ВІЙНА, ЩО ПРИХОДИТЬ В ЖИТТЯ В ОДНУ МИТЬ

- Катерино, які враження від проєкту?

- Це моя перша робота в повнометражному кіно і відчуття геть нові – так багато деталей. Але режисер чудовий, створював на майданчику атмосферу не просто комфортну, а абсолютно творчу. Не полишало відчуття, що це – мистецтво. Неймовірна команда – оператор, режисер, мій партнер, художник. Доклали чималих зусиль, щоб творити було легко і відчувалося: ця робота особлива.

- Нерідко актори скаржаться, що зйомки – це 24/7, повна самовіддача. Було складно?

- Сцени з головною героїнею в юності, яку я граю, відзняли за 2 доби. Але це було дійсно дуже виснажливо, від 5 ранку до пізньої ночі. День в майстерні художника, другий – в Одесі, що зображала Сухумі. Тяжко, але яскраво і того варте.

- Як склалися стосунки з партнером по майданчику?

- У мене всього один великий епізод, флешбек головної героїні. І один партнер — головний герой в юності. У нас із ним дві складні сцени: одна сексуальна, інша – де починається війна і розлучає нас. Ми тільки-но познайомилися, й одразу довелося таку драму перед камерою пережити. Сцену емоційно напружену, де Кирило йде на війну, знімали цілий день. А потім ще дві години – любовну сцену. Спочатку, виходить, прощання і сльози, а лише потім – кохання. Але партнер всіляко мене підтримував. Демонстрував, що все йде чудово. Завдяки його спокою робота й далася легко.

- Як вам сам жанр такого патріотичного кіно? Війна, кров і кохання?

- Дуже відгукується. Я просто мріяла, щоб мене взяли на цю роль. Побачила сцену, яку ми зіграли, і зрозуміла, як влучно це потрапляє в найболючіше. Взагалі вважаю, кіно цього жанру дуже потрібне тепер. Війна, що приходить в життя за одну мить — актуальна і дуже болісна тема.

- Світлано, а як вам удається бути мамою маленької дитини і грати головні ролі одночасно?

- У мене вже троє дітей! Найменшому сину Федору на момент зйомок було 7 місяців. Та я зраділа шансу повернутися в професію. Хоч і виявилося непросто – вперше поїхати у довге відрядження. Одна справа – Київ, інша – Рокитне з ночівлями на тиждень. Але впоралися! У мене багато помічників, родичі мобілізувалися. На щастя, знімальний період недовго тривав, бувало і довше. Для професіонала дуже корисно відчувати себе в тонусі, в строю. Чим довше ти поза процесом, тим сумніше. Час йде, з’являються нові фільми, а тебе в них немає.

- А «Вузький міст» сподобався? Він – із тих, в яких хотілося бути?

- Коли йшла на проби, прочитала сценарій: мені сподобалася сама закрутка сюжету, серцевина головних героїв. Були знакові сцени – дочекатися не могла, коли вже в них зіграю. Взагалі про любов люблю грати. І несподівані моменти, коли щось отримуєш, коли гадав, що втратив і навпаки: втрачаєш те, що, здавалось би, в кишені назавжди. Актору дуже цікаво таке переживати, вивчати власну реакцію.

Сам проєкт сподобався поєднанням гумору, драми, напруженого екшна. Клубок пристрастей, що приваблює глядача. Як і взагалі фільми про життя з драматичними подіями і любовною канвою. Я на своєму шляху з такими екстремальними умовами не стикалася. А для актора, який може прожити в кадрі багато життів, подібні ролі завжди цікаві. Мене особисто моя дуже захопила.

ПРО КОХАННЯ БЕЗ ПОБУТУ І «ПОВІТРЯ» ДЛЯ АРТИСТА

- Берегти почуття 20 років – схоже на казку. Світлано, що підказує ваш життєвий досвід – в реальності буває так, як сталося з вашою героїнею?

- Одна справа – посварилися чи роз’їхалися в різні міста. А моя героїня гадала, що коханий загинув. І коли побачила живим через роки, це було як диво, дотик божественного, чудодійного. І її кохання – як відгук на це диво – ожило. Про свої почуття до когось забуваємо, коли їх на якомусь етапі принизили. Ось мені важко розлучитися і далі жити, ніби нічого не сталось. А Катерина чекала довгі роки і любила, поки не зрозуміла, що життя закінчується. Тоді лиш зустріла іншого, який підтримав і захистив. А Кирило всі роки лишався для неї героєм, коханим на п’єдесталі. Не було ж взаємних образ і побуту…

- Але це драма? Хепіенду не буде?

- Не будемо розкривати поки що кінотаємниць. Але драма – вже в тому, що давній біль довелося переживати знову. Не вдалося прийняти і забути. Ніби стару рану розворушили і поглибили. А це важче вдвічі.

- А у вашому особистому житті – можна сказати, що любовним пригодам настав хепіенд? Сергій Міхалок – той, з ким хочеться не тільки дітей, а й внуків ростити?

- Звісно, а як інакше жити з людиною? Думаючи, що ще треба як слід над вибором поміркувати? Це чоловік, якого я вибрала собі в поплічники, щоб пройти з ним усе життя, адже діти рано чи пізно підуть. І не хочеться говорити про старість, але — з ким я вже в зрілому віці буду… ні, не тішитися спогадами, а проживати нові прекрасні моменти. Я зустріла людину, ще більш живу й енергійну, аніж сама. З ним мені буде цікаво завжди, і завжди буду ним захоплюватися. В певний момент зрозуміла — я знаю його недоліки, але незмінно захоплююся його творчістю. А він шанує мою. Він чудовий актор, крутий комік, але в кіно мене вважає професіоналом. І це захоплення, милування одне одним – у нас не подружній обов’язок. У нас взагалі немає обов’язків. Якби розлюбили одне одного, не лишалися б разом заради дітей чи родини. Думаю, люди мусять бути поряд тільки коли одне одним захоплюються.

- Які плани на майбутнє, що хотіли б спробувати?

- Хочу відчути себе в Україні ще й театральною актрисою. Шукаю – де і як це можна реалізувати, хочу зрозуміти, з яким режисером хотіла б працювати і в якому форматі. А тоді вже знайти місце, або зібрати людей у театральний проєкт.

- Існують справи, за які нізащо не взялися б?

- Бувало, відмовлялася йти на кастинг. Я не боягузка, але не хотіла проживати ті ролі. Іноді просто розумієш: це невигідно, нема душевного комфорту. Актори завжди чекають ролі, в яких можна пережити глибинну суть почуттів. Коли є гострі драматичні моменти і знаєш, що з роллю ростеш, а не штампуєш героїв. Якщо роль лобова, нецікава – як не старайся, в ній нікуди розвернутися. А в «Вузькому мості» було куди розвернутися і показати палітру почуттів. Подати персонажа так, що глядач ламає над ним голову. Це той простір для домислів, який я люблю найбільше. Герой-загадка, в якій кожен знайде щось своє. Обожнюю це «повітря» для артиста, коли йому дають час і можливість донести своє бачення.

- Якось в інтерв’ю ви говорили, що в Україні робота в кіно аж кипить. А з Білоруссю, батьківщиною, якісь плани пов’язані?

- Відчуваю розчарування. Хочу для неї такого ж шляху, яким пішла Україна. Звісно, краще б без революцій, кровопролиття, мова про свободу духу. Хоча зрозуміло, що вона дісталася як нагорода за тяжкі випробування. Українці, дивлячись на ситуацію з середини, завжди будуть чимсь незадоволені – й це необхідно, щоб рухатися вперед. Але я ж можу порівняти, дивитися на стан речей ніби ззовні. І помічаю тут дуже якісні зміни в народі. Коли він на міцних ногах, і навіть маючи купу проблем – впевнений у своїх силах щось змінити. Для творчих людей, що були затиснені в рамки, а потім потрапили в середовище свободи – це безцінно. Хочеш зробити – дій! Знімай кіно, створюй театр – ти вільний.

Тетяна Негода
Фото Геннадія Мінченка