Україна – з вікна потяга: освідчення під стукіт коліс
Для журналістів, які будуть обирати топ-10 найкращих експозицій року, не буде сумніву: це Ukraine WOW («Вау» – англійське коротке слово, яке означає вищий ступінь захоплення).
Інтерактивна виставка в Києві на майданчику «Багажне відділення під рампою» (новий виставковий простір на Залізничному вокзалі) – це зразковий, блискучий проєкт про Україну, який у перші два тижні після відкриття збирає по тисячі відвідувачів щодня.
Певний недовгий період свого життя я займалася музейним маркетингом. Багато читала на цю тему, і кожен наступний музей чи виставку оглядаю з урахуванням вивченого. Ukraine WOW – це те, як потрібно робити виставки. Мультимедійна інтерактивна експозиція, де об’єкти, до яких можна доторкнутися, чергуються з кнопками, на які можна натиснути (наприклад, кнопка до екрану, на якому є можливість послухати «Щедрик» різними мовами). Де можна подивитися першодрук «Апостола» Федорова і барокові Царські ворота, а можна подивитися через бінокль (у 3D) в доменну піч Криворіжсталі – й у тебе перехопить дух не від мистецтва українського середньовіччя, а від колосальної промислової потуги.
Ukraine WOW – це блискуча концепція розповіді про Україну з вікна залізничного потяга, це – як освідчення під стукіт коліс. Вона цілком влучно характеризує ідею виставки, що зроблена дорого (можливості Укрзалізниці це дозволяли), креативно, масштабно, зі знанням справи і з… глибокою любов’ю до України.
На 3900 кв.м. вау-інсталяцій, експонатів та інтерактивів, присвячених усьому найкращому в Україні, перетинаються чотири маршрути: місця, культура, історія, економіка. Можна йти маршрутом, запропонованим авторами, а можна скласти маршрут самому.
А можна один раз пройтися від експоната до експоната, а потім повертатися до якихось знову. Власне, це робила не лише я, а й сотні дітлахів із різних шкіл, які й носилися по всіх залах, і чесно стояли в чергах, і яких учителі витягали з музею буквально що силою, умовляючи: мусимо їхати, але ви прийдете сюди ще й на вихідні з батьками.
Власне, Вау-Україна ненав’язливо рекламувала і саму Укрзалізницю. Вона наче запрошувала: ви так любите дивитися з вікна європейських потягів на інші країни, але ж сядьте й в український потяг. Ви не пошкодуєте!
ЯКБИ УКРАЇНА БУЛА ПОТЯГОМ
Оскільки “ландшафт” експозиції – це потяг, то зупинившись біля першої інсталяції – величезного, збільшеного разів у п’ять купе, можна прочитати цікаву статистику:
«Якщо зменшити країну до розмірів потяга на 400 місць, ми побачимо, що в цьому потягу їде:
- 248 людей, що мають доступ до Інтернету;
- 104 користувачі Інстаграму, 124 – Фейсбуку;
- 185 чоловіків, 215 жінок;
- 278 містян, 122 селянина;
- 28 школярів, 14 студентів;
- 248 людей, які прочитали бодай одну книгу на рік…
- 60 власників котів, 40 – собак…»
А поруч, де складені гори старих валіз, одразу чіпляє ще одна цитата: “Багаж – не менш точний ваш портрет, аніж відображення в дзеркалі”. І ти думаєш – що саме автори мали на увазі – чи то валізи з одягом, чи то валізи наших уявлень про країну?…
ЯК РОЗПОВІДАТИ ПРО УКРАЇНУ
Пройшовши першу локацію – «купе» – потім кожен до смаку обирав собі, куди їхати. Я попрямувала далі. Там був вибір: “проїхатися” потягом із найдовшим маршрутом “Лисичанськ-Ужгород” (автори примудрилися понад 1600 кілометрів маршруту, що забирає 31 годину, вмістити в десять хвилин), чи поглянути в літературні експозиції. Я вирішила глянути – як вони розкажуть про літературу.
Ну що... Якщо музейні експозиції – це форма наукової публікації, то вони повинні бути саме такими. Де яскравим шрифтом буде написано, що Петро Могила – людина-оркестр, а Котляревський – головне літературне «Вау Україна», а Енеїда була написана за картярським столом, саме тому там багато словечок типу “в джгута”, “в візка”, “у памфиля”…
А потім я поруч із дітлахами стала в чергу, щоб покрутити барабан, стрілка якого обирала для тебе якусь цитату Сковороди. Малюки жваво крутили барабан, і дивилися – кому яка випала цитата.
“Якщо не любиш клопоту, то привчайся до простого та вбогого життя”, – задумливо прочитала одна дівчинка. Я теж покрутила барабан – і мені випала саме та цитата, котру вибрала головною фразою на моєму акаунті ФБ: “Що вподобав, на те й перетворився”.
До речі, виставка не лише мені посміхнулася таким збігом. Біля великого круглого скляного боксу діти та дорослі ловили залізничні квитки. Я побачила, як туди сунув руку військовий, витягнув квиток та, показавши другові, з посмішкою сказав: “Квиток на Костянтинівку. Я так і думав”. Маршрут Київ–Костянтинівка з легкої руки активістів та волонтерів називають Київ–війна”.
Йдучи далі, я помітила, що діти охоче слухають музичні записи. І «Щедрика» різними мовами, і голос Крушельницької. І світові джазові композиції, які були створені за мотивами українських пісень. Я особисто послухала Summertime та “Ой ходить сон коло вікон”, пісні дійсно – родички.
Стенди, присвячені українським благодійникам (Терещенкам, Симиренкам, Харитоненкам, Ханенкам) об’єднував надпис: “Не в грошах щастя”. Я не зупинялася, бо хотіла побути в залі зі скульптурами Олександра Архипенка.
Далі підійшла до кількох арт-об’єктів – порожніх кубів на довгих ніжках. Можна було стати всередину – й на стінках кубів відкривалися краєвиди України. Я помилувалася Карпатами, а після мене в куб зайшла мама з малюком.
Мама Людмила Цимбал та Агнешка, якій ще не було й року (на фото) наче ілюструвала істину, що є виставки, які рекомендуються дітям, тільки-но вони самі починають тримати голівку.
Далі поглянула економіку. Види ґрунтів, чорноземів демонструвалися під склом, створюючи відчуття чогось дуже цінного. Потім оглянула місця: Бескидський тунель, Кінбурнська коса, Білокузминівські скелі. Те, як подавалися ці природні дива України, – величезні фото, доступний текст – не залишало сумніву: народившись у цій країні, ви витягли щасливий квиток.
Вирішила пройти якийсь іспит. Спочатку пройшла тест – чи можу бути амбасадором України – і отримала посвідку, правильно відповівши на три запитання (яка академія була створена найпершою, коли була введена гривня та як виглядав український паспорт). Потім відповіла на 7 із десяти запитань з історії (пробіли є, але не завалила). І стала в чергу до двох будочок для озвучування мультфільмів. Я вибрала для озвучки два мультфільми. Спочатку – про Богдана Хмельницького. Стежачи за кадрами, я начитувала текст, що був на екрані. Начитавши останні фрази: “Але цар зрадив Хмельницького... Він помер і не встиг завершити почате. А криве дзеркало (криве дзеркало — окремий персонаж, який викрадає історію) викрало справжній текст Переяславської угоди і змусило повірити, що Хмельницький хотів об’єднати Україну із Москвою. Зло прийшло з телевізора, і Україна розквітне, як мріяв мій Богдан”…
Далі озвучила розповідь Кота-блогера про Лавру. Ну, я багато кому розповідала про Лавру, але ніколи – як кіт. Тепер я можу, як кіт із мультфільму, казати, що Нестор Літописець – не лише покровитель вчених, богословів та журналістів, а ще – й блогерів. Одним словом, Кіт мене надихнув до нових екскурсій.
Йдучи далі, побачила велике відділення із камерами зберігання. Вони були жовті. І це, насправді, знову було Вау-Україна в жовтих скриньках камери схову. Відкривши одну скриньку, ви можете почути, як звучить музика вокзалів різних українських міст, відкривши іншу – почути, як звучать вітання різних регіонів, третю – народні пісні…
А потім, відкривши ящик, – несподівано виявити, що це замасковані великі двері, які ведуть до якогось обійстя або Тунелю кохання з Клевані. Ця експозиція тішила і дітей, і дорослих, а я подумала, що насправді – нас вперто підштовхують до думки, що варто відкривати власні камери уявлень, зазирати туди, щоб здивуватися тому, як цікаво у нас жити.
Зрозумівши, що я не все подивилася, я повернулася у попередні локації й вирішила постояти в черзі поряд із 3D експозицією дев’ятої доменної печі. Я бачила, що це камера, де діти розважають лазерною указкою собак. Коли моя черга підійшла ближче, то зрозуміла суть експозиції. Вона розповідала про звершення програмістів та вживу демонструвала розробку українських айтішників Petcub.
Тобто камера, якій відкривали доступ різні собачі притулки, стежила за чотирилапими в реальному часі, а учасники виставки могли розважати їх червоною точкою, яку рухали на сенсорному екрані. Дітям добре зрозуміла історія про те, як, розважаючи власного собаку, київський айтішник придумав бізнес та допомогу власникам домашніх тварин. Те, що почалося з 250 тисяч доларів, дійшло до інвестицій у 14 мільйонів. І це було зроблено українцями.
ВАГОНИ ТА ТРИ КУПЕ
Потім перейшла на перон. Пройшла вагон у модерному оформленні, коли, приклавши вухо до спеціальних подушечок, можна було чути стукіт коліс і українські пісні. Тут я познайомилася із вчителькою Світланою Мерендою з 16-ї школи.
- Моя старша донька побувала на виставці й сказала повести меншу, Олесю. А я подумала – чому лише доньку, візьму весь свій клас. І ось ми тут. Діти – щасливі, – поділилися вона.
Я вийшла і побачила три купе. На стенді пропонувалося, що в одному – ви можете поговорити про щось абстрактне: погоду, настрій, дорогу; в другому – про подорожі та країну, у третьому – про особисте, і навіть – про тату та кохання. Ця локація не лише давала шаблони – про що розмовляти у потягу, а й давала нагоду переосмислити побачене, прочитане.
Філософські максими тут були на кожному кроці. Так, зібравши замок з великих пазлів, наштовхуюся поглядом на фразу: “Вау — це ресурс, яким людина може ділитися. Вау – це наші більші й менші звершення. Вау – наше щоденне ставлення одне до одного та України. Ми спільними зусиллями заряджаємо країну та робимо її кращою”.
Краще і не скажеш.
Лана Самохвалова, Київ
