Северин Наливайко. Шабля, піднята за рідний край
Істориками встановлено, що 5 жовтня 1594 р. в Україні спалахнуло народне повстання під проводом Северина Наливайка. Кількома місяцями раніше разом із побратимом Григорієм Лободою вони водили козаків у похід на волоські землі (Молдавія). За оцінками польських істориків, чисельність війська сягнула 12 тисяч. Край було спустошено, а столицю румунської Молдови, Ясси – спалено.
Що нам відомо про цього українського велетня? Спробуємо скласти факти.
* * *
Коли точно народився Павло-Семерій Кравченко-Наливайко – й досі невідомо.
У 1558 році? Чи то був уже початок 1560-х років?
Що там дата, навіть ім’я українського гетьмана у різних джерелах варіюється у широкому діапазоні – Павло, Шимон, Семен, Северин, Семерин, Семерій.
Місце народження також залишається невизначеним. За одними переказами, український лицар походив із родини ремісника, яка мешкала в містечку Гусятині на Західному Поділлі, на Тернопільщині у родині дрібних бояр; там батько, начебто, мав садибу з невеликою ділянкою та займався кушнірством.
Інші історики місцем народження називають Кам’янець-Подільський, стверджуючи: голова сім’ї трудився чинбарем (кушніром), а ті ремісники, як пам’ятаєте, працюють зі шкірою. Друга версія частіше вживається науковцями, котрі викладають біографію отамана.
Першою великою драмою для хлопця стала нагла смерть тата. Із власної праці трудовими мозолями звичайний ремісник перетворився на заможного міщанина. Проте польський магнат Мартин Калиновський, бажаючи за рахунок боярських земель округлити свій маєток, відібрав батькову землю. А за опір “бідного пахолка” (читай: українського боярина) панській сваволі слуги шляхтича закатували на смерть.
Не маючи ні коштів, ні зброї, ні військових сил стати на захист соціальної справедливості, Северин Наливайко проковтнув гіркі ліки й навіть судитися з паном не став. У пошуках кращої долі молодший син, котрий здобув початкову освіту, із матір’ю перебрався до стародавнього та славетного міста Острога.
* * *
Стоячи на півдні Рівненщини, те містечко мало славу культурної столиці України. Там вчився, а згодом – і викладав, старший брат, священник Дем’ян Наливайко, котрий був настільки освіченою людиною, що згодом став духівником покровителя православної віри, старости Володимирського та маршалка Волинської землі (1550-1608) князя Василя-Костянтина Острозького (1526-1608). Окрім іншого, Дем’ян Наливайко також правив служби у придворній церкві князя і вважався особистим радником правителя в освітянських і релігійних питаннях.
Мушу підкреслити, що в Острозькій академії, відкритій 1576 р., лекції читали видатні науковці: батько вченого і мислителя Мелетія Смотрицького, один із видавців “Острозької Біблії” Герасим Смотрицький (?-1594), майбутній православний митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Йов (Іван) Борецький (1560-1631), Никифор Парасхес Кантакузен (1537-1599), Кирило Лукаріс (1572-1637), Дем’ян Наливайко та інші.
Згодом у стінах Острозької бурси навчалися майбутній білоруський поет-панегірист і перекладач Андрій Римша (1550-1595), вчений і письменник Мелетій Смотрицький (1577-1633), Петро Сагайдачний (1582-1622) та інші. Орав ниву просвіти в Острозі й знаний друкар Іван Федоров (1530-1583), який саме тут видав книги “Апостол”, “Буквар”, “Новий завіт з Псалтирем”, “Острозьку Біблію”. Як бачите, тодішня Україна тяжіла до мови освіти, а місцевому селянству, міщанству та козацтву шляхта нав’язувала мову сили.
* * *
В Острозі, під пильним оком старшого брата Северин продовжив навчання. Утім, якщо Дем’ян Наливайко цікавився філософією, релігією та богослов'ям, то Наливайко-молодший більше тяжів до військової справи, історії козаччини. Ґрунтовне знання вгортає серце глибоким сумом та величними задумами. Що воїн, що книжник у ті часи мали стояти на сторожі простого українського люду – від утисків духовних, від знущань фізичних.
- Важкий гніт, якого зазнавав український народ, сповнював Северина Наливайка ненавистю до поневолювачів. Сильне враження справило на нього повстання 1591-1593 рр. Наливайко був свідком поразки козаків під П’яткою і бачив криваву розправу панів із мирним населенням… Маючи в своїх лавах не лише видатних вояків, а й умілих політиків (Григорій Лобода, Северин Наливайко – О.Р.), Запорозька Січ заявляла себе вільною державою і вступала в рівноправні відносини навіть з такою знаною країною, як Ґабсбурґська імперія (Австрійська монархія – О.Р.).
Аби творити українську історію, на жаль, за всіх часів слід було нюхати порох.
Ще за юності на практиці опановував таку військову справу, як “козакування”, що навесні та влітку передбачало на Поділлі та Брацлавщині спеціальні військові виправи проти кримських татар та степові й річкові промисли у так званому Дикому полі. Козакували переважно в літню пору року: відбивали набіги татарських орд, ходили у походи проти кримчаків, палили фортеці бусурманські, літали чайками Чорним море, визволяли невільників.
Зимовий час такі козаки використовували для відпочинку і ведення домашнього господарства. Не одного разу юнак бував на Січі, вивчився віртуозно вправлятися з особистою зброєю, ділив із побратимами солону козацьку кашу, переймався турботами простого люду та “з молодих літ при багатьох козацьких гетьманах промишляв”. Але це загартовувало, збагачувало досвідом, вчило тримати слово.
Як зауважує у розвідці “Северин Наливайко” доктор історичних наук, професор Сергій Леп’явко:
- У численних великих і дрібних походах, козацьких сторожах і засідках молодий Наливайко набув військового досвіду. Він познайомився з тактикою боротьби проти турків і татар та театром військових дій. Пізніші молдавські походи Наливайка прямо перегукуються з попередніми виправами козацтва, особливо на Тягин (Бендери) у 1583 р. і 1587 р. Серед ватажків, за яких козакував Северин Наливайко, могли бути Лук’ян Чернинський і отаман Захар Кулага, поляк Ян Орішевський і угорець Янчі Бегер, Богдан Микошинський і Криштоф Косинський, лицар-авантюрист Самійло Зборовський та інші. Багатьох з них ми пізніше побачили активними учасниками подій 1591-1596 років. Безпосередніми вчителями Наливайка були живі свідки козацької історії, яка стрімко розгорталася за життя одного покоління.
* * *
Повернувшись до Острога, розумом та мужністю Наливайко-молодший звернув на себе увагу старости брацлавського, вінницького і Звенигородського (1497-1500), старого князя Костянтина Острозького (1560-1630), а потім вірно служив сотником надвірної хоругви у його сина, “некоронованого короля Русі-України”, засновника Острозької академії, великого магната Василя-Костянтина Острозького. Це щось на кшталт особистої охорони сановника. За свідченням польського хроніста Йоахима Бельського (Joachim Bielski; 1540-1599), на службі у князя Наливайко уявлявся таким:
- Це був гарний чолов’яга, до того ж особистість небуденна, коли б він на добро застосовував те, що дав Бог. До того ж, він був чудовим гармашем (пушкарем – О.Р.).
Усі спроби залучити бойового отамана та його найкращих козаків у лави королівського війська зазнали поразки. За мішок золота-срібла не зрадив Северин Наливайко народ і довго спокій не тримав. Бо несила стала українцям зносити ярмо польської шляхти та власних визискувачів. У південних районах Поділля і Брацлавщини люди вже почали стихійно мстилися за знущання над українством, а потім навіть кілька повсталих селянських і козацьких ватаг оформилися.
Поступово до тієї думки рухався і сотник надвірної хоругви. Мав вирушити у похід і кримський хан. Турецький султан хотів, щоб орда вдарила угорцям у тил. Аби перекинутися через Карпати, на угорські землі сунула 50-80-тисячна турецька орда, якій перед тим належало пройти через Західне Поділля і Галичину. Отож, у квітні 1594 р., з дозволу князя Острозького, Северин Наливайко зібрав великий загін “охочих людей” і виступив на брацлавське прикордоння. Це було щире бажання сотника захисти Україну у будь-який спосіб. Протистояти бусурманській навалі вони не могли, тож Наливайко написав листи до канцлера і великого гетьмана коронного Речі Посполитої Яна Замойського (1542-1605), прохаючи використати його загін.
Події розвивалися бурхливо. У краї, що жив тривожним передчуттям неочікуваного розорення, загін Наливайка зустрічали як останню надію: лави швидко поповнювалися людьми, а обоз – припасами. Вже улітку 1594 р. на чолі війська на 2500 вояків він рушив у Молдову, де вщент розбив кримських татар, що сунули на Угорщину. Нереєстровим козакам дісталися гарні трофеї кримчаків – море зброї та чотири тисячі коней. За кілька тижнів повернувшись на Брацлавщину, славний отаман закликав почати спільну боротьбу проти усіх гнобителів народу – лихозвісних турецьких загарбників, гонористої польської шляхти та зажерливих українських магнатів. На початку вересня 1594 р. бусурманські орди, вже через Буковину, вдерлись у галицькі землі. Очоливши великий зведений загін, отаман Наливайко пішов на допомогу галичанам. Кримчаків того разу відігнали, але й козаків загинуло зо півтори тисячі.
* * *
Нагадаю, у 1593 р. українське козацтво обрало своїм гетьманом Грицька Лободу (?-1596), котрий був родом із Київщини. Виходець із давнього, але зубожілого роду, він здолав довгий шлях реєстрової служби – рядовий козак, сотник, отаман, полковник. Той досвідчений командувач користувався шаною серед побратимів. Северина Наливайка Григорій Лобода знав не перший рік та поважав за мужність, кмітливість, освіченість, бо вважав добрим стратегом та військовим організатором.
Коли сотник надвірної хоругви залишив службу в українського князя Костянтина-Василя Острозького та в очікуванні навали бусурманської орди 5 жовтня 1594 р. очолив на Брацлавщині загін нереєстрових козаків та обурених утисками селян, козацький гетьман Лобода… приєднався до них. Проте, поважаючи запорозьку ієрархію, сотник добровільно поступився загальним командуванням Григорію Лободі. Останній був людиною старшого віку та мав значний військовий досвід. Польський хроніст Йоахим Бельський вказує, що у молдавському поході Грицько Лобода гетьманував, тоді як Наливайко служив при ньому… поручником.
Так спалахнуло народне повстання під проводом Северина Наливайка. Разом з побратимом Лободою вони повели козаків у похід на волосні землі. 29 жовтня 1594 р. козацька армія чисельністю 10-12 тисяч вояків перейшла Дністер і рушила через Молдавію. Місцевий господар мав необережність виступити проти козаків і в трьох битвах був ущент розбитий.
* * *
Після кількох успішних походів на Молдову та Валахію спільно з Григорієм Лободою та Матвієм Шаулою (?-1597) отаман Наливайко очолив український спротив проти визискувачів усіх мастей. Аби розставити всі крапки над “і”, у вересні 1595 р. Северин Наливайко офіційно залишив цісарську службу. Востаннє народний месник надіслав листа до великого канцлера коронного Яна Замойського (Jan Sariusz Zamoyski; 1542-1605) із пропозиціями військових послуг. Однак, шляхта з турками воювати не збиралася. То була колосальна помилка.
Своїми діями польський уряд дав поштовх для піднесення козацького руху в Україні. Коли шляхта ввела кварцяне (наймане) військо у Валахію (Молдавію), таким чином вона перекрила українським козакам шлях до турецького фронту. Далі – більше. Щоб відновити мир із Туреччиною, Річ Посполита заборонила козакам здійснювати самостійні операції. Тисячі мобілізованих, готових до військових дій та належним чином екіпірованих козаків залишилися без мети. Всю енергію невдоволення вони спрямували проти польського уряду, місцевої влади, шляхти, королівських та панських маєтків.
Отже, із мобільним загоном у три-чотири тисячі вояків Северин Наливайко повернувся на батьківщину і сам вирішив чинити опір бусурманам. Оскільки атмосфера в суспільстві була небезпечною, досить було тільки запалити сірник. І незабаром визвольна війна із Поділля перекинулася на Волинь, Галичину, частково охопивши Київщину і навіть Білорусь.
* * *
Лави повсталих ширшали. Під Наливайком Україна швидко покозачилась, невдовзі його військо об’єднувало кілька десятків загонів, що нараховували 12 тисяч повстанців. За сприяння міщан та селян були звільнені від грабунків та утисків Брацлав, Гусятин, Бар, потім – Канів, Черкаси, Слуцьк, Могилів на Дніпрі, інші міста. Подібного сплеску народного гніву Річ Посполита ще не знала. Стурбований подіями в Україні й розмахом повстанського руху, король польський і великий князь литовський Сиґізмунд III Ваза (Zygmunt III Waza; 1566-1632) відкликав з Молдови армію польського гетьмана коронного, колишнього львівського каштеляна Станіслава Жолкевського, доручивши приборкати козацько-селянське повстання в Україні.
Хто дужчий, той і дає лад. Розуміючи складність ситуації, Северин Наливайко рушив із Волині на Брацлавщину, де сподівався наростити сили. Тут він звернувся по допомогу до реєстрового гетьмана Григорія Лободи і нереєстрових запорожців на чолі з гетьманом Матвієм Шаулою. Не сидів склавши руки і підступний пан Жолкевський. Оцінивши обстановку, він вирішив розправитися з ватагою Наливайка, перетнувши їм шлях біля Синіх Вод. Однак українцям пощастило прослизнути повз польські експедиційні полки, які чисельністю набагато перевищували повстанські ватаги. Слід знати день твоєї битви.
Як і раніше, велику надію Северин Наливайко покладав на українських побратимів – Шаулу та Лободу. Були вони різні. Якщо Матвій Шаула і справді стрімко рухався на допомогу товаришеві, то Грицько Лобода, здавалося, зумисне споглядав. Повернувшись до Білої Церкви, останній одержав таємного листа від польського гетьмана коронного Станіслава Жолкевського, у якому королівський командувач пропонував відійти від повстанців, залишити Київщину й відступити на Запорожжя.
Коли обурені такою пропозицією рядові козаки вирішили скарати посланця польського гетьмана, Грицько Лобода взяв гонця під свій захист і… відпустив живим. Щоправда, й відповіді С.Жолкевському не надіслав. Це чиста правда: від самого початку повстання порозумінню козаків із повстанцями заважали складні стосунки між двома ватажками – Лободою та Наливайком.
* * *
Деталізувати хід повстання та окремі битви немає рації – нехай історики їдять свій хліб. Скажу так: козаки зазнали смаку перемог, але скуштували й гіркоту поразок. Наприкінці березня 1596 р. до Трипілля, де козацькою ватагою стояв гетьман реєстрового козацтва Грицько Лобода, підійшов загін Матвія Шаули. Разом вони утворили потужну силу, здатну завдати нищівного удару каральному війську.
Однак, гетьман Лобода вкотре виявив нерішучість. І тоді обурене козацтво позбавило його гетьманства, віддавши булаву очільнику нереєстрових козаків Матвію Шаулі. Зорганізувавши загони, новообраний гетьман зведеного війська рушив на допомогу Наливайку, котрий маршем рвався до Білої Церкви. Саме йому навперейми кинулися ляхи, бажаючи винищити повстанців поодинці.
Глибокий сніг заважав усім – і козакам, і шляхті. Одначе, авангард королівської піхоти на чолі з князем Кириком Ружинським (?-1601) прийшов першим, тому й виборов приз – Білу Церкву. Шаула і Наливайко вимушено стали табором під захопленим містом. Врешті-решт, українці перехитрити поляків, виманили майже весь загін князя Ружинського з фортеці, увірвались у місто та знищили залишений гарнізон. Коли розлючені окупанти повернулися до Білої Церкви, козаки порубали й весь королівський авангард. Врятувалась якась жменя ляхів на чолі з гонористим князем.
* * *
Тоді до міста підступили основні сили гетьмана Жолкевського. Аби уникнути прямої битви, повстанці рушили на Трипілля. Оточений возами у п’ять рядів козацький табір повільно просувався маршем. Бо ж із ними йшли поранені побратими, жінки та діти, а ще везлися набої, гармати, провіант.
Надвечір 24 березня 1596 р. в урочищі Гострий Камінь поляки наздогнали козацький поїзд та пішли на приступ. Добре боронилися козаки, де гарматами, де особистою зброєю, полягавши під возами, стріляли вони часто. Тож ланцюга табору вороженьки не змогли прорвати. Поляків загинуло більше трьохсот, з поміж них – товаришів (шляхтичів) шістдесят...
Ніде правди діти, обидві сторони зазнали чималих втрат. Загинув полковник Сасько Федорович (?-1596), гарматним ядром гетьману Матвію Шаулі відірвало руку, поранення отримав і Северин Наливайко. Разом із тим, стікаючи кров’ю, каральний корпус Жолкевського припинив переслідування та завернув до Білої Церкви – зализувати рани. Пізно вночі козацька старшина зібралася на раду і вирішила: по-перше – замість важкопораненого Шаули гетьманом обрати Наливайка; по-друге, поки є можливість, іти за Дніпро. Тож похідним поїздом рушили на Трипілля.
Без перешкод повстанці подолали Дніпро та стали табором, аби перепочити й належно підготуватися до вирішальної битви. Ніколи не міг збагнути, чому в українців стільки особистих інтересів та приватних думок, і чому нам так бракує єдності? Історія давно і неодноразово вчила прадідів: час працює проти нас, коли відсутня одностайність.
* * *
Знову розбрат вносила та горезвісна модель поведінки: “хто в ліс, хто по дрова”! Більше за волю не бажали битися селяни, обтяжені в поході сім’ями; їм кортіло лише здихатися переслідувачів і… перетнути російський кордон. У царстві Федора Блаженного (1557-1598) вони сподівалися знайти порятунок. Бо народ того слабкого на розум та на здоров’я правителя насправді любив, адже для неосвічених селян він просто був останнім царем від прямої крові Рюрика і Володимира Мономаха…
Інші, патріоти із табору повсталих, не бажали полишати батьківщину та йти до московського царя в прийми. Їм хотілося дістатися південних степів Переяславщини. Відновивши сили, вони бажали продовжити боротьбу і врешті-решт скинути ярмо пригноблювачів усіх мастей. На чолі тих патріотів стояли Северин Наливайко, гетьман нереєстрових козаків Матвій Шаула і полковник Стефан (Криштоф) Кремпський, котрий належав до старовинного польського гербу “Порай”, при облозі міста військами Станіслава Жолкевського був комендантом гарнізону Канева.
За лаштунками діяла й третя потужна сила: заможні козаки та старшини, особливо – з числа реєстрових. Вони громадилися довкола власного гетьмана – Грицька Лободи. Опасистим, осипаним ласками, нагородами та подарунками, завжди є що втрачати. Природно, що Грицько Лобода з поплічниками за будь-яку ціну прагнули перемир’я з польським командуванням, схиляючи побратимів полишити боротьбу і діяти у мирний спосіб. За спинами патріотів та селян вони й розпочали таємні перемовини, направивши до польського гетьмана коронного С.Жолкевського сотника Козловського з листом, у якому пропонувалося припинити війну та… укласти мир.
* * *
За два тижні королівські війська відновили сили, набрали рекрутів, а 15 травня 1597 р. форсували Дніпро. Знаючи про чвари у таборі повсталих, розуміючи співвідношення сил, гетьман Жолкевський побачив можливість знищити бунтівників. Як на зле, українці не рушили у глибину Задніпров’я, не дісталися лівого берега Сули, куди окупаційний корпус не наважувався сунутися, страхаючись підмоги повстанцям з Низу, а… відійшли до річки Солониці. Там, за п’ять верст від міста Лубни, в одному з урочищ вони облаштовували укріплений табір.
Оточені зусібіч, козаки та селяни вирішили битися до останку. Максимально використовуючи місцевість, табір українські командувачі поставили так, щоб тил прикривав правий берег Солониці, убезпечуючи від нападу кавалерії. З інших боків вишикували в чотири ряди вози, оточені валами та лінією шанців.
Першу атаку поляки здійснили 16 травня 1596 р. Протягом двох тижнів уперті на регулярні наступи не припинялися. Потерпали обидві сторони: у таборі повстанців швидко забракло їжі, людей мучив голод, скінчилося сіно – здихали коні, почастішали й людські хвороби; а королівські війська страждали від спраги і дуріли від браку питної води.
Станіслав Жолкевський |
На жаль, у козацькому стані почастішали суперечки, зчинялися сварки і бійки. Підступний гетьман коронний Станіслав Жолкевський знову прислав до Грицька Лободи посланця з вірчою грамотою, мовляв, веди Наливайка та інших заколотників, а сам здавайся на королівську милість. Про зрадницькі перемовини дізналися козаки-патріоти і зібрали Раду.
* * *
Гетьмана реєстрових козаків відкрито звинуватили у зраді, наскочили і спересердя… відтяли голову. Сліпа лють починає братовбивчі війни – на деякий час реєстрові зціпили зуби і затаїли до нереєстрових злостиву зненавиду. Логіка останніх років підказувала: на чолі українського національного спротиву має стати єдиний командувач, а не два гетьмани й один народний отаман. Здоровий глузд підказував: ліпшої кандидатури на ту посаду, аніж Северин Наливайко, годі й шукати. Але…
Аби не посилювати козацьку опозицію, реєстрові звинуватили Наливайка в тому, що він завів повстанську ватагу в глухий кут в урочищі Солониця. Галасуючи, вони скинули Северина з гетьманства й обрали ватажком… полковника Стефана Кремпського. Креатура нового очільника обернулася компромісом, не принісши злагоди. Гетьманом полковника Кремпського назвали запорожці (нереєстрові), тоді як реєстрові та більша частина повстанців у таборі дотримувалися іншої думки.
Чвари посилювалися, розбрат переростав у збройні сутички. Гірко це казати вголос, але ми, українці, й досі свою можливу перемогу непомітно передаємо ворогові. Власними протиріччями. Своїми язиками та руками. Ніби діємо за принципом:
- Нехай чужий поцарює, аніж свій гетьманить.
* * *
Невдала для козаків Солоницька битва в урочищі тривала два тижні, із 26 травня до 7 червня 1596 р. Завбачливо похідний табір оточив себе глибоким ровом, чотирма рядами зв’язаних возів, а також земляним валом із виставленими на ньому гарматами. Щоразу козаки зустрічали каральний корпус залпами десятків стволів. Контратаки шляхти тривали і вдень, і вночі – повстанці відбивали усі спроби ворога заволодіти своєю фортецею.
Жага волі проти жаги помсти, вірність короні проти вірності народу.
Але у кожної медалі є й інший бік, у цієї він називався… пастка.
Укотре Северин Наливайко зажадав довести загалу, що історію творять незламні особистості, мужні герої. Зі своєю ватагою отаман кинувся в божевільну атаку. У такий спосіб сміливці прагнули пробити військові заслони та зробити коридор побратимам, аби всі живими вирвались із пастки. Не пощастило.
Зчинилася ще більша веремія, загримів залізний ланцюг кривавої помсти. І підняв брат руку на брата. У козацькому таборі впродовж двох днів смерті зазнали 200 повстанців. Захвилювалася громада, селяни і козаки, реєстрові й нереєстрові, чоловіки й жінки, діди і діти.
* * *
Вранці 28 травня (7 червня) 1596 р. козаки знову зібралися на Раду. І нікому вже несила було зупинити паніку. Зусюди лунало:
- Нам прийшла остання година!
- Невже ми всі тут помремо?
- Хтось має відповісти за людські страждання!
Юрба вимагає не тільки хліба та видовищ, але й – жертв. І своєю більшістю козацька Рада погодилися… видати полякам отамана Наливайка та інших очільників національного спротиву. Аби тільки поляки решту українців випустили живими. Розуміючи трагізм ситуації, Северин Наливайко зібрав прибічників і хотів вислизнути із вимушеного оточення. Не справдилися бажання.
Увесь Божий день гудів табір, а надвечір зчинилася справжня громадянська різанина.
Відстрілювався Наливайко від своїх колишніх побратимів. І тоді в таборі повстанців ударили в бубни та заграли в сурми, подаючи знак, що готові до перемовин. Гармидер почули ляхи, а польський гетьман коронний С.Жолкевський тільки-но збирався знову командувати загальний наступ. Останні чотири дні він обстрілював із великих гармат бунтівників, а власних жовнірів на смерть не пхав… І тут йому перемогу принесли на блюдці!
* * *
Втративши самовладдя, козацька громада взяла владу в свої руки: мовляв, усе буде, як вони хочуть! Пораненого Северина Наливайка, важкопораненого Матвія Шаулу з відірваною рукою, Сашка Шостака із шістьма пальцями на руках та ще кількох старшин зв’язаними притягли до Станіслава Жолкевського. Перемовники ганебно віддали головнокомандувачу польської армії всі гармати, хоругви та прапори. Йшли просто в пекло. Попереду гордо виступала угодовська старшина, ніби пишаючись вдало проведеною змовою проти України, змовою кожен за себе.
Пан Жолкевський сухо подякував підлабузникам та взявся закінчити роботу, доручену йому королем Сиґізмундом III: потопити повстання в крові. Попри обіцяну амністію беззбройним повстанцям, карателі вирізали більшість вояків. Коли частина українців почала відступати в степ, шляхта підступно заходилася їх винищувати. Лише тоді козаки та селяни збагнули – що накоїли. Знову згуртувалися, возами стали до бою, але без гармат, регулярним військам, у степу, важко чинити опір.
За одними відомостями, в таборі під Солоницею загинуло близько п’яти тисяч українців. А ось польський хроніст Йоахим Бєльський написав таке:
- Уздовж цілої милі чи більше труп лежав на трупі, бо всього у таборі з черню і з жінками їх було до десяти тисяч.
* * *
Отаману Наливайку та його спільникам завбачливо обрізали чуби – раптом вони зачаровані, закули в кайдани та відправили на Львів, а звідти – до Варшави. Десять місяців народні месники поневірялись у польських в’язницях, витримавши жахливі тортури. Северина пекли розпеченим залізом, тримали на морозі, морили голодом, не давали спати. А ще, змінюючи одне одного, довбуші били щодуху в литаври, доводячи в’язня до божевілля. У башті для тортур знущання тривали аж до відкриття Сейму, що мав визначили подальшу долю “царя Наливая”.
У рідкісні години, коли йому давали спокій, бранець не засинав, а… пиляв переданою йому пилкою кайдани. На жаль, сил і часу вирватися на волю отаману забракло.
Образ нескореного українського лицаря спочатку зацікавив… декабристів, а вже потім – Тараса Шевченка. Зокрема, Кіндратій Федорович Рилєєв (1795-1826), сам скараний на карк у числі п’яти мучеників Сенатської площі, у власній поемі “Наливайко” (1825) такою почув “Молитву” незборного отамана:
- Ты зришь, о Боже всемогущий! / Злодействам ляхов нет числа; / Как дуб, на теме гор растущий, / Тиранов дерзость возросла. / Я невиновен, Боже правый, / Когда здесь хлынет кровь рекой; / Войну воздвиг я не для славы, / Я поднял меч за край родной; / Ты лицемеров ненавидишь, / Ты грозно обличаешь их; / Ты с высоты небес святых / На дне морском песчинку видишь. / Ты проницаешь, мой творец, / В изгибы тайные сердец.
* * *
У день Святого Руфа, у день, коли все починає щосили рости і з землі рухатись угору, а саме 11 (21) квітня 1597 р., у першу п’ятницю по Великодню, – у Варшаві кати замордували незламного очільника селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. у Речі Посполитій, українського лицаря Северина Наливайка. У день Святого Руфа, коли, за іншою прикметою, не слід ступати до лісу, бо за давнини люди вірили, що на Руфа всяке гаддя вилазить, 21 квітня 1597 р., – у Варшаві диявольські створіння стратили козацького отамана Северина Наливайка.
Три версії героїчної загибелі Северина Наливайка зберегла людська пам’ять.
За першою з них, викладеною, як офіційна історія, польським хроністом Йоахимом Бєльським, під час Сейму у Варшаві спочатку козакові відтяли голову. Потім – тіло козацького ватажка четвертували, а кожну відсічену кінцівку, ніби сакральну жертву, вивісили на палях у різних місцях, на міських площах. Як літописець занотував, “рознесли члени на показ і поругання”.
Інший сучасник подій, Рафал (Рафаїл) Янчинський (Rafal Janchinski) наполягав, що “царя Наливая” спочатку вінчали розпеченим залізним обручем, наче короною, і замість трону глузливо посадили на мідну кобилу, наповнену розжареним вугіллям.
А ось за українською народною легендою, очільника повстанців живцем зварили на повільному вогні у череві бика, а задля страти спеціально викували з міді того бугая; щоправда, цю версію спростовував ще Михайло Грушевський.
Незаперечним залишається факт: до останнього подиху козацький отаман зберігав стійкість і мужність. Не випадково, народний герой Северин Наливайко став центральним персонажем багатьох пісень і дум. Так, відома поетеса Ліна Костенко в історичному романі у віршах “Маруся Чурай” (1979) таким побачила героя:
- Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка, / і та вже річка висохла на чверть, – / оце отут скрутили Наливайка / і віддали на мученицьку смерть. / Був молодий і гарний був на вроду, / І жив і вмер, як личить козаку. / За те, що він боровся за свободу, / Його спалили в мідному бику…
Із отаманом сталося те, що мало статися: не одного разу смерть зазирала йому в вічі, але й досі гілочка української калини вірно оберігає життя Северина Наливайка.
* * *
Оповідь нехай урізноманітнить інший уривок із поеми “Наливайко” (1825), яку створив скараний на карк декабрист, 30-річний Кіндратій Рилєєв. Той фрагмент називається “Сон Жолкевського ”, або, як тобі спиться, кате:
- Над ним летает чудный сон: / В Варшаве площадь видит он; / На ней костер стоит, чернея; / В средине столб; палач, бледнея, / Кого-то в саване влечет; / Вослед ему народ толпами / Из улиц медленно идет / И головы свои несет / Окровавленными руками, / Подняв их страшно над плечами. / Вот неизвестный с палачом / К костру подходит без боязни; / Взошли... безмолвие кругом... / Вот хладный исполнитель казни / Его к столбу уж привязал, / Зажег костер, костер вспылал, / И над высокими домами / Понесся черный дым клубами. / Вдруг в небесах раздался глас: / “Свершилось все... на вас, на вас / Страдальца кровь и вопль проклятий. / Погиб, но он погиб за братии” / Народ ужасно застонал, / Кругом костра толпиться стал / И, головы бросая в пламень, / Назад в стенании бежал / И упадал на хладный камень. / Все тихо... Только кровь шумит... / Во сне Жолкевский страшно стонет, / Трепещет, молится... вдруг зрит, / Что он в волнах кровавых тонет. / Душа невольно обмерла; / Сон отлетел: в шатре лишь мгла, / Но он, но он еще не знает, / Что в крупных каплях упадает – / Иль кровь, иль пот с его чела.
* * *
Недорікувато закінчувати оповідь про героїв плачами.
Не лише в рай веде мужність, хоробрість веде на волю. Не тільки вистояв у Солоницькій битві, але й живим, щільними лавами у бік Задніпров’я пішов згуртований полк запорожців – найбільш організованих і підготовлених вояків. Під орудою гетьмана повстанського війська Стефана Кремпського добірне військо українських лицарів зуміло пробитися крізь окупаційний корпус та поскакати в рятівний степ. І налічувала ватага та півтори тисячі шабель – так, незначна частина повстанського війська, але із нею в Україну рухалася надія.
За однією з версій, йдучи походом, С.Кремпський випадково натрапив на кошового отамана Каспара Підвисоцького. Із невеликим загоном на 500 шабель месник-шляхтич з місяць тому підійшов по Дніпру на дев’яти чайках із легкими гарматами і стояв напроти гирла Сули (тепер ті місця затоплені Кременчуцьким водоймищем). Допомогти повстанцям, заблокованим у таборі, він не міг. Але саме козацька флотилія два тижні Солоницької битви активно діяла в тилу ляхів: обстрілювала ворожий табір, відтягувала значні сили карателів, вивозила поранених.
Об’єднавшись із боєздатною флотилією кошового отамана Підвисоцького, кіннотники гетьмана Кремпського відчули себе впевненіше. Підтримувані гарматами з чайок, козацькі сотні стали більш боєздатними. Дорогою погромивши польські маєтки та військові залоги, двома загонами, човнами і конями, вони повернулися на Січ, де, за твердженням хроніста Йоахима Бєльського, їх зустріло якихось “п’ятисот вояків”. Захищатися Лівобережжю таким незначним гарнізоном було неможливо. Крім того, це могло спровокувати й напад на Україну або ляхів, або кримчаків. Отож повернення на Запоріжжя майже двотисячного війська різко змінило розстановку сил. І вони продовжили писати історію українського лицарства.
…Коли у липні 1596 р. козацька розвідка вивідала, що кримський хан готує похід на Угорщину, у Варшаві негайно зажадали більш ґрунтовних відомостей. Тоді Каспар Підвисоцький на чолі бойової сотні захопив у полон… бусурманського офіцера, якого особисто приставив для допиту.
Уявляєте, яким сміливцем залишався один із керівників щойно придушеного козацько-селянського повстання? Їхати із полоненим до самої Варшави, де у ті місяці тортурам піддавали Северина Наливайка і Матвія Шаулу?
Але то вже, як-то кажуть, зовсім інша історія.
* * *
Чи залишив рід Северина Наливайка славетних нащадків?
Так, ви лише тримайтеся.
Російський філософ, винахідник, шкільний учитель, основоположник теоретичної космонавтики Костянтин Едуардович Ціолковський (1857-1935) походив з польського дворянського роду Ціолковських (Ciołkowski) герба Ястржембец і був представником дев’ятого покоління. Перша згадка про належність тієї фамілії до дворянського стану належить до 1697 р. За сімейними переказами, рід Ціолковських вів генеалогію від славетного українського отамана Северина Наливайка, керівника селянсько-козацького повстання на Україні XVI століття.
Відповідаючи на запитання, яким чином козацький рід став дворянським, дослідник творчості і біографії К.Е.Ціолковського Сергій Самойлович стверджував: нащадки Наливайка були заслані в Плоцьке воєводство, де породичались із дворянської родиною та прийняли їхнє прізвище – Ціолковський, яке нібито походило від назви села Ціолкове (тобто Телятникове, польською мовою – Ciołkowo).
Документально доведено, що засновником роду Ціолковських став якийсь Клорґ (Klorg), у якого був син Мацей (Maciey, у сучасній польській орфографії – Maciej). У свою чергу, він мав трьох синів: Станіслава, Якова (Якуб, Jakub) і Валеріана, які після смерті батька стали власниками селищ Велике Ціолкове, Мале Ціолкове і Снігове. У збереженому протоколі записано, що поміщики Плоцького воєводства брати Ціолковські брали участь в обранні польського короля Августа Сильного в 1697 р. І останнє: Костянтин Едуардович – нащадок середнього сина Мацея Ціолковського – Якова.
І на завершення теми скажу таке: наприкінці XVIII століття рід Ціолковських геть збіднів. Власне, в умовах глибокої політичної кризи і насильницького поділу Речі Посполитої важкі часи переживало все польське дворянство. У 1777-му році, тобто через п’ять років після першого поділу Польщі, прадід К.Е.Ціолковського Томаш (Tomasz Adam) продав маєток Велике Ціолкове та помандрував на Правобережну Україну: спочатку – до Бердичівського повіту Київського воєводства, потім – в Житомирський повіт Волинської губернії, де став… Іґнатієм Фомічем. Багато майбутніх нащадків роду збіднілих шляхтичів обіймали невеликі посади в судових колегіях. Не маючи жодних істотних привілеїв від свого дворянства, на тривалий час вони навіть забули про свій стан і герб.
Олександр Рудяченко