Микола Сумцов. Словесник у країні німих

Власне, а що він, словесник від Бога, міг чекати від переможців, які, хай Бог милує, утворили диктатуру робітників та селян? Що після Української революції 1917-1920 рр. та більшовицького заколоту, який врешті-решт поглинув Неньку, чекало на альтруїста наднаціональної проби? Знаменитий вчений – Микола Федорович Сумцов, котрий першим із викладачів Харківського Імператорського університету дозволив собі читати лекції українською мовою (1906), – писав земляку в листі від 26 грудня 1920 р.:

- Я, обтяжений лихом, захирів і духом, і тілом.

Довго так тривати не могло. У ніч із 12-го на 13-е вересня (інша версія, із 14-го на 15-е вересня) 1922 р. у своєму кабінеті в харківськім будинку, із олівчиком у руках, над книгою, збираючись з думками, аби написати свіжу рецензію на чергову книжку “Бюлетеню” Олександра Потебні, – тихо помер у робочому кріслі український фольклорист з європейським ім’ям, етнограф, літературознавець, громадський діяч Микола Федорович Сумцов.

Некрологами на смерть заслуженого професора (1889) Харківського університету відгукнулися окремі періодичні видання, як-то: “Вісті ВУЦВК”, “Студент революции”, “Пути просвещения”, “Известия на Народен етнографски музей” (Болгарія). І на тому спасибі… Пам’ять вченого вшанували його товариші по науці: болгарський історик та фольклорист Міхаїл Арнаудов, російський літературознавець і перекладач Ієремія Айзеншток, численні українські колеги – Дмитро Багалій, Леонід Білецький, Владислав Бузескул, Дмитро Дорошенко, Гнат Житецький, Антін Карпо, Микола Плевако та багато інших українських і зарубіжних діячів науки й культури.

Коли велике серце народознавця зупинилося на самоті, на втрату якогось там старого професора Країна Рад уваги не звернула. Це ж – не втрата бійця! Спершу, за радянських часів, у науковій літературі М.Ф.Сумцова мляво пісочили, потім навіть згадувати покинули, поки раптом не зарахували до… дикунського списку “буржуазних діячів української культури з націоналістичними, антинауковими поглядами”. Лише від початку 1990-х рр. ім’я члена-кореспондента Санкт-Петербурзької АН (1905), дійсного члена УАН (1921; ВУАН), члена Чеської Академії наук, ряду слов'янських наукових товариств Миколи Сумцова було реабілітоване.

У голові не вкладається, від чого прагнув відмовитися Совок!.. Бібліографія тільки відомих наукових праць дослідника налічує 1544 позиції! Це при тому, що чимало рукописів вченого до нас не дійшло! Недарма слобожанському досліднику, людині ренесансної величі за ідеал та взірець слугував Леонардо да Вінчі, герой однієї з його книг – “Леонардо да Вінчі: дослідження професора М.Ф.Сумцова” (1900).

*   *   *

Микола Федорович Сумцов народився 6 (18) квітня 1854 р. у Санкт-Петербурзі в дворянській родині. Його батько, дрібний землевласник Федір Іванович Сумцов (1797-1856) належав до одного із давніх українських родів із промовистим географічним прізвищем, був нащадком козацької старшини Сумського слобідсько-українського козацького полку, представники якого здавна мешкали на Сумщині, яку раніше охороняв від вороженьків Охтирський полк.

Дослідники вважають, що саме прадід вченого знявся із насиджених місць та вирушив на Слобожанщину, де у слободі Боромлі Боромлянської волості Охтирського повіту Харківської губернії поставив хату та в дусі української народної традиції звелів на сволоці написати: “Создася дом сей рабом божіим Семіоном Михайловичем Сумцем мая 2 дня 1776 года”. Відтоді невеликий родинний хутірець як прадідів спадок переходив від покоління до покоління.

Дід майбутнього фольклориста Іван Сумець вірою та правдою стояв за царя. Тож врешті-решт отримав перший офіцерський чин – підпрапорного (підпоручика). Служив недалеко від дому, у військовій слободі Боромлі. А ось його син, Федір Іванович Сумцов, хоч як сутужно велося батькам, закінчив 1-у Харківську чоловічу гімназію, у 1819 р. отримав диплом Імператорського Харківського університету і тридцять п’ять років трудився чиновником у якійсь із колегій Міністерства фінансів Російської імперії. Ясна річ, там, у Санкт-Петербурзі, українське прізвище Сумець зросійщилося на Сумцов, бо більше пасувало до кар’єри дійсному статському раднику.

У монографії “Вдячний син Слобожанщини. Микола Сумцов – дослідник і громадський діяч краю” (2009) Михайло Красиков пише:

- Колись Сумці належали до козацької слобідської старшини, але дрібної, до дрібних землевласників і додержувалися у своєму житті простих українських звичаїв і світогляду. Вони мали родичів і серед селянства.

Мати майбутнього фольклориста, Ганна Іванівна (?-1910) у панянки не пнулася, а як писав у “Спогадах старого професора” син, “жила по-стародавньому: лікувала дідівськими засобами, відшептувала зуби, коли ті боліли і таке інше”. Із величезною любов’ю ненька переповідала Микольці українські казки та легенди, яких знала безліч. Усю заборговану вдячність син повернув матері, присвятивши саме їй головну наукову працю, авторську монографію на 240 сторінок “Слобожане. Історично-етнографічна розвідка” (1918), що стала його духовним наказом:

- На цю розвідку… я дивлюсь як на мій заповіт живим і ненародженим моїм землякам, слобожанам на Україні і не на Україні сущим.

Разом із тим, як зазначають дослідники (Олеся Мандебура), родина Миколи Федоровича була освіченою, інтелігентною. Хоча батьки спілкувалися російською мовою, в повсякденному побуті вони дотримувалися народних українських звичаїв, мали родичів серед селян. Одразу після народження сина родина повернулися на батьківщину – до Харкова, оселившись на тихій намощеній Малогончарівській вулиці, 38. Будинок той зник, на його місці завзяті комсомолята будували то заводи, то зробили кінцеву зупинку тролейбуса, а потім звели кілька багатоповерхівок.

*   *   *

Від несподіваного запалення легенів 15 грудня 1856 р. помер глава родини – Федір Іванович Сумцов, якого поховали на Холодногірському цвинтарі. І самотужки Ганна Іванівна ставила на ноги сина. У ті часи дворянський Харків був виключно російськомовним. Не стала винятком і сім’я удови столичного чиновника по Міністерству фінансів. Народившись у Північній Пальмірі, практично все життя Микола Сумцов присвятив Слобідській Україні, зокрема Харкову.

Ріс Миколка хирлявим хлопчиком.

- Нині таку кволу дитину віддали б у колонію, а за статків – повезли б на лимани, у гори чи навіть за кордон. Найманий однокінний візник, “ванько”, якийсь дідок, відвозив мене влітку в Підгородний бір на Основу, розпрягав конячину, давав шкапині попоїсти та днював зі мною під ялицею в той час, коли я, нудьгуючи, влаштовував з піску фортеці, спостерігав за хитрими витівками мурашиного племені або слухав музику в переливних шепотах високих соснових верховіть. Все це насичувало мою душу такими враженнями, в які Харків, старий і новий, вплетений безліччю нерозривних ниток.

Навчатися хлопчик почав дома, а від 1863 р. здобував середню освіту в 2-й Харківській чоловічій гімназії. У навчальному закладі класичного типу готували чиновників. У гімназії Микола Сумцов досконало оволодів французькою та німецькою, а ось українську літературну мову вивчав самостійно. З іншого боку, не применшуватимемо значення для національного відродження та рівень освіти у 2-й Харківській класичній гімназії. У 1859 р. її закінчив батько української музики Микола Лисенко, один із найяскравіших представників світової біології Іван Мечников (1862), вітчизняний правник Олександр Градовський, а також відомі художники – Михайло Ткаченко, Микола Сергєєв, Микола Уваров, скульптор Володимир Беклемішев. У 1871 р. восьмикласник Микола Сумцов закінчив гімназію із срібною медаллю, отримавши системні знання з багатьох галузей – історії, природознавства, словесності, латини, географії, ботаніки, мінералогії, а також іноземних мов, що дозволило читати в оригіналі праці зарубіжних дослідників, цитувати їх і таким чином вводити нові імена в український науковий обіг.

Як сивочолий професор пригадував у мемуарах:

- У гімназії я не чув жодного малоросійського слова, але десь на стороні я познайомився з Григорієм Квіткою, Іваном Котляревським, з українськими народними піснями, безліч їх запам’ятав, і все це поодаль від сільського життя, не виїжджаючи з Харкова навіть улітку. Такі симпатії і знання виявилися безцінним скарбом і справили глибокий вплив на вироблення і напрямок моїх наукових інтересів.

Зверніть увагу: того дослідника завжди вирізняла гранична скромність. За скупим рядком – “познайомився з українськими народними піснями, безліч їх запам’ятав” – промовистий факт. Навчаючись у гімназії, Микола Сумцов вивчив напам’ять всю (!!!) збірку українських пісень і поезій, видану в 1866 р.

Чи був то подвиг? Ні. Чи свідчив факт про характер? Так. Як пригадував у мемуарах визначний біолог, генетик, перший президент Української Вільної Академії Наук у США Михайло Ветухів (1902-1959), який навчався у 3-й Харківській гімназії:

- У березні 1913-го року відзначали 52-гі роки з дня смерті Шевченка. У моїй гімназії дозволили свято за певною програмою, але старші підговорили мене виступити з віршем, якого не було в програмі. Після цього мене викликав директор до кабінету. То була велика подія: бути викликаним до директора! Він почав з того, що болюче надрав вуха і допитував, хто навчив мене такого вірша. Потім чомусь поцікавився:

- Кто тебе сказал, что ты – украинец?! Ты, сын приличных родителей – и вдруг заявляешь, что ты – украинец! Ну, украинцы в гимназиях не учатся – можешь идти домой и больше в гимназию не приходить.

*   *   *

Потім доля привела Миколу Сумцова на історико-філологічний факультет Харківського Імператорського університету, першого закладу вищої освіти на території всієї підросійської України. Навчався стихійний українолюб легко, з непідробним інтересом до класичних дисциплін. Адже викладачами, які найбільше вплинули на становлення студента як науковця, були: видатний український лінгвіст, доцент кафедри слов’янського мовознавства, секретар історико-філологічного факультету Олександр Опанасович Потебня (1835-1891); заслужений професор загального курсу церковної історії Амфіан Степанович Лебедєв (1833-1910), котрий також викладав історію візантійської і слов’янської, східної, західної та російської церков; екстраординарний професор, фахівець з історії літератури та релігії, філолог, краєзнавець Олександр Іванович Кірпічников (1845-1903).

Не дивно, що на студентській лаві Микола Сумцов зарекомендував себе серйозним, вдумливим дослідником. У 1873-1874 рр. він написав низку курсових робіт, зокрема: “О сочинениях Рижского по теории словесности”, “Дант и символика”, “Перевод Roman de la Rose”, “Исторический очерк христианской демонологии”. Всі вони дістали схвальні відгуки поважних колег. За останню роботу старшокурсник отримав золоту медаль факультету, але вперше зустрівся із суворістю… царської цензури.

Попри те, що на студентську роботу доволі схвальну рецензію написав професор Амфіан Лебедєв, відзначивши широку джерельну базу, критичний огляд наукової літератури, самостійність суджень, використання даних останніх досягнень різних наук, зокрема природознавства, – підготовлений до друку рукопис цензура не дозволила публікувати. Більше того, роботу авторові не повернули, а оригінал раптом зник із університетських архівів. За чернетками, що лишилися, досліднику вдалося заново створити й опублікувати у 1878 р. один із розділів колись ґрунтовної наукової праці, тепер – під назвою “Очерк истории колдовства в Западной Европе”. До речі, це була перша друкована монографія Миколи Сумцова.

*   *   *

Освіту молодий вчений закінчив у 1875 р. і на пропозицію екстраординарного професора Олександра Івановича Кірпічникова залишився на кафедрі російської словесності для підготовки дисертації. Незабаром, як стипендіата Харківського Імператорського університету, в 1876 р. його відрядили до Німеччини, аби у Ґейдельберзькому університеті він за кілька місяців (власним коштом) прослухав підготовчий курс лекцій до професури. Незабутнє враження справили на українця семінари німецького історика філософії, доктора філософії Куно Фішера (Kuno Fischer; 1824-1907), археолога та історика мистецтв Карла Бернґарда Штарка (Car Bernhard Stark; 1824-1879) та інших відомих учених.

Поїздка до Німеччини справила на аспіранта незабутнє враження, і протягом подальших десяти років він не один раз про це згадував. Повернувшись на Слобожанщину, в 1877 р. молодий вчений написав наукову працю “Князь В.Ф.Одоевський”, за що наукова рада університету дала йому звання приват-доцента. Відтоді Микола Сумцов викладав у Харківському Імператорському університеті, а в 1878 р. на багатому фактологічному матеріалі захистив магістерську дисертацію “Про весільні обряди, переважно – російські”.

Цікаво, що попервах наукові інтереси вченого не обмежувалися виключно україністикою. Зокрема у тому ж році дослідник опублікував у харківських часописах дві наукові розвідки, а саме: “Отношения А.С.Пушкина к жене” та “Бытовая сторона в сочинениях Г.Ф.Квитки”.

На творчому піднесенні доволі швидко науковець створив і в 1884 р. подав на розгляд докторську дисертацію з історії української літератури ХVІІ ст. Стосувалася вона життя і творчості українського церковного і політичного діяча, ректора Києво-Могилянській колеґії Лазаря Барановича (1620-1693), чиїм учнем був... гетьман Іван Мазепа. Звісно, починаючи від Валуєвського циркуляру (1863), напруга цензурних утисків у Російській імперії лише зростала, тож наукову роботу чекала сумна доля.

Як з’ясували сучасні дослідники, робота дістала схвальний відгук наукового керівника та ради факультету, її допустили до захисту, однак, з Харкова до Санкт-Петербурга прийшов донос, в якому російський філолог-славіст, харківський професор Петро Безсонов (1828-1891), котрий належав до “західно-російського” історичного напрямку, звинуватив колегу в… “українофільських” симпатіях. Публічний захист ректорат відмінив, а дисертація, як згодом написав сам М.Ф.Сумцов – “не пройшла за причин, не залежних ні від автора, ні від факультету”.

*   *   *

Людина широких поглядів, він не сидів на місці, а невдовзі здійснив подорож до Києва. У місті на Дніпрі Микола Федорович Сумцов познайомився з українськими науковцями: істориком, археологом, етнографом, професором Київського університету та співорганізатором Київської Громади Володимиром Антоновичем (1834-1908), деякими іншими. Подорож додала стійкості у поступі за національне самовизначення та потрібних сил у боротьбі за народну просвіту.

Складно у це повірити, але на Слобожанщині до революції 1905 р. національно-визвольні ідеї розвивалася… скромно. Як зазначив у спогадах Микола Федорович:

- Українське життя у Харкові з 1875-го до 1905-го року було дуже мляве: празникували раз на рік – лише Шевченківські роковини. Збирались у О.С.Потебні, але коли він у себе, в своїй садибі (бо був хворий і не міг читати лекції в університеті; вулиця Підгорна, 4) почав читати… приватний курс для знайомих про байку, з Санкт-Петербурга був зроблений про це од Міністерства освіти запит.

Тоді всіх собак повісили на приват-доцента, як на улюбленого учня філософа мови і поета слова Олександра Потебні. Це мало сумні наслідки. Жандармське губернське управління відкрило “справу про проф. Сумцова – про його конспірацію”, поставивши вченого під поліцейський нагляд. І знову злостивці видобули на світло денне риторику, що лунала на теми незахищеної дисертації про життя та творчість Лазаря Барановича, мовляв, Сумцов М.Ф. “лаяв великоросів”. Вчений лише констатував:

- То була цілковита брехня, ніколи ні до великоросів, ні до інших народів ворожнечі у мене не було.

*   *   *

Згадувані тут “Спогади старого професора”, не видані навіть після смерті М.Ф.Сумцова, рельєфно відтворювали громадсько-політичну й наукову атмосферу, що панувала у Слобідській Україні взагалі та у Харкові зокрема. Із них випливає, як поволі складалися та міцнішали українські симпатії науковця, котрий від 1880 р. обіймав посаду секретаря Історико-філологічного товариства.

Зазнавши колосального тиску царської цензури щодо наукової роботи про життя та творчість Лазаря Барановича, харківський учений дослідницької роботи не згорнув. Так, Микола Федорович Сумцов узяв простішу, на перший погляд, тему “Хліб в обрядах і піснях”, і в 1885 р. блискуче захистив докторську дисертацію, хоча лише в 1888 р. став ординарним професором Харківського університету. Відтоді як поважний викладач і шанована в місті людина, він міг вважати власний обов’язок щодо просвітництва виконаним. Але то був Славіст із великої букви.

24 вересня 1885 р. у газеті “Харьковские губернские ведомости” 31-річний Микола Сумцов надрукував статтю “К вопросу о Харьковской общественной библиотеке”, де наперед виклав програму діяльності ще неіснуючого храму просвіти. Більше того, стараннями його та інших ініціаторів 26 вересня т.р. зібралися збори громадськості, які обрали Миколу Федоровича у члени правління майбутнього закладу культури.

Рівно через рік, 26 вересня 1886 р. Харківська громадська книгозбірня (нині – Харківська державна наукова бібліотека імені В.Г.Короленка) відкрилася, хоча значно раніше питання про створення у місті загальнодоступної бібліотеки не один рік обговорювали відомі діячі-просвітники, як-то: Дмитро Багалій, Олександр Кірпічников, Олександр Гурський, Христина Алчевська.

Більше того, попри наукову, педагогічну та громадську діяльність, шість подальших років Микола Федорович Сумцов докладав чималих зусиль, аби вирішувати купу організаційних питань: вів листування, готував повідомлення про основні завдання, деталізував напрямки розвитку бібліотеки, із газетних шпальт повідомляв громадськість про її діяльність. Навіть власними можливостями комплектував фонди книгозбірні. Наприклад, лише за перший рік дослідник подарував публічній книгозбірні 70 видань. Так було і через три роки… У 1889 р. членами правління М.Ф.Сумцовим і С.М.Самойловим приватним особам і закладам було надіслано 1200 листів, у відповідь на які бібліотека отримала 1770 видань на загальну суму понад три (!!!) тисячі рублів.

*   *   *

Повірте, губернська книгозбірня не була єдиною культурологічною точкою докладання зусиль на громадських засадах. Як секретар місцевого Історико-філологічного товариства, окрім іншого, у 1884-1886 рр. просвітянин завідував музеєм красних мистецтв Харківського університету. Впродовж того періоду Микола Федорович долучився до впорядкування та наукової систематизації колекції. Одного дня виясніло: на аматорському рівні починання більше не може існувати: потрібні приміщення, кошти, штат фахівців. Адже кількість пам’яток історії й культури збільшувалася з геометричною прогресією.

Нащо це йому було потрібне? Ніколи Микола Сумцов не був кабінетним вченим, теоретиком дистанційованого українофільства. Як етнограф-практик, як польовий фольклорист, він розглядав декоративно-ужиткове мистецтво як бездонну криницю, звідки століттями діставатиметься художня геніальність народу. Тому регулярними стали його заклики до громадськості збирати і систематизувати безцінні зразки народної культури. Раз у раз, для початківців та аматорів Микола Сумцов готував програми із рекомендаціями – як науково збирати етнографічні матеріали. Досліджуючи, наприклад, писанки, він назвав їх “справжніми перлинами українського народного мистецтва”, а зібрана ним особисто колекція стала тій тезі промовистим доказом.

Коли у 1882 р. російський письменник і публіцист, український етнограф та історик Григорій Петрович Данилевський (1829-1890) порушив питання про створення у Харкові художньо-промислового музею, у Миколі Сумцові він знайшов найзатятішого прихильника. По відкритті закладу 14 грудня 1886 р. М.Ф.Сумцова обрали до комісії по завідуванню музеєм, і він ретельно розглядав кожне питання придбання нових експонатів, влаштував та просував виставки й таке інше. 29 січня 1889 р. саме ординарний професор запропонував організувати при міському музеї етнографічний відділ, але через певні обставин вимушено відмовився від участі у діяльності музею, хоча до 1891 р. етнографічна колекція нараховувала понад тисячу (!!!) експонатів.

Для сучасного українського науковця він міг би виглядати як справжній взірець для наслідування: винятковий професійний рівень, широкі фахові інтереси, аналітичне осмислення конкретної ситуації, високі моральні якості, активна громадська діяльність. Чому так діялося? Бо він насправді любив Україну, адже вона, за його ж словами, залишалася для нього “притулком до правди”.

*   *   *

Вся гуманітарна діяльність дослідника була міцно пов’язана з Харковом та губернським університетом. На історико-філологічному факультеті він читав лекції з української та російської словесності, майже три роки (1884-1886) завідував Музеєм красних мистецтв та старожитностей при виші. Крім того, неодноразово вчений переобирався деканом факультету, обіймаючи посаду з грудня 1908 р. до 1917 р.

З 1892 р. Микола Сумцов очолював педагогічний відділ Історико-філологічного товариства, створений за його ініціативи. У 1897 р. вченого обрали головою Історико-філологічного товариства, і на тій посаді він перебував понад 20 років. Окрім іншого, у 1897 р. знаменитого науковця колеги висунули в голови Міської училищної комісії.

Чи розумів царат його значення для національної науки? Так.

У 1898 р. ординарного професора Харківського Імператорського університету М.Ф.Сумцова нагородили орденом Святої Анни 2-го ступеня, про що у газеті “Харьковские губернские ведомости” від 9 (21) січня 1898 р. було вміщено офіційне повідомлення. У 1901 р. Микола Федорович, як і його батько, отримав чин дійсного статського радника. За видатні внески в розвиток вітчизняної науки в 1905 р. Микола Федорович Сумцов став член-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук.

Паралельно до наукової та педагогічної діяльності, дослідник ніколи не випускав із поля зору питання народної освіти. Упродовж життя Микола Сумцов опікувався організацією загальнодоступних публічних лекцій для найнижчих верств, писав програми для “составления этнографических статей для народного чтения”, особисто виступав із лекціями, перетворившись на одного із активістів Харківського товариства поширення народної грамотності. Подібні читання влаштовувалися як в університетських аудиторіях, так і мали виїзний характер, охоплюючи різні повіти Станіславщини. З-під пера дослідника раз-у-раз з’являлися численні науково-популярні брошури для народу.

А ще відомий вчений переймався розвитком середньої та нижчої школи, став поборником жіночої освіти. Не випадково педагогічна рада Лебединської жіночої гімназії, вітаючи професора з нагоди 30-річної науково-педагогічної діяльності, вшанувала М.Ф.Сумцова як “прихильника жіночої емансипації”. Якось логічно в 1908 р. Рада історико-філологічного факультету Вищих жіночих курсів у Харкові обрала Миколу Сумцова в свої члени.

*   *   *

У вас, можливо, склалося враження, що був то якийсь навіжений вчений, котрий нічого іншого за наступну монографію не бачив? Даремне.

Микола Сумцов був і залишався живою людиною. Досить рано, як на ті часи, у 22 роки він одружився. У Миколи Федоровича із дружиною Катериною Дмитрівною народилося четверо дітей: удома їх плекала мати, тоді як батько опікувався освітою, возив за кордон. Як результат, троє професорських синів закінчили 2-у Харківську чоловічу гімназію, затим – Харківський університет: двоє молодших стали правниками, а старший Дмитро – обрав природничий факультет; єдина донька – Марія (1883-?), здобула прекрасну домашню освіту, потім із золотою медаллю закінчила Харківську приватну жіночу гімназію пані Д.Д.Пономарьової-Оболенської.

Проте, він поклав на олтар вітчизняної науки – навіть тихе родинне життя. Вітаючи М.Ф.Сумцова на урочистостях із нагоди 25-річчя діяльності відомого вченого, великий Іван Франко (1856-1916) озвучив загальне побажання:

- Нехай вам не забракне сил і внутрішнього вогню ще і в дальших 25 авторських роках орати той широкий переліг, на якому ви вже тепер являєтесь одним з найгідніших робітників.

Важливу підтримку Каменяра Микола Федорович не просто сприйняв, а підтримав справами. Бо на схилі літ тільки посилювалася інтенсивність його наукових студій. Такий факт: якщо до 25-річчя його діяльності науковий доробок професора Харківського університету складав 286 творів, то до 30-річного ювілею кількість авторських праць зросла до 800.

У нарисі “Сумцов Микола Федорович” (2018) головний бібліограф Центральної наукової бібліотеки Харківського державного університету імені В.Н.Каразіна Ніна Березюк підкреслювала:

- Ще наприкінці 1880-х рр. ім’я М.Ф.Сумцова стало добре відоме далеко за межами Росії. Його вважали класиком світової етнографії. З ним листувалися майже всі видатні етнографи, фольклористи та славісти того часу. Першим його значення зрозуміли на Заході. Його ім’я увійшло до Міжнародного словника фольклористів, виданого в Парижі, а Празька академія наук (не Санкт-Петербурзька!) першою, ще у 1899-му році обрала М.Ф.Сумцова своїм членом-кореспондентом.

На відміну від столичних чиновників, російські колеги розуміли глибину наукової особистості слобожанського народознавця. Зважте, не пафосному петербурзькому академіку, а вченому з провінційного університету редакція найкращого в Росії універсального словника Брокґауза й Ефрона запропонувала написати всі (!!!) статті “по малорусской и юго-славянской этнографии и словесности”. Та й перед вітчизняною наукою – не менші заслуги. Нехай і для енциклопедії Брокґауза й Ефрона, але саме Микола Сумцов створив малу енциклопедію етнографічних понять і реалій. Зазначивши їхню культурну багатовимірність та обрядово-ритуальне значення. Скажімо, на літеру “С” були статті: “Соль”, “Сон-трава”, “Солнце”, “Сеть”, “Сечение обрядовое”, “Слизывание”, “Ськание” й таке інше.

*   *   *

Шляхетний, доброзичливий, толерантний словесник завжди виявляв “бійцівський” характер, коли йшлося про речі неприпустимі та ганебні, наприклад, утиски української мови. У 1905 р. він очолив комісію, сформовану з одинадцяти професорів Харківського Імператорського університету: Д.І.Багалій, А.Є.Зайкевич та інші. Вона підготувала “Записку щодо питань про цензуру книг на малоросійській мові”, спрямовану до Міністерства внутрішніх справ Російської імперії та на Височайше ім’я. З-поміж її основних положень, викладених у семи пунктах, чіткістю вирізнявся такий: застосовувати до української літератури ті ж правила й вимоги, що й до російської. Все – крапка.

Між іншим, то була не поодинока демонстрація громадянської позиції вченого, вона виразно проступала в багатьох публіцистичних творах Миколи Сумцова, зокрема у статті “Малорусская цензура” (1905).

Як поважний вчений, із радикальними поглядами він не дружив – ні до сокири, ні до багнета нікого не кликав. За політичними поглядами Миколу Сумцова можна було назвати “лібералом”. Так визначав у статті “Микола Федорович Сумцов як дослідник народного побуту” (1905) український фольклорист, лінгвіст та літературознавець Олексій Ветухов (1869-1941):

- Що народознавець був – визволителем ближніх від мороку невігластва, забобонів, вузької партійної належності, яка нерідко супроводжується злостивістю до противників, – але разом із тим: “невиправним консерватором” – охоронцем, захисником усього, що було і є в людині гуманного, чистого, кращого, світлого, до якої б вона партії не належала, яких би поглядів та переконань не дотримувалася.

Формально, до Жовтневого заколоту, М.Ф.Сумцов входив до партії кадетів, однак, – не переймався ані партійним кар’єризмом (як і будь-яким іншим), ані міжпартійними чварами. Власне, вчений не хотів займатися політикою, але відчував, що коли ти нею не займаєшся, вона, за відомим висловом, займається тобою.

*   *   *

Виступаючи на святкуванні 30-річчя наукової діяльності М.Ф.Сумцова, відомий український історик античності, професор Владислав Петрович Бузескул (1858-1931) звернув увагу присутніх саме на гармонію національного і наднаціонального як найфундаментальнішу рису наукової та людської вдачі ювіляра:

- Вважається, що національна ідея не сумісна з широким альтруїзмом. Наш ювеляр служить прикладом того, як любов до рідного краю і рідної старовини, до своєї національності, може поєднуватися з служінням широким громадським ідеалам.

Чи шанували його городяни? Відомо, що у 1900 р. харків’яни висували кандидатуру М.Ф.Сумцова на посаду міського голови, та через природну скромність він відмовився на користь колеги – професора фізики Технологічного інституту Олександра Костянтиновича Погорілка (1848-1912), котрий насправді виявився гарним мером, обирався ще тричі – у 1902, 1906 й 1910 рр., і зробив чимало добрих справ для міста.

Траплялись і курйози в житті поважного дослідника. У 1900 р. за свою філігранну за стилем і викладом матеріалу дослідницьку працю “Разыскания в области анекдотической литературы. Рассказы о глупцах” М.Ф.Сумцов отримав… почесний відгук Імператорської Академії наук. “Що за дурість!?” – здивуєтеся ви. Проте у своєму шанобливому листі співробітники Ради АН визнали: дослідження заслуговує на премію; але грошей немає, тож ви там тримайтеся; оце присудили вам… відгук.

У переддень Лютневої революції 1917 р. ситуація не виправилася: царат, виснажений Першою світовою війною, економічно дихав на ладан. Разом із тим, наприкінці 1916 р. за наукові заслуги у галузі української етнографії Рада Імператорського Російського географічного товариства присудила харків’янину велику золоту медаль відділення етнографії. І що з тією цяцькою багатодітний батько, дідусь мав робити?

Як приклад із іншої опери. У 1919 р., у період Другого гетьманату, за пропозицією і за безпосереднього сприяння Агатангела Кримського – у числі перших Миколу Сумцова обрали академіком новоствореної Всеукраїнської академії наук. Але не забули, яку добу діди-прадіди пережили?

*   *   *

Від початку Української революції 1917-1920 рр. Харків штормило не по-дитячому. 23 грудня 1917 р. у місто вдерлися більшовики. Після Берестейського миру Запорізький полк під проводом полковника Петра Болбочана спільно з кайзерівською армією 19 квітня 1918 р. звільнили Харків від комісарів. У листопаді 1918 р. у столицю Слобожанщини – короткочасно – повернулася українська влада, коли в передмістя зайшли війська Директорії УНР. Проте 3 січня 1919 р. місто знов захопили більшовики, хоча радянський уряд України діяв до 25 червня, бо тоді місто відбили білогвардійські війська генерала Антона Денікіна, які стояли у ньому до 11 грудня 1919 р. Уявляєте, що за криваве цунамі ходило майбутньою більшовицькою столицею України, які суворі часи переживала національна наука та просвіта?

Скільки не мінялася влада на Слобожанщині, попри всі неґаразди Микола Сумцов, нащадок дрібної слобідської старшини, лупав сю скалу: скелю агресивного неуцтва, непоступливої упередженості, вірного власній правді гегемону. Об’їздивши пів Європи, володіючи, може, десятьма мовами, життя своє та наукові здобутки він поклав до ніг України. Разом із тим, перо він не відклав. У 1918 р. друком з’явилася його праця “Слобожане: Історично-етнографічна розвідка”; у 1919 р. світ побачила “Хрестоматія з української літератури для народних вчителів...”, яка витримала чотири перевидання; у 1920 р. останніми, з унікальним додатком, що не мав аналогів, – вийшли “Теми для студій над Шевченком”. У 1918-1920 рр. вченим були підготовлені та видані 37 авторських праць, у рукописах залишилися – 22.

Від 1918-го голодного року 64-річний професор керував етнографічною секцією Харківського губкопису (губернський комітет із охорони пам’ятників мистецтва і старовини), відповідно до нових реалій розробив та запропонував широку програму вивчення Слобожанщини. У 1920 р. з ініціативи губернського комітету з мистецтва він створив музей Слобідської України імені Т.Г.Шевченка (нині – Харківський історичний музей), який очолював до 1922 р. Метою нового закладу культури, якому в 1922 р. було присвоєно ім’я Григорія Сковороди, стало вивчення народного побуту, обстеження Харкова і передмість, розробка етнографічних програм щодо вивчення краю, упорядкування каталогу експонатів. Останнє речення якось «кондово» лунає. Уточню: з тижня у тиждень, майже два роки музейники збирали повітами відомості про місцевих кобзарів, записували слова і мелодії сотень пісень. І це лише одне у величезному списку щоденної праці.

Сидіти склавши руки було не в його вдачі. У 1920 р. Микола Сумцов прийняв пропозицію і став членом редакційного Комітету з видання творів свого геніального навчателя, професора Олександра Потебні, у 1920-1921 рр. очолював етнографічну комісію Харківського Головмузею, у 1921 р. був обраний до складу спеціальної Ради з організації Харківської філії Українського наукового товариства. До останнього подиху він залишався справжнім воїном слова, альтруїстом наднаціональної проби. Не випадково у “Спогадах старого професора” Микола Федорович чітко визначив своє ставлення до розпочатої в 1918 р. справи розвитку національної культури:

- Ні, вмирати ще рано, вмерти тепер шкідливо, треба жити й жити, двічі, тричі проти старого і безнадійного життя, щоб зігрітися, хоч трохи, в проміннях теплого сонця.

*   *   *

Свята віра у нове подеколи зраджує праведників. Так сталося і цього разу. Обтяжений лихом, втомившись від хирлявості тіла та духу, скільки міг, стільки й чинив опір обставинам він, один із перших (1919) академіків новоствореної Української Академії наук. А воно навалювалося, навалювалося, навалювалося – поки купа не стала вищою тім’ячка.

- А тут ще страшенна дорожнеча, клятий холод, брак світла, двічі трусили, а тут хвороби… І – настрій поганий, раз у раз злий, тим більше, що приходиться щодня мотатися по різних службах, яких я набрав багато з-за шматка хліба.

У жовтні 1919 р. наглою смертю помер його старший син – Дмитро Сумцов, удовою стала його дружина Ніна, напівсиротою – онук. Молодший син, як кажуть старі люди, “десь завіявся”. Ліг у сиру землю зять Володимир Олександрович Бішоф. Важко захворіли донька Марія, онук Сергійко, дружина Катерина Дмитрівна. Та й сам Микола Федорович Сумцов наприкінці життя осліп на одне око.

На додачу до всього, попри численні прохання вченого до керівництва архітектурної секції Харківського губкопмису – зберегти батьківську хату як архітектурну пам’ятку 1776 р., 23 жовтня 1920 р. радянська влада відібрала у М.Ф.Сумцова родинний маєток у Боромлі. І що в сухому залишку? Та немає його більше, зник.

*   *   *

Як народознавець сам написав про попередника, слобожанського фольклориста й етнографа Петра Васильовича Іванова (1837-1931):

- Студіював він побут людини в різноманітних його проявах та в різній обстановці, і найменших подробиць, що ними звичайні спостерігачі гордували, не минаючи. Складалося вражіння, наче прагнув він охопити у своїх розвідках усеньке життя людини – від колиски аж до могили.

Що цікаво, “Від колиски до могили” – так називається один із розділів “Слобожан”.

Свого часу академік УАН Сергій Єфремов (1876-1939) напрочуд влучно схарактеризував саму сутність М.Сумцова, який і в етнографії, й у фольклористиці, й в історії літератури розрісся в “почесну та чималу обсягом постать”:

- Із Сумцова був правдивий представник того типу вчених, що їх до недавнього часу називали старомодним і важкеньким трохи терміном – “словесник”. Людське слово, і слово насамперед і переважно, викликало у його пошану й інтерес у всіх своїх проявах; воно було для його немовби живим, що власними законами животіє й розвивається, організмом – і не дурно одну з книг своїх Сумцов охрестив “Малюнки з життя українського народного слова”. І коли б ми шукали головної для покійного Сумцова риси, то оцей його повсякчасний і глибокий інтерес саме до людського слова, до словесної творчості, оце його неустанне “словесництво”, мабуть, зайняло б перший план його духовної істоти.

Олександр Рудяченко