Я вважаю так – потрапив зі своїми творами у шкільні підручники з літератури, значить, класик. Щоправда, дитячий письменник Сашко Дерманський, коли я назвала його саме так, зі мною не дуже погодився, але 15 перевидань його «Чудового Чудовиська» та ще 25 виданих ним популярних книжок, чимало з яких увійшли до шкільної програми, весело підморгнули і ствердно кивнули головою.

Сашко – справді один з найпопулярніших українських письменників, які пишуть для дітей. Він неодноразово здобував відзнаки престижних літературних рейтингів і премій, таких як «Книга року БІ-БІ-СІ», «Коронація слова», «Книга року» та «Золотий лелека». До того ж, він проводить чи не найбільше зустрічей зі своїми читачами і завжди радо відгукується на запрошення відвідати якусь школу. Й не лише у Києві, письменник дуже багато їздить регіонами та буває на сході країни, де діти зараз потребують якомога більше уваги.

МЕНЕ ЛЯКАЄ СЛОВО «КЛАСИК», АЛЕ, ЗВИЧАЙНО, ПРИЄМНО, ЩО МОЇ ТВОРИ ПОТРАПИЛИ ДО ШКІЛЬНОЇ ПРОГРАМИ

- Пане Сашку, ви відчуваєте себе сучасним класиком української дитячої літератури?

- Мене трошки лякає це слово (сміється), тому що я ж знаю – хто такі ці класики! Це – мертві дядьки чи тітки, портрети яких висять над шкільною дошкою під рушничком, і ще їм можна домалювати ріжки й вуса в підручнику.

А якщо серйозно, то, звичайно, те, що мої твори потрапили до шкільної програми, – це приємність. Адже хтось таки вирішив, що вони заслуговують, аби про них дізналося якомога більше дітей. І тенденція, що сучасні українські автори останні кілька років почали потрапляти до програми, як на мене – добра.

- Ваші твори вивчають і в молодшій, і в середній школі?

- Здебільшого мої читачі – це діти молодшого та середнього шкільного віку. Щоправда, часто до них долучаються й дорослі. Думаю, в класі сьомому дітей вже потроху починає цікавити інша, підліткова, література – з інакшими героями, проблематикою, мовою. Звісно,  якщо в такому віці вони ще взагалі читають.

Я не дуже слідкую за шкільною програмою, але ж постійно буваю в школах на зустрічах із читачами, тому знаю, що в 1-2 класах вивчають мої невеличкі казочки з книжки «Казки дракона Омелька» (видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га») та вірші з єдиної віршованої збірки «Бигимоти не медмеді», яка вийшла у видавництві «Фонтан казок».

Це видавництво, до речі, унікальне тим, що видає лише твори сучасних українських письменників – не переклади, не класику, не народні казочки, а виключно наших сучасних авторів. Видавництву зо п’ять років, а в нього вже такий широкий і цікавий асортимент книжок! Це відповідь на питання про те, чи є у нас гарні дитячі автори. Є! І це підтверджує видавництво «Фонтан казок».

У 3-4 класах діти знайомляться з фентезійною повістю «Король буків, або Таємниця Смарагдової Книги». Читають «Володар Макуци, або Пригоди вужа Ониська», а також веселу повість «Маляка – принцеса Драконії» й чи не найпопулярнішу мою трилогію про Чудове Чудовисько.

- У вас дуже виразні назви книг – майже жодна не складається з одного слова, хіба що «Мері», а всі інші – такі промовисті, довгі ще й через «або». Дивіться, «Корова часу або нові пригоди вужа Ониська», не змогли обрати?

- (Сміється) Ні-ні, тут абсолютно чітке пояснення – тому, що це продовження старих пригод вужа Ониська. Це третя книжка з серії, перша називалася «Пригоди вужа Ониська», а це – нові пригоди.

Насправді назви різні бувають. Намагаюся просто підібрати таку, яка, по-перше, пасуватиме самій історії, а по-друге – впадатиме в око та запам’ятовуватиметься. Скажімо, «Бабуся оголошує війну»: я знаю, що на цю назву особливо гарно реагують старші люди, надто бабусі.

Чи «Корова часу або нові пригоди вужа Ониська»… Ми всі знаємо, що можна подорожувати машиною часу, а мої герої подорожують коровою часу. І це – незвично, викликає зацікавленість і усмішку.

«Чудове Чудовисько» просто гарно звучить, нібито тавтологія, але ж воно справді чудове! До того ж, така назва легко запам’ятовується.

«День народження привида» – назва цікава тим, що не зрозуміло – що ж це за день? Чи це день, в який людина переходить в інший світ і привид, власне, народжується, чи це – день народження людини, дух якої згодом стане привидом.

- Чи беруть участь ваші діти у виборі назви книги?

- Ні, назви я вигадую сам. Іноді читачі або рідні мені щось пропонують, але я звик покладатися на свій смак і досвід. Втім, деякі книжки й назви з’явилися завдяки моїм донечкам. Владі зараз вісімнадцять років, вона читає вже інші книжки. Златі – вісім, і мої книжки ми з дружиною читаємо їй перед сном. Злата дуже добре вміє й сама, але любить засинати під голос тата або мами. Ми читаємо дітям майже з перших днів їхнього життя. Таким чином, одними з перших моїх читачів і критиків є мої донечки. Саме Златуся придумала отих «медмедів» із книги «Бигимоти – не медмеді»! Коли була меншенька, промовила слово «медмеді» – і я собі подумав: ну, «медмеді» – це, мабуть, ведмеді, які дуже люблять мед, і написав вірш:

Якщо вплутався сюди, -

Часу не марнуй:

Випий хліба, з’їж води,

Гайворон рахуй!

Яблунево блукони,

Всмак похурделяй,

День вчорашній дожени

Й перекрендиляй!

Калапецяй деруни,

Роздощи дощі,

Бовтьки збовтай бовтуни

Й закущи в кущі!

Перевеслами веслуй,

Веслами в’яжи,

Казуара казусуй,

Казку розкажи.

Котловани полови,

Покоти кота,

Половинки половинь,

Ковтуни ковтай.

Може, зможеш на межі

Загнуздати гну,

Де скрегочуть вітражі

Днищами по дну...

І так далі. Тож, завдяки Златусі, цей вірш з’явився і дав назву всій збірці.

А Влада, коли була маленькою, допомогла з «Царством Яблукарством». Вона якось спересердя сказала одному знайомому дядечкові: «Йди в своє царство-государство-черв’якарство». І я такий: «Царство-черв’якарство»… Класно! Я б такого ніколи в житті не вигадав! І от з одного слівця народилася ціла повість, яка вийшла ще десять років тому і досі перевидається й користується популярністю.

- Тобто, «Царство Яблукарство» – це хороше царство, яке чомусь потім перетворюється на «Черв’якарство»?

- Так, «Черв’якарством» воно стало тому, що прийшов Цар Черв’якар зі своєю свитою і став перетворювати звичайних людей на червивих, вони втратили свої найкращі людські риси. Як яблучко точить черв’ячок, так і людські душі вигризають оці істоти – і вони вже заглядають і в наш світ.

Я на зустрічах з дітьми завжди запитую – чи бачили вони червиве яблучко? Вони кажуть: «Бачили, але там лише маленька цяточка». Кажу: так, на жаль, буває – дивишся, нібито все в людині добре, навіть симпатична може бути, а коли дізнаєшся ближче, коли розкусиш чи розріжеш те «яблучко», то побачиш, що всередині воно червиве або гниле. Я пояснюю дітям, що ця книжка – про те, що саме треба берегти в собі, щоб не стати червивим.

ДИТЯЧА КНИГА – ЦЕ В ПЕРШУ ЧЕРГУ ЗАБАВКА Й РОЗВАГА

- То ваша казка – ніби й вигадка, а ніби – й містить глибоку мораль?

- Так чи інакше, мораль там з’являється, хоча я не починаю писати з думкою, що ось зараз я буду тут чогось вчити дітей, виховувати в них якісь риси чи щось прищеплювати. Ні. Все відбувається природно, мимоволі. Можливо, тому, що я педагог за освітою, а можливо тому, що сам батько.

Хоча, як на мене, дитяча книга – це, в першу чергу, забавка і розвага. Я хочу, щоб діти поринали в книжку з головою, щось відчували, переживали, сміялися, захоплювалися, щоб перегортали останню сторінку, так як я в дитинстві – дочитав того Карлсона двадцятий раз, перегорнув останню сторіночку – а там пісенька, я ту пісеньку намагаюся наспівувати, а сльози – так і котяться. Мені завжди було дуже сумно, що закінчилася ця книжка, бо що ж я тепер буду далі робити? Починав читати спочатку (сміється).

- Тобто, вам насамперед хочеться прищепити дітям любов до читання?

- Так. Щоб дитина переживала яскраві емоції, щоб, читаючи, почувалася щасливою. А якщо мені ще й вдається посіяти зернятко чогось важливого, що потрібно кожній людині, то звісно я тішуся з цього.

- Деякі книги у вас – «багатосерійні». То так із самого початку вами було заплановано, чи продовження з’являються тому, що діти просять?

- Вони весь час просять і весь час чекають. Про якісь книжки я їм чітко кажу, що ця історія завершена – і я не бачу й ніколи не бачив, що вона може бути продовжена. А про якісь говорю, що дуже хотів би написати продовження, скажімо – «Чудове Чудовисько». Це трилогія, перша книга була видана в 2006 році, а зараз у мене в руках видання 2019 року – 15-те.

Для української книжки 15 перевидань – це дуже непогано. Отже, неймовірна пригодницька історія про Соню та Чу живе й досі, діти її люблять. Я б дуже хотів написати четверту книжку, вже навіть почав щось робити. Поки що не бачу сюжету, який би мені сподобався, тож, якщо не намацаю його, писатиму щось інше.

- Скільки у вас уже книжок видано?

- Виданих – 25. Зараз є кілька написаних – вони на різних стадіях ілюстрування, редагування чи макетування. Це дві прозові книжки, книжка «лімериків» – невеличких гумористичних віршів, і книжка просто віршів. Вона зараз ілюструється, але коли вийде – ще взагалі не зрозуміло, ми з художницею Надією Кушнір (Надьожна) просто вирішили зробити поки що ілюстрації, а потім – пропонувати готовий макет видавництвам.

- У вас завжди дуже яскраві, гарно пропрацьовані ілюстрації, ви працюєте з одним чи з різними художниками?

- Діти мене часто запитують: «А це ви малюєте малюнки?». Кажу: «Ні, я так не вмію» (сміється). Деякі мої книжки проілюстрував Максим Паленко, наприклад, «Стонадцять халеп Остапа Квіточки» або «Чудове Чудовисько». Книжки у вінницькому видавництві «Теза» переважно ілюструє Валентина Богданюк – про Маляку, короля буків і вужа Ониська.

Деякі – ніхто не ілюструє, от, наприклад, «Мері», яка стала книжкою року Бі-Бі-Сі у 2018-у. Малюнків у ній немає, є ілюстрація на обкладинці – і все.

Я, звісно, люблю, щоб у дитячій книжці було багато гарних ілюстрацій, але ж є різні формати книжок, різна цільова аудиторія. Зрештою, більшість моїх книжок – для тих, хто вже може, хоче і любить читати, отже, історії у них – важливіші, ніж ілюстрації. Тому й намагаюся творити якісний текст, а будуть в ній ілюстрації чи ні, переважно лишаю на розсуд видавця. Адже книжка є не лише продуктом культурного поля, але й – об’єктом видавничого бізнесу. Думаю, видавництва обирають для кожної книжки той формат, який, на їхню думку, матиме більший успіх на ринку. Тому, якщо видавництво вирішує обійтися мінімумом ілюстрацій, з розумінням до цього ставлюся.

У ВЕЛИКИЙ ПРОКАТ МУЛЬТИК «ЧУДОВЕ ЧУДОВИСЬКО» НЕ ПОТРАПИВ, ХОЧА БАГАТО ЛЮДЕЙ ХОТІЛИ Б ЙОГО ПОБАЧИТИ

- Я знаю, що деякі ваші герої оживають не лише на яскравих картинках, а й у мультиках – про вашого Чудового Чудовиська знято мультиплікаційний фільм.

- Поки що не знаю – що я роблю не так, але з кіно у мене складається не дуже. Студія «Червоний собака» кілька років тому мала намір знімати за цією книжкою повнометражний мультиплікаційний фільм. Проєкт було подано на конкурс Держкіно, але нам одразу сказали: «Друзі, ми вам можемо дати кошти лише на 22-хвилинну стрічку. Повний метр – це страшні гроші, не розраховуйте».

Ми пройшли конкурс і отримали фінансування лише за одним епізодом історії. Було знято 22-хвилинну мультиплікаційну стрічку, яка так і називається – «Чудове Чудовисько». Режисер мультфільму - Сергій Мельниченко.

- Але, напевно, через те, що вона така невеличка, то в широкий прокат її не пустили?

- Так, у кінотеатри вона не потрапила. Були спеціальні покази в деяких муніципальних кінотеатрах, кінотеатрі «Ліра» зокрема. Приходило багато людей, моїх читачів, які, звісно, хотіли бачити цей мультик, але поки що, мені здається, його навіть в інтернеті немає для вільного перегляду.

Мультфільм вийшов цікавий і зовсім інакший за настроєм і за жанром, аніж книжка – книжка пригодницька і переважно весела, а мультфільм вийшов філософський і ліричний. До речі, герої в ньому не говорять, режисер вирішив передати своє бачення цієї історії зовсім іншими засобами.

- Ви говорите, що з кіно не складається, але ж у вас була досить успішна робота сценаристом над фільмом «Сторожова застава». Ви задоволені результатом, який отримали?

- Я був одним зі сценаристів, спочатку ми з Юрієм Ковальовим працювали удвох, а потім, на певному етапі, до нас приєднався Ярослав Войцешек. Я задоволений тим, що тепер маю і такий досвід.

Фільм вийшов неідеальний, звісно, й отримав різні відгуки – від суперзахоплених до нищівної критики. Мені здається, це нормально – головне, що український кінематограф створює все більше й більше об’єктів для обговорення.

Також я дуже сподіваюся на щасливе завершення історії з екранізацією моєї книги «Стонадцять халеп Остапа Квіточки», за якою я написав сценарій.

- Так… Ви ж цього року подавали цей сценарій на пітчинг Держкіно, але там щось не склалося?

- Ця дуже весела книжка вийшла у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» у 2016 році, вже кілька разів була перевидана. Її герої – молодий вчитель Остап Квіточка й не дуже молодий недодідько Вельзепер, який живе під землею, в своєму пекельному світі.

Їхні долі дивовижним чином переплетуться в нашому світі – й вони, вже разом, мають врятувати від закриття одну школу в далекому забутому богом селі.

Отже, у нас є команда – продюсери, режисер. Цей проект взялася втілювати в життя кіностудія «Тато-фільм». Продюсерам, Олені Єршовій і Андрієві Ящишину сподобалася книжка, вони надихнулися, знайшли мене – і ми почали роботу.  Над сценарієм допомагала працювати чудова режисерка Марина Ер Горбач.

Ми взяли участь в 11 конкурсі Держкіно, на всіх етапах були в трійці лідерів і зрештою здобули високий бал від експертної комісії – 41. Але на етапі пітчингів людьми, що приймають рішення про державну підтримку, було здійснено дивовижний фінт: нашому проєкту відмовили у фінансуванні, натомість підтримали проєкти зі значно нижчими балами.

Таке, м’яко кажучи, дивне рішення аргументували тим, що режисер мала ще один проєкт в іншій номінації, й він теж отримав високу оцінку. Отже, Марині лишили один проєкт, а інший просто викинули за борт. До слова, двом іншим режисерам, що потрапили в подібну ситуацію, таки дозволили працювати над двома фільмами.

Офіційний лист від продюсерів із запевненням, що режисерка розведе в часі етапи виробництва фільмів, й прохання виділити фінансування аж! у 2021-й році, результату не дало. Отака сумна історія.

- Але ж сценарій готовий, він є – і він хороший, можливо – спробувати просувати його далі?

- Я думаю, що ми далі братимемо участь у наступних пітчингах, якщо вони будуть, і якщо наша держава й надалі підтримуватиме український кінематограф, як це було попередні 5 років. Мені здається, що особливу увагу ми маємо приділяти створенню фільмів для дітей.

- То бажаю, щоб у Остапа Квіточки все склалося, і він із тих халеп вискочив нарешті.

- Може, справді, тут назва зіграла свою роль – «Стонадцять халеп Остапа Квіточки». Будемо вважати, що ця халепа – остання, стонадцята – й далі на героїв цієї історії очікує щаслива кінематографічна доля.

У МЕНЕ НЕМАЄ КНИГ, ПЕРЕКЛАДЕНИХ НА РОСІЙСЬКУ МОВУ,  А НАВІЩО? В УКРАЇНІ ВСІ РОЗУМІЮТЬ УКРАЇНСЬКУ

- Мова ваших книг соковита, колоритна, смачна, а якщо уявити, що хтось захоче їх перекласти іншою мовою, то складно буде, напевно?

- В тому й біда, що я дуже люблю погратися словами й у моїх текстах багато речей, які, не знаю, чи піддаються перекладу, особливо якимись не дуже близькими до української мовами.

Скажімо, ось «Маляка – принцеса Драконії». З цієї книжки взагалі можна дізнатися про те, які слова й навіть цілі вислови ми запозичили з драконійської мови. Скажімо, афоризми – «молодий, зелений» – адже всі дракони, поки маленькі – зелені, а потім вони набувають інших кольорів.

Чи коли ми говоримо: він «випалив» у значенні «сказав» з якоюсь емоцією, спересердя – то це ми теж запозичили з драконівської мови, бо дракони, переважно, коли щось кажуть, не стримуючи емоцій, – випалюють слова, тобто вивергають разом із полум’ям.

Ось, щоб проілюструвати деякі мовні особливості моїх текстів, розкажу вам Правила – що можна і чого не можна робити в Універсаду. «Універсад» або ж Універсальний сад – це місцевість у Драконії. Дітям до 180 – не можна туди заходити, але Драго і Пиптик пішли – й ось такі правила на вічному дубі Агасфері вони прочитали:  

Та затям же собі,

Закарбуй, надрукуй собі друком:

Тутки зась, далебі,

Крутіям руки крутькати й крукам,

Заборонено всім

Чаювати із чайками чаєм,

Сум ділити на сім,

Дар дарма дарувати навзаєм,

По причалу чалапати лапно

В чалмі чолокритній,

Кола рити, розводити вапна

В трико колоритнім.

І ніколи колготи не смій

Колотити по колу,

Колупати кольє,

Каламутити кулями «колу».

Першорядне табу –

Перешити пером перешийки,

Перепрати перини,

Перуки і ракові шийки.

І останнє: ніколи не клей

На клейноди жувачки!

Як не Касіус Клей, -

То не бийся з Кличком навкулачки!

- Чудово! Але перекласти це – нереально!

- Перекладати це важко, до того ж – це вірш, але й у прозових текстах  у мене багато різних каламбурів, якихось таких речей, скажімо, Чудове Чудовисько. Українською це звучить, а якщо перекласти, то сенс втратиться.

- Чудное Чудовище?

- Бачите, це саме та мова, якою я не дуже хотів би перекладатися.

- У вас взагалі немає книг, перекладених російською мовою?

- Ні, немає. А навіщо? В Україні всі розуміють українську мову.

- І раніше не було таких пропозицій?

- Раніше, дуже давно, був якийсь дивний телефонний дзвінок із Росії, я навіть не пам’ятаю – чим закінчилась та розмова.

Але зараз я не видавався б там зі зрозумілих причин, хоча дехто з колег це робить. Не знаю, як люди з собою домовляються, мені складно це уявити…

МАБУТЬ ДОРОСЛА ЛІТЕРАТУРА – НЕ МОЄ, БО В ДИТЯЧІЙ МЕНІ Є ЩЕ НАД ЧИМ ПРАЦЮВАТИ

- Як до вас прийшло розуміння, що ви хочете писати для дітей?

- Спочатку це було неприємне відчуття десь у черевній порожнині – їсти хотілося. На той час я працював за фахом – викладачем, і катастрофічно не вистачало коштів. Я вирішив шукати додаткову роботу, але чомусь – перспективу розвантажувати вночі вагони відразу відкинув.

Ще в школі трохи намагався віршувати, мені було це цікаво, здавалося, що іноді щось виходить. Потім трошечки бавився лірикою, писав дорослі вірші: закохався, то й писав собі.

От і подумав у слушний час: слухай, ану ж спробую написати для дітей якісь віршики і запропонувати в дитячий журнал.

З цього все й почалося. Ці віршики були надруковані в журналі «Стежка», потім були наступні публікації, далі мене запросили працювати в редакцію – і я ще добрий десяток років, після своїх пар, бігав на другу роботу.

Писав для «Стежки» вірші, казки, аж поки не доріс до якоїсь більшої історії й написав повість «Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська», яка в 2004-му році вийшла книжкою у вінницькому видавництві «Теза».

Досі вужик Онисько є одним із улюблених героїв дітей, вони його обожнюють, а Київський муніципальний академічний театр ляльок, що на лівому березі, взявся зробити про нього виставу. Мабуть, вже не менше року вони її готують, я зустрічався з режисером. Сподіваюсь, що скоро вужа Ониська можна буде зустріти й у ляльковому театрі.

- Це, напевно, буде дуже цікаво. В дорослу літературу не збираєтеся?

- Знаєте, мабуть доросла література – не моє. Мені здається, що в дитячій літературі в мене щось таки виходить, і є ще над чим працювати. Он, бачте, діти четверте Чудовисько просять. Дехто хоче знати, що ж сталося з родиною Ковальчуків із повісті «Мері». Та мені й самому цікаво. Хоча я й написав цю історію, але розумію, що коли читач перегортає останню сторінку, у нього раптом з’являється ціла низка питань. Швидше за все, якщо я писатиму продовження, та це буде пріквел, тобто передісторія деяких героїв «Мері».

- У вас є літературний агент?

- Ні, я сам собі агент. Але – якщо нас читають завзяті та вправні літературні агенти, агов! Якщо, вам цікаво представляти інтереси дитячого автора…

- Я додала б – успішного й популярного дитячого автора.

- (Сміється) Певною мірою. Пишіть і дзвоніть. Я б справді хотів, щоб мої книжки видавалися в інших країнах, перекладалися іншими мовами, бо здається – деякі з них гідні цього. Але, якщо автору самому вирішувати всі супутні проблеми, то не вистачає часу на написання нових книжок. Я й так зараз дуже мало пишу, потроху перетворююся на продавця власних книжок, а це не зовсім правильно.

- У вас немає щоденного плану, як, наприклад, у Андрія Кокотюхи – 10 тисяч знаків на день?

- У цьому його унікальність. Андрій дуже багато працює і може в такому темпі створювати доволі конкурентний продукт. Я взагалі не уявляю – коли і як він все це робить. Він же, окрім книг, пише сценарії, веде колонки в різних виданнях. Мабуть, це вже звичка, випрацювана роками, – напевно, він інакше не може. А я занадто ледачий для такого… (сміється).

У мене немає плану на щодень. Розумію, що було б добре якийсь мінімум, але писати щодня, тому що це – як заняття спортом: якщо регулярно займаєшся, то є результат, його видно – і ти не втрачаєш форму.

Якщо робиш великі паузи – тиждень, місяць, кілька місяців – це абсолютно не йде на користь.

До того ж, більшість цікавих ідей у мене з’являється саме в процесі написання: коли починаєш жити цією історією, характерами, героями, тоді охочіше накльовується сюжет, вимальовуються персонажі.

- Як ви розповіли, що буквально з одного слівця «черв’якарство» вималювалася ціла книга.

- Так, я чіпляюся за все, що можна – за репліки героїв, за їхні наміри, вчинки, звички... Не знаю, як це відбувається, але не можна придумати все й одразу – і потім просто записати. Принаймні, у мене стається так, що дуже багато цікавих речей з’являються, саме коли ти відходиш від наміченого сюжету, тому що ти бачиш, що є інший, цікавіший шлях.

ЧАСТЕНЬКО ДОВОДИТЬСЯ ЇЗДИТИ НА СХІД, АДЖЕ ТАМТЕШНІ ДІТИ ПОТРЕБУЮТЬ ТАКИХ ЗУСТРІЧЕЙ

- Я знаю, що ви буквально щойно їздили на Донбас, зустрічалися там з юними читачами. Часто буваєте на сході?

- Щойно я був у 279 школі, а вчора – я був у школі в Боярці, а перед цим я справді був на Донбасі, ми їздили з Благодійним фондом Сергія Жадана.

Це вже не перша наша спільна поїздка. Сергій і команда їздять туди регулярно, бувають у різних містечках, селах, відвідують навчальні заклади, школи, бібліотеки, школи-інтернати. Я їздив із ними кілька разів, цього разу ми були у прифронтових Мар’янці, Георгіївці, Максимільянівці.

Фонд подарував школам потрібні в навчанні та побуті речі, видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» люб’язно виділило на подарунки певну кількість моїх книжок, ми зустрічалися з дітьми, спілкувалися, я знайомив їх зі своїми творами.

Взагалі-то, упродовж останніх років частенько доводиться їздити і до Краматорська, й до Костянтинівки, й до Авдіївки, багатьох інших містечок і сіл. Багато де бував і ще їздитиму, адже тамтешні діти потребують таких зустрічей.

- Можливо, ви проводите майстер-класи для діток? Чим займаєтеся у вільний від написання книжок час?

- Трошки більше року я працював у селі Хотів під Києвом. Там дуже цікава громада, яка багато робить для дітей. Я вів невеличку літературну студію, ми з дітками збиралися, говорили про книжки, про авторів, читали, бавилися в мовні ігри. Але ця сторіночка мого життя вже завершилася.

За останні кілька років, відколи залишив усі свої офіційні роботи, я звик бути вільним художником – і навіть якщо 1 день на тиждень мені треба прив’язуватися до якогось місця й часу, – це починає мене напружувати.

Тому зараз працюю виключно над своїми книжками та сценаріями. Я б дуже хотів екранізувати «Мері», з Маляки можна зробити чудесний мультик, адже в серії вже цілих 5 книжок написано!

Знаю: обов’язково знайду як і де себе реалізувати. Головне – бажання і наполегливість!

Любов Базів. Київ