Вікентій Хвойка. Провідник у підземному царстві

Чи пощастило йому, сину полабського селянина, котрий у Києві перетворився: спочатку – на репетитора з німецької мови, згодом – на вчителя малювання, потім – на богемського агронома, аж поки не вхопив Синього Птаха і не став самозреченим провідником у підземне царство. Почну з оцінки відвертих ворогів, чиї характеристики нещадні, тож нахваляння безцінні.

Міркуючи на шпальтах приватної українофобської газети “КіевлянинЪ”, у 1910 р. місцевий правник, голова Київського клубу російських націоналістів Анатолій Савенко (1874-1922) зізнавався:

- Усю працю В.В.Хвойки супроводжувало “щастя” – але той факт, що “щастя” скрізь крокувало за паном Хвойкою, ясно вказує на те, що його “щастя” не було наслідком багатьох щасливих випадків, а сумою, яку складають величезний талант, самовіддана праця, любов до теми та залізна воля. Торік я особисто став свідком того, як один із відомих науковців, роздивляючись місце розкопок у викупленій урядом київській садибі М.М.Петровського, буркнув: “Ну, так… Хвойці просто пощастило!” – У чому насправді полягає правда, це в тому, що з року в рік численними відкриттями Вікентій Хвойка доводив, як “йому пощастило”.

Полишмо іронію, звернімося до іншого, більш змістовного джерела. Повірте на слово, гарно відтворив умови “щастя” у своїй розвідці “Від Богемії до Помпеї” (“Z Čech do Pompejí”; 1989) директор Історичного музею Національного музею Чехії, археолог і популяризатор науки Карел Скленар (Karel Sklenář; 1938):

- У них засмага, наче у циган... Обличчя, ніби добре засмажені, шкіра відшаровується, і тіло пече вогонь. Уявіть умови: нескінченний рух, чорна, як вугілля, земля, пекуче сонце, й одночасно 50-100 копачів широкими лопатами викидають із ями ґрунт. Курява така, ніби величезна юрба палить тютюн. Але люди вишикувані в кілька шерег. Бо ж землю слід викидати на висоту 5-15 метрів над площадкою, місцем розкопок. Кожен працює обережно, аби не пошкодити безцінну знахідку, аби не бути заваленим зсувом, аби відпрацювати зміну – з четвертої ранку до восьмої вечора, та заробити свої копійки. Якби ви побачили нас у денному світлі, коли влягла курява, можу запевнити, ви не впізнали б нікого: на розкопках всі однакові: від професора до селянина, всі чорні, спітнілі, мовчазні.

Чого йому бракувало і нащо він став провідника у підземне царство?

*   *   *

Український археолог чеського походження Вікентій В’ячеславович Хвойка, народжений як Vincenc Chvojka, на світ з’явився 9 (21) лютого 1850 р. у селі Семин (Semín), Австрійська імперія. Його незаможна родина нижньо-полабських селян, де він став первістком, родовід вели від славетних лицарів ордену Честославів (“Слава честі”), що 8 листопада 1620 р. під орудою князя Крістіана I Анґальт-Бернбурзького у лавах війська протестантів-чехів бились у знаменитій битві на Білій горі. Історія та злидні розвіяли їх по світу, залишивши нащадкам у спадок не титули й землі, а важку селянську працю.

Найстаршого з дітей Вацлав та Анна записали на дворянський манер: Вінценц, хоча вдома і на вулиці малого гукали Ченек (Čeněk). Навколишня природа надихала на роздуми, а потім і таємниці відкривала… Мальовниче богемське село стояло на Ельбі у Пардубицькому краї та лежало за 110 км на схід від Праги. Що скажу про місцину? У рідному Семині пивоварню в XVI столітті збудували, а ось початкову школу – ні. І хлопчик відвідував уроки у сусідньому селі – Кладруби-над-Лабем (Kladruby nad Labem), де з давніх-давен багатіїв заманював Імператорський придворний кінний завод. Там для церемоніальних цілей Двору вивели унікальну породу старокладрубських коней. Отож, під гарцювання і свист нагая минули молоді літа.

До народної школи села Самина малий ходив, але знань здобув украй мало… Тривалий час тихий і скромний у побуті Ченек, схильний до товаришування із дівчатами, не знав – ким стане. Навіть коли збідніла сільська родина продала молочне господарство, забрала дванадцятеро душ дітей та перебралась до чеського містечка Хрудим (Chrudim). Тут у 1864 р. старший син вступив до місцевого комерційного училища. Потім розпочалася Австрійсько-пруська війна 1866 р. – і стало не до науки.

Коли ж прийшов мир, капіталізм пустив перші паростки в Пардубицькому краї. Допитливий Ченек бажав на власні очі – побачити зміни. У 1868 р. разом із кількома друзями пішки він здійснив кілька походів, під час яких сходив Чехію, Німеччину, Австрію, відвідавши Братиславу, Мюнхен, Ґамбурґ, Берлін, Відень. Уважного юнака мандри захопили, і в щоденнику він узявся нотувати не дорожні враження, а місцеві звичаї, бувальщини, описуючи помітні пам’ятки та доповнюючи невигадливі оповіді краєвидами, що зустрічалися дорогою. Саме тоді Вінценц змінив європеїзоване ім’я, ніколи ним більше не підписувався, навіть – у листах до батьків. Відтоді він використовував слов’янське Частослав (Častoslav); коротка форма – Чеслав. У часи піднесення патріотичних настроїв у середовищі богемської молоді то був свідомий вибір провідника.

*   *   *

Закінчивши комерційне училище і Хрудимі, у 1874 р. юнак вирушив до Праги. У столиці Богемії він познайомився з одним антикваром, і це змінило життя… Вінценц Хвойка почав знатися зі справжніми поціновувачами старожитностей, збирав книжки з питань історії та археології. На жаль, до університету він так і не потрапив.

Долю змінила, як свідчить легенда, одна зустріч. У 1876 р. юнак зустрів родину українського дворянина Александрова, яка дорогою з Парижа до Києва зупинилася перепочити в столиці Богемії. Палка любов до вродливої дочки подорожуючого аристократа змусила 26-річного Вінсента вирушити світ за очі. Події розвивались у такий бурхливий спосіб, що справа хилилася до весілля… Проте по прибутті в Україну романтичні відносини припинилися, коли виявилося, що красуня страждає серйозним психічним розладом. Поцілений першим коханням у серце, хоч як любив рідний край, Частослав Хвойка не повернувся в Богемію, та ніколи не одружився.

Існує й інша версія – чому син полабського селянина опинився в Києві, хоча сам В.В.Хвойка ті причини ніколи і ніде не називав. Так ось. Коли хлопцеві виповнилося 26 років, батько Вацлав та мати Анна надумали його одружити. Обрали батьки молоду багачку та почали готувати весілля. Про підступ його попередив хтось із родини Вацлава Чермака (Václav Cermak). Тікаючи від шлюбу, Вінценц дременув до Російської імперії, а зупинився в Києві.

Перші півтора десятиліття в місті на Дніпрі він викладав німецьку мову, яка була в Австро-Угорщині державною, малювання та навіть фехтування. Це в Європі належало знати кожному освіченому дворянину, в Російській імперії велося інакше. Пристойним заробітком виявилося інше – сільське господарство. В Україну Частослав Хвойка привіз знання із впровадження передових промислових технологій, що застосовувались у європейському землеробстві. На тутешньому чорноземі молодий агроном успішно вирощував хміль, запроваджував нову культуру, чеське просо (Panicum Panquineum) – росичку, підбиваючи українських землевласників разом із празькими виробниками будувати… чеські пивоварні. Саме цьому напрямку науково-практичної діяльності були присвячені дві статті Вікентія Хвойки, як-то: “Росичка” (1885) і “Хмелевзнавство та його догляд” (1891).

Значні здобутки молодого агронома були відзначені високими нагородами сільськогосподарських виставок у Ромнах (1884) та Харкові (1887), а з експозиції в Парижі (1889) новатору прийшла срібна медаль. Того ж року його обрали членом Французької національної сільськогосподарської, промислової і комерційної академії (Académie Nationale Agricole Manufacturière et Commerciale).

*   *   *

У Києві чеха не бачили як відвідувача модних салонів. Він, хіба що, зблизився із чеською родиною рецептара Дефорен, котра мешкала у власному будинку на Подолі. Знову змінивши ім’я на зручне для тутешньої вимови Вікентій, звикаючи до того, що українці переінакшують його прізвище на Хвойко, молодий агроном замешкав під Києвом, в селі Петрушки Білогородської волості Київського повіту Київської губернії (нині – Києво-Святошинський район Київської області); це 15 км від найближчої станції метро – Житомирська.

Там, на горбах, на заплаві урочища Кочур, на заміській дачі Дефоренів йому дозволили облаштувати… комору-лабораторію, де підприємець працював і зберігав добро – насіння, добрива, реманент, малюнки, креслення. Утім, у 1893 р. клуня пішла попелом, геть згоріла разом із дипломами та медалями. І був то небесний знак – провідникові у підземне царство належало починати головну справу життя.

І з глибин з’явився перший скарб!... У розпачі 43-річний підприємець спостерігав, як чорнороби розчищають згарище, аж раптом зауважив: у ґрунті на лопатах зблискують скельця синього, зеленого та рожевого кольору. Бо з давніх-давен у Петрушках жили ремісники, котрі з глини ліпили іграшки-півники (“пітушки”). Ретельно зібрав простий скарб згорьований агроном, відмив та показав у Києві поціновувачам старожитностей.

Ті жваво зацікавилися знахідками, а котрийсь із добродіїв за фрагменти жіночих браслетів доби Київської Русі тицьнув погорільцеві 60 рублів. Гроші чималі – пуд дахового заліза тоді коштував 2 рублі 60 копійок. І замислився пан Хвойка, і по-справжньому захопився археологією, в якій зробив для наших країв, мабуть, більше, аніж всі інші археологи, створивши підґрунтя багатьом наступним відкриттям.

*   *   *

Шукати дослідник почав. Щоправда – де саме краще це робити – визначити поки що не міг. Проти Частослава було все: він погано знав місцеву мову, не здобув системних фахових знань, не створив належної матеріально-технічної бази, не знайшов джерел фінансування робіт, нахвалитися широким колом знайомств не міг. Дратували перекази про скіфські скарби, але навіть їх чех побачити не міг. У Києві тих часів не те що археологічного музею, навіть пристойної приватної колекції старожитностей не існувало. У тому-то й відчайдушність, у тому-то й “Слава честі”, успадкована від прадідів-лицарів, що Вікентій Хвойка просто наосліп ступив у глибини віків.

Йому належало стали першовідкривачем, але для початку потрібно було визначити: кого у такому великому місті, як Києві, зацікавлять археологічні знахідки? Маючи вільну хвилину, він зустрічався із заможними містянами: землевласниками, аристократами, підприємцями, офіцерами, які бодай-колись фінансували розкопки. Приватні колекції старожитностей у місті на Дніпрі ще не перетворилися на ознаку соціального статусу.

Як міркував Вікентій Хвойка? Навряд чи малоосвічених землевласників чи українських можновладців зацікавить його пропозиція, інші історія – німці; ті завжди розумілися на археології та на дослідження давали чималі суми. Отже, у Києві відбулася зустріч із генерал-майором Миколою Юхимовичем Бранденбурґом (1839-1903), котрий обіймав високі посади у царської Росії, зокрема завідував Артилерійським історичним музеєм у Санкт-Петербурзі та цікавився старожитностями, особисто вивчав кургани. Не один рік археолог-аматор співпрацював зі зросійщеним прусаком.

Не знаю, чи це випадковість чи ні, але Вінценц Хвойка народився в Пардубицькому краї, де здавна традиційно вирощувався буряк і вироблявся цукор, а також знаний місцевий делікатес, що називається репанка (řepánky). Найвпливовішим київським другом і захисником, а пізніше – й покровителем архітектора-аматора став знаний український мільйонщик, голова правління “Товариства цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків” Богдан Іванович Ханенко (1849-1917).

Колишній правник, а тепер мільйонщик разом із дружиною Варварою Ніколівною регулярно виїжджали на арт-аукціони до Відня, Мадрида, Рима, Берліна, де купували картини і предмети старовини, скульптури, зразки античної культури, антикваріат, рахуючи витвори мистецтва Близького і Далекого Сходу, зокрема гравюри Андо Хіросіґе та Кацусіки Хокусая. З огляду на теплі стосунку із цукрозаводчиком, Вікентій Хвойка міг запросто просити й отримувати кошти на розкопки, скажімо, на Кіпрі чи в Єгипті. Утім, його, в першу чергу, цікавила історія української землі, бо вона якось доволі швидко стала його другою батьківщиною.

*   *   *

Не маючи спеціальної освіти ні історичного, ні археологічною профілю, на початку 1890-х рр. як самоук Вікентій Хвойка приступився до практичної археології. У становленні вченого посприяли тісні стосунки із обізнаними колегами – українським істориком, археологом, етнографом, професором-“холопоманом” (1878), деканом (1880) історичного факультету Київського університету Володимиром Антоновичем (1834-1908) та українським антропологом, етнографом, археологом, автором першої загальної науково обґрунтованої концепції антропологічного складу українців Федором Вовком (1847-1918; епістолярно; вимушено той жив у паризькій еміграції). Спираючись виключно на безсистемні знання та багаторічний досвід подорожей, завдяки наполегливій праці, невтомному оптимізму і винятковій цілеспрямованості, Вікентій Хвойка навпомацки здійснив низку розкопок на Наддніпрянщині.

Місця для майбутніх досліджень нащадок богемських лицарів визначав інтуїтивно, коли їздив селами довкола Києва. Часто він зупинявся та розпитував місцевих мешканців – чи не траплялися, бува, навесні під час оранки старовинні речі, може, бите череп’я. Залюбки селяни кликали пана до хати, показували знахідки, а за цікавості з боку гостя – показували, де їх викопано.

Заробляючи на життя іншими вміннями, тривалий час іноземець не бачив комерційного інтересу в археології. До досліджень його спонукали жага знань і поступ першовідкривача. Листом у Богемію від 5 травня 1891 р. син ошелешив батька Вацлава Хвойку, повідомивши дивну новину:

- Тепер удома я буваю зрідка. Шукаю в різних місцях те, що давно минуло, особливо – перші сліди наших слов’янських предків. Як далеко мені вдалося просунутися, покаже час. Попереду роботи багато, але дещо з мого боку вже зроблено.

Що саме? Від балачок він одразу приступився до діла. У ті часи копачів було хоч греблю гати, аби гроші... Винаймали їх у довколишніх селах. Зазвичай платили по 40-50 копійок на день. Для селян то були чималі гроші: за пуд борошна – 16 кг – на базарі правили 1 рубль 40 копійок. Які завдання він собі поставив?

- До кінця цього року (1891) хотілося б дослідити землі, що лежать на кордоні Харкова, Курська, Чернігова, Катеринослава, можливо – Херсонської губернії, куди я від'їжджаю у відрядження на два-три дні.

*   *   *

Логічно, але інтуїтивно справа наближалась до більш-менш важливого відкриття. Наприкінці серпня 1893 р. на вулиці Кирилівській, 55 (у минулому – Єзерських; за прізвищем домовласника; нині – вул. Фрунзе, 59-61) у Києві Вікентій Хвойка окрай порослого чагарями горба, де будівельники брали глину для цегли, виявив стоянку первісних мисливців на мамутів. Почалася буденна праця – знімання шар за шаром землі… На Кирилівських висотах ґрунту вони вибрали вже чимало і дійшли відмітки 19 (!!!) метрів. Навіть замуленим оком: спека, пилюка, одноманітність, – із пагорба, керівник розкопок вихопив біло-жовтувату цятку. Спустившись униз, Вікентій В’ячеславович наказав копати обережніше, і незабаром відкрилася безцінна знахідка: ікло мамута.
 

Викликаний наступного дня на місце пригоди професор Імператорського Київського університету Св.Володимира В.Б.Антонович, ознайомившись із знахідкою, підтвердив припущення. Український історик, навчатель М.С.Грушевського спустився в яму і засвідчив сенсаційний факт: на території київського Подолу вони знайшли стоянку первісних людей, вік якої, щонайменше, тисячі років до н.е.! Відкриття культурного шару – безпрецедентне. У підсумку, 67 уламків мамутових ікол, кістки шерстистого носорога, зуби печерного ведмедя, гієни, росомахи і… навіть дивного, як для наших країв, лева – не це було головне. Залишаючи місце розкопок, Володимир Боніфатійович попрохав Вікентія Хвойку пильнувати крем’яні вироби!

Згодом з’ясувалося: знайдене справжнє стійбище мисливців на мамутів кам’яної доби. Аби пересвідчитись у висновках, чех попросив прибути на місце та проконсультувати ситуацію ще одного знаного київського археолога, професора кафедри мінералогії та геології фізико-математичного факультет Київського університету П.Я.Армашевського (1851-1919), що і було виконано.

Нічого подібного українські землі ще не знали.

*   *   *

Коли ввечері 48-річний археолог оглянув уламок одного із бивнів, що вагою міг бути до п’яти пудів, увагу привернув вкарбований орнамент. Це свідчило: на Кирилівській стоянці доби пізнього палеоліту вперше виявлено не скупчення великих кісток померлих ссавців із сімейства слонових, а залишки… прадавньої, як з’ясувалося через три роки, трипільської кераміки. Дослідження на Кирилівських висотах тривали подальші сім років і привернули увагу фахівців Старого Світу.

До робіт на значній площі залучились як вітчизняні, так і зарубіжні археологи, зокрема – французи Амбруаз Бодрі (Ambroise Baudry, 1838-1906) та Жозеф де Бай (Joseph de Baye; 1853-1931). В.В.Хвойка познайомив іноземців із першими результатами сенсаційних розкопок і подарував збірку крем’яних виробів (36 одиниць) із Кирилівської стоянки. Коли гості повернулись до Франції, вони виставили артефакти в Музеї національної археології (Musée des antiquités nationales)! Експозицію барона де Бая відрецензувало чимало провідних європейських газет, повідомлення про неї вмістив навіть часопис “Археологическая летопись Южной России” (1901), що видавався в Києві. Ось тільки прізвище Вікентія Хвойки майже ніде не зустрічалося.

Потім справа відновлення культурної спадщини українського народу набула кримінального характеру. Малоосвічене місцеве жіноцтво уклало собі в голові, що між мощами святих праведників та викопними кістками “допотопних” тварин немає різниці, а значить – ті й ті мають цілющі властивості. Зчинилося масове паломництво доморослих анархо-археологів, котрі вибирали з котловану площею 1000 м² будь-які кістки та прудко тікали від охорони. Довелося опарканити стоянку первісних людей, набрати більше вартовиків. На жаль, чутки про цілющі кістки накрили Київ…

За кілька днів розбуяла юрба, сподіваючись дармових зцілень, наробила багато лиха, коли навалою присунула на місце досліджень. Не всі знайдені артефакти: ножі, скребки, різці, проколки, вістря і таке інше – Вікентію Хвойці пощастило описати та сховати. Далі процитую за книгою “Вікентій Хвойка: 1850-1914” (2006) українського історика та археолога Івана Чернякова (1936-2011):

- Прийшовши на розкоп, В.Хвойка побачив, як бабуся відкопує стародавні кістки кухарським ножем та складає їх у хустинку. Коли він запитав літню жінку, нащо їй кістки, вона відповіла: “Хіба я не знаю, шо в університеті шкелети товчуть, щоб людей пользувать? Хіба я не знаю, що треба товчені кістки давать і від пропасниці, і від гарячки, і від другої якої хвороби?”

*   *   *

Аби бути ближче до місця сенсаційного відкриття, у 1893 р. Вікентій Хвойка замешкав на Подолі, в двоповерховому рожевому будинку із квітковою ліпниною, що в стилі ренесанс (поки занедбаним?!?) стоїть по вул. Ігоревській, №9/1, на розі з Набережно-Хрещатицькою. У польовому щоденнику вчений записав:

- Навесні 1895-го я продовжив розпочаті у 1893-му році розкопки в садибі пана Зіваля на Кирилівській вулиці, 55. Коли зняли верхній шар гори, розташованої в садибі, почали траплятися копачам грубі, глиняні черепки. Піднявши один, я здивувався складу глини, а ще більше оригінальністю орнаменту.

Так були занотовані перші враження від чарівно прикрашеної кераміки. На цій ділянці він розкопав кілька гончарних печей і близько 50 залишків помешкань-землянок. Невдовзі копачі виявили цілий та розтрощений керамічний посуд зі складними візерунками, глиняні фігурки людей і тварин, знаряддя праці та зброю з каменю і роги. Ніколи раніше подібні знахідки археологам не потрапляли. Це дало вченому крила. І вже у середині 1890-х рр. розкопки палеолітичних стоянок були зорганізовані Вікентієм Хвойкою не лише в Києві: на Кирилівській вулиці та на схилах Батиєвої гори в урочищі Протасів Яр (там глибина розкопок сягнула 16 м!), – а десять років тривали й на Черкащині, у селах Кононча та Селище. Цікаві теми буквально вистрибували з-під землі…

Паралельно до теми вивчення трипільської культури археолога захопили дослідження періоду Київської Русі, особливо – Києва. Були здійснені розкопки на горі Киселівці (1894), Старокиївській горі (1907-1908). Коло наукових інтересів ширшало… Вікентій В’ячеславович зорганізував розкопки давньоруських міст – городищ з оборонними спорудами і руїнами храмів Білгорода на Ірпені, Витачева на Дніпрі, Шарки на Київщині.

*   *   *

4 лютого 1896 р. в Середній Наддніпрянщині уже серйозно хворий на сухоти Вікентій Хвойка відкрив трипільську стоянку – прадавнє першоджерело нашої культури. Сталося це не випадково – таким було його “щастя”. За 35 км південніше Києва, у районі сіл Трипілля (тепер – м.Трипілля Обухівського району Київської області), Жуківка, Стайки, Щербанівка, Халеп’я, Верем’я та сусідніми до них, археолог відкрив залишки прадавніх поселень із численними зразками фантастично розписаного посуду. Як водиться, не перше десятиліття на черепів’я натрапляли місцеві селяни. У тамтешніх місцях не одне покоління орачів з-рід плуга діставали розфарбовані черепки і кавалки обпаленої глини з відбитками соломи та дерев’яних паль.

Зрозумівши, що вони натрапили на золоту археологічну жилу, за традиційні 40-50 коп. на добу Вікентій Хвойка швидко винайняв бригаду копачів і розмітив майбутні траншеї. Перші дні розкопок виявили багатометрові глинобитні майданчики з цілим та потрощеним посудом: від величезного – понад метр заввишки – до маленького, наче іграшкового. Траплялися глиняні фігурки людей і тварин, кам’яні наконечники стріл, списів, сокири, численні кістки свійських та диких тварин.

Було розкопано кілька гончарних печей, а також залишки 50 землянок у селах довкола Трипілля, а також на березі Дніпра в Києві. Їх залишили землеробсько-скотарські племена, які жили в першій половині IV тисячоліття до н.е. Вчені визнають, що ніякої культури ні в Європі, ні в Єгипті в той час ще не існувало. Що тоді було? Хіба що палестинський Єрихон (IX тис. до н.е.), на Західному березі річки Йордан, Чатал-Хююк, або: Чаталхьоюк (“Вилка-курган”; поселення епохи керамічного неоліту в турецькій провінції Конья; VII-V тис. до н.е.) та, може, ще у Дворіччі – найдавніші поселення шумерів (III тис. до н.е.).

Над сенсаційним відкриттям Вікентій В’ячеславович Хвойка працював подальші п’ять років: визначив місце цієї культури, класифікував пам’ятки, встановив час її існування (5500-2750 до н.е.). Було розкопано 13 тис м², площі, знайдено 39 залишків глинобитних жител. Власне, сама назва “трипільська культура” з’явилась в авторській праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 р. у с.Межирічі під Каневом та у Ржищеві на Київщині.

*   *   *

Ось тут перепрошую вас, мої земляки, але… Заради історичної справедливості слід сказати ось що. Нехай це й суперечить моїм патріотичним переконанням. Так, в українському селі Трипілля сенсаційні відкриття зробив Вікентій Хвойка, але відкриття того історичного шару західної гілки цивілізації належить не йому. Не випадково у світовій науковій літературі вона має подвійну назву Кукутень-Тріпілля (Cucuteni–Trypillia culture). Пальма першості належить румунському фольклористу та етнографу Теодору Бураді (Teodor T. Burada; 1839-1923), котрий у 1884 р. здійснював розкопки у селі Кукутень (Cucuteni) румунського повіту Ясси, на річці Прут. Музикознавець за фахом та професійний скрипаль не пройшов осторонь, коли під ногами побачив, що на дорозі від Тирґу-Фрумоса до Ясс вибоїни хазяйськи засипані битим кольоровим череп’ям. Спочатку Теодор Бурада здивувався їх кількості та вирішив розпитати місцевих селян.

За пару монет місцеві жителі радо показали кар’єр від Кукутнем, звідки з діда-прадіда вони брали потрібний будівельний матеріал. У перший день оглядин пан Бурада знайшов фрагменти розписаної кераміки і глиняні фігурки. Знахідна збурила національну інтелігенцію, і невдовзі з Ясс на розкопки вирушили інші, як-то: поет Ніколай Белдічану (Nicolae Beldiceanu), археологи Гріґоре Буцуряну (Grigore Buţureanu), Дімитрій Буткулеску (Dimitrie C.Butculescu), Георге Дяманду (George Diamandy). Навесні 1885 р. у Кукутені розпочали перші розкопки. Висновки опублікували у 1885 р. і 1889 р., а згодом представили на двох міжнародних наукових конференціях: на Міжнародному конгресі антропології та доісторичної археології (Congrès international d'anthropologie et d'archéologie préhistoriques; 1889; Гріґоре Бутуряну) і на засіданні Антропологічного товариства в Парижі (Société d’Anthropologie de Paris; 1889; Георге Дяманду).

Вік Кукутенської цивілізації європейські фахівці визнали в межах 4800-3500 рр. до н.е. Коли у Старому Світі стало відомо про відкриття археолога В.В.Хвойки, вік трипільської культури ті самі вчені назвали в ширших історичних межах – 5500-2750 до н.е. Сам Вікентій Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною. Вона залишилася нам у спадок від пращурів слов’ян – арійських племен, які стали першими землеробами на теренах Середнього Придніпров’я, мешкали на цих землях упродовж тисячоліть, переживши численні переселення азійських та європейських племен, не асимілювалися, а утримали “краї предків до сьогодення”.

*   *   *

У 1898-1900 рр. він провів розкопки на Середньому Придніпров'ї та відкрив могильники з трупоспаленнями в урнах, так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II ст. до н.е. - II ст.) і Черняхівської (II-V ст.) культур.

Дедалі тісніше і частіше, він знайомився та співпрацював із діячами культури Києва, що згуртувались у Товариство шанувальників старовини та мистецтва. Розрізнені зусилля окремих колекціонерів належало закумулювати у постійно діючу публічну експозицію. Саме Вікентій Хвойка відіграв величезну роль у заснуванні в 1899 р. Київського музею старожитностей та мистецтв (тепер – Національний музей історії України) і став першим хранителем найбагатшого в Європі археологічного відділу, основу якого склало приватне зібрання мецената і цукрозаводчика Богдана Івановича Ханенка.

Попри значну підтримку благодійників, коштів на грандіозні розкопки повсякчас бракувало, археологу-аматору доводилося завжди вишукувати додаткові джерела фінансування. Дійшло до того, що за безцінь Вікентій Хвойка вимушено продав уряду власну колекцію старожитностей, аби мати змогу продовжувати польові дослідження. На щастя, її купили на гроші з міського бюджету, тож реліквії назавжди залишились у Києві. Як він тішився:

- Заповітна мрія втілиться в життя, і здобуті мною за численні роки праці речі дістануться дорогому і завжди любимому Києву.

*   *   *

Із аматора він давно перетворився на генія-самоука, чий спектр наукових інтересів постійно ширшав. Вікентій Хвойка вивчав та описував пам’ятки бронзової доби (ІІІ - кінець II тис. до н.е.), городища й кургани скіфо-сарматського періоду (VII-III ст. до н.е.), зарубинецької (200 р. до н.е. - 200 р. н.е.), черняхівської (100-500 рр. н.е.) і ранньої слов’янської культур (VI-IX ст. н.е.). Він додав яскравості світлу в історії східних слов’ян, дослідивши поселення VII-VIII століть у Пастирському городищі та могильниках сіверян у селі Броварки на Гадяччині, що доводило автохтонність слов’янського населення Середнього Придніпров’я.

У праці “До питання про слов’ян” (1902) він стверджував, що у цьому краї:

- З давніх-давен упродовж цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю не тільки наших прямих предків-слов’ян, бо це справжній терен європейської прабатьківщини.

У своїх невтомних археологічних студіях у 1903 р. він піднявся до Середньовіччя та провів розкопки на Замковій горі в Чигирині, де було знайдено рештки споруд з XV-XVI століть, а також здійснив ряд наукових відряджень до Запорізькою краю. Чим українська земля віддячила невтомному провідникові у підземне царство? Було щось, було… У 1904 р. Вікентію Хвойці запропонували посаду… кустоса (архіваріуса) археологічного відділу Київського міського музею.

Але найвизначнішими відкриттями зарясніли у 1907 р. розкопки на північно-східній частині Старокиївської гори, неподалік Десятинної церкви (тепер – вул.Володимирська, 2; нині тут Національний музей історії України). Там, в основному – на території саду в садибі київського лікаря М.М.Петровського, на глибині двох-чотирьох метрів спочатку було знайдене язицьке капище (святилище) VІ-VІІ ст. елліпсоїдної форми розмірами 4,2 х 3,5 м, зведене з блоків сірого пісковика на глиняному розчині. Знахідка підтвердила сакральне значення Старокиївської гори. Згодом з’ясувалося – тамтешнє “місто Володимира” розкинулося на 10 га.

*   *   *

Гроші на дослідження негайно видав член Державної ради Російської імперії від промисловців, меценат Б.І.Ханенко. Коли на дні братської могили захисників Києва від навали Батия знайшовся великий процесійний хрест із медальйонами, обтягнутий срібними пластинами, із зображенням Святого Феодора всередохресті, – це стало приводом, що професор Імператорського Новоросійського університету Іван Ліннеченко (1857-1926), котрий завжди розглядав історію України з позицій… великодержавного шовінізму, негайно метнувся на доповідь про новітні київські розкопки та одразу отримав аудієнцію в Царському Селі в імператора Миколи II.

У вас теж виникло запитання логічне: а чому не В.В.Хвойка?

Справа в тім, що місцеве генерал-губернаторство зверхньо ставилося до полабського киянина, за нацькуванням дипломованих археологів зневажливо називаючи іноземного дослідника “дилетантом”, “аматором”, “колекціонером”. Правителям до лампочки, думку царя формують лакеї. Усе, що не царедворцями відкрите чи запропоноване, – сірість, посередність, убогість.

Тим часом йшлося про всесвітню наукову сенсацію: кам’яний палац часів Київської Русі, яких після монгольської навали не залишилось у Східній та Центральній Європі. Для історичної науки відкрився центр давньої столиці, а ретельні розкопки дозволили знайти залишки великокнязівського кам’яного палацу Х-ХІ століть, оздобленого фресками й мозаїками. А ще археологи виявили залишки давніх помешкань та ремісничих майстерень, де обробляли камінь, кістку, метал. Серед особливо значущих знахідок тішили око унікальні ливарні форми та запрестольний хрест. Саме тут було знайдено цеглу із зображенням великокнязівського тризуба.

*   *   *

Замовчувати подібні відкриття стало неможливим.

1 серпня 1908 р. у Чернігові зібрався представницький XIV Археологічний з’їзд, де було заслухано перші підсумки розкопок на Старокиївській горі. Делегати висловили окрему подяку В.В.Хвойці та підготували спільне прохання до уряду придбати садибу М.М.Петровського задля ґрунтовних досліджень. Відкриття середмістя давнього Києва викликало сплеск величезного інтересу до історії Русі. По закінченні з’їзду 12 серпня 1908 р. подивитися на розкопки до Києва поїхали знані археологи: Н.П.Кондаков, Д.В.Айналов, Я.І.Смирнов, графиня П.С.Уварова. Переповнений враженнями видатний дослідник давньоруських старожитностей, академік Санкт-Петербурзької академії наук, таємний радний Никодим Кондаков (1844-1925) через князя транслював цареві прохання викупити київську садибу.

Прохання імператор Микола II вдовольнив. Утім, знову полізла гидота… Бо відкритий лист про це надійшов не першовідкривачеві, не Вікентію Хвойці, а… історику античного мистецтва родом із… Вятки Б.М.Фармаковському (1870-1928) та реставратору й архітектору, архієпископу Д.М.Мілеєву (1878-1915), лише з 1908 р. співробітнику Імператорської Археологічної комісії. Між іншим, останній за рік помер від висипного тифу у віці 35 років, під час літніх розкопок у с. Межигір'я Київського повіту Київської губернії.

Старокиївську гору науковці негайно охрестили “руським Капітолієм”, її дослідження порівнювали з розкопками римського Форуму. Так, уряд викупив садибу М.М.Петровського в державну власність. Проте від подальших розкопок через інтриги заздрісників, зокрема – голови Імператорської археологічної комісії, графа Олексія Бобринського (1852-1927), Вікентія Хвойку від справ усунули. Аби остаточно покінчити із конкурентом, граф написав листа новопризначеному Київському, Подільському та Волинському генерал-губернатору Федору Федоровичу Трепову із вимогою навколо Десятинної церкви “оградить от роскопок кого бы то ни было”.

Почалося офіційне цькування в пресі чеського вченого членами Імператорської археологічної комісії. Потому церковні історики, професори Київської духовної академії С.Т.Голубєв (1848-1920) та М.І.Петров (1840-1921) подали власні “авторитетні” висновки, мовляв, висновок автора розкопок В.В.Хвойки щодо досліджуваних ним об’єктів: “открытие остатков дворца Св.Ольги, Святослава и Св.Владимира, являются преждевременными и очень смелыми”. Тим часом Степан Тимофійович Голубєв дійшов до наукового посміховиська, заявивши в київській пресі, буцімто, відкрите В.В.Хвойкою капище є… “залишками льохів XVII століття”.

*   *   *

Проти Імперії йому було годі повставати. Як законослухняний чиновник, він повернувся на посаду кустоса археологічного відділу Київського міського музею; це давало 1200 рублів на рік. За таку суму було не вижити, тож заробляв, продаючи археологічні матеріали колекціонерам. Сумління і злидні – не рівні суперники.

Фактично наукові праці Вікентія Хвойки (у його доробку – 40 розвідок) поклали початок створенню джерельної бази для археологічного вивчення давньої історії Середнього Подніпров’я. Поклавши в основу своєї концепції принцип автохтонізму, вчений доводив: у цьому краї з доісторичних часів мешкало населення, одним із наступників якого в майбутньому стала “південно-східна гілка” слов’ян. Узагальнену характеристику середньодніпровських старожитностей містила авторська монографія “Прадавні жителі Середнього Придніпров’я та їхня культура й історичні часи” (1913).

У часи існування Російської імперії “південно-західною Росією” називали територію сучасної України, а Хвойка висунув крамольну на ті часи гіпотезу, згідно з якою:

- Народ, що залишив нам ці пам'ятки, не міг зникнути безслідно і був ніхто інший, як гілка арійського племені, котрій за правом належить ім’я протослов’ян і нащадки якої (читай: українці. – О.Р.) й досі населяють південно-західну Росію.

Свого часу, хоч як то дратувало заздрісників, Вікентій Хвойка став дійсним членом 11 наукових товариств, як-то: Імператорського Московського археологічного товариства, Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, Київського товариства старожитностей і мистецтв, Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва, Російського археологічного інституту в Константинополі й таке інше. Нині зібрані В.В.Хвойкою колекції, а також рукописні матеріали зберігаються та експонуються в Національному музеї історії України (Київ) та в Державному історичному музеї (Москва).

*   *   *

Залишившись зайвим у Києві та Російській імперії, стійкий син нижньо-полабського селянина до кінця життя залишався потрібним європейській археології. На Старий Світ будь-які політикани та інтригани не поширюють свої впливи. На початку 1911 р. Вікентій Хвойка отримав запрошення до особистої участі в організації розкопок на Балканах. Зважаючи на безпрецедентні наукові успіхи в Україні, Російський археологічний інститут в Константинополі, очолюваний академіком Ф.І.Успенським (1845-1926), прагнув розпочати програму досліджень візантійства на території Болгарії та Сербії, про що було укладено угоди з тамтешніми вченими.

Федір Іванович Успенський, ще десять років тому – професор Новоросійського університету, діяв обережно і щодо скандалу навколо Старокиївської гори був добре обізнаний. Як досвідчений адміністратор, він звернувся за консультацією до відомого фахівця, президента Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії, академіка Д.М.Анучина (1843-1923) – порадити вченого, котрий знав би специфіку та історію регіону... Пролунало одне прізвище, і за місяць до Константинополя прибув саме Вікентій Хвойка. Утім, через спалах Балканських війн 1912-1913 рр. дослідження не розпочалися.

За рік невтомного архітектора-аматора не стало. Його справу продовжили тільки два прямі учні – український археолог і музейник, хранителька Археологічного музею Вищих жіночих курсів у Києві Валерія Євгенівна Козловська (1887-1956), котрій важко хворий В.В.Хвойка доручав самостійно проводити розкопки окремих ділянок у Білгородці, та його помічниця й особиста секретарка, співробітниця Музею старожитностей та мистецтв Антоніна Антонівна Скриленко.

*   *   *

Занадто високу ціну заплатив Вікентій В’ячеславович за свідомо обране “щастя”? Відірвавшись від малої батьківщини, не доглядаючи літніх батьків, не зазнавши підтримки 12 рідних братів на сестер, ціле життя він ходив в одинаках – без дружини та дітей. Буквально все він поклав на олтар науки, і за життя це не дарувало йому ні статків, ні слави. Завжди чужий у хижому світі російської науки, зазнаючи глузувань щодо аматорства з боку маститих колег, за винятком кількох щирих друзів, доброго слова він ні від кого не чув. Замовчувані його наукові досягнення, не за роками величезне фізичне виснаження, організаційні та фінансові проблеми молодості не додавали.

Чи вартувала гра свічок? Німецький археолог-самоук Ґенріх Шліман знайшов грецьку Трою, чех-самоук Вікентій Хвойка відкрив українське Трипілля.

Як талановитий музейник, без останку Вікентій В’ячеславович вклався в роботу Київського музею старожитностей та мистецтв, що відкрився на Олександрівській вулиці (тепер – вул. Грушевського, 6), – душею, звершеннями, мріями. Не дарма він жартував, що буквально “висушив будинок того музею власними легенями”. За спостереженнями близьких, вже знаючи про смертельну хворобу, із юнацьким запалом Вікентій В’ячеславович виготовляв малюнки, креслив таблиці для нових наукових праць, ділився задумами.

Коли спалахнула Перша світова війна, думками він линув на малу батьківщину, ловив кожне нове зведення про бойові дії. Тим часом через Київ на Західний фронт рушили ешелони, й деякі з них забрали знайомих археологів… Належало зробити останні приготування. Помалу він розпродавав власні речі, вивільняючи квартиру у будинку по вулиці Ігоревській, №9/1. По-перше, статків у житті літній чоловік так і не зібрав, а на лікування потрібні були кругленькі суми. По-друге, кому в спадок міг він залишити меблі та одяг? По собі, у найманій останні 16 років квартирі на Подолі старий юнак прагнув залишити якомога менше речей – нехай не матиме клопоту власниця, приязна пані Буткевич, котра ще 1898 р. дала йому тут прихисток. Та й навіть провідники у підземне царство із собою нічого не забирають.

У віці 64 років Вікентій В’ячеславович Хвойка помер від сухот. Трапилося це у вівторок, 20 жовтня (2 листопада) 1914 р. у Києві. Зважаючи на те, що в Україні родичів покійний не нажив, похованням опікувалася пані Буткевич, далека родичка чеської родини Дефорен, з якою у 1876-го р. він приїхав до Києва. Вічний спочинок видатний археолог знайшов на польській католицькій дільниці Байкового кладовища; гробівець знаходиться навпроти “Ґотичної брами”.

*   *   *

Після поховання пожильця розгубленій пані Буткевич допомогли звільнити помешкання три добродії. Книжки, старожитності, археологічні знахідки покійного для Київського музею старожитностей та мистецтв, що згодом перетворився на Національний музей історії України, придбав один із засновників Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтв, археолог та етнограф Микола Федорович Біляшівський (1867-1926). Ще частину нехитрих скарбів відкупив викладач Вищих жіночих курсів М.Ф.Довнар-Запольського, історик, археолог та музеєзнавець Василь Юхимович Данилевич (1872-1936). Решту для новоствореного музею при Київських Вищих жіночих курсах забрав історик мистецтва Григорій Григорович Павлуцький (1861-1924).

Те, що залишилося, геть винесли у неділю, 26 жовтня 1914 р. подільські маклаки, котрі разом за дрібнички заплатили пані Буткевич 50 рублів.

У часи, коли почалася Перша світова війна, хоч хтось помітив втрату того, хто подовжив вітчизняну історію на колосальний проміжок часу – 5500-2750 р.р. до н.е. Нащо?

Знаєте, хто відгукнувся некрологом? Ні-ні-ні, про російські та українські газети навіть не згадуйте. Звісно, у перші місяці Першої світової перші шпальти окупували інші теми. Але… Було видання, яке згадало сподвижника, котрий не потрібен ані Чехії, ані Україні. І це був “Dzennik Kijowski”, заснований у 1906 р. але – такий, що й досі у формі державного двотижневика з’являється друком.

Олександр Рудяченко