На міжнародній книжковій виставці-ярмарку у Відні Андрій Курков презентував німецький переклад свого роману про Донбас "Сірі бджоли". В інтерв’ю власному кореспонденту Укрінформу письменник поділився секретами успіху своїх книжок за кордоном, думками про те, чому романи писати складніше, аніж короткі оповідання та вірші, які особливості сучасних казок, чи можна вважати самоосвітою читання, а також своєю оцінкою українського книжкового ринку.

Водночас вдалося поговорити з автором і на мовні та політичні теми, зокрема, про те, що сталося із російською мовою, яка різниця між українським і російським менталітетами, чому він і його книжки – під забороною в Росії, як питання самоідентифікації й недовіри впливають на ситуацію на Донбасі.

ЗА КОРДОНОМ Я БІЛЬШ ПОПУЛЯРНИЙ, АНІЖ В УКРАЇНІ

- Пане Андрію, представлений на Buch Wien роман "Graue Biene" ("Сірі бджоли") – ваша чергова книга, перекладена німецькою мовою. Ви є популярним письменником серед німецькомовної аудиторії. У чому секрет успіху?

- Мої книги перекладають німецькою мовою вже близько 20 років. Перший перекладений роман – "Пікнік на льоду" – став першою книгою-бестселером із країн колишнього Радянського Союзу. З того часу всі мої книги добре перекладаються та сприймаються читачами, а також постійно додруковуються.

Частково й успіх "Сірих бджіл" полягає в тому, що всі інші книги зробили мені репутацію цікавого письменника, то ж люди купують книгу вже незалежно від назви, а просто через прізвище автора.

І, звичайно, як письменник, більшість книг якого стосуються України, я став таким собі коментатором і тлумачем того, що відбувалося чи відбувається в Україні.

- Ваші книги перекладені також і багатьма іншими мовами. За вашою оцінкою, ви більше популярні в Україні чи за кордоном?

- Думаю, за кордоном я набагато більше популярний, аніж в Україні. Найбільше читачів у мене, якщо говорити про Європу, – в німецькомовних країнах, але також в англомовних й у Франції.

У нас не розвинений книжковий ринок. Крім того, в Україні частина читачів та велика частина критиків дивляться на мене скоса тому, що я пишу книги російською мовою. Я ж етнічний росіянин…

ДЛЯ НАПИСАННЯ РОМАНУ ТРЕБА БУТИ Й АРХІТЕКТОРОМ, І ПРОРАБОМ, І САНТЕХНІКОМ

- Як надихаєтеся на написання тієї чи іншої книги?

- Я б не сказав, що я якось надихаюся. Просто є певна ситуація, що провокує мене думати більше на якусь тему, яка потім і лягає в основу книги. Але я не розповідаю в книзі саму тему, а просто вигадую історію, яка може найкраще та найлегше її пояснити.

І також я не пишу для закордонних читачів. Я пишу для тих, хто вже щось розуміє, – передусім для своїх. І тому те, що я пишу, не завжди буде зрозумілим закордонним читачам. У кожній країні сприймається по-різному.

- Письменником може стати будь-хто?

- Теоретично – так. Насправді письменник – це той, хто може оповідати цікаво і так, щоб ця оповідь залишалася у пам’яті чи в душі читача. Але таких оповідачів завжди буде небагато.

Тобто, писати може кожна грамотна людина, але так, щоб тебе читали – то це вже меншість.

- Здається, що не кожна грамотна людина спроможна написати великий прозовий твір…

- Ну так, писати великий прозовий твір – це практично бути одночасно й архітектором, і прорабом, й оздоблювачем, і сантехніком. Адже мова йде про створення окремого світу своїх героїв, місць. І тут треба мати і мозок, й уяву, яка допомагає створювати цей світ.

Для багатьох людей, думаю, легше писати вірші чи короткі оповідання, бо це як би: ти надихнувся – і видихнув натхнення. А тут треба працювати, проектувати.

БУДЬ ЯКА НОРМАЛЬНА КНИГА — ЦЕ ПІДРУЧНИК ІЗ ПСИХОЛОГІЇ

- Читати книги – це корисно для освіти й розвитку, чи може бути самоосвіта через читання книжок? Чи ж читання художніх книг – це така собі "развлєкуха", як каже міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Тимофій Милованов?

- Читання книг розвиває. Тобто, воно може і розвивати, й освічувати, а може лише просто розвивати.

Будь-яка книга дає різні інваріанти життєвих ситуацій. Хтось через книжки, як дехто й через телесеріали, підсвідомо бачить – як можна себе вести в тій чи іншій ситуації, якщо така наступить. І в цьому сенсі будь-яка нормальна книга – це підручник із психології, посібник із розуміння людей і людських якостей.

- Але це – не інструмент для самоосвіти?

- Якщо ви читатимете історичні романи, написані професорами-істориками, то це – освіта. Якщо ви будете читати біографію Шопенгауера і через цю біографію дізнаєтесь його теорію фізіогноміки, то це – освіта.

- А як щодо художніх романів?

- Те ж саме стосується і художніх романів. Якщо роман вимагає від автора вивчити якусь тему достеменно, то це означає, що в ньому ця тема подана науково.

Наприклад, коли я писав "Сады господина Мичурина", то мені потрібно було дізнатися про перші проекти підводних радянських човнів – я перелопатив купу літератури тільки тому, що велика частина подій відбувається на підводному човні. І в цьому сенсі книгу можна читати і як історію Мічуріна, бо там він постав справжнім на основі його творів (я прочитав 5 томів Мічуріна), і там є справжній опис внутрішнього розташування приміщень у підводних човнах 1930-х років.

- Ви – великий любитель подорожей. Хоча, хто їх не любить. Із впровадженням безвізового режиму з ЄС українцям стало дуже легко подорожувати Європою та відкривати, скажімо так, "нові світи". Яким ви вбачаєте значення безвізу для розвитку України та її суспільства?

- Думаю, це – найбільше досягнення за минулі 5 років, а може й за 10 років. Відкриття України світові й відкриття світу для українців, яким не потрібно більше стояти в черзі та отримувати ті візи.

Насправді, найкраща освіта – це поїздка та перебування в іншій країні, спроба зрозуміти – що, як і чому відбувається, чому інша країна функціонує по-іншому, аніж твоя власна.

ПРОБЛЕМА САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ – ОДНА З ПРИЧИН АНЕКСІЇ КРИМУ І ВІЙНИ НА ДОНБАСІ

- Ви народилися у часи СРСР у Ленінградській області, однак зростали вже у Києві. Книги пишете російською мовою, себе називаєте українським письменником російського походження. Наскільки важливим для вас є питання самоідентифікації?

- Самоідентифікація – це головне для будь-якої людини. Адже якщо вона сама себе не ідентифікує, то вона не знає – чому вона служить, заради чого живе, як і не знає своєї соціальної чи іншої функції.

У нас 95% людей про це не думають. І відсутність розуміння власної соціальної функції – це теж стало причиною й анексії Криму, і війни на Донбасі, як і інших таких настроїв – у Бессарабії чи на Закарпатті.

- І яка тоді соціальна функція письменника?

- Соціальна функція письменника – провокувати думку читачів, і через провокування цієї думки впливати на посилення гуманізму, на покращення психічного та соціального стану суспільства.

Якщо письменник незадоволений політичними процесами, він провокує думки, які призводять до того, що громадяни починають більше слідкувати за політичними процесами. Вони починають розуміти, що ці процеси залежать і від них, що на ці процеси можна впливати не лише через вибори, а й в інший спосіб.

УКРАЇНСЬКИЙ МЕНТАЛІТЕТ — ДЕМОКРАТИЧНИЙ І АНАРХІЧНИЙ, А РОСІЙСЬКИЙ — МОНАРХІЧНИЙ І КОЛЕКТИВНИЙ

- Ви добре розумієте й Україну, і Росію. У чому головна розбіжність між російською та українською ментальністю?

- Це – два різні менталітети. Російський базується на матриці монархії – це монархічний колективний менталітет, коли народ стає навколо царя, живе навколо нього, захищає та любить, а коли він їм набридає, народ вбиває його і любить наступного.

Українці ж ніколи не мали царя. І тому тут присутній демократичний анархічний менталітет із часів Козаччини. Українці – не колективні, а навпаки – індивідуалісти, егоїсти. Вони звикли захищати власну думку і не об’єднуватися навколо чужих думок. Вони обирають гетьмана, щоб через два дні починати його скидати. Скільки українців, стільки й думок про те, що треба зробити з Україною, щоб вона стала кращою.

У Росії є лише одна зафіксована думка та образ Росії – великої імперії з її двоголовим орлом, царем. І ніхто це не обговорює. Людям зручно так жити. В однопартійній системі. Замість тієї ж КПРС зараз у Росії є "Єдина Росія", але принцип – той же. Людям подобається не бути заангажованими в політичний процес. Для них країна є важливішою за систему – вони виправдовують своє небажання щось змінювати, бо готові любити Росію у будь-якому стані, за будь-якої влади.

Українці – навпаки. Вони традиційно не люблять закони і владу, бо вважають, що ніхто, окрім них, не зробить ту систему, яка їм подобається. Але й самі вони теж не робитимуть це, бо в них немає часу.

- Ваша перша україномовна книга – дитяча казка "Маленьке левеня і львівська мишка" – з’явилася у 2014 році, а перша доросла книга українською – трьома роками пізніше. Чому вирішили писати й українською мовою? Це якось пов’язано з Революцією гідності та подальшою російською агресією?

- Ні. Це не був політичний акт. Але це був свідомий акт, тому що книга "Рух "Емаус": Історія солідарності" мала вийти лише українською мовою, не було сенсу писати її російською. На рівні non-fiction я володію українською мовою, але все одно, мушу сказати, що книгу редагували – моя українська далеко не бездоганна.

А дитячу книгу я писав для "Видавництва Старого Лева", яке також видає книги лише українською мовою, і російського варіанту цієї казки не існує.

РИНОК ДИТЯЧОЇ КНИЖКИ МОЖЕ БУТИ ЗАПОЛІТИЗОВАНИЙ

- А взагалі писати казки – важко, як взагалі це відбувається?

- Гарну казку писати складно. Справа в тому, що казка – це короткий твір, в якому кожне слово має велике напруження та має бути на своєму місці. Казку можна безкінечно редагувати, полірувати, додавати. Також потрібно постійно пам’ятати про дитячу психологію, про те, як навіть найменша деталь може вплинути на свідомість чи розуміння дитиною цієї казки.

Тому в якомусь сенсі це - складно, а з іншої точки зору – це приємно, бо дає мені передишку між романами.

- Казка завжди повчальна?

- Необов’язково. Коли я був маленький, то всі дитячі книги були повчальні – і для найменших, і для середніх школярів. Зараз цього немає. А є просто книги, які відкривають дітям світ, пояснюють те, що вони можуть зрозуміти не так чи пізніше. І в кожній країні це по-іншому подається.

- Вважається, що в кожної країни є свій пласт казок. Чи справді існують ці відмінності, особливо зараз?

- Ринок дитячої книжки насправді дуже складний. І він може бути заполітизований. Наприклад, у скандинавських країнах є дуже багато дитячих книжок про толерантність, бо там багато іноземців, мігрантів. Це питання толерантності, протидії можливому виникненню молодіжних неонацистських рухів – воно відчувається і на ринку дитячої книги. Саме тому з’являються політкоректні книги, де героями в шведській казці можуть бути шведський хлопчик і, наприклад, дівчинка з Шрі-Ланки та хлопчик із Зімбабве.

У принципі, це все нормально. Це – теж виховний процес через літературу. Але такі книги не залишаються надовго, їх потім змінюють нові книги з таким самим рівнем політкоректності, з іншими ілюстраціями. Це такий безкінечний процес.

Нових класичних книжок, які б постійно перевидавалися – майже немає. А старі традиційні казки перевидаються. Серед найновіших, які стали класичними, можна хіба згадати Мумі-тролів і Вінні Пуха.

З РОСІЙСЬКОЮ МОВОЮ СТАЛОСЯ ТЕ, ЩО 150 РОКІВ ТОМУ ІЗ ФРАНЦУЗЬКОЮ

- У 2011 році, будучи членом журі "Російської премії–2011", ви заявили, що "російська мова давно стала своєрідним культурним повітрям, яким дихають творчі люди на всіх континентах нашої планети". Чи можна говорити, що ви зараз навчилися дихати і культурним повітрям української мови?

- Я ще за радянських часів сам вивчив українську мову, а тому слідкував і читав завжди те, що писалося, як і товаришував зі старшими письменниками, які були україномовними.

А з російською мовою зараз просто сталося те, що було 150 років тому із французькою. Виникла русофонія, мова розбіглася по континентах – і Москва втратила монополію на російську мову.

І тому питання самоідентифікації для російськомовних письменників є важливішим, аніж для україномовних чи іншомовних. Так само, як і самоідентифікація квебекських франкомовних письменників – теж важливе питання для культури Канади, адже ці письменники вважають себе канадцями, а не представниками французької літератури.

ЗАБОРОНА В РФ – ПОМСТА ЗА ПОЛІТИЧНУ ПОЗИЦІЮ

- При цьому, в самій Росії вас вважають ледь не українським націоналістом через підтримку спочатку Помаранчевої революції, а потім Революції гідності…

- З 2004-го по 2006-й роки я був у Росії під забороною, потім знову заборонений з 2014 року і по сьогодення. Але тепер ще заборонено і завозити мої книги.

- Невже Андрій Курков такий небезпечний для Росії? Чи не є образливою для вас ця заборона? Хіба ж ваші книги є антиросійськими за змістом?

- Ну, там є стьоб із Путіна й кремлівської політики в романі "Останнє кохання президента". Цей роман і був першою книгою, яку заборонили. Але загалом Росія мститься не за книжки, а за мою політичну позицію, за інтерв’ю, статті, які я друкую в іноземних газетах та журналах.

- Після російської агресії Україна ввела заборону на ввезення до країни російських книг з антиукраїнськими змістом та пропагандою держави-агресора. Як ви дивитеся на це рішення, чи не збіднів від цього український читач?

- У часи Інтернету обідніти неможливо. Той, хто захоче прочитати, він купить електронну версію, завантажить та буде читати.

Але насправді ця заборона та регулювання через ліцензії дали українському книжковому ринку невеликий перепочинок і змогу піднятися за останні три роки. Хоча зараз знову ситуація погіршилася, бо російські видавництва дуже швидко навчилися отримувати ліцензії на експорт своїх книг до України. І зараз кількість книг, які легально завозяться в Україну, дорівнює тій кількості, яка була до Євромайдану.

- Російські пропагандистські книги, телевізійні передачі, новини – наскільки це насправді потужна зброя. І який її вплив був у тому, що сталося так, як сталося в Криму та на Донбасі?

- Згідно з моєю теорією, будь-яка нормальна держава складається з 5 просторів, які збігаються. Геополітичний простір – це кордони держави, легальний – закони держави, які в цих кордонах діють, фінансовий простір – усі розплачуються однією валютою. Потім йде інформаційний простір – усі отримують інформацію з тих самих джерел всередині України про те, що відбувається в Україні. І п’ятий – культурний простір: всі знають, що відбувається в культурі, можуть на наступний день після загальнонаціональної прем’єри фільму його обговорювати і цитувати.

Інформаційний та культурний простір в Україні ніколи не накривали Донбас, як і не покривали Крим, Бессарабію і частково Закарпаття, а також Чернігівську та Сумську області. Це означає, що люди, які жили на Донбасі та Криму, дивилися новини про Україну на російському телебаченні, з присутніми там маніпуляціями. Вони психологічно жили у двох країнах, навіть не задумуючись про це. Інформаційний та культурний простори були російськими, і тому для цих людей українське сприймалося як чуже та іноземне. Це й сформувало людей як антиукраїнців з українськими паспортами.

НА ДОНБАСІ КИДАЄТЬСЯ В ОЧІ ВІДСУТНІСТЬ КОЛЬОРІВ

- Роман "Сірі бджоли" розповідає про життя цивільних у так званій "сірій зоні" на Донбасі. Чому саме така назва? Що найбільше вразило під час поїздок у регіон?

- Коли був на Донбасі у 2015 році, то найбільше, що помічав – це відсутність кольорів. Взагалі єдиними кольоровими плямами були дивні передвиборчі білборди, в багатьох селах навіть паркани були непофарбовані. Пам’ятаю, як тоді сказав, що треба сюди гуманітарною допомогою завозити десятки тисяч тонн різної фарби і роздавати безкоштовно жителям, щоб вони фарбували свої будинки, паркани – щоб у них було менше сірого і чорного перед обличчям.

А бджоли – це приклад соціального колективного організму, який завжди собою задоволений, функціонує без якихось перебоїв, продукує мед, показує приклад гармонії природи. Людина до цієї гармонії не дотягує. Просто тому, що вона хоче більшого. Людина живе не за інстинктами природи, а за своїми думками та планами.

Цей роман – про людяність та гуманізм, про людські долі. Про те, що на будь-якій війні є люди, які в ній не беруть участь, але є жертвами цієї війни.

У мене було три поїздки по зоні АТО (ООС). У 2015 році ніхто не хотів говорити із незнайомими: у тому ж Сєверодонецьку я пробував заговорити з незнайомими, але вони розверталися і йшли. Зараз уже розмовляють. Навіть приходять на зустрічі, й потім пошепки пробують заговорити. Тобто, люди відкрилися і зрозуміли, що ворог не знаходиться в Києві, й ворог не приїжджає до них із Києва чи Західної України.

Загалом, це головна проблема в усіх людей на Донбасі – недовіра одне до одного, недовіра до Києва, і вже є недовіра до Росії й Путіна.

Василь Короткий, Відень

Фото: Укрінформ