Усі його нагороди, звання та регалії говорять самі за себе. Але більш важливим та цінним він вважає врятовані життя, маленькі серця, які продовжують битися завдяки проведеним ним операціям. Скромний у своїх судженнях та відкритий у спілкуванні, відомий в Україні кардіохірург, доктор медичних наук, професор, директор державної установи «Науково-практичний медичний центр дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України» завітав до Туреччини на короткий відпочинок.

Але люди такого складу характеру навіть відпочивають працюючи. В результаті з сонячної Анталії по дорозі до Києва Ілля Миколайович завітав до Анкари на зустріч із відомим у Туреччині та світі професором-трансплантологом Мехметом Хабералом.

Про досягнення вітчизняної кардіохірургії, плани та міжнародну співпрацю у сфері трансплантології, зокрема з Туреччиною, про мрії та філософію життя Ілля Ємець розповів в інтерв’ю Укрінформу.

ПРАЦЮЄМО НАД ПРОДОВЖЕННЯМ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ

- Іллє Миколайовичу, ви приїхали до Анкари, аби зустрітися із турецьким професором Мехметом Хабералом, вченим-трансплантологом зі світовим іменем. Які очікування від зустрічі?

- Професор Хаберал – відома постать у світовій трансплантології. Знайомство та спілкування з такими людьми вже самі по собі є хорошою нагодою розповісти про досягнення України та окреслити можливі напрями співпраці. Ця зустріч, маю надію, започаткує серйозну співпрацю на основі досвіду тутешніх трансплантологів і наших напрацювань у цій сфері.

З нашого боку це дві речі. По-перше, ми є лідерами в неонатальній і не тільки кардіохірургії. Ми робимо операції в перші години життя маленьких пацієнтів, використовуючи пуповинну кров. Ми почали використовувати плацентарні стовбурові клітини.

По-друге, наш центр почав «замахуватися» на тривалість життя та його продовження. Для українців це важливо. Ви знаєте, що чоловіки живуть в Україні в середньому 65 років, тобто мені залишилося 2 роки ще жити (посміхається). В Японії цей показник – 87 років, у Швейцарії – 85 років. Чого маємо прагнути. І це за рахунок не лише генів, а й рівня медицини в галузі кардіології та кардіохірургії. Нині ж набувають поширення новітні методи продовження життя, зокрема із використанням стовбурових клітин, у цій сфері ми також маємо напрацювання. Ці напрями можуть стати так само привабливими для залучення в Україну іноземних інвестицій.

- Ви розраховуєте на міжнародну участь у становленні сфери трансплантології в Україні?

- Під час зустрічі з професором Хабералом запросив його до нас у центр, де ми хоч завтра можемо пересадити серце. Але нам потрібна міжнародна участь та допомога по організації всіх тонкощів процесу трансплантології взагалі. Туреччина має багатий досвід у цьому питанні. Нам є що продемонструвати своїм турецьким колегам, наш досвід у дитячій кардіохірургії також буде в дечому унікальним для них. Тобто ми не розраховуємо лише на допомогу, ми можемо співпрацювати з користю для обох сторін.

Звичайно, нам є над чим працювати, маємо надію, що на фоні таких разючих змін у державі – ми зараз матимемо «золотий час» для розвитку.

Крім того, ми маємо великий потенціал у сфері використання стовбурових клітин, і тут ідеться не лише про терапію, а й про інжиніринг. Я говорю про вирощування органів, фактично їхнє штучне створення. Зараз, наприклад, у США цим займається хірург Джон Ентоні Атала. Він відвідував Київ та наш центр. Його роботи – нове в медицині, дуже перспективний напрям. Ми також маємо потенціал для досягнення успіху в цій сфері.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ДЛЯ ТРАНСПЛАНТОЛОГІЇ В УКРАЇНІ ЩЕ НЕДОСКОНАЛА

- Ми маємо зміни в законодавчій сфері щодо трансплантації органів. Які перспективи вони відкривають, зокрема, у сфері вашої діяльності – в трансплантації серця?

- В Україні немає серцевої трансплантації, а трансплантація інших органів розвинена не завдяки, а попри. Новий закон – дуже сирий і немає ще правильних регулюючих, законодавчих актів для трансплантації всіх органів, у тому числі у хірургії. Аби все запрацювало належним чином, ще дуже багато роботи.

Я у своєму житті зробив три операції з пересадки серця: дві в Канаді й одну в Австралії. Але сама операція з пересадки – не складна, що вам будь-який кардіохірург скаже, а от організація процесу – дуже складна. Донорське серце повинно бути не старше 4 годин, його потрібно до пацієнта доставити.

Я, наприклад, був у команді забору серця в Австралії. Ми летіли з Мельбурна в Аделаїду на спеціальному швидкісному літаку. Він навіть не набирав висоту, летів як ракета на висоті, де не дозволений рух інших літаків. Ми були в операційній у Мельбурні. Нам подзвонили й сказали, що людина із наркотичною залежністю отримала травму голови, несумісну з життям, але тіло було ще живе, і по всіх параметрах його серце підходило п’ятьом пацієнтам, які очікували на трансплантацію серця. Уявіть собі, заради того, аби ми встигли на забір органів, перекривали дороги, закрили на 15 хвилин міжнародний аеропорт. Наша команда складалася з кардіохірурга, це був я, і трансплантологів – печінкового, ниркового, сітчатки ока. В цей час пацієнтів, які мали отримати нові органи, вже готували до операцій.

- Скільки життів можна було б врятувати, якби ми почали трансплантувати серце?

- Відповім на це питання не як хірург, а як людина, яка відповідає за життя українців. Адже говорячи про кількість врятованих життів завдяки трансплантології, та, наприклад, від дизентерії, – це дуже різні цифри. Тобто прості заходи забезпечення санітарно-гігієнічних норм рятують життя значно більше, ніж трансплантологія, і значно дешевше. Звідси, зокрема, виникає питання – навіщо було при модернізації системи знищувати санітарно-епідеміологічну службу. Навіщо? Для того, щоб українців стало менше? Тому ви зараз зачепили дуже серйозні речі. І коли я був міністром, перебував на цій посаді протягом шести місяців, сам написав заяву, завдяки чому не потрапив під люстрацію пізніше.

БІЛЬШЕ ВІДЧУВАЮ СВОЮ КОРИСТЬ НА ПОСАДІ ЛІКАРЯ, А НЕ МІНІСТРА

- Заяву написали з якихось принципових причин?

- Дуже принципових. Але про це зараз говорити не буду дуже детально. Я вжив деяких кроків, які не задовольнили багатьох, але відступати від своєї позиції не збирався. Та то вже все у минулому, зараз не можу навіть сказати, що жалкую про те, що колись був на цій посаді. Це був хороший досвід, який також приніс мені багато нових друзів. У мене є принципи, яким я не зраджую протягом усього життя.

У нас люблять говорити, що у нас чудові хірурги, а от обладнання й техніка – ні. Я таких висловлювань не підтримую. Це все комплексні питання. Якщо ти не можеш забезпечити діагностику, реанімацію, вихід пацієнта з критичного стану, то просто не треба братися.

- Ви торкнулися теми реформування медичної сфери. Що скажете про реформи, які були проведені?

- Це я волію не коментувати.

- Якби зараз була можливість обійняти посаду міністра, ви взялися за це?

- Зараз ні, зараз я принесу набагато більше користі у своїй спеціальності й своїм прикладом. Посада міністра вимагає дуже багато сил, здоров’я, часу, принципових речей. І ця сфера вимагає, звичайно, не менше уваги, ніж хірургія, але я волію займатися саме останньою, бо бачу свою ефективність. Наприклад, сім моїх учнів працюють у найкращих клініках світу, зокрема в Лондоні, Берліні, Ванкувері та інших містах. Це також показник ефективності, не говорячи про тих висококваліфікованих лікарів, які працюють в Україні. Я відчуваю свою користь у цьому.

Такий був випадок, коли я приїхав на Сицилію: читав там лекції, й молоді лікарі почали зі мною фотографуватися, як з якимось кумиром. Знаєте, це було приємно, що люди знають і цінують. А ви хочете, щоб я повернувся і шашкою знову махав (посміхається).

МРІЮ СТВОРИТИ В УКРАЇНІ МЕДИЧНУ ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНУ «МЕККУ»

- На зустрічі з турецьким професором Мехметом Хабералом ви говорили про те, що зараз будується дослідницький центр. Розкажіть, будь ласка, про це більш детально, на коли планується ввести його в дію?

- Ви запитували, про що мріє лікар Ємець. Цей центр і є моєю мрією. Цей проект дуже активно втілюється в життя. І тут головне, щоб не було перебоїв із фінансуванням. Наразі не вистачає грошей, щоб навести там таку красу, про яку я мрію. Будівля, в якій розміщуватиметься дослідницький центр, – історична. Був у нас такий магнат Микола Терещенко. Разом із Пелагеєю, своєю дружиною, за свої власні гроші вони побудували та обладнали перший госпіталь для чорноробів. Зараз це наш перший корпус. Я не можу нахвалитися цією людиною, тими архітекторами і всім-всім, що було створено. Як вони розумно все зробили, спланували!

Другий наш корпус — на вулиці Юрія Іллєнка (колишня вулиця Мельникова), це корпус для дорослих. І біля нього ми взяли приміщення, де буде корпус, в якому ми працюватимемо за науково-практичними програмами, про які я вже розповів на початку нашої розмови.

- Якби не було проблем із фінансуванням, коли ви могли почати?

- Ми вже фактично на стадії завершення процесу. Лишилися, так би мовити, косметичні моменти, які стосуються зовнішнього оформлення. А по наповненню – ми маємо фінансування на деяке обладнання. Але й для самої роботи потрібне фінансування. Тепер ми працюємо над залученням інвестицій, маємо великі плани. Почати роботу могли б вже на початку нового року, думаю. Хочемо створити медичну інтернаціональну «мекку» в Україні. Це 16 поверхів, загальною площею 28,6 тис. м.кв. Загальна вартість проекту – 144,5 млн доларів. Наразі можу сказати, що це одночасно і моя мрія, і проект мого життя.

ФІЛОСОФІЯ БУТТЯ В ТОМУ, ЩО МИ ВСТИГАЄМО ЗРОБИТИ ЗА ЖИТТЯ

- Іллє Миколайовичу, безперечно, робота за фахом займає левову долю життєвого часу. А чим цікавитеся поза медициною?

- Я дуже цікавлюся християнством, історією, розвитком. І, перебуваючи в Туреччині, мав нагоду відвідати Каппадокію. Це унікальний регіон. У кожній маленькій скелі, на всій величезній території, у маленьких і великих печерах, жили монахи. Візьмемо до прикладу Х століття, період Ярослава Мудрого, час розвитку християнства в Україні. Тоді чисельність населення Києва становила 2,5-3 тисячі, разом із Подолом. А Каппадокія почала бути прихистком для християн у ІІІ столітті. Це лиш уявити, що в часи, коли у нас тільки зароджувалося християнство, там уже жили десятки тисяч монахів! Що мотивувало цих людей жити у складних погодних умовах, за перепадів температур, необхідності докладати неймовірних зусиль для забезпечення себе їжею? Що єднало всіх цих людей? Це мене дуже цікавить, часто вражає, як от остання поїздка до Каппадокії.

- Ті монахи вбачали сенс свого життя у збереженні християнства. На вашу думку, в чому сенс життя?

- Не пам’ятаю, хто саме з філософів на запитання – для чого потрібне життя – відповів: для того, щоб вмерти. Ми всі рано чи пізно помремо. Питання в тому, коли це станеться і що буде зроблено кожним із нас за проміжок часу – від народження до смерті.

Гарну ілюстрацію маю: фотографія, де Борис Євгенович Патон, якому 100 років, тримає на руках немовля. Це дуже тонка ілюстрація сенсу нашого буття на землі. Виходить, що філософія життя полягає в тому, що ми встигаємо зробити на цій Землі.

БАЖАННЯ БОРОТИСЯ ЗА ДИТЯЧІ ЖИТТЯ БУЛО СИЛЬНІШЕ ЗА РОЗПАЧ

- А у вашому житті чи в професії були випадки, які ви нічим іншим, як Божим втручанням чи дивом, пояснити не можете?

- Зі мною особисто таких випадків не траплялося. А от по-справжньому вірити, не фанатично, але вірити глибоко почав, уже будучи практикуючим лікарем. Я ж ще застав епоху атеїзму. Якось, у студентські роки, зайшов у Володимирський собор на Пасху, а там один староста переписував – хто туди приходив. За таке могли виключити мене з Київського медичного інституту.

А от коли вже почав оперувати, коли починав у кардіохірургії вроджених вад маленьких дітей в Інституті Амосова працювати, тоді віра моя стала міцнішати. Між іншим, із Миколою Михайловичем пропрацював разом 23 роки.

Я мав змогу попрацювати у Франції, Канаді, 5 років – в Австралії. У перший рік після мого повернення з Австралії на батьківщину смертність серед малюків була 23%. Це було нестерпно, іноді був у розпачі. Ніби робиш усе можливе з можливого, а дитинка вмирає – і ти маєш вийти й сказати про це батькам. І так кожен п’ятий. Тоді виникали думки покинути дитячу кардіохірургію, але бажання цю ситуацію виправити було набагато більшим. Між іншим, Пирогов також хотів кинути хірургію у віці 40 років, саме з цих причин.

Ось тут знову питання про сенс життя. Я зараз гордий говорити, що ті незадовільні показники, які ми мали у перші два роки, ми виправили й швидко вийшли на рівень, що конкурентоздатний із західними країнами. А вже останні 10 років – ми лідери з успішних операцій із вроджених вад серця. Проводимо щороку 1700 операцій, показник по смертності найнижчий у світі – 1%. Ми провели 275 надскладних операцій на серці з використанням пуповинної крові, й тут дуже низький показник смертності. Особливо якщо говорити, що операції такі проводяться на серці, яке розміром із грецький горіх. Будь-який мінімальний невірний рух може мати невиправні наслідки. Колись не погоджувався із цим, а тепер розумію, про що говорив мій французький наставник, коли наголошував на важливості «персонеліті» (особистість – ред.) лікаря. За всю мою 40-річну хірургічну історію не було жодних скарг від батьків. Це за всіх обставин. І для мене це велике досягнення.

Ольга Будник, Анкара

Фото: автора