Анатоль Литвак. Піднестиcь у нутровищі бурі

У віці 72 років у приватній клініці в комуні Неї-сюр-Сен (Neuilly-sur-Seine), департамент О-де-Сен, яка на півдні тулиться до Булонського лісу і є західним передмістям Парижа, 15 грудня 1974 р. від раку шлунку помер знаний американський кінорежисер українського походження Анатоль Литвак.

Прощання з Анатолем Литваком відбувалося в крематорії паризького кладовища під траурну російську музику, підібрану його коханою дружиною Софі. Найближчі друзі померлого: письменники, актори і продюсери – прийшли, щоб віддати останню шану. Урну з прахом на короткий час встановили в колумбарії цвинтаря, а потім, згідно з духівницею покійного, вдова розвіяла прах у невідомому місці.

Минули більш як чотири десятиліття від дня смерті режисера – спадщина Анатоля Литвака швидко забулася. Багато істориків кіно й кінокритики несправедливо не згадують ні ім’я постановника, ні його стрічки. Хоча про майстра, краще за спадщину, красномовно нагадує іменна зірка на Голлівудській алеї слави, відкрита у 1960 р. на Голлівудському бульварі, – 6635. Разом із тим, ніби виправляючи ганебність, білий прямокутник кіноекрану й досі палахкотить його емоціями.

Американський актор Тайрон Пауер (Tyrone Edmund Power, Jr.; 1914-1958), найбільш відомий романтичними ролями в класичних голлівудських фільмах 1930-1950-х рр., колись влучно сказав про майстра:

- Власними фільмами Анатоль Литвак надихав мене і допомагав у становленні.... Завжди подобалась його сувора простота, з якою майстер тримав глядача в напрузі й не дозволяв розслабитися.

*   *   *

Анатоль Литвак (Anatole Litvak) народився 10 (21) травня 1902 р. у Києві як Анатолій Михайлович Литвак у сім’ї знаного у місті керуючого банком. Родина та була з литовсько-єврейськими коренями; Литвак на ідиші значить “литвин”, “латвієць”.

Ще до Української Революції 1917-1920 р. Михайло Литвак забрав дружину та сина і вирушив до Північної Пальміри, найбільш космополітичного міста Російської імперії. Перед Толею стелилося безтурботне майбутнє. На берегах Неви 13-річний нащадок захопився… драматичним театром, але у 1916 р. із цікавості вступив на філософський факультет Санкт-Петербурзького Імператорського університету, який успішно закінчив у 1921 р. Навчання урвав Жовтневий заколот, всі заощадження єврейської родини знецінились, а юнакові довелося дбати про шмат хліба. Батько невдовзі помер, мати не могла дати собі ради, тож прихисток пристойний єврейський хлопець знайшов… у борделі, бо місцеві шльондри щиро піклувалися про непристосованого до самостійного життя юнака.

В аматорському театрі, трупа якого експериментувала з мистецтвом і Революцією, Анатолій Литвак починав як… робітник сцени, а вечорами відвідував Школу театрального мистецтва (ШАМ) Всеволода Мейєрхольда. Разом із тим, він часто подорожував до Москви, ще вільним слухачем відвідував курси Євгенія Вахтангова. Освіта давалася легко, талант поволі розкривався, і невдовзі киянин уже грав у кількох аматорських виставах, а згодом – як помічник режисера – поставив кілька п’єс. Утім, життя брало своє, і хлопець захопився кіно.

- Усе, що мовиться, а не показується, – глядача не чіпає.

У 1922-1923 рр. він співробітничав із петроградською кінофабрикою “Сєвзапкіно”, невеличкий офіс якої тулився на Невському проспекті, 80. У дворі навіть відкрився кінотеатр на 800 місць – “Парізіана”, що для кінематографістів став культовим місцем. Цікаво, що з роками “Сєвзапкіно” перетворилося на… “Ленфільм”. Тим часом шукав себе Анатолій Литвак у різних іпостасях: асистент режисера, художник-постановник, сценарист.

*   *   *

У 1923 р. 20-річний киянин потрапив у штат петроградської студії “Нордкіно”, створеної коштом датських підприємців. Як помічник режисера, він, стверджують, працював над дев’ятьма картинами німого кіно. Першою стала російсько-французька стрічка “Пісня про кохання” (“Le Chant de l’amour”) постановника В’ячеслава “Віктора” Турянського, зроблена за мотивами оповідання Івана Тургенєва. Проте документальних підтверджень про участь у кіновиробництві інших картин Анатолія Литвака – на посаді помічник режисера – катма.

У якості режисера він дебютував, знявши у 1923 р. фільм про дітей – “Тетяна”. Потім були – одна з перших радянських комедій “Серця та долари” (1924), що стала сатирою на міщанство часів НЕПу, і сценарій до 27-хвилинної стрічки “Наймолодший піонер” (1925) Костянтина Державіна із Галинкою Левіною у центральній ролі. Усе, начебто, гараздилося. І перспективного співробітника відрядили на стажування до Франції (1925), звідки митець… не повернувся. Чого ви хотіли, із політичних та ідеологічних причин у РРФСР театри й кінотеатри, як і кіноіндустрія, були націоналізовані ще в 1919 р. Тому довелося шукати інше місце під сонцем.

Чи давав він собі звіт щодо вульгарно пролеткультівського змісту картин, знятих у більшовицькій Росії? Звісно. В інтерв’ю французькому кіночасопису “Cinémonde” власні стрічки “Тетяна” і “Серця та долари” знаний режисер назвав… “огидними”.

У паризьких театрах і сінематографах довелося братися за будь-яку роботу – від освітлювача до монтажера. Велося сутужно… Символічно, але першою стрічкою, де він з’явився в якості помічника режисера, став “Безрадісний провулок” (“Die freudlose Gasse”; 1925) – німа соціальна драма німецького режисера Ґеорґа Вільгельма Пабста… Між іншим, у тій картині першу велику роль отримала Ґрета Ґарбо, а в епізоді майнула 23-річна Марлен Дітріх. Працювати доводилося виснажливо; тоді картини продукувалися за три-чотири дні, а знімальна трупа працювала по 16 годин на добу.

*   *   *

На світанку Великого Німого всі вчилися у всіх, бо більшість нічого не вміла. Починалася епоха континентальної кінокооперації, й німецька студія “UFA” (“Universum Film AG”) взяла в роботу велику історичну стрічку “Наполеон” (“Napoléon”; 1927). Аби молодий кмітливий співробітник чомусь навчився, Анатоля Литвака відрядили до Парижа помічником французького режисера Абеля Ґанса (Abel Gance; 1909-1972). Картина мала бюджет 18 млн франків! Іншим помічником постановника виявився… російський режисер Олександр Волков (1885-1942), котрий до Константинополя емігрував із Ялти у 1920 р. разом із керівництвом однієї з найбільших дореволюційних кінофірм “Товариство Йосипа Єрмольєва”.

Лише-но дозволили нові знайомства, колишній киянин під спрощеним для зручності французької вимови іменем Anatole Litvak потрапив у кіновиробництво, де брав участь у зйомках видовищних стрічок “Казанова” (“Casanova”; 1927) і “Таємниці Сходу” (“Geheimnisse des Orients”; 1928). Інтернаціональну акторську трупу останньої складали Олександр Вертинський, Марчелла Альбані, Діта Парло. Під назвою “Шахерезада” (“Sheherezade”; 1929) вона потрапила на американські кіноекрани. Всі ці стрічки у Франції успішно поставив режисер Олександр Волков.

Від сучасної нічим тодішня кіноіндустрія Старого Світу не відрізнялася: інтриги, змови, конфлікти. Францію режисер Олександр Волков зі скандалом залишив та вирушив до Німеччини, де уклав контракт із кіностудією “УФА”. У 1929 р. до успішного колеги в Берліні приєднався й Анатоль Литвак, котрий, емігрувавши, змінив ім’я на онімечене Anatol Litvak. У поновленому тандемі вони створили картину “Білий диявол” (“Der Weisse Teufel”; 1930), зроблену за повістю Льва Толстого “Хаджі-Мурат” із великим російським актором Іваном Мозжухіним у титульній ролі. З огляду на рівень європейського кіно та картина демонструвала новітні технічні досягнення. Зокрема після закінчення знімального періоду під час монтажу стрічку оздобили музикою, звуковими ефектами, підклали спів, тобто усе, за винятком діалогів. До появи картин із повним записом звуку “озвучені” в такий спосіб фільми швидко набули популярності.

*   *   *

Справжніх друзів, відданих колег – піди пошукай у мистецтві. Французькі кінопродюсери зробили режисеру Олександру Волкову пропозицію, від якої той не зміг відмовитися, і він повернувся… в Париж. У Франції за мотивами “Казок тисячі й однієї ночі” росіянин поставив успішну картину “Тисяча і друга ніч” (“La mille et deuxième nuit”, 1932). Тож у Німеччині колишній киянин залишився сам на сам – із власною долею й таланами. Знову довелося починати все з нуля на чужині.

Кожному другому українцеві відомо, як діє прислів’я “Пан, або пропав”. Першим фільмом у якості режисера для Анатоля Литвака став безжурний мюзикл “Доллі робить кар’єру” (“Dolly macht Karriere”; 1930), поставлений на замовлення кіностудії “УФА” із 20-річною актрисою Доллі Хаас у головній ролі; у стрічці вона вперше приміряла амплуа дівчини-шибеника. Попри жахливий звук і диявольський спів, в американському прокаті картина зробила касу. Затим з’явилися ще дві стрічки; тепер – із 25-річною англійською кіноактрисою та співачкою Ліліаною Харві: “Ніякого кохання!” (“Nie wieder Liebe!”; 1931) та “Кале-Дувр” (“Calais-Dover”; 1931).

Коли до влади дорвалися нацисти, Анатоль Литвак повернувся до Парижа, де за контрактом із керівництвом місцевої кінокомпанії “Société Des Films Osso” зняв чотири фільми: “Дивний старий” (“Cette vieille canaille”; 1933), “Дитя карнавалу” (“L’Enfant du carnaval”; 1934), “Екіпаж” (“L’Équipage”; 1935) та “Майєрлінґ” (“Mayerling”; 1936). На Венеціанському кінофестивалі остання стрічка, історична любовна драма за мотивами однойменного роману Клода Ане із зірками французького кіно Шарлем Буайє і Даніелою Дарьє, – номінувалася на головну нагороду, “Кубок Муссоліні”. У 1937 р. картина “Майєрлінґ” набула розголосу і за океаном, коли перемогла в номінації “Кращий іноземний фільм” у конкурсі “Спільноти кінокритиків Нью-Йорка” (“New York Film Critics Circle”).

Як і в попередніх мелодрамах типу “Бузкове серце” (“Coeur de Lilas”; 1932), бюджет яких уже перевищував $120 тис. і де вперше з’явилися Жан Ґабен та Фернандель, формувалась і шліфувалась авторська концепція Анатоля Литвака. Формально картина мала гарний фінал (злочинець опинився за ґратами), але по суті записного оптимізму не проповідувалося. Той самий драматургічний підхід засвідчив і “Майєрлінґ” (1933), де одружений кронпринц Австро-Угорської імперії Рудольф покохав менш знатну дівчину, а баронеса Марія Александріна фон Вечера відповідала взаємністю, хоча нічим хорошим це в принципі закінчитися не могло.

*   *   *

Цікаво, що колишній киянин деякий час працював на лондонській “Lime Grove Studios”. Зокрема в Англії він зняв романтичну комедію “Спальний вагон” (“Sleeping Car”; 1933), де у головних ролях з’явилися Айвор Новелло (Гастон) та Маделен Керрол (Енн), котра через п’ять років стала найбільш оплачуваною кіноактрисою світу ($250 тис. за стрічку).

За словами історика кіно Рональда Л.Бауорса, до середини 1930-х рр. Анатоль Литвак перетворився на кіноноватора, котрий у художніх стрічках використовував пейзажні панорами, часом навіть тяжів до реалізму документалістики. Чи не першим у кіновиробництві він тонко підкреслював звуковими ефектами важливі діалоги, вважав за краще тримати камеру не на штативі, а в русі із дослідницькими, відстежувальними кадрами. Аби урізноманітнити рух у стрічці, постановник часто використовував кінокрани, на яких сидів разом із оператором.

Новаторство конвертувалось у гонорари. Саме комерційний успіх мелодрами “Майєрлінґ” у європейському прокаті та високий рівень режисерської майстерності звернули увагу американських кінопродюсерів на колишнього киянина. Неабияку роль у цьому зіграла датська актриса німого кіно Аста Нільсен (Asta Sofie Amalie Nielsen; 1881-1972), котра у 1923-1930 рр. була дружиною і кінопартнером українського актора Григорія Хмари з Полтави; саме вона зробила талановитому режисерові гарні рекомендації в Голлівуді. Схоже, вони були знайомі ще з часів петроградської студії “Нордкіно”, створеної коштом датських підприємців.

*   *   *

Аби ви не сумнівалися, навіть у високому мистецтві все вирішують особисті взаємини й… ініціатива. Потайки від продюсерів та режисера актор Шарль Буайє (Charles Boyer; 1899-1978; кронпринц Рудольф) зробив копію “Майєрлінґа” та з оказією надіслав стрічку на Фабрику мрій. І “вундеркінд Голлівуду”, американський продюсер Ірвінґ Тальберґ (Irving Grant Thalberg; 1899-1936), котрий безпомилково визначав комерційні сценарії та зірковий потенціал, наче дитина, зрадів картині!

Зрадів настільки, що запропонував Анатолю Литваку та неперевершеному майстрові діалогів, сценаристу “Майерлінга” Жозефу Кесселю зняти новий фільм із Шарлем Буайє у головній ролі. Аби європейці подібні речі сприймали серйозно, наперед бізнесмен оплатив їхні квитки до Голлівуду, шеститижневе проживання в люксових номерах, інші витрати творчої групи, навіть – перебування двох їхніх адміністраторів.

На той час деякі американські рецензенти (Джон Уейкман) уже назвали стрічку “Майєрлінґ”, щонайменше – “однією з найпривабливіших любовних історій у кіновиробництві” та “романтичною трагедією найвищого ґатунку”. Інший заокеанський оглядач (Лінкольн Кірстейн) стверджував: картина перетворилася на “своєрідний стандарт для будь-якого романтичного фільму, знятого в історичному контексті”.

Описуючи кінематографічний стиль нашого земляка, критик Джек Едмунд Нолан стверджував, що стрічка “насичена камерами стеження, панорамуванням, іншими технічними прийомами, які пізніше стали підмурівком торгової марки німецького режисера Макса Офюльса, хто уславився екранізаціями літературних творів на романтико-мелодраматичні сюжети”.

*   *   *

Спакувавши валізи, у 1936 р. Анатоль Литвак прибув до Сполучених Штатів. Утім, перші входини на Фабрику мрій закінчилися фіаско. Так, перспективному режисерові запропонували сценарій фільму про Французький іноземний легіон під робочою назвою “Сахара”, за участю Шарля Буайє. Та поки доопрацьовувався сценарій, французького актора переманив у картину – “Сади Аллаха” (“The Garden Оf Allah”; 1936), де зірковою партнеркою стала Марлен Дітріх, – інший американський продюсер Девід Сельнік. Отож, проект “Сахара” засипало пісками, а засмучені Анатоль Литвак та Жозеф Кессель повернулися в Париж. Американське кіно із роззявами не цяцькається.

Та перший візит до Голлівуду не минувся марне, а знайомство із продюсером Ірвінґом Тальберґом мало наслідки. Буквально за два місяці колишній киянин знову опинився на палубі трансатлантичного лайнера “Normandie” потужністю 46500 кінських сил і плив назад до Сполучених Штатів, отримавши солодку пропозицію від кіностудії “Warner Brothers”. Душа співала зі швидкістю 30 вузлів, а серце дорогою закохалося…

Трапилося так, що на тому самому кораблі з європейського вояжу поверталася зірка Голлівуду Міріам Хопкінс (Miriam Hopkins; 1902-1972). Він закохався, як хлопчисько, з першого погляду. Нестямність виявилася настільки глибокою, що до кінця рейсу Анатоль запропонував кінодіві руку та серце, чим викликав глузування егоїстичної красуні. Їй виповнилося 34 роки. Міріам мала номінацію (1936) на премію “Оскар” за роль у стрічці “Беккі Шарп” за славнозвісним романом “Ярмарок марнославства” Уїльяма Теккерея. Її кінопартнерами вже були славетні Ґері Купер, Моріс Шевальє, Клодетт Кольбер. Фредерік Марч. А ще – Міріам Хопкінс саме розлучалася із сценаристом Остіном Паркером. Ні, статечний та величавий Анатоль Литвак їй теж подобався, але про якісь там серйозні стосунки і мови бути не могло.

Даремно на заскленій прогулянковій палубі довжиною 290 м вона голосно сміялася та уїдливо глузувала. За місяць-другий доля звела їх на знімальному майданчику драми “Жінка, яку я кохаю” (“The Woman I Love”; 1937). Кіностудія доручила знімати той фільм саме Анатолю Литваку. У картині Міріам Хопкінс виконувала головну роль – мадам Елен Морі, й непомітно для себе… закохалась у режисера. 4 вересня 1937 р. пара одружилася. Щоправда, шлюб тривав лише два роки і завершився розлученням.

*   *   *

Оскільки саме нуар янкі знімати не навчилися, а глядач вимагав, у 1936 р. було укладено чотирирічний контракт з американською кіностудією “Уорнер Бразерс”, потім – договір із “20th Century Fox”. Із європейською насолодою Анатоль Литвак створив картини “Жінка, яку я кохаю” і “Товариш” (“Tovarich”; обидві: 1937), “Сестри” (“The Sisters”) із Бетт Девіс у центральній ролі і “Дивовижний лікар Кліттерхауз” (“The Amazing Dr. Clitterhouse”; обидві: 1938) із Хамфрі Боґартом.

Окремо слід назвати одну з перших американських стрічок про небезпеку поширення фашизму на території Сполучених Штатів, а саме: “Зізнання нацистського шпигуна” (“Confessions Оf А Nazi Spy”; 1939). Серед технік, які кінорежисер використовував у тій картині, аби досягти реалізму, було включення кадрів із реальних нацистських мітингів, що відбулись у США. Хоча історія була вигадана, хоч і збудована на газетній оповіді про агента ФБР Леона Турроу, висвітлені шпигунські методи глядачі вважали… реальними. Це призвело до того, що 10 липня 1939 г. газета “The Evening Standard” назвала картину “найсильнішим і найцікавішим драматичним фільмом”, який коли-небудь виходив на екран.

Такого скандалу Сполучені Штати давно не бачили. Довідавшись тільки про початок кіновиробництва, генеральний консул Німеччини в Лос-Анджелесі, Каліфорнія зажадав скасувати зйомки, попередивши студію: у Третьому Рейху заборонять не лише картину, а й усі стрічки за участю акторів, що зніматимуться у “Зізнанні нацистського шпигуна”. Режисер та директорат “Уорнер Бразерс” стали отримувати дзвінки та листи із погрозами фізичної розправи. Через побоювання за долю родичів у Німеччині чимало голлівудських акторів відмовилися від участі у проекті або погоджувалися зніматися під псевдонімами.

*   *   *

Разом із тим, 6 травня 1939 р. відбулася прем’єра картини. Негайно посол нацистської Німеччини надіслав до Держдепартаменту США заяву про те, що демонстрація фільму негативно позначиться на відносинах двох країн. Наступного дня прихильники Гітлера спалили кінотеатр, де показали “Зізнання нацистського шпигуна”. У Німеччині було вбито представника студії, а двох прокатників картини в Польщі показово розстріляли.

Справа дійшла до того, що стрічку “Зізнання нацистського шпигуна” заборонили показувати не лише в Німеччині, Італії, Японії та Іспанії, але й у нейтральних країнах, таких, як Швейцарія, Ірландія, Голландія, Норвегія, Швеція. Попри те, що фільм отримав високу оцінку американської кінокритики, глядач зустрів картину прохолодно.

Як біженець з нацистської Німеччини, Анатоль Литвак намагався відкрити очі Голлівуду на загрозу, яка нависла на Європою та цілим світом, пояснює біограф Олександр Уокер. Британська актриса Вів’єн Лі, котра через 15 років зіграла у його англійській стрічці “Глибоке синє море” (“The Deep Blue Sea”; 1955), пригадувала свої недільні гостини у режисера та його першої дружини, актриси Міріам Хопкінс, коли вона вперше дізналася, які зусилля докладає Фабрика мрій, аби захистити свої інвестиції у німецькі представництва. Як стверджувала гостя а потім написав її біограф Александер Уолкер, той “комфортабельний ізоляціонізм” Голлівуду глибоко ображав постановника і саму Вів’єн Лі. Цікаво, що майбутню Скарлетт О’Хару із мелодрами “Віднесені вітром” кататися на санчатах навчив колишній киянин.

*   *   *

Тим часом Анатоль Литвак знімав собі далі: “Усе це і небо на додаток” (“All This And Heaven Too”; номінація на “Oscar”) і “Палац на Гудзоні” (“Castle Оn Тhe Hudson”; обидві: 1940), “Берег у тумані” (“Out Оf Тhe Fog”; 1941), “Окрім іншого” (“This Above All”; 1942). Одначе, країну дядечка Сема військовий стан теж змінив.

Служити колишнього режисера направили в штаб славетного генерал-майора Джорджа Паттона (George Patton; 1885-1945), під командуванням якого Сьома армія США готувалася до вторгнення на Сицилію, – чи то фотографом, чи то кінооператором, мобілізований митець не второпав. Як пригадував Анатоль Литвак:

- Мені наказали зняти маневри вторгнення, щоб їх могли переглянути вищі офіцери. Це була моя перша армійська робота, оцінити її мав сам генерал. Повірте, я хвилювався більше, ніж будь-коли у житті. У Голлівуді, навіть якщо ти зняв погану картину, тобі лестили, що це – прекрасно, а ти мусив чекати, коли незаангажовані критики вліплять правду. У цьому разі я знав, що правда відіб'ється на обличчі генералів. Під час демонстрації фільму я дивився не на екран, а на командувача. Питань про реакцію Паттона не залишилося: спочатку той насупився, потім – спохмурнів. Зрештою, він вибіг з проекційної кімнати у стані неприхованої люті.

В очікуванні офіційного вердикту цілу ніч Анатоль Литвак не стулив очей. Вранці документаліста заспокоїв безпосередній начальник:

- Не переживай, Литвак, генерал сердиться не на тебе, а на “твоїх" артистів.

Як виявилося під час “розбору польотів”, стрічка пооголювала купу пустоголових рішень, незграбну тактику й очевидні недоліки у бойовій підготовці та виконанні наказів. Того вечора власною шкірою режисер переживав значення та наслідки власної кінороботи. Кожному штабному офіцерові генерал Джордж Паттон наказав сидіти в залі, раз-у-раз переглядати фільм і соромитися своїх помилок. Знову й знову.

*   *   *

Отримавши у роки ІІ Світової війни громадянство США, здобувши вишкіл під орудою Паттона, він був готовий до кінематографа масового враження. На пропозицію чекати довго не довелося. Її зробив тричі “оскароносний” американський режисер італійського походження Френк Капра. Той замислив створити серію патріотичних документальних картин “Чому ми воюємо” (“Why We Fight”; 1942-1945), що мали далекосяжне політичне завдання: переконати американців, які масово підтримували політику нейтралітету президента Франкліна Рузвельта, у нагальній потребі брати участь у європейській війні.

Перша із семи частин – “Прелюдія до війни” (“Prelude Тo War”), виграла “Оскар” у категорії “кращий документальний фільм”, а решта, рахуючи епізод “Битва за Росію” (“The Battle Оf Russia”; 1943), здобували номінації на премії Кіноакадемії США. Це була закономірна оцінка… До проекту підтягнулися значні творчі сили. Зокрема сценарії циклу написав Ентоні Уейлер; у крісло диктора сів Уолтер Хьюстон; музику створив інший видатний українець, композитор із Кременчука Дмитро Тьомкін.

Коли в 1943 р. у Генштабі Червоної Армії продемонстрували американський документальний фільм “Битва за Росію”, після перегляду якийсь час у залі панувала тиша. З огляду на чимало причин – стрічка вразила. Зокрема в історичній частині були використані кадри класичних радянських картин “Олександр Невський”, “Петро Перший”, інші художні та документальні кіноматеріали. Події перших років Великої Вітчизняної, блокада Ленінграда й Сталінградська битва подавалися, взагалі, вражаючими кадрами радянських кінооператорів.

Потім слово узяв посол США у СРСР Аверелл Ґарріман (William Averell Harriman; 1891-1986) і попросив присутнього на перегляді режисера прокоментувати стрічку. На величезний подив присутніх, чистою російською мовою той узявся розповідати, як стрічка знімалася, а потім люб’язно відповів на запитання щодо другого фронту, на який так чекав радянський Генштаб.

- Де вам вдалося так бездоганно вивчити російську мову? – поцікавився котрийсь із бойових генералів.

- А я народився в Україні, у Києві, – відповів режисер. – Щоправда, залишив Радянську Росію, коли мені минуло двадцять два роки. Тепер я – громадянин Америки.

Більше запитань у радянських офіцерів не знайшлося, і всі вони, похапавши кашкети, швиденько забралися геть. Знаходитися в одній кімнаті зі зрадником Батьківщини для них було небезпечно.

*   *   *

З огляду на те, що в епізоді документального серіалу “Битва за Росію” Анатоль Литвак дещо причепурив радянського тирана Йосифа Сталіна, фільм показали в усіх кінотеатрах СРСР. Принаймні так 29 липня 1944 р. стверджувала газета “Detroit Free Press”. Чи вартувала свічок така пропагандистська гра? Всі ми – люди, у кожного свої слабини. У такий спосіб колишній киянин не тільки дістав візу для поїздки до Радянського Союзу, а й коротко зустрівся в Ленінграді з матір’ю, яку не бачив майже двадцять років. Цю історію яскраво описав у своєму байопіку “Анатоль Литвак: Життя та фільми” (“Anatole Litvak: The Life and Films”; 2015) біограф американського кінорежисера українського походження Мікеланджело Капуа.

Після гарячого прийому в США кіносеріалу “Чому ми воюємо”, режисер отримав премію кінокритиків Нью-Йорка у номінації “Кращий документальний фільм”. Через уміння Анатоля Литвака розмовляти російською, німецькою та французькою мовами, у 1944 р. з-поміж багатьох режисерів саме його Пентагон обрав відповідальним за кінозйомки висадки союзників у Нормандії. Режисер також знімав повітряну війну, оскільки потрапив у розпорядження 8-ї повітряної армії ВПС США.

Попри хронічну астму, усі роки Другої Світової Анатоль Литвак служив у діючій армії. Саме це допомогло знімальній групі створити воістину правдивий цикл фільмів. Не випадково, у книжці “Ім’я над титулом” (“The Name Above The Title”) Френк Капра шанував колегу як одного з “голлівудських лицарів”, котрі прибули “порятувати” Америку і без допомоги яких «ніхто у нас би ніколи не зробив серіал “Чому ми воюємо”».

Із армії митець звільнився у званні полковника. Уряд Сполучених Штатів нагородив Анатоля Литвака бойовими медалями – Легіон заслуг та Бронзова зірка. І це ще не все. Французький уряд вшанував кінематографіста орденом Почесного легіону та Воєнним хрестом. Британський уряд відзначив колишнього киянина золотою медаллю, звівши його у почесні офіцери ордена Британської Імперії. За особистим розпорядженням прем’єр-міністра Великобританії Уїнстона Черчілля всі фільми із циклу “Чому ми воюємо” мали показуватися в усіх публічних кінотеатрах країни.

*   *   *

За такої репутації по обидва боки Атлантики він міг із чистим сумлінням спочивати на лаврах, але не з такого тіста був зліплений наш земляк. З’явилися нові художні картини: “Довга ніч” (“The Long Night”; 1947), “Даруйте, ви помилилися номером” (“Sorry, Wrong Numb”; 1948). Особливого розголосу набув нуаровий трилер “Зміїна яма” (“The Snake Pit”; 1948), що відтворював атмосферу тогочасних психіатричних лікарень США. Картина здобула ряд престижних нагород, рахуючи премію Гільдії режисерів США, номінації на “Оскар”, і приз “Золотий лев” Міжнародного кінофестивалю у Венеції. Утім, найбільше досягнення Анатоля Литвака полягало в тому, що картина привернула увагу широкої громадськості до проблем, пов’язаних із роботою божевілень у Сполучених Штатах, що навіть призвело до змін у національному законодавстві.

Разом із тим, високочолі критики губилися в оцінках. На думку журналу “Film Noir”, Анатоль Литвак керував… “сюрреалістичними та експресіоністичними проектами”:

- Цей режисер не боїться крупних планів. Більше того, запрошені до співпраці актори не лише витримують його безжалісний метод зондування власного “Я”, а й пропонують деякі з найвидатніших досягнень у своїй кінокар’єрі.

На початку 1950-х рр. деяким кінокритикам здалося, що кар’єра міцного ремісника пішла на спад. Та раз-у-раз злостивцям він про себе гучно нагадував. У 1950 р. глядач побачив стрічку “Рішення перед світанком” (“Decision Before Dawn”), що стояла в шорт-листі на “Оскар”, оскільки тисячі французьких шанувальників режисера просто завалили AMPAS (Academy Оf Motion Picture Arts Аnd Sciences) листами з вимогою дати картині премію Кіноакадемії США. Потім на екрани вийшла і справді прохідна картина “Акт любові” (“Act Оf Love”; 1954) із Кірком Дуґласом у головній ролі. Але наступного року ситуацію виправило “Глибоке синє море”, що на Венеціанському кінофестивалі викликало величезну увагу з боку критиків та глядачів і номінувалося на “Золотого лева”.

Кохання приходить тоді, коли ми його не чекаємо. Звіддаля здавалося, що першу повоєнну декаду Анатоль Литвак звікував за розвитком психологічного нуару. Насправді ж постановник тішився несподіваним щастям, що виповнювало давно спорожніле серце. Бо ж уже кілька років Анатоля Литвака частенько бачили в компанії з 32-річною французькою моделлю та дизайнером Софі Стьор (Simone “Sophie” Malgat-Steur; 1926-1979).

Натуральна блондинка, вища від постановника на зріст, із бездоганною фігурою, позувала в найпрестижніших будинках моди Парижа та Нью-Йорка, а особливо – у кутюр’є Жака Фата (Jacques Fath; 1912-1954), котрий у славі конкурував із Крістіаном Діором та П’єром Бальманом. За словами знайомих, вродливиця мала тонке почуття гумору, щоправда, часом у формі уїдливого сарказму. Пара одружилася 2 грудня 1955 р., і міцний шлюб тривав до самої смерті Анатоля Литвака.

*   *   *

Усі крапки над “і” розставила мелодрама “Анастасія” (“Anastasia”; 1956), знята майстром у Парижі. Екранізація однойменної п’єси французької письменниці Марсель Морет (Marcelle Maurette; 1903-1972) наче повернула Анатоля Литвака на батьківщину, у далекі часи, овіяні глибокою ностальгією.

Отже, за сюжетом, у Парижі 1928 р. колишній царський генерал Сергій Бунін (Юл Бріннер) підібрав на вулиці якусь Анну Кореву (Інгрід Берґман), котра стверджувала, що є Анастасією Миколаївною Романовою, дочкою останнього російського царя Миколи II…

Пригод зі стрічкою трапилося чимало. Коли почалося кіновиробництво, продюсери були певні, що реальна Анна Андерсон… давно померла. Та у середині знімального періоду з’ясувалося: героїня жива! Тож у терміновому порядку довелося мчати до ФРН і купувати згоду на використання її життєвої історії. Далі – більше. Роман Інґрід Берґман з італійським режисером Роберто Росселліні закінчився скандальним розлученням шведської актриси із Петтером Ліндстрьомом. Вимушено зрадлива дружина залишила Голлівуд та власну дочку Піа, чим поставила крапку на світовій кінокар’єрі.

Минули роки, змінилися настрої. Коли сценарій “Анастасії” пішов у роботу, кіностудія “20th Century Fox” провела опитування, і з’ясувалося, що громадськість все ще… негативно ставиться до Інґрід Берґман. Однак Анатоль Литвак розумів: актриса точно відповідає персонажу і наполіг, аби саме вона знялась у картині. Блискуче виконана роль Анастасії не лише обласкала актрису другим “Оскаром”, а й стала переконливим поверненням на Фабрику мрій.

Про це свідчили й інші поважні нагороди “Анастасії”: премія Гільдії кінокритиків Нью-Йорка, премія Національної ради кінокритиків США (обидві: 1956), статуетка “Золотий глобус” (1957). Не випадково, у 1997 р. студія “20th Century Fox” випустила кіноадаптацію сюжету, тепер – у вигляді повнометражного анімаційного фільму у форматі компанії “Disney”. Більше того, знаний кінокритик Майкл Берсон (Michael Barson) назвав “Анастасію” кращим у 1950-х роках фільмом режисера.

Красунь і краси у житті Анатоля Литвака не бракувало. Не випадково, через двадцять років після успіху історичної мелодрами “Майєрлінґ” до теми майстер повернувся знову. На пропозицію телевізійників у 1957 р. у рамках циклової програми “Продюсерський показ” (“Producers’ Showcase”) постановник створив нову версію знаного кінороману – для американського каналу “NBC”. Що робить, він знав, запросивши на центральні ролі подружню пару Одрі Хепберн (баронеса Марія фон Вечера) та Мела Феррера (кронпринц Рудольф), переговори з якими тривали останні… два з половиною роки. То була надзвичайно дорога телепродукція, що транслювалася лише один раз – 24 лютого 1957 р., але коштувала понад $500 тис. Ще в той час, коли річний дохід на душу населення в США складав близько $2 тис.

*   *   *

Втомившись від кіногонитв у Голівуді, на зламі 1960-х рр. Анатоль Литвак замешкав у Парижі. У пошуках кращого життя нуар повернувся додому. 29 червня 1961 р. нова стрічка “Чи любите ви Брамса?” (“Aimez-vous Brahms?”), знята за однойменним романом Франсуази Саґан, у Старому Світі прикула увагу до Анатоля Литвака знову. Хоча картина, де головну роль виконала Інґрід Берґман, номінувалася на премію “Золота пальмова гілка” Канського кінофестивалю, вона здобула тільки “Срібну премію за кращу чоловічу роль” (Ентоні Перкінс). Тим часом у Франції фільм потрапив у “Топ 25” кращих творів року.

У Парижі колишній киянин почував себе як риба у воді. Аби закріпити успіх у новому європейському кіно, у 1962 р. Анатоль Литвак зняв не нову мелодраму, а… трилер “П'ять миль до півночі”, музику до якого створив грецький композитор Мікіс Теодоракіс. До участі постановник знову запросив Ентоні Перкінса, котрий двома роками раніше у ролі маніяка Нормана Бейтса уже був окрасою стрічки “Психо” (1960) Альфреда Хічкока. А ось красуня в новій картині виявилася іншою: цього разу нею стала “розпусниця у рожевих колготках”, 27-річна Софі Лорен, чиї гонорари ще не сягнули $1 млн. Кримінальну драму “П'ять миль до півночі” американська преса просто розтрощила, тож у прокаті стрічка фінансово провалилася. Постановник, який вклав у кіновиробництво власні кошти, настільки розчарувався, що наступні чотири роки взагалі нічого не знімав.

Своєрідною кульмінацією його творчості стала у 1967 р. екранізація однойменного роману “Ніч генералів” (“Night Оf Тhe Generals”) Ґанса Ґельмута Кірста; за підсумками продажів 1963-1964 рр. книжка ходила в бестселерах у Великобританії й США. Майстерно використовуючи зображальні засоби кінематографу, постановник домігся документальної правдивості й створив новий шедевр про злочини нацизму, розглядаючи окремо взяту історію трьох фашистських генералів, причетних до одного вбивства. Продюсер стрічки – Сем Шпіґель визнавав у інтерв’ю, що взявся за картину не стільки з “любові до мистецтва”, скільки з почуття особистої ненависті до гітлерівців, позаяк сам він зазнав репресій з боку нацистів.

Навіть не встигнувши вийти в прокат, детективна драма “Ніч генералів”, де знялися Пітер О’Тул, Омар Шаріф, Філіпп Нуаре, Дональд Плезенс, Крістофер Пламмер, зазнала серйозної цензури – через сексуальні натяки, які продюсерам під час монтажу довелося перекривати… тінями і силуетами. Щоправда, після того все загараздилося, й на телеканалах Франції та Великобританії стрічка незмінно демонструється під рубрикою “Класика кіно”.

*   *   *

Останньою кінороботою Анатоля Литвака стала екранізація детективного роману “Дама в автівці, в окулярах і з рушницею” (“La Dame dans l’auto avec des lunettes et un fusil”) французького прозаїка Себастьяна Жапрізо. Прем’єра відбулася 22 жовтня 1970 р. в Парижі. Стрічка знімалась на локаціях у Франції та Польщі і стала зразком психологічного трилера. Музику до фільму написав французький композитор Мішель Леґран, а пісню “На дорозі” виконала британська співачка Петула Кларк. Слідом за героїнею постановник міг би повторити:

- Єдине, що я вмію робити найбільш пристойно, – це мовчати.

…Свої останні півтора десятиліття американський режисер українського походження провів у Франції. Тут у нього, врешті-решт, з’явився затишок: у Парижі – дворівнева квартира, так званий “дуплекс”, а в Сан-Тропе на Лазуровому узбережжі – заміський будинок. У столичних апартаментах режисер нагромаджував відому колекцію картин сучасних художників, завжди гостинно вітав друзів та запрошених до зйомок артистів, пригощав гостей своїм улюбленим, незмінно і власноручно нарізаним, салатом олів’є, рецепт якого було вивезено із далекого Києва.

- У цьому світі, де люди вчаться схилятися перед буревіями, урагани потрібно створювати, щоб піднестися в їхньому нуртовищі.

…Після смерті Анатоля Литвака його вдова – Софі Стьор реалізувала себе в журналістиці, працюючи репортеркою для часописів “Femina” та “Elle”, але за п’ять років від смутку померла й вона.

Олександр Рудяченко

На фото:

- американський кінорежисер українського походження Анатоль Литвак;

- постановник вчить Вів’єн Лі кататися на санчатах, локація фільму “Глибоке синє море”, 1955 р.;

- голлівудський постановник з берегів Дніпра;

- перша дружина Міріам Хопкінс;

- Анатоль Литвак та актори – Олівія де Хевілленд і Джон Ґарфілд;

- Еуар народжує дійсність;

- постановник із актрисою Енн Шерідан пробігаються по тексту, 1940 р.;

- відкритий до спілкування митець;

- Анатоль Литвак й автор Юл Бріннер;

- друга дружина Софі Стьор-Литвак, Париж, 1952 р.;

- французькі актори Жан-Клод Бріалі та Жанна Моро й американський режисер;

- на знімальному майданчику Анастасії; режисер розставляє Інгрід Берграм та Юла Бреннана, 1956 р.;

- готуючись до зйомок – Анатоль Литвак і Одрі Хепберн, 1957 р.;

- Анатоль Литвак у Парижі;

- Анатоль Литвак та Одрі Хепберн (баронеса Марія фон Вечера) із Мелом Феррером (кронпринц Рудольф) під час перегляду робочих матеріалів мелодрами “Майєрлінґ”, 1957 р.;

- Анатоль Литвак під час перегляду робочого матеріалу;

- режисер стрічки “П'ять миль до півночі” та Софі Лорен, 1962 р.