Іван Сірко. 1. Під лапою вовка

Достеменно не відомо, але саме цими днями, – чи-то 1-го, чи-то 10 серпня 1680 р., – на улюбленій пасіці у селі Грушовці, Запоріжжя, “преставився від цього життя”, як згодом написав у “Літописі” Самійло Величко, знаменитий кошовий отаман Іван Сірко. Поховали свого очільника козаки знаменито – з превеликою стрільбою із гармат, мушкетів та пістолів, а головне – з великим жалем усього війська Низового.

- Бо був це справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до старості …не тільки значно воював за Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях… численні татарські чамбули (загін кінноти – О.Р.) і відбивав полонений християнський ясир (полонені бранці – О.Р.).

Ще на початку того року спільно з донцями кремезний у свої… за 70 літ Іван Сірко востаннє повимахував переможною булавою в битві з ординцями. Повертаючись із чергового кримського походу, він дізнався: синів та дружину Софію Сірчиху ганебним чином помордовано. Від тієї звістки згорьований кошовий отаман занедужав. Та так сильно, що назавжди виїхав із Січі, аби за десять верст оселитися на улюбленій пасіці в с.Грушівці. Там славетний січовик і зійшов зі світу.

Коли український лицар помирав, він просив усім переповісти:

- Скарбів із собою у могилу я не забираю! Ховайте мене скромно. А той, хто потривожить мене після смерті, і дня не проживе! Найбільше, може, – з рік.

*   *   *

Водою запорожці переправили тіло шанованого ватажка на Чортомлицьку Січ (тепер – с.Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області). Наступного дня ранком мовчки викопали могилу на козацькому цвинтарі, що на високому березі Дніпра, в полі за Старою Січчю, і з військовими почестями поховали “усім Військом низовим Запорізьким... ”

Так як і було наказано у заповіті, покійному відрубали і засушили правицю, що швидко муміфікувалася, майже на очах.

На надгробку тоді викарбували:

- Р.Б. (Року Божего) 1680 мая 4 Преставися рабъ Бож. Іоанъ Сѣрко Дмитровичъ атамань кошовий войска Запорозкого за его Ц.П.В. (Царского Пресветлого Величества) Федора Алексѣвича. Памят Праведнаго со похвалами.

У народі зо п’ять років поголоска ходила, буцімто запорожці не ховали правицю Івана Сірка, а повсякчас брали її із собою в походи. У критичні хвилини, коли вирішувалася доля битви, руку кошового отамана виставляли перед собою, що гарантовано вирішувало бій на користь запорожців.

Одну із Сіркових приповідок вони часто повторювали:

- Не той козак, що поборов, а той, що вивернувся.

Так тривало майже двадцять років. Коли пізньої весни 1709 р. москаль зруйнував Чортомлицьку Січ (Стару Січ), побратими поховали правицю українського лицаря.

*   *   *

Непоспіхом відступають століття – одне, друге, третє, четверте, п’я... Перетворюються на бувальщини події, а особистості стають легендами. Що загалу відомо про Івана Сірка (Iwan Sierko, 1605 (1610) – 1680)? Таких першим поглядом не вхопиш…

Подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, знаменитий кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Характерник. А далі – солодка і щемлива Мана: герой багатьох українських пісень і казок.

Ясно одне: видатний воїн з особистими надлюдськими здібностями, непереможний полководець, знаковий політичний діяч свого часу, по собі він залишив сиву славу.

- Коли навколо вороги – то не життя, честь бережи.

На жаль, прийдешнє з його епохою фентезі більше реагує на бажану казку, аніж на гірку реальність. І зі статті в статтю клубочать легенди про Івана Сірка:

- здобув перемогу в кожному із 65 боїв, у яких брав участь;

- брав участь у взятті фортеці Дюнкерк під час Тридцятирічної війни;

- розбив у 1675 р. кримську орду і яничарів Ібраґіма “Шайтан”-паші;

- у 1679 р. підписав знаменитий лист запорожців турецькому султану Мухаммеду IV;

- після смерті отамана козаки перемагали ворогів, виставляючи вперед його відрубану правицю.

- Українці вважали його перевертнем і характерником на ім’я Сірентій Праворучник, а турки стривожено бубоніли Урус-Шайтаном.

Погортаймо деякі з пожовклих сторінок, приберімо, бодай, пил.

Бо як колись прадіди говорили:

- Де козак, там і слава. Де є бої, там є герої.

*   *   *

Ще до народження козак в Україні перед вибором не стояв: вольному – Воля, скаженому – круча, спасенному – рай. Хотів би написати, мовляв, так було і з нашим героєм, та не годиться в брехунцях ходити.

Обіцяю казати по правді: рік і місце народження Івана Дмитровича Сірка – не відомі. Одні експерти називають дату 1605 р., інші – 1610 р.; одні наполягають, сталося це у козацькій слободі Мерефі (історик Дмитро Яворницький), що на Брацлавщині, як у XIV-XVII століттях називалося схід Поділля, що обіймала теперішню Вінницьку та частини Черкаської, Кіровоградської та Одеської областей, інші – у сотенному місті Брацлавського полку Мурафа, що за кілька кілометрів від Кальника, на Східному Поділлі (о. Юрій Мицик).

За деякими даними, дитя народилося в сім’ї шляхтича, за іншими – продовжило давній козацький рід, що справжнім прізвищем мав Половець. Здавалося, трохи світла мали б пролити листи королів Речі Посполитої, в яких вони називали Івана Сірка “уродзоним”, тобто шляхтичем. Крім цього, в тогочасних джерелах від 1592 р. згадується ім’я подільського шляхтича Войтеха Сірка, котрий пошлюбив Олену Козинську що, ймовірно, ходила в родичках майбутнього козацького очільника. Але все це гіпотези, любі, гіпотези…

*   *   *

Згадаю тут краще про наш давній звичай. Коли український батько бажав, аби дитина виросла зі світлою головою, чистими думками та обдарованою здібностями, він докладав до того роботящих рук. Родитель ставав теслею-різьбярем, котрий майстрував дерев’яну колиску.

У бильці неодмінно прорізував отвір. І щодня пильно стежив, аби виплекане ліжечко мати ставила так, щоб ранкове сонце освітлювало обличчя дитинчати. Це слугувало першим просвітленням, ставало практичною ініціацією, що поволі розвивала належні здібності у дитини.

Хоч як там діялось, але на Східному Поділлі літні люди й досі переказують, що від народження Івана Половця тривала чудасія – хлопчик з’явився на світ, начебто, із… зубами, чим налякав присутніх!

- Козак у дорозі, а надія в Бозі.

Зніяковілий батько Дмитро Половець спробував, було, пом’якшити загальний острах, пожартувавши – мовляв, Іван “зубами гризтиме ворогів України”.

Хоча односельців балаканина не заспокоїла. Бо малого страшилися, – і до певної міри, люди мали рацію. Бо змалку хлопчина виявляв незвичайні здібності, що згодом перетворилися, як кажуть в індійському народі, на надприродні сіддхи (санскр. सिद्धिः).

Ті побоювання посилилися, коли у 12 років хлопчина саме у ніч на Івана Купала (з 6 на 7 липня) зник. Із ніг рідня збилася – нема малого! До села підліток повернувся лише на четвертий день – разом із вовченям. Відтоді Йванко і почав називати себе Сірко, що по-нашому вовк. Те яскраве прізвисько залишилося за ним і на Січі, куди хлопець потяг приблизно у 13-14 років.

Що нам холод, коли козак молод!

*   *   *

Далі у біографії Івана Сірка провалля і… самі легенди.

На довгі роки, подейкують, підліток потрапив у науку до діда-характерника Кріра, згодом – став його вірним джурою (служкою). Старий січовик із бувалих пластунів (розвідників) навчав простим, але важливим речам:

- Справжній козак – це не тільки Гопак (бойове мистецтво – О.Р.). Бо він – людина вільного руху і вільного духу.

- А зброя яка повинна у козака бути?

- Ото і є козача зброя – його рух та дух. Шабля та спис – справа п’ята і десята.

Знаєте, що дивовижно: у міфології давніх булгар, які свого часу населяли наші землі, – рух і був духом людини. За сорок днів до смерті він залишав тіло майбутнього мерця, перетворювався на голуба та повертався на Бай Терек (Могутня Тополя; Всесвітнє дерево). Адже крона Великої Тополі повсякчас опадає, та негайно зеленіє знову молодими листочками. На них написані імена всіх людей. Рух майбутнього небіжчика шукає, допоки не знаходить та не сідає саме на свій листок, аби згодом злетіти з гілки, а через сорок днів по смерті стати чистою душею (кут), надісланою якійсь у майбутньому благословенній породіллі.

Не один рік під наглядом діда-характерника Іван Сірко удосконалював особисте оволодіння різними бойовими звичаями українських козаків, як-то: Гопак, Прав, Спас, Триглав. Хлопець вивчився не тільки рубатися та скакати верхи.

Він умів зникати на очах, стаючи невидимим, володів штукою громовиці та бурі, законопачував воском крик в очереті, насилав на вороженьків Ману – видавався незрозуміло невловимим, перекидався на живий дуб на пагорбі чи стелився туманом під курганом, а головне – щодня сумлінно вчився звертатися до своєї головної заступниці, Покрови Божої Матері. Та всіх глибинних знань самобутньої української психодуховної культури і не перелічити.

Давно дід Крір вікував, а померти не міг: без залишеного на Січі учня старші його на спочинку не чекали. Тим часом наставник лише зустрів того наступника, кому мав передати власний Дар Відання (знання). Коли вчитель-характерник бачив, що учень вже готовий, відбувався ритуал посвячення його в характерники.

Традиція була така. Заздалегідь валили просіку в густому лісі. Покладених дерев не прибирали, хіба що рубали найбільш небезпечні гілки і товсті стовбури. Наприкінці просіки обирали дві берези, аби ті стояли на відстані двох-трьох метрів, нахиляли їх одну до одної. Коли виходило щось на кшталт ножиць чи хреста, а потім, верхівки посередині вив’язували. Уявляєте вісімку, нижнє коло якої трохи зрізане?

Так ось. На перехресті магічної вісімки глупої беззоряної ночі запалювали вогонь. Новопосвяченого козака вводили у стан сновиди (гіпноз), в якому належало пройти просікою та віднайти вогонь. Через рівні проміжки часу залучений до обряду джура кричав пугачем. Коли козак збивався з дороги – птах замовкав, належало повернутися і почати все спочатку.

А як інакше пройти Браму, як здобути істинне розуміння навколишнього буття. Стан пробудженого сновидіння був для характерника побратимом. Коли по закінченні ритуалу ініціації полуда спадала з очей, відтоді перевертень довкола бачив і розумів лише справжній стан речей.

*   *   *

Ким були характерники, чи, як ще їх у народі називали, – галдовники та химородники – в залежності від напрямку, так би мовити, спеціалізації?

З якої нагоди вони постали до життя?

Сучасний етнограф та фахівець із теми, автор кількох монографій Тарас Каляндрук (1971), рахуючи й “Загадки українських характерників” (2007), вважає:

- Місією характерників було зберегти душу українського народу. Вони формували стратегію розвитку козацтва, українства взагалі.

Ви лишень вчитайтеся у перелік найбільш яскравих характерників. Це справжня вітрина народної пошани козацьких гетьманів, кошових отаманів та полковників: князь Віщий Олег (912-943), Всеслав Полоцький (1029-1101), козацькі полководці Дмитро Байда-Вишневецький (1517-1574), Северин Наливайко (?-†1597), Іван Підкова (1533-1574), Самійло Кішка (1530-1620), Петро Сагайдачний (1570-1622), Максим Кривоніс (1600-1648), Іван Богун (1618-1664), Іван Золотаренко (?-†1655), Іван Сірко, Семен Палій (1640-1710), Максим Залізняк (1740-1775) та багато інших.

Зокрема, одного разу Іван Богун провів вночі військо через польський табір – і жоден пес не загавкав!

І кожен із них став персонально для когось мудрим дідом Кріром (як би це точніше перекласти до сучасного розуміння – боддхісаттвою, чи що), який із вуст у вуста передавав знання. Тому й поставали з-поміж січовиків справжні воїни, незламні лицарі Руху і Духу.

Ото й про Івана Сірка ще за життя народ та вороги розказували дивовижні речі. Буцімто, його не беруть не те що щаблі, а й кулі, навіть – срібні, заговорені. Начебто Кошовий отаман – превеликий чаклун, котрий будь-коли може перекинутися на вовка! Недарма його бусурмани із острахом пошепки називали “Урус-Шайтаном”.

Одне одному запорожці розповідали, що рівного Сірку на цілому світі нема:

- Підставить голу руку під вигострену шаблю, а після удару залишався лише синець. – Сірко вміє Мару наводити на ворогів, а сам перекидається на білого хорта.

- Що там турки чи ляхи, було діло: Сірко нечисту силу вбив! Знаєте, чому нашу річку Чортомлик назвали? Бо ось тутечки він чорта зустрів, а той лише дригнув ногами, коли Іван стрелив у нього з пістоля.

*   *   *

Дамо спокій етнографії, ми ж тутечки бувальщини-легенди-тости не збираємо.. Років зо п’ять, коли почав цікавитися темою бойової магії, знайшов цікавий факт. Ще до християнських часів наших вождів (політкоректно назвемо їх так) змалку і в обов’язковому порядку вчили тим наукам – віддавали в науку до шамана (кам) і школили.

Діялося це в рік Оймек (рік Собаки, 566 р.), за туранським календарем, саме перед битвою, в якій булгари та авари (обри) на прю стали проти марангів (франки). Майбутній цар Великої Булгарії Аскал Кельбир (563-593), який за юності навчався бойової магії в кращих камів (шаман) роду, стояв у дозорі перед військами разом із хаканом Танишем, котрий правив аварською субою (провінція). Балакали про майбутню січ. Аж раптом потішний Таниш та засумнівався у здібностях Аскала, більше того – привселюдно узявся кепкувати:

- Чи не покажеш ти, шаман Тубджак, зараз, перед лавами свої вміння?

Не відповідаючи словами, Аскал наказав розкласти велике вогнище і виголосив кілька імів (заклинання) іменською (будинська, прачувашська) мовою.

І захвилювалися залізні обереги-привіски для боротьби зі злими духами на грудях та спині Аскала Кельбира. Викувані в подобі дрібних луків і стріл корчайником (коваль) Бугиханом (Могутній, герой) вони загрозливо теленькали. Лякаюче заіржав, коли взявся промовляти у руках Аскала хамин (бубон), справжній кінь шамана.

Наїжачились на костюмі кахина (жрець) нашиті пір’їни бюргюта (беркут) – головного птаха Людини-Неба, а численні шкіряні джгути на штанинах і рукавах кудеса (шаман з бубном) гучно заплескали крилами, допомагаючи легко злетіти над землею.

І здибилися джгути над головою Аскала, від франкайських волхвів закриваючи надійним щитом величезні очі бохадура (воєначальник). У той час ворожі духи, які стояли на боці марангів, спалахнули подібно сухому степовому хмизу.

Подіяла дивовижна чудь: в одну мить ясне небо затягли грозові хмари! Сонячну днину змінила темна ніч, а дух (алп) грози, блискавки, небесної води та військової слави Кубар-Бабай почав шпурляти у ворога величезні кам’яні блискавки, а потім і зовсім у ворожому таборі зненацька запалив королівський намет. Побачивши пекло, маранги гайнули навтьоки, а їх правитель Сігез-Бірде (Сігіберт I; Блискучий переможець; 535-575) із династії Меровінгів – був ганебно полонений.

Утім, король Австразії (Реймс) тоді відкупився чималим калимом. Після пріснопам’ятного небесного знамення франки підкорилися Великій Булгарії й до 630 р. справно платили данину – як самій метрополії, так і її західній субі – аварської провінції.

Уміли пращури ставити на місце знахабнілих сусідів. За однією з давніх легенд, могутність царя Атілли “Чорне Серце” була настільки всеосяжною, що деяким зухвалим європейським народам він відправляв у якості намісника... своїх псів.

*   *   *

Спливло якесь тисячоліття, й українці перетворилися на приязний до добрих і трохи заклопотаних чужинців народ. Першими вони виголошувалися прийти на допомогу.

І маранги, – даруйте, французи – про це добре знали, бо пам’ятали усе цивілізаційне добре, яке колись Київська Русь для них зробила.

Офіційно стверджується, що на боці французів Іван Сірко брав участь у Тридцятирічній війні (1618-1648). Сталося це, так би мовити, на офіційному рівні.

Втрачаючи людей, гроші та країну, Париж хапався за кожну соломинку. Зокрема на початку 1644 р. до Варшави прибув спеціальний посланець – французький інженер та офіцер Боплан і запропонував французькому послу в Речі Посполитій генерал-лейтенанту графу де Брежі винайняти саме запорожців, щоб ті повоювали проти іспанців. «Бо то довельми відважні вояки, вправні вершники, навчені піхотинці й особливо талановиті у захисті та штурмі фортець».

Закрутилася дипломатична машина, почалося офіційне листування. І вже в жовтні 1644 р. у Варшаві французький посол граф де Брежі двічі зустрічався з тодішнім військовим писарем Війська Запорозького Богданом Хмельницьким – другою людиною в державі. У тривалих перемовинах йшлося про службу запорозьких козаків на користь Франції.

Гарантій Варшави та Парижа українським очільникам було мало, і в березні 1645 р. Богдан Хмельницький та кальницький полковник Іван Сірко приїздили у Фонтенбло, неподалік від Парижа, де зустрічалися з першими особами держави.

19 квітня 1645 р. військовий писар Війська Запорозького провів особисту зустріч із французьким генералітетом.

Із благословення першого міністра Франції, кардинала Джуліо Мазаріні (Jules Mazarin; 1602-1661), котрий визначав зовнішню політику Франції, взяли 2600 українських козаків на службу, а за надані військові послуги платили по 12 талерів низовому козаку (це було вдвічі вище такси по цілій Європі) і по 120 – полковникам і сотникам. Зважте, не гасконцям чи бургундцям, а саме січовикам.

*   *   *

Почалася детальна епістолярія, що закінчилася… міжнародним договором. За контрактом, 2600 запорозьких козаків (1800 піхотинців і 800 кіннотників) мали походом прийти у польський порт Ґданськ, аби дістатися морем до французького порту Кале і стати на службу Франції терміном на два роки. Фактично вперше українські козаки виступили в ролі кондотьєрів (найманців); навряд чи такими їх можна було назвати, коли вони рубалися під прапорами свого сюзерена – короля Речі Посполитої.

Так ось, очільниками того десанту січовиків на першу загальноєвропейську війну в березні 1645 р. стали два полковники – Іван Сірко та Іван Солтенко.

У Фландрії на чолі своїх ватаг вони брали участь у битвах проти Іспанії: у вересні-жовтні 1645 р. – за непоступливу іспанську фортецю Дюнкерк на півночі Франції, а 1646 р. – разом із військом молодого Людовіка II де Бурбон-Конде, принца де Конде (Louis de Bourbon, prince de Condé; 1621-1686).

У битві за “ключ від Ла-Маншу” Іван Сірко виявив: він не тільки характерник у вихорі поєдинку, а й характерник-стратег. До стін нездоланної фортеці Дюнкерк у вересні 1645 р. двома французькими фрегатами він привів лише 2200 січовиків; решту – залишив у таборі, як свіжий резерв. Однією з умов контракту був пункт, що у Фландрії козаки діятимуть самостійно, без централізованого французького командування. До вибудови стратегії й тактики українського спецназу Париж відношення не мав, а у дії –втручалися.

Десять довгих років французи намагалися взяти твердиню, що мала важливе стратегічне значення, але все марно. Отож Іван Сірко повністю поміняв тактику:

- Не вдається із суходолу, зайдемо морем…

Почалися військові маневри на морі, й невдовзі два фрегати з козаками захопити три швидкохідні бриги іспанської варти. Козацьке щастя виявилося в іншому: на одному з них плив командир форту Мардік (Fort-Mardyck), регіон Нор Па-де-Кале.

*   *   *

В обмін на подароване життя іспанський офіцер, знаючи пароль, провів десант пластунів (розвідників) на бригах варти в гавань, чим самим розчахнув двері у форт. Довелося трохи почекати. Коли розпочався приплив, інший загін січовиків вночі на очеретяних снопах із мушкетами напоготові через канал також підійшов до шлюзу. Пароль та імена варти, передані полоненим офіцером, зробили свою справу: брама прочинилася. Запорожці увірвалися у фортецю, повністю захопили форт Мардік, а з його іспанських гармат вдарили по лоцманській вежі та інших фортах Дюнкерка.

Приєднавшись до двох груп десанту, основні сили запорожців швидко відвойовували вулиця за вулицею, площа за площею. Опір видавався безглуздим, і вже 11 жовтня 1646 р. командир гарнізону непоступливої іспанської фортеці Дюнкерк підписав повну капітуляцію.

І знову дивина: в письмових пам’ятках, присвячених Тридцятирічній війні, історики згадок про Івана Сірка не знайшли. Навіть під сумнів ставиться сама участь українського спецназу в тому запеклому довгостроковому конфлікті. Проте…

Проте на честь знаменитої перемоги Івана Сірка над фортецею Дюнкерк на березі Ла-Маншу вдячні французи встановили пам’ятник запорізькому отаману.

Можливо, сором загриз за предків, не знаю. Бо за ту військову кампанію українським кондотьєрам кардинал Мазаріні обіцяних коштів… не виплатив: щомісяця полковникам і сотникам – 120 талерів, низовому козакові – 12. Тож частина січовиків повернулися додому, а частина – залюбки рубали… французів, бо перейшли на бік іспанців. Що цікаво, навіть по закінченні Тридцятирічної війни і підписанні 24 жовтня 1648 р. Вестфальського мирного договору, – одночасно: у м.Мюнстері та м.Оснабрюці, бойові дії між Францією та Іспанією не припинилися. Є свідчення, що навіть у 1655 р. на боці іспанців окремі підрозділи запорізьких козаків воювали з французами у Фландрії.

Разом із тим, факт залишається фактом: кошовий отаман Війська Запорізького Низового Іван Сірко здійснив близько 50 військових походів – і не зазнав жодної поразки.

*   *   *

Звісно, я міг би тут байки вам розводити про різні характерницькі практики, техніки та методики: відчувати власний розмір у своєму оточенні й цілому світі, рухатися швидше за власну тінь (пам’ятаєте швидкість світла?), бачити одночасно правим боком свідомості та лівим, здобуття і накопичення сили через ритм, зупинка часу і перехід у потрібну мить тощо, – але ж ви не малі діти.

Ні, на заробітки шаблею та пістолем Іван Сірко у Франції не залишився, а повернувся на батьківщину: у Гетьманщині було вдосталь важливіших справ.

Досвідчений полковник брав участь у визвольній війні українського народу на чолі з Богданом Хмельницьким проти Речі Посполитої, зокрема – у вересні-грудні 1653 р. у Жванецькій облозі (тепер – село Кам’янець-Подільського району Хмельницької області). Як і неперевершений Іван Богун, Іван Сірко був прекрасним стрільцем із лука й самопала і, навіть гарцюючи на коні, влучно бив птахів у небі, а звіра в полі, й рідко коли вони рятувались від нього.

Наступного року разом із двома іншими побратимами-характерниками, полковником Іваном Богуном і писарем Генеральної військової артилерії Петром Дорошенком, Іван Сірко виступив категорично проти укладання з Московією Переяславської угоди, і, як більшість запорожців, 8 січня 1654 р. відмовився присягати на вірність московському царю Олексію Михайловичу.

Коли все-таки “ой-Богдане-Богдане-нерозумний-сину..” присягнув на підданство північному правителю, Іван Сірко розбрат сіяти не став, а пішов із Гетьманщини на Запоріжжя, де без зайвої публічності прожив подальші п’ять років.

У 1659 р., після перемоги гетьмана Івана Виговського над московським військом під Конотопом, у чині вінницького полковника Іван Сірко на чолі ватаги запорожців самостійно завдав нищівної поразки кримському хану під Аккерманом, а потім навів лад у степовому Криму з різними там нагайськими улусами.

За часів Руїни (1657-1667), коли Московське царство, Річ Посполита, Османська імперія та часом Швеція боролися за наші землі, політична ситуація змінювалася ледь не щомісяця. Зокрема у другій половині 1659 р. Івана Сірка вважали переконаним прихильником Москви і противником польської корони. Бо останній король польський і великий князь литовський з династії Ваза Ян II Казимир (1609-1672) був більшим злом для простих українців і запекло не бажав миритися з втратою раніше підвладних Польщі українських земель.

*   *   *

Спливло буквально кілька місяців, і 17 жовтня 1659 р. полковник Іван Сірко рішуче відмовився поставити підпис, – навіть за присутності молодого гетьмана Війська Запорізького Юрія Хмельницького (1641-1685) та представника московського уряду, князя Олексія Трубецького (1600-1680), – під Переяславськими статтями.

Бо новий козацько-московський міждержавний договір скасовував… Гадяцької угоди 1658 р. з Річчю Посполитою і суттєво звужував автономію козацької України у складі Московської держави. Тож ті папери були підписані тільки гетьманом.

Наприкінці 1660 р. Іван Сірко остаточно розійшовся у поглядах із Юрієм Хмельницьким та походом пішов на Чортомлицьку Січ.

- Що буде, то буде, а козак панщини робити не буде.

І відтоді він діяв розважливо, але блискавично. На початку 1661 р. Іван Сірко напав на кримські улуси і пригнав на Лівобережжя табун із 16 тисяч ханських коней. Про це коронний гетьман повідомив 7 березня 1661 р. одній високопоставленій особі через… 22-річного православного шляхтича і польського підданого Івана Мазепу (1639-1709) – майбутнього гетьмана України.

У листопаді 1661 р. Іван Сірко водив запорожців та калмиків проти Кримського ханства, під час якого вони здобули Перекоп. Дуже важливо, що відтоді козацького очільника в деяких документах називають – випадково чи ні – “запорозьким гетьманом”. Це дає підстави переглянути традиційну дату першого обрання Сірка на кошового отамана (1663).

Діялися речі нечувані… Зокрема, 28 березня 1662 р. кримський хан Мехмед IV Ґерай (1610-1674) скаржився королеві Яну II Казимиру на… полковника Сірка, котрий прибув на Правобережжя з кількома сотнями вершників і заходився “бунтувати” простолюд, якого “до нього сила горнеться”.

Ось коли, у темні часі повсякчасної зміни влади і безсилих правлінь кволих державців, знадобилися надприродні та вищі сили. Бо при його здібностях мало було залишатися простим козаком-характерником, який перетворюється на звіра, аби потрапити в інший світ і повернути до життя вмираючого або щойно загиблого товариша. До речі, вважалося, що таке під силу лише тоді, коли приймаєш зовнішність вовка.

За новим рангом – полковнику Івану Сірку належало витягувати з того світу рідний край, бо стільки підступних, дворушних та хитрих ворогів кружляло довкола України, яка спливала кров’ю.

Під шаленим тиском полонізації українських земель з боку шляхти, козаки з Правобережжя масово тікали на Слобідську Україну. Ймовірно, саме в цей період Іван Сірко відправив сюди дружину Софію Сірчиху, двох дочок, які пішли заміж за козаків Івана Сербина та Івана Артемова, і двох синів – Петра і Романа, котрі, як і батько, стали козаками. Полковник мав у козацькій слободі Мерефі, що на Брацлавщині (тепер – Харківська область), хату з обійстям, а неподалік містечка – невеликий хутір.

*   *   *

Тривалий час він, професійний воїн та могутній характерник, пручався хліборобській свідомості. Бо сам Іван Сірко господарювати не вмів і не хотів, оскільки все життя козакував, служив Україні, захищав простий люд від численних ворогів.

Але що вдієш: час і вік беруть своє. Втомившись від постійних виснажливих походів, 1664 р. український лицар оселився з родиною у Мерефі, за три кілометри від м.Харкова.

Тому у 1664-1665 рр. та 1667 р. його обирали полковником Харківського полку.

- Хоч і спина гола, аби своя воля.

Як часто змінювалася тодішня Україна, так часто ватажок змінювався як політик. Проте після Андрусівського договору 1667 р. Іван Сірко затято обстоював антимосковську та антипольську позицію. Не дивно, що цей козацький очільник мав великий вплив на Лівобережній і Слобідській Україні, де знаходився його маєток.

Факти? Кошовим отаманом у Січі тоді був Іван Брюховецький (1623-1668), колишній старший джура Богдана-Зіновія Хмельницького. Але 17-18 (27-28) червня 1663 р. на Чорній раді під Ніжином запорожці, підтверджуючи незаперечний авторитет Івана Сірка, уперше обрали його своїм кошовим отаманом.

Здається, він завжди у вирі боротьби – верхи з оголеною шаблею, списом чи луком. Зокрема 1668 р. Іван Сірко на деякий час залишив Чортомлицьку Січ і з’явився у Слобідській Україні, де зраділе козацтво негайно обрало його полковником Зміївського полку. Супроти гніту московських воєвод вибухнуло повстання: спочатку збурилися мешканці слободи Красний Кут і робітники Торських соляних заводів, а потім до них долучилися й козаки Зміївського полку. Коли під Харковом повстання жорстоко придушили, Іван Сірко рушив на Правобережну Україну, де він мешкав у Чигирині, столиці гетьмана Петра Дорошенка. Пересиджувати смутні часи було не сила. І полковник повернувся на Стару Січ, де зібрав ватагу запорожців та рушив під Полтаву, Охтирку і Валки, де знову бився з московськими воєводами та царськими посіпаками.

Скільки в українців було ворогів, стільки у Сірка було й походів.

Зокрема, у жовтні-листопаді 1668 р., об’єднавшись силами з кошовим отаманом Іваном Жданом (Іван Ждан-Рог), вони здійснили похід січовиків на Кримське ханство: під м.Кафою (Феодосія) розбили татарську орду, визволили дві тисячі полонених українців і загрожували ханській столиці Бахчисараю.

*   *   *

Якою людиною був козацький очільник? Великий гетьман коронний, майбутній король Речі Посполитої Ян III Собеський (1729-1696), котрий особисто і добре знав Івана Сірка й зустрічався з українцем у Брацлаві 1671 р., занотував для історії у листі:

- Сірко – чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір’я в козацькому війську.

Для того, окрім бойових навичок та обдарованостей стратега, він мав і моральні чесноти. Славнозвісний козацький ватажок був набожною людиною, безсрібником, навіть аскетом і майже не вживав міцних трунків.

З іншого боку, чи були у полковника політичні амбіції?

Ясна річ: а який справжній чоловік не мріє стати генералом…

Навіть у 1672 р. Іван Сірко претендував на гетьманську булаву, що посварило його і з пануючим гетьманом Іваном Самойловичем (?-†1690), і з московським урядом.

Того мужнього героя, вмілого характерника, котрого не схопили ані турки, ані татари, ані шляхта, здали… свої, що, ой, як по-українськи. Чутка про претендентство Сірка дійшла до Білокам’яної, і московський уряд, звісно, був категорично проти обрання січовиками сильного лідера. Але дипломатія є дипломатія. Тож у квітні 1672 р. кошовий отаман Іван Сірко домовився про перемовини з московським воєводою, впливовим боярином Григорієм Ромодановським (?-†1682) і разом зі своїм зятем Іваном Сербином та кількома запорожцями вирушив до Курська.

Дорогою їх зупинив полтавський полковник (1670-1672) Федір Жученко (?-†1709). Він заарештував подорожніх, окайданив та заґратив у Батуринській фортеці. Особисто Івана Сірка полтавський полковник Федір Жученко та кілька генеральних старшин брехливо звинуватили в… підбурюванні козаків до повстання. Мотив? Та кривава боротьба за владу угрупувань козацьких старшин.

У ніч на 13-е березня 1672 р. скинувши з гетьманства Дем’яна Многогрішного (1631-1703), ті державники жадали постановити на його місце Івана Самойловича. Із тієї причини заколотники не бажали допустити на виборчу Раду ні широких мас козацтва, ні низових запорожців, згуртованих довкола Івана Сірка, котрий, маючи колосальний авторитет, міг вплинути на перебіг подій.

Сталося це, ймовірно, із особистої намови самого Івана Самойловича, котрий дуже хвилювався, аби замість нього гетьманом не обрали Івана Сірка.

Не без задоволення новообраний гетьман І.Самойлович відправив Івана Сірка до Москви. У свою чергу, царський уряд без суду й слідства продовжив арешт кошового отамана і в якості “державного злочинця” заслав його разом із Дем’яном Многогрішним та його родиною до Сибіру, в Тобольський острог.

*   *   *

Ошелешеному Іванові Сірку інкримінували зв’язки із гетьманом Петром Дорошенком та політичні контакти… із Степаном Разіним. Тільки прорахувалися підлі державці, – низові козаки очільника не зрадили. Січ негайно відрядила спеціальне посольство до Москви, а в складеній за всіма правилами канцелярщини чолобитній запорожці стверджували:

- Щоб польовий наш вождь добрий і правитель, для бусурманів страшний воїн, Іван Сірко до нас має бути одпущений, тому що у нас другого такого польового типа і бусурманів гонителя нема; бусурмани, прочувши, що у Військові Запорозькому Івана Сірка, страшного для Криму промисловця та удачливого переможця, котрий їх завжди громив і розбивав та християн з неволі рятував, – немає, радіють і над нами промишляють.

То була суща правда. Коли ж татари в Криму дізналися, що їхнього лютого ворога та одвічного переможця заслали з України до Сибіру, зовсім знахабніли мурзи, дедалі частіше нападаючи навіть на Лівобережжя. Навесні 1672 р. 300-тисячна османська армія форсувала Дунай і вдерлася на Поділля. Швидко в облогу бусурмани взяли фортецю Кам’янець-Подільський, а невдовзі оволоділи твердинею. Від тієї лихої звістки колишній польський король Ян II Казимир, який ще 1668 р. зрікся престолу й був повернувся до Франції, де став абатом єзуїтського монастиря Св.Мартіна в м.Невер, – 16 грудня 1672 р. помер.

Становище виглядало критичним. Спустошення загрожувало не лише Гетьманщині, а й Речі Посполитій та навіть Московському царству. На додачу до всього, з півдня посунули орди Кримського ханства – новий володар, Селім I Ґерай (1631-1704) планував врешті-решт знищити Запорозьку Січ.

*   *   *

Відсутність Івана Сірка засвідчила: організувати належний спротив турецько-татарській навалі, навіть об’єднаним силам Гетьманщини, Речі Посполитої та Московії, – не вдасться. Тож в липні 1672 р. польський посол в Москві передав офіційною грамотою особисте прохання короля Речі Посполитої Михайла Вишневецького (1640-1673) звільнити й повернути козацького ватажка:

- Той Сірко служив обом великим государям, безперестанку над спільним ворогом, над кримським ханом промисли чинив.

Про це ж просив гетьман Лівобережної України Іван Самойлович.

Та найбільше клопоталися за кошового отамана, як за батька рідного, низові запорожці.

Зваживши на складну ситуацію, уряд Московської держави зметикував, що пахне смаленим, – і в непоступливості… поступився. У грудні 1672 р., за високим повелінням, славетний козацький полководець опинився у Москві. Цар Олексій Михайлович (1629-1676) з династії Романових примусив бранця в присутності патріарха, Священного Собору, бояр і думних людей присягнутися на вірність… Московському царству.

Спливав час, а Іван Сірко ніяк не міг вирушити в Україну. З поважних причин.

Ще півроку звільнений бранець залишався у Білокам’яній, бо про це самодержця слізно благав його найбільший недоброзичливець – гетьман Війська Запорозького Іван Самойлович.

Ось чому саме, повернувшись із Сибіру у 1673 р., до останнього року життя незламний “державний злочинець” Іван Сірко залишився непримирним ворогом Москви та підступного Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запорожжя, саме задля них налагоджуючи зв’язки то з Річчю Посполитою, то навіть…. з Османською імперією й Кримом.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко