гарячки, а мати захворіла від горя. М. вміє так усе облаштувати, що її шанувальники в усьому заступаються за неї: вона покинула чоловіка, прекрасну людину, – кажуть: “він її не гідний”; кинула дитину, тримала малого сина, як собаку, на кухні – кажуть: “її душа занадто піднесена, аби задовольнятися дріб'язком життя”. Як мене обурює ця жінка! Де справедливість, коли такі творіння живуть на землі, щоб псувати життя іншим!

*   *   *

Довкола 26-річної Марії Вілінської юрмилися найсвітліші голови Російської імперії, і літераторка попрощалася з чоловіком Опанасом Марковичем, котрий у 1860 р. сам, без дружини та сина Богдана повернувся в Україну. Від жовтня 1859 р. Марко Вовчок зблизилася з молодшим на три роки правником-емігрантом, Олександром Пассеком (1836-1866). Закохані почали жити у громадському шлюбі та мандрували Західною Європою, поки не зупинились у передмісті Парижа, де винайняли будинок у комуні Нейї-сюр-Сен (Neuilly-sur-Seine), що на півдні межує з Булонським лісом.

Але трапилася біда: смертельно захворів Олександр Пассек на сухоти і помер на руках невінчаної дружити наприкінці 1866 року… У розпачі тягнулися страшні місяці, виповнені безнадією. Її саму мордували безперервні головні болі, катувало безсоння. Марія практично не мала коштів до існування, а тому волала про допомогу.

Якщо бажаєш мешкати в Європі, із малим сином, потрібні чималі кошти. Літературних гонорарів – 200 рублів, затим – 500 рублів – геть бракувало.

Іван Тургенєв, котрий тривалий час заміняв літераторці батька-зітхальника, зазначав у листі літературному критику Павлу Анненкову:

- Марія Олександрівна й досі тут (Париж – О.Р.) живе, і мила, як і раніш; але стільки витрачає ця жінка, сидячи на сухому хлібі, в одній сукні, без черевиків, – це неймовірно… За півтора року розтринькала 30 000 франків зовсім не відомо на що!

Отож доводилося писати багато і гарно, розсилаючи рукописи у різні видання. Та цього було замало. Вихід із безгрошів’я підказало життя у Парижі.

*   *   *

Аби покласти край матеріальній скруті, один із її нових коханців, знаний паризький видавець і літератор П’єр-Жуль Етцель (Pierre-Jules Hetzel; 1814-1886), із яким письменницю необережно познайомив Іван Тургенєв, – запропонував у 1865 р. Марко Вовчок перекладати твори… Жуля Верна (Jules Gabriel Verne; 1828-1905). Розумні речі, взагалі-то, говорив чолов’яга.

Начитавшись соціалістів-утопістів – Анрі де Сен-Сімона і Шарля Фур’є, замолоду майбутній класик пригодницькою літератури мріяв про державу, засновану на принципах свободи, рівності та братерства. Утім, на людське життя коштів він не мав. Як не старався затятий республіканець Жуль Верн писати вірші, водевілі, лібрето комічних опер, статків на три яхти не накопичив. Одкровення сталося 17 січня 1863 р., коли у власному місячнику для юнацтва – “Журналі освіти та розваг” (“Magasin d'Education et de Recreation”), аполітичний пригодницький роман “П'ять тижнів на повітряній кулі” (“Cinq semaines en ballon”) надрукував справжній ловець талантів П'єр-Жуль Етцель. Видавець не стільки розгледів талант, скільки збагнув, що з ним робити. Книжку швидко видали в Англії, а незабаром – по цілій Європі. Новачка, до речі, особисто привів у бюро на вулицю Жакоб і відрекомендував видавцеві Александр Дюма-батько (Alexandre Dumas, père; 1802-1870).

Ясна річ, що “П'ять тижнів на повітряній кулі” започаткували у творчості Жуля Верна величезну серію науково-фантастичних і пригодницьких романів “Незвичайні подорожі” (“Voyages extraordinaires”) – 68 книг. Було укладено комерційну угоду, за якою колишній біржевий маклер мав щороку подавати видавцеві по два романи, попервах отримуючи 1900 франків за рукопис. Із жорсткого літературного конвеєра почався тріумфальний шлях Жуля Верна, гонорари якого зросли до 6000 франків за твір: “Подорож і пригоди капітана Ґаттераса” (1864-1866; два томи), “Подорож до центру Землі” (1864), “Із Землі на Місяць навпрямки за 97 годин 20 хвилин” (1865), “Діти капітана Ґранта” (1867-1868; три томи), “Робур-завойовник” (1868), “Двадцять тисяч льє під водою” (1869-1870; два томи), “Навколо Місяця” (1869), “Плаваюче місто” та “Ті, хто прорвав блокаду” (обидва: 1871) і так далі.

В останні роки життя письменник писав, так би мовити, наперед. Оскільки масову літературу в Парижі навчилися робити індустріально, нові романи Жуля Верна видавалися навіть… після його смерті. Не скажу, чи був Жуль Верн коханцем Марко Вовчок. 10 січня 1857 р. він пошлюбив колишню вдовицю із двома дочками – Онорину (із грецької “Сумна”) Анну де Віан, котра лише через чотири роки, 3 серпня 1861 р., народила йому сина Мішеля, їхню єдину спільну дитину. Утім, навіть при народженні спадкоємця 34-річний батько не був присутній, бо саме… подорожував Скандинавією і від важливої справи відірватися не зміг.

Цікаво, що новий закоханий, досвідчений паризький видавець, допомагав не лише слово, а й ділом. Саме він адаптував до розуміння національного читача її повість “Маруся”, яка за кілька років у Франції перевидавалася понад 20 разів. Яку-не-яку, але з того авторка мала певну копійку… у франках.

*   *   *

Після комерційної пропозиції П’єра-Жуля Етцеля і перекладацька справа швидко зрушила з місця – й за вісім років Марія Олександрівна Маркович переклала 15 романів Жуля Верна. Під час особистого знайомства класик пригодницької літератури розповів Марко Вовчок про його письменників-негрів, які на чолі із сином Мішелем готували потрібні архівні та довідкові матеріали, якщо того вимагав сюжет, замовляли вченим потрібні розрахунки, розписувати визначений у загальних рисах сюжет, у деталях розробляли образи та оживляли колоритні персонажі.

Новітньому принципу – використання доброго десятка “мокрих спин” у літературі – самого Жуля Верна, у свою чергу, навчив його успішний патрон Александр Дюма-батько. Із майже готових частин твору та індивідуалізованих характерів обидва метри ліпили захопливі романи.

Не хочу аби склалося враження, що у Франції україномовна панночка виключно фліртувала із представниками паризької богеми і як приз переходила з рук у руки. Насправді на батьківщині Вольтера М.О.Маркович багато чому навчилася. Як допитлива студентка, у Латинському кварталі вона відвідувала цікаві лекції, зокрема прослухала курс професора порівняльного правознавства “Collège de France” Едуара де Лабуле (Édouard René Lefebvre de Laboulaye; 1811-1883), котрий не приховував власної неприязні до режиму Наполеона III.

*   *   *

З інтересом Марко Вовчок читала не лише політичні памфлети чи “Блакитні казки”, а й наукові праці – того ж самого мсьє Лабуле, монографію якого – “Ліберальна партія” (“Le Parti libéral”) – Марія палко рекомендувала невиліковно хворому професору історії Московського університету Степану Єшевському (1829-1865), для якого вона стала останнім коханням і який разом із Олександром Пассеком, поки обидва не померли, став її другим вірним супутником життя.

Не без гордощів її чоловік писав у листі з Парижа до знайомих в Україну:

- Вона працює багато, бере уроки англійської та італійської мов, жах скільки читає й пише. Днями Марія скінчила чарівну повість “Лихой человек”, яку надсилає до “Русского вестника”. Вважаю, що це чи не найкраще з усього, що вона написала. Малоросійського мовою створені вже п’ять оповідань та надіслані до нового малоросійського часопису “Основа”. Боюся, що вона докопає себе… Не можна протягти довго, коли спиш по дві години на добу і обідаєш часом раз на два-три дні.

Один за одним із її життя (з різних причин) йшли чоловіки: Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш, Іван Тургенєв, Владислав Олевінський, Микола Добролюбов, Степан Єшевський, Олександр Пассек… Життя буває немилосердним, бо доля полюбляє концентрацію випробувань в одній, окремо взятій особистості. Без надійного чоловічого плеча, самій із 13-річним сином, у столиці Франції прожити було неможливо, нехай всіляко і допомагав паризький видавець П’єр-Жуль Етцель.

Поховавши за шість останніх років трьох коханих чоловіків, зчорніла 34-річна Марія Олександрівна Маркович у 1867 р. повернулася до Санкт-Петербурга, де просто на вокзалі зустріла свого брата у третіх, відомого критика Дмитра Писарєва (1840-1868). І нове кохання бурхливо спалахнуло у двох серцях... Новий партнер її переінакшив. На деякий час полишивши пригодницьку літературу, Марко Вовчок переклала російською фундаментальну монографію “Походження видів шляхом природного добору або збереження обраних рас у боротьбі́ за життя” (1859) Чарльза Дарвіна і багатотомну енциклопедію “Життя тварин” Альфреда Брема. На жаль, і цей роман урвався трагічно. Відпочиваючи в дачному селищі Дуббельн під Ригою 4 (16) липня 1868 р. Дмитро Писарєв потонув на очах Марії Олександрівни та її сина, купаючись у Ризькій затоці.

*   *   *

Хто не знає, що таке самотність, – хай іде здрейми… У Санкт-Петербурзі Марко Вовчок взялася вибудовувати власну комерційну систему здобуття зиску з літератури. Відколи 20 серпня (1 вересня) 1867 р. у земському шпиталі Чернігова від сухот у 45 років помер її чоловік, Опанас Васильович Маркович, їй самій доводилося дбати про благополуччя власної родини, що складалася з неї та 14-річного Богдана.

У Парижі вони з тодішнім чоловіком, який знайшов можливість і поїхав за нею, холодною “мовчазною богинею”, восени 1860 р. бурхливо з’ясували стосунки, що закінчилося важким для обох розривом. Довгих вісім років подружжя жило нарізно. Кожен мав власне приватне життя, з дивними романами, численними адюльтерами і гарантованими трагедіями.

Ясна річ, титуловані колеги прийняли її бік. Зокрема Іван Тургенєв, котрий на той час уже перебував, як сам зізнавався, щодо літераторки “на становищі дядька чи наставника”, бо безтями Марко Вовчок закохалася у 23-річного кандидата права Московського університету Олександра Пассека, – повідомив листом Олександра Ґерцена про важкий душевний стан Марії Олександрівни:

- Чоловік її людина не лиха і навіть чесна, та гірша від будь-якого лиходія своїм дрібним, дражливим, самозакоханим і нестерпно тяжким егоїзмом.

Довгих вісім років Опанас Васильович Маркович благав Марію Олександрівну про зустріч. Після Парижа більше він дружину та сина не побачив, навіть написавши кілька передсмертних листів.

*   *   *

Годувати їх із Богданом могла тільки література, і неговірка у світських салонах Марія Олександрівна сіла за письменницький стіл, аби літературно виговоритися. Цензурні заборони українського слова спонукали письменницю писати російською. Друкувалися ж її російськомовні твори у найкращих тоді петербурзьких часописах “Отечественные записки” та “Русское слово”. У той період письменниця створила низку російськомовних повістей “Живая душа” (1868), “Записки причетника” (1869-1870), “Теплое гнездышко” (1873), “В глуши” (1875), “Отдых в деревне” (1876-1899). Цього явно бракувало, довелося на добачу багато перекладати з французької мови.

Уклавши у травні 1870 р. контракт із 2-ї гільдії купцем, знаним книгоробом Семеном Васильовичем Звонарьовим на видання та редагування ілюстрованого часопису “Переклади кращих іноземних письменників”, до перекладів М.О.Маркович залучила знаних і невідомих письменниць, саме жіноцтво, які вільно володіли основними європейськими мовами – французькою, англійською й німецькою.

Йшлося про видання щомісячного ілюстрованого журналу обсягом 15-20 друкарських аркушів, який би системно подавав читачеві перекладні романи, повісті, новели, а також оповідав би про захопливі подорожі та пропонував твори для дитячого читання. Перше число “Перекладів кращих іноземних письменників” побачило світ на початку 1871 р. До справи наповнення редакційного портфеля долучилися всі без винятку співробітниці, зокрема Марія Олександрівна Маркович вмістила початок власної повісті “Маруся”, перекладеної російською мовою.

Доволі швидко на шпальтах альманаху з’явилися імена талановитих перекладачок – Надії Білозерської, Анни Буткевич, Олександри Кутузової, Зінаїди Ґен, Аделаїди Піґе, Юлії Корнільєвої, Віри й Надії Єракових, Олени Лихачової, Катерини Щигльової та інших.

*   *   *

За півтора року читач отримав сімнадцять грубих книжок “Переклади кращих іноземних письменників”. Обсяг робіт, виконаних літераторкою, настільки вражав, що давній друг Марко Вовчок, учитель гімназії Петро Гаврилович Барщевський у листі допитувався:

- Скажіть мені, Бога ради, як ви встигаєте? Видання ростуть, як гриби.

Попри те, що наклади перших трьох книжок альманаху були повністю розпродані, підлеглим Марія Олександрівна малювала картину… економічної скрути. Буцімто, продажі кепські, тому гонорари доводиться платити вполовину менші від тих, які озвучувались на початку співробітництва. Більшість емансипованого жіноцтва злидні терпіли мовчки, принаймні вони трудилися задля великої справи просвіти.

Утім, у колі сумлінних перекладачок-авторес опинилася й родичка покійного чоловіка Опанаса Васильовича Марковича – Катерина Керстен, кузина за материнською лінією. Пробним її перекладом для альманаху стали новітні оповідання… П’єра-Жуля де Сталя, під псевдонімом якого оригінальні твори друкував сам паризький видавець П’єр-Жуль Етцель.

Редакторці вони сподобалися, бо, мабуть, зринули спогади про швидкоплинний французький роман із книгоробом. Розчулена, на сентиментальній хвилі Марія Олександрівна доручила Катрін Керстен перекладати термінове замовлення – “Казки” Ґ.Х.Андерсена, на видання повного зібрання творів якого М.О.Маркович уклала угоду із С.В.Звонарьовим. У свою чергу, із власними наймичками-перекладачками письмово Марко Вовчок ніколи договорів не укладала.

*   *   *

Важко нині стверджувати, що саме спонукало Катерину Керстен до винахідливої підступності: жіноча помста за двоюрідного брата-рогоносця чи матеріальна скрута, помста підлеглої чи лукавство молодшої заздрісниці.

Одначе, за знівечене сімейне життя брата та вкрадене у нього літературне ім’я кузина, скориставшись слушною нагодою, суворо помстилася Марії Олександрівні. Родичка взяла готовий переклад “Казок” Ґ.Х.Андерсена, у 1863 р. виконаний дочкою декабриста В.П.Івашова – Марією Василівною Трубніковою (1835-1897) і старшою сестрою знаменитого літературного критика Володимира Стасова – Надією Володимирівною Стасовою (1822-1895). Його було надруковано в жіночій видавничій артілі. Й – майже дослівно… переписала всю збірку.

Навіть не пробігши очима, Марія Олександрівна поставила власний підпис на титульному аркуші рукопису і надіслала видавцеві Семену Звонарьову… Коли перший том відвертого плагіату з’явився друком, анонімно Катерина Керстен надіслала по одному примірнику видання працьовитим колежанкам – М.В.Трубніковій та Н.В.Стасовій. Прочитавши з десяток сторінок “Казок” Ґ.Х.Андерсена у перекладі… Марко Вовчок, кожна з них була спантеличена: до коми текст копіював їхній оригінал!

Подвоював глибоке розчарування і факт, що на той час Марія Олександрівна Маркович була знаною демократичною письменницею, котра не лише обстоювала права жінок, а й брала участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Олександра Ґерцена, організовувала для часопису “Дзвін” (“Колокол”) матеріали політично-викривального характеру.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко