Висока «Ціна правди». Кіно дня

«Ціна правди» – спільна україно-британо-польська стрічка режисерки Аґнєшки Голланд, яка веде мову про валлійського журналіста Ґарета Джонса, який першим розповів світові про український Голодомор 1932-33 років.

Картина є історичним трилером і не претендує на цілковиту достовірність у викладі ані біографії Ґарета Джонса, ані хоч якоїсь послідовної історії Голодомору.

Стрічка фільмувалася в Україні (і це були найперші епізоди, які вдалося зняти), у Британії та у Польщі. Усі головні ролі виконали британські актори та один американець. Знятий англійською, фільм було дубльовано українською мовою для вітчизняного прокату.

Уперше тема українського Голодомору прозвучала на такому досить вагомому кінематографічному рівні – постановниця фільму є головою правління Європейської кіноакадемії й однією з найвідоміших кінорежисерок світу.

Аґнєшка Голланд від кінця сімдесятих років двадцятого століття й до сьогодні зафільмувала кілька десятків повнометражних стрічок у Польщі, Європі та США, була сценаристкою знакових картин інших польських кінематографістів, а також знімала окремі серії новаторських телесеріалів останнього часу – «Дротів», «Карткового будинку» й тому подібних. Себто перед нами діючий кінематографіст, чий досвід, професіоналізм та авторитет не потребують доказів.

І її фільм «Ціна правди» не потребує поблажок чи якихось виправдань: хоч це й не шедевр кінематографу, проте фахово виконана робота. Інша річ, що теми Голодомору стрічка ледь торкається, він там наявний, проте тільки у контексті біографії Ґарета Джонса та ще кількох дійових осіб, дотичних до нього. Ймовірно, це один із найсуттєвіших недоліків цієї картини, оскільки Голодомор сам по собі є однією із найтрагічніших подій світової історії двадцятого століття і не потребує додатково обрамлення.

Якщо ж дивитися на ситуацію у певному загальному контексті, то для кінематографістів – і світових, й українських – Голодомор все ще залишається білою плямою у всіх сенсах цього слова – кінороби поки що не знайшли для нього відповідної оптики. Голодомор не став такою абсолютною темою, як, скажімо, Голокост, щодо якого уже давно вироблений консенсус – ідейний, мистецький, інтелектуальний.

Подібний стан речей може бути пояснений сотнями різних причин, які витісняють національні (а не тільки українську) катастрофи на маргінес світового кіно. Існує навіть думка, що подібні теми взагалі варто вилучити з кінематографічного обігу через їхню граничну радикальність у показі людських страждань, які не мають бути об’єктом безтурботного витріщання публіки мультиплексів. Крім того, величезна концентрація людського горя на екрані може спричинити до протилежних наслідків – спрацюють захисні механізми психологічного плану, які допоможуть відхилити травмуючу інформацію шляхом її витіснення чи ще якимось іншим способом. Тому й виходить, що подібні теми балансують на самій межі кінематографа і часто за неї заступають. Робити такі фільми – це у першу чергу політичний, а вже потім естетичний вибір.

В українському ігровому кіно тема Голодомору з’явилася на початку 1990-х років, коли вийшла стрічка Олеся Янчука «Голод 33» – по-своєму дуже виразна картина, яка мала приголомшливий вплив на тодішню українську аудиторію. Існує навіть думка, що фільм вплинув на перебіг голосування 1 грудня 1991 року, коли на референдум було винесено питання української незалежності. Це стало певною точкою відліку для народження новітньої української нації, яка гуртувалася довкола національної травми.

Були й інші фільми, проте жоден із них не ставив перебіг Голодомору в центр своєї оповіді. Цього немає й у «Ціні правди», який виявився фільмом більше про західних журналістів, аніж про найбільшу українську трагедію двадцятого століття. Ймовірно, автори стрічки шукали способу зробити свій фільм максимально актуальним для сьогоднішнього часу, тому обрали саме таку тему.

Загалом такий вибір цілком виправданий, оскільки тема фальшивих новин та достовірної інформації впродовж останнього часу загострилася, як ніколи раніше. Сьогодні порядок денний задають демагоги та популісти, які розповідають людям тільки те, що ті хочуть чути, відтак найбільший успіх мають розмаїті солодкі фантазії та конспірологічні теорії, що максимально спрощують довколишній світ та складні проблеми.

Ґарет Джонс жив в іншу епоху, коли не було інтернету, проте надзвичайний вплив мали газети та радіо, особливо коли йшлося про величезні інформаційні корпорації зі значними ресурсами та авторитетом. Інформація була фактично монополізована. І Ґаретові Джонсу, за плечима якого не стояв жоден впливовий засіб масової інформації, протистояв керівник московського бюро однієї з найвпливовіших газет світу «Нью-Йорк Таймс» Волтер Дюранті, до того ж – лауреат Пулітцерівської премії за свої статті про Радянський Союз.

Сили були явно нерівними. Відтак, розповідаючи про минуле, автори фільму «Ціна правди» надихалися сьогоденням, де хоча й існує конкуренція у сфері інформації, проте її ціна все одно залишається високою через маніпулятивні технології. Правді зараз так само важко пробитися до людей, як і тоді.

Тут фільм Аґнєшки Голланд потрапляє у нерв часу. Важливою є й особиста позиція режисерки, яка підтримувала Олега Сенцова і загалом займає проукраїнську позицію з багатьох питань, у тому числі й з питання Голодомору та російської агресії щодо України. Людина вільного світу, вона висловлює свою позицію відкрито і сподівається на те, що світ сьогодні все ж почує Україну, не буде її ігнорувати, як це ставалося впродовж усього двадцятого століття.

Разом із тим, сам фільм «Ціна правди» все ж у першу чергу – жанрове кіно, яке апелює до розмаїтих емоцій, проте в перше чергу – до страху. Це історія про індивіда, який знайшов у собі силу піти проти усіх – системи, своїх колег, товаришів, ризикнув власним життям, аби дізнатися правду. Це історія про відчайдуха, навіть авантюриста, який не побоявся вирушити у місця, де його життя нічого не вартувало. Перед нами – архетипічна історія мужності, яка у сконденсованому вигляді пропонує нам певний ідеал журналіста та громадянина, якого варто було наслідувати. У цьому сенсі «Ціна правди» – доволі старомодне кіно, яке оповідає про давні ідеали, що вже не працюють в епоху постправди.

І в цьому сенсі дана картина контрастує з іншими стрічками Аґнєшки Голланд, які також ведуть мову про непросту історію двадцятого століття і не менш непросте сьогодення. Її фільми завше були актуальними, проте вони ніколи не прагнули спростити проблеми і дивилися на людину, її сутність настільки ідеалістично піднесено, як й у випадку із Ґаретом Джонсом. Перед нами завжди була гірка правда, яка передавала усю складність світу, що складався із релігійного, етнічного, особистого протистояння, і де добро ніколи не було однозначним та до кінця переконливим.

Одна з останніх робіт Аґнєшки Голланд під назвою «Слід звіра» (2017) розповідає про немолоду ідеалістку, вегетаріанку, захисницю диких тварин, яка вступає у нерівну боротьбу із місцевою громадою, що живе за старими принципами і не вважає полювання на тварин за злочин. Одного дня місцеві мисливці починають вмирати один за одним насильницькою смертю. Поліція не може вийти на сліди вбивці. Незабаром гине мер, а за ним і місцевий священник. Зрештою, з’ясовується, що вбивцею була ота сама ідеалістка, яка не знайшла іншого способу донесення власних переконань до збайдужілих односельців. По-своєму провокаційна та навіть виклична, ця історія, однак, більше відображає сучасний (та, здається, будь-який) світ, у якому високі ідеали дуже важко донести тільки за допомогою добрих слів, переконання та самопожертви. 

У цьому сенсі стрічка «Ціна правди» грає на чужому полі, де фактично немає шансів. Разом із тим – перед нами фільм, який говорить більше, аніж може сказати. Суть цього невисловленого послання можна відчитати як заклик до опертя тільки на власні сили та на власну мужність. Порятунок слід шукати у самих собі, не сподіваючись на чужих людей. І це вже інша історія, нова історія нової України. Яку нам слід ще написати.

Ігор Грабович. Київ