Іван Козловський. 1. Юродивий на московській сцені

Якщо йшлося про високе мистецтво, цього прем’єра вирізняла прямолінійна та сувора вдача, – у подібних питаннях Іван Козловський жодних компромісів не визнавав. Отож, після чергового скандалу з керівництвом у 1938 р. дирекція Большого театру звільнила ліричного тенора з роботи. Минув приблизно рік, і в Кремлі захотіли послухати “божественного українця”.

Природно, митця із забуття дістали, привезли в театр та поставили перед очі Горця. Того вечора Іван Семенович був в ударі, а співав – просто бездоганно. Особливо сподобалася Сталіну “Пісенька ґерцога” з опери “Ріґолетто” Джузеппе Верді.

- Повторіть, будь ласка, ще раз, – жестом наказав із ложі Сталін.

І на це непередбачуваний Іван Козловський рукою взявся… за горло. Мовляв, двічі поспіль важко витягнути знамените фінальне фермато. Іншого б на сцені розстріляли, цього неслуха – ні. Усміхнувшись у вуса, найбільша політична тварина мило пальцем намалювала на лівій стороні грудей символ. Зрозумівши знак, Іван Семенович ще раз вимушено виконав жадану арію:

- Сердце красавицы склонно к измене...

Невдовзі “Пісенька ґерцога” урочисто повернула соліста до Большого театру – на нечувано вигідних умовах, а ще – почепила на груди орден Леніна і подарувала звання Народного артиста СРСР (1940). Маючи таких шанувальників, інший би робив карколомну кар’єру. Проте з іншого тіста був зліплений Іван Козловський, про якого диригент Большого театру Борис Хайкін (1904-1978) висловився так:

- Для нього театр був храмом, храмом мистецтва, на олтар якого він поклав усе найкраще, що мав у житті.

*   *   *

Знаменитий український тенор, народний артист СРСР Іван Семенович Козловський народився 11 (24) березня 1900 р. у невеличкій хатинці під очеретом, із долівкою, встеленою сіном, у центрі села Мар’янівки Васильківського повіту Київської губернії. Улітку тут краса: мальви, яблуні, дуби, липи, навіть туї та платани! А взагалі, край намолений, бо ж традиції тутешніх предків корінням сягають ще в епоху Трипілля. Не випадково, у 1846 р. у Мар’янівці, що розляглась на мальовничих берегах річечки Протока, яка впадає в Рось, активно велися археологічні розкопки; у них особисто брав участь Тарас Шевченко. На південний захід від села знайшовся великий поховальний комплекс, у його центрі розташовано один з найбільших курганів ранньої скіфської доби – Переп’ятиха.

Батько майбутнього соліста Большого театру, Семен Йосипович Козловський (1861-1929), був добрим кравцем, знали якого навіть у повітовому Василькові, що стояв за 20 км від їхнього села. Людина порядна та побожна, вивчив він геть усі тропарі та кондаки, які потім виконував на крилосі під час служб у помісній православній церкві, а ще – вважався на селі першим музикою, бо, ой, гарно як грав на віденській гармоніці: чоботи зіб’єш!

Мати, Ганна Герасимівна, походила з дому Косинських (1871-1921), що вів родовід від гетьмана українського низового козацтва Криштофа Косинського (1545-1593), знаного козака-характерника, ватажка козацького повстання 1591-1593 рр. Хоч і була вона молодшою за чоловіка на десять років, але, як пригадував син Іван:

- У родині в нас командувала мама… Справляють Масляну, Андрія або Йордань – на панському ставку з льодяним престолом і хрестом – мати там. Щосуботи у нас були гості. Мама любила частувати. Хата в нас висока – добре було з печі усіх розглядати… Спочатку співали пісні, а потім – танці: падеспань, польки, чардаш… Хоча у мами, зізнатися, ані слуху не було, ані голосу… Дідова сестра жила в нас – горбатенька Юлія – ось хто мав такий голос! У мене вміння від Козловських.

*   *   *

З огляду на непересічний хист, у сім із половиною років Івасика відправили до Києва – вчитися до церковної школи при Михайлівському Золотоверхому монастирі, де вже навчався його старший брат Федір. Цього від чоловіка зажадала владна родителька:

- Моя мати мріяла, щоб я став батюшкою, і мене віддали до церковної школи, звідти було “рукою подати” до архієрейського сану. Після школи брали в семінарію, де вчилися чотири роки на священника. Якщо хотів стати богословом – ще один рік. Потім з’являлася можливість вступити до академії. Жили ми в Михайлівському монастирі. Там і годувалися (утримання одного школярика обходилося обителі в 24 рублі на місяць. – О.Р.). Коли мені було сім з половиною років, архієрей якось запізнився на обід. Ми вже з'їли хліб, а далі без нього не годували. Я і сказав потім архієрею: “Семеро одного не чекають”. Від подиву той навіть закляк...

У келіях для півчих, збудованих у 1894 р., вони мешкали та харчувалися близько десяти років, співаючи у хорі Софійського собору (колишній митрополичий хор), де регентом був Яків Калішевський (1856-1923). Його вихованці мали настільки ґрунтовну школу, що видатний український композитор і диригент Олександр Кошиць (1875-1944) у “Спогадах” (1995) зазначав, що 1898 р., комплектуючи хор малих півчих Київської духовної академії, був втягнений у “полювання” за співаками, навченими Яковом Степановичем. Між іншим, це хор Якова Калішевського у складі 28 чоловік дорослих і малих півчих, що перебував на повному утриманні регента, Михайло Булгаков вивів у романі “Біла гвардія” (1925) під іменем “знаменитого хору Толмашевського”.

Природно, що за більшовицької доби Я.С.Калішевський сконав у злиднях та на самоті. Як написала аспірант кафедри історії давньої і нової України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Аліна Смишляк у розвідці “Київський митрополичий хор (XIX-поч.XX століття): соціокультурний портрет спільноти”:

- Сам талановитий вокаліст, “король регентів”, як його іменували сучасники, духовний композитор, “геніальний Калішевський”, безперечно, був рольовою моделлю для своїх сучасників і колег-регентів.

- Вчились церковного співу, а підручником нам слугував церковний “Обіход” Потулова (мається на увазі “Керівництво до практичного вивчення стародавнього співу православної російської церкви” російського композитора Миколи Потулова; 1810-1873. – О.Р.) – з нього ми почали нашу нотну грамоту… а пізніше – книжки Архангельського (йдеться про російського церковного композитора Олександра Архангельського; 1846-1924. – О.Р.) з одноголосим укладом церковного співу. Окремо навчалися сольфеджіо, особливо ж нам подобались різні канони й двоголосні імітації… Це привчило до ансамблю. А разом з виучуванням цих наспівів ми вивчали і слова різних стихир, канонів воскресних і празникових, догматиків, кондаків, богородичних, прокиминів… Одне слово, всієї тієї колосальної “бездни премудрості” церковного співу, яку ніде, окрім духовних та церковно-співочих шкіл, не можна було здобути, яка має невимовні красоти і надзвичайні цінності.Як навчали музиці у церковній школі Михайлівського Золотоверхого монастиря, можна прочитати – знову-таки! – у “Спогадах” Олександра Кошиця:

*   *   *

У 1919 р. у складі новоствореної Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця (1875-1944) старший брат, 24-річний Федір Козловський виїхав на гастролі до Західної Європи та Північної Америки. З огляду на встановлення в Україні більшовицької влади та московітської диктатури – ані хор, ані диригент по закінченні тривалого турне на Батьківщину не повернулися. Із плином часу Федір Козловський закоренився у “невимовних красотах і надзвичайних цінностях”, висвятився на священника Російської православної церкви та мав паству у містечку Пайн-Буш (Pine Bush) під Нью-Йорком, де в “безднах премудрості” і був згодом похований. Тривалий час той факт у біографії соліста Большого театру залишався таємницею за сімома печатками. Ймовірно, саме це стало причиною, чому молодшого брата – Івана Козловського, за кордон у майбутньому не випускали.

Першим педагогом Івана Козловського у Мар’янівці став перший директор (1911-1913) школи на Білках, учитель музики Сисой Григорович Саєнко (1978-1971). Був то один із тих вчителів, які прищеплюють надзвичайну любов до рідної землі учням і вміють розгледіти надзвичайний дар. Згадуючи про славетного вихованця, педагог завжди говорив тепло, по-батьківськи:

Завжди вчасно на його життєвому шляху зустрічалися натхненники. Наприклад, улітку 1912 р. 12-річному Івану Козловському пощастило зустрітися у київському Голосієвому, коли з хором хлопчиків Михайлівського монастиря він співав у “Китаєвій пустині” Свято-Троїцького монастиря, із видатним композитором Миколою Лисенком (1842-1912). На жаль, митцю залишалося дожити останні п’ять місяців життя. До речі, у даному випадку київський Китай до Піднебесної ніякого відношення не має; то – омофон, що походить: або від тюркського слова “китай” – укріплення, фортеця (мається на увазі городище), або від давньослов’янського “кита” – “зв’язаний у пучок”). Що робив у Китаєві батько української класичної музики? Та відпочивав від Києва. На початку ХХ століття тут з’явилася дачна місцевість. Сюди на початку літа невеликим пароплавом “Парубок” з року в рік із сім’єю Микола Віталійович виїжджали… на дачу. Зупинятися композитор полюбляв у будинку старообрядця Степана Андрійовича, бо хату того господаря оточував розкішний садок.

- З Україною, своєю Батьківщиною, Іван Козловський тримав непорушний душевний зв’язок усе життя. Україну він любив віддано і ніжно – синівською любов’ю. Любив її звичаї, природу, мову – часто спілкувався українською мовою зі своєю сестрою (Анастасія Семенівна Козловська-Бібікова. – О.Р.). А ще Іван Козловський зібрав та обробив колядки і став унікальним виконавцем українських народних пісень…

Так ось… Коли одного дня видатний композитор почув у “Китаєвій пустині” самородка із голосом “від мар’янівських верб”, то виокремив Івана з хору хлопчиків Михайлівського монастиря, рукою торкнувся голови підлітка та щиро попрохав:

- А ти, хлопчику, бережи голос, щоб співати міг довго-довго. І намагайся співати так, аби і сам розумів, і всі навколо розуміли, про що ти співаєш. Аби розуміли кожне твоє слово. Для цього доведеться багато вчитися: і музиці, і літературі, й історії…

Минуть роки. Й оцінюючи творчий рівень Івана Козловського лише по записах оперного співака з України, саме про це: правильне ведення звуку – скаже знаменитий італійський тенор Беньяміно Джильо (Beniamino Gigli; 1890-1957), якого записали в “спадкоємці” Енріко Карузо.

*   *   *

Великою сценою син сільського кравця захворів, коли у 1915 р. здобув перший театральний досвід. Іван Козловський запам’ятав усе: як сів у крісло в 24-му ряді партеру, як вимкнули світло, підскочила завіса, і трупа у Київському музично-драматичному театрі розпочала виставу “Вій” за повістю Миколи Гоголя. У 1907-1917 рр. у Троїцькому народному домі, розташованому на розі вулиць Великої Васильківської та Жилянської (нині – вул. Велика Васильківська, 53; театр оперети), владарювала в Києві перша, власне, професійна трупа українських артистів, створена в 1906 р. під керівництвом Миколи Садовського у Полтаві на основі пересувного театру. У Києві у складі трупи українського театру під орудою Панаса Саксаганського Іван Козловський дебютував партією Андрія в опері “Запорожець за Дунаєм” Семена Гулака-Артемовського.

Справжні містерії давали тоді майстри української сцени, як-то: Марія Заньковецька, брати Тобілевичі – Микола (Садовський) та Панас (Саксаганський), Марко Кропивницький, Марія Литвиненко-Вольгемут, Ніна Горленко, Олена Петляш, Семен Бутовський, Іван Мар’яненко. Згодом у книжці “Мистецтво і подвиг” (1963) Іван Козловський висловив поважне ставлення:

- Про них усіх можна доказово повідати новому поколінню, адже в тих важких умовах ними зроблено дуже багато для історії духовної культури українського народу та його національного відродження, і ці люди пішли свідомо на життєві муки задля того, щоб розбудити духовне поетичне начало в кожній людині.

Минуло кілька років, і здібного хлопчину запросили співати в хорі Троїцького народного будинку в Києві; так він опинився у зоряній трупі. Неперевершена “королева української сцени” Марія Заньковецька (1854-1934) одразу розгледіла хист юного співака. Почувши його спів, вона по-материнськи мовила Івану:

- Співаєш як соловейко, хлопчику… Співай людям на радість.

Це окрилило підлітка… Невдовзі він опинився в студентському хорі Київського університету Святого Володимира, а згодом потрапив у солісти Великого академічного хору Київської опери; обома капелами керував відомий в Україні композитор і хормейстер Олександр Кошиць, котрий одразу звернув увагу на Івана, бо добре знав вокальні здібності його старшого брата – Федора Козловського. Як перший професійний наставник, Олександр Антонович рекомендував соловейку з-під Василькова докласти зусиль і неодмінно здобути професійну освіту.

*   *   *

Ледь у юнака почав ламатися голос, співати у хорі на крилосі Софійського собору йому тимчасово заборонили. Тож юний Іван занудьгував, а потім на знак протесту втік із бурси. Повернувшись у Мар’янівку, соловейко влаштувався працювати… сільським конюхом. Спочатку син кравця хотів “усім їм показати”, навіть намірився йти на фронти Першої світової війни добровольцем. На станції він рішуче проник у вагон санітарного поїзда, але на черговому полустанку якийсь бувалий солдат шмаркача зсадив. Тоді Іван Козловський повернувся до Києва, де знову вирішив “усім їм показати”. Але… Справа та була не з легких. Аби не вмерти з голоду, юнак співав по селах. Доти, доки одного дня… не “прорізався” його дивовижний тенор.

Зрозумівши, що музика покликала його назад, на сцену, у 1917 р. Іван Козловський причвалав до Києва, де приймальній комісії, яка саме набирала абітурієнтів на вокальний факультет новоствореного Державного музично-драматичного інституту імені М.В.Лисенка, з порога заявив:

- Послухайте мене, і самі переконаєтеся, що брати треба!

- Подумаєш, Собінов! – покепкувала більшість професорів.

Хто такий отой Собінов, юнак не знав, але коли заспівав голосом “від мар’янівських верб”, одразу здобув можливість безплатно навчатися у вузі та потрапив у клас шанованого професора Олени Олександрівни Муравйової (1867-1939), котра виховала близько 400 співаків та педагогів, з-поміж інших – Зою Гайдай та Ларису Руденко. Як і радив великий Микола Лисенко, належало багато вчитися.

І жодної гастролі камерних вокалістів у Києві студент не пропустив. Іван Козловський слухав виступи бас-кантанте Олександра Мозжухіна, лірико-драматичного тенора Івана Алчевського, бас-кантанте Платона Цесевича та інших. Відвідував юнак симфонічні концерти у Купецькому саді (нині – Хрещатий парк із його відомою Мушлею), де грали оркестри під орудою відомих у ті часи диригентів В’ячеслава Сука, Льва Штейнберґа, Артура Нікіша; це неабияк знадобилось у подальшій роботі, коли із тими музикантами виникала співпраця. Окрім іншого, захопився колишній сільський конюх драматичним мистецтвом, регулярно переглядаючи вистави за участі видатних українських акторів, як-то: Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського, Івана Мар’яненка. Ще тоді Іван Козловський збагнув: аби створити повноцінні вокальні образи на оперній сцені, слід оволодіти саме акторською майстерністю.

*   *   *

Соціальні негаразди завжди ведуть нас на манівці. Коли здійнявся вихор Української Революції, ліричний тенор дома не всидів, а в 1920 р. пішов добровольцем служити до лав… Червоної Армії, опинившись у 22-й стрілецькій бригаді інженерних військ, розквартированій у Полтаві. Ясна річ, Громадянська війна багатьом талантам творчу кар’єру переінакшила. Армійські будні із суворими статутними відносинами відрізнялися від творчого життя на сцені.

Так тривало доти, поки одного разу на запрошення адміністрації Полтавського оперного театру, створеного у 1919 р. на основі музичної частини Першої української народної радянської трупи Першого радянського театру імені М.В.Гоголя, червоноармієць І.Козловський не замінив хворого артиста й виступив в опері “Фауст” Шарля Ґуно. Сталося це у 1922 р. Учасник того спектаклю, відомий співак (бас-кантанте) Платон Цесевич (1879-1958) по закінченні вистави пророкував молодому колезі блискуче майбутнє. Так воно і сталося, але мало минути трохи часу.

Чому в 1920 р. червоноармієць Іван Козловський одружився з провідною актрисою Полтавського музично-драматичного гуртка Олександрою Герцик (1886-1964), – ніхто доладно пояснити не міг. Мовляв, кохання є кохання. Проте, шлюб виявився явно нерівним: старша на 13 років Олександра Олексіївна давно аншлаги збирала в Москві, не те що у рідній Полтаві. Отож в очах губернської богеми молодий кіннотник дістав прізвисько “чоловік самої Герцик”. Із тим належало щось робити; мало того, у полтавської прими то був третій шлюб.

*   *   *

Любов завжди сліпа? Не знаю… Та Олександра Герцик стала для коханого єдиною у чотирьох іпостасях: музою, дружиною, матір’ю і наставницею. Брак закінченої музичної освіти, відсутність сценічного досвіду давалися взнаки. Маючи за плечима два роки академічної вокальної школи, засвоєної на лекціях у Київському музично-драматичному інституті, Іван Козловський вийшов на сцену Полтавського оперного театру. Заслуга в тому була дружини та… комбрига, колишнього царського полковника Чернишова, який розумівся на музиці, переконав комісара Найдьонова і не один місяць дозволяв талановитому кавалеристу залишати казарму, аби верхи прискакати на репетицію або зіграти у виставі.

Уявіть лише, як захеканий Фауст у будьонівці мчить Полтавою на коні, аби встигнути до початку вистави? З огляду на комендантську годину, всі спектаклі починались о 17:00. Перевдягався герой опери на вулиці: скидав гімнастерку та галіфе, а одягав манишку та фрак, виміняні на базарі на оселедця та сало. Думаєте, губернським містом гнав він галопом до слави?

Куди там… Невже ви ніколи не були молодими?

- Перегодованого монастирською строгістю, мене в той час набагато більше цікавила прекрасна половина Полтави і те, якого коня мені дадуть у стайні, щоб проїхати на ньому через все місто так, аби дівки мліли і складалися штабелями.

Невдовзі все виглядало ніяк не кумедно – місто окупували денікінці. Спектаклі у Полтавському оперному театрі, який діяв під офіційною назвою “Оперний трудовий колектив”, повноцінно відновилися лише у лютому 1920 р. Тоді трупа зазнала реорганізації та набула офіційного статусу. Діяли вони на голому ентузіазмі, але… не довго. Після двох постановок опери “Утоплена” Миколи Лисенка у травні 1920 р. опера в губернському місті знову опинилося під загрозою зникнення.

Зважаючи на значні матеріальні витрати, Полтавське відділення Губернської народної освіти позбавило “Оперний трудовий колектив” фінансової дотації. Але артисти… продовжили працювати, хоч і на громадських засадах: вистави давалися двічі на тиждень, та кожна друга для членів профспілки стала безкоштовною. Приміщення храму Мельпомени не опалювалося, репетиції з солістами тривали, взагалі, у приватних помешканнях.

*   *   *

Далі була просто Кінармія від Ісаака Бабеля… У дні, коли виступав червоноармієць Іван Козловський, дирекція театру завбачливо звільняла перші три ряди партеру для бойових побратимів соліста. Пускали солдат за контрамарками. Уявіть, обвішані кулеметними стрічками однополчани, із гвинтівками, гранатами за пасками і, ясна річ, цигарками в зубах створювали в театрі колоритну масовку.

У гардероб ні зброю, ні шинельки ніхто з них підкреслено не здавав – гвинтівки ставилися просто поряд із кріслами. Жартували червоноармійці як уміли. Наприклад, на цивільних глядачів із числа “недобитих буржуїв” замахувались бойовими гранатами. Замість плескати в долоні, від захвату вони гупали прикладами гвинтівок об підлогу, волаючи актору:

- Давай, Івасику! Давай їм жару! – Й Івасик давав.

Та богемний спосіб життя брав своє. Як пригадувала пасербиця Наталя, дочка від другого шлюбу О.О.Герцик, котра в Полтаві замешкала з батьками:

- Жили вони бідно, але у батьків завжди збиралися актори, вирувало творче життя. На Різдво тата і маму, як правило, запрошували у храм співати колядки, а Іван Козловський навіть ставав солістом. Вся сім’я, знайомі, друзі в пекучий мороз, по коліна в кучугурах, поспішали до церкви, аби послухати його голос.

*   *   *

За три подальші роки репертуар ліричного тенора у Полтавському оперному театрі розширився. Здобуваючи сценічний досвід, Іван Козловський виконав партії з опер “Наталка Полтавка”, “Майська ніч”, “Євгеній Онєгін”, “Демон”, “Дубровський”, “Галька”, “Фауст”, “Травіата”, “Ріґолетто”... Як ті бурхливі часи пригадував диригент, хормейстер, педагог Олександр Свєшніков (1890-1980):

- Виразно пам’ятаю перше з ним знайомство. Діялося це на початку двадцятих років у Полтаві. Іван Козловський, зовсім молодий співак, приїхав до нашого містечка у складі української трупи. Коли я вперше його почув, він співав із привабливою задушевністю та інструментальною точністю, які відтоді завжди вирізняли його виконання. Голос здавався якимось особливим – легкий, світлий, із ледь вловимою принадливістю, притаманною лише цьому артистові.

На сцені Полтавського оперного театру Івану Козловському пощастило зустрітися з такими корифеями української сцени, як Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Марія Заньковецька. Як згодом написав великий тенор у книжці “Музика – радість і біль моя: Спогади, листи, статті, інтерв’ю” (2003):

- Театральне життя Полтави розвивалось із такою швидкістю, яка властива періодам великих суспільних перетворень. Революція надала нашим будням динаміки і внесла радикальне зрушення в творче життя.

Упродовж подальших десятиліть він не забував Полтаву та подарований йому шанс:

- Співаючи в Большому театрі, мені завжди спадало на думку неодмінно приїхати до Полтави, аби вклонитися стінам залів, де лунали доброзичливі оплески глядачів. Бо я знав: у кожному місті та глядацькому залі є справжні прихильники – не мої, а мистецтва, – заради якого вартує і працювати, і жити.

*   *   *

Із лав Червоної Армії гінкий худорлявий Іван Козловський демобілізувався у 1922 р. та подальші два роки працював інспектором народної освіти Полтавського губвиконкому. Ні, опери одружений чиновник, що жив у приймах, у хаті батьків дружини, на вулиці Панянки, 6, не покинув… І тоді на молодого співака звернув увагу колишній диригент Большого театру в Москві Арій Пазовський (1887-1953) і як новопризначений художній керівник, запросив вокаліста на сезон 1924-1925 рр. у трупу Харківської опери. Свого часу, працюючи в Петроградському народному домі, Арій Мойсейович багато спілкувався з Федором Шаляпіним, переконавшись у тому, що “ніяка сценічна ситуація не повинна заважати істинно прекрасному співу, тобто Музиці”.

Отже, у 1924 р. волею долі, завдяки таланту Іван Козловський став солістом Харківського оперного театру. Дебютував артист у відомій йому партії з опери “Наталка-Полтавка”. Усе згаяне належало надолужити. І в Харкові існували всі підстави: майже щодня трупа давала нову оперу, виконавців центральних партій бракувало, а партнеркою по багатьох виставах стала Ганна Зеленська (1904-1983), з якою їхні долі перетнуться ще раз, коли обоє стануть солістами Большого театру.

Жилося сутужно. Молода сім’я Козловських відмовляла собі в усьому. Зароблені кошти сплачувалися концертмейстерам, котрі допомагали вчити новий репертуар.

Спливло трохи часу, й почувши по Московському радіо в Парижі голос Івана Козловського, завжди стриманий на компліменти, геть гоноровий Федір Шаляпін (1873-1938) знехотя мовить:

- Слухав я оце тенора – Козлов чи Козловський – не запам’ятав прізвища. Мушу вам сказати: вміє співати.

Минув рік. Країною Рад покотився розголос про роботи соловейка з-під Василькова: Ленський, Фауст, Дубровський, Фра-Дьяволо. І не забарилася надійти приваблива та почесна пропозиція із Ленінграда. Керуючий трупою, він же – режисер Ленінградського театру опери та балету (колишній Маріїнський театр) Василь Шкафер (1867-1937) запропонував українцеві контракт! Ліричний тенор відмовився, бо директор Борис Самойлович Арканов (1892-1946), котрий свого часу запрошував співака до Харківської опери, заходився у столиці Уралу створювати новий театр та розраховував на допомогу Івана Козловського. Яскравий приклад: чим українець від росіянина відрізняється, чи не так?

*   *   *

Як ви розумієте, наступний сезон Іван Козловський співав у Свердловському оперному театрі. Несподівано молодому співакові доводилося на Уралі виконувати весь теноровий репертуар – від ліричного і меццо-характерного до лірико-драматичного. Та українець полонив серця слухачів.

Спектаклі за його участю позначали аншлаги. Місцева газета “Уральский рабочий” вміщувала відгуки типу:

- Козловський (Хозе) із великим смаком і почуттям розвиває роль від початку й до кінця. Він володіє красивим, чистим голосом і чудовою сценічною зовнішністю…

Про роль Звіздаря у “Золотому півнику” Миколи Римського-Корсакова у 1925 р. писалося так:

- Що стосується виконавців, то слід зауважити, найбільш цілісний образ створив… Іван Козловський.

Сезонна робота у Полтаві, Харкові й Свердловську дозволила Івану Козловському, за його власним свідченням, здобути надзвичайно багато – і в творчості, й у життєвій мудрості. Саме там, відчувши весь тягар особистої відповідальності, він став професійним актором-співаком, котрий вже не страхався зустрітися з будь-якими несподіванками у подальшій сценічній роботі:

- Периферійні театри пробуджують творчість, розширюють простір, навіть спонукають до дерзання, що і в творчому відношенні дуже корисно, що в майбутньому окуповується у найпозитивнішому сенсі… Щоправда, є небезпека захлинутися пересічністю. Мене ця доля оминула тому, що на шляху трапилися люди, котрі не звужували, а розширювали смаки, виховували прагнення розвивати професіоналізм, висувати до себе та інших все більші й більші вимоги. Завжди із вдячністю я пригадую Полтаву, Харків, Свердловськ.

*   *   *

А що, запитаєте, молода дружина, провідна актриса Полтавського музично-драматичного гуртка Олександра Герцик? На справжні пари розповсюджується закон сполучених посудин: якщо від когось відвертається слава, іншого вона крилами вгортає.

- Форму та сенс життю надають жінки.Залишивши рідний театр та рідне місто, на загальний подив спільних знайомих Олександра Олексіївна вирушила за чоловіком. Більше того, все подальше життя перша дружина поклала на те, аби творити родинний затишок там, куди ліричного тенора не вела б доля. Як точно зауважив король тенорів Енріко Карузо (1873-1921):

Дедалі частіше Іван Козловський отримував цікаві пропозиції, але своєї зоряної години належало стримано дочекатися. Ліричний тенор пригадував:

- Свердловський академічний театр опери та балету імені А.В.Луначарського допоміг мені визначитися, знайти власне місце в мистецтві. Саме тут я здобув справжній гарт як артист та оперний співак. Надзвичайну довіру висловив мені, тоді початкуючому співакові, Немирович-Данченко. Діялося це у двадцяті роки, коли я ще служив у Свердловській опері. Лист із Москви з емблемою чайки за підписом Володимира Івановича запрошував у складі трупи Музичного театру взяти участь у гастролях країнами Західної Європи та Північної Америки. Від тієї поїздки я відмовився, але довіра великого режисера для мене багато важила.

*   *   *

Слава в колі оперних – прудконога краля. Невдовзі на самородка звернула увагу Білокам’яна. Надійшла пропозиція, від якої не відмовляються, бо для неї готують себе все попереднє життя. Зібравшись, родина Козловських виїхала до Москви…

12 червня 1926 р. український вокаліст з’явився на сцені Большого театру. Невдовзі вийти зі знаковою роллю й нагода трапилася. Сталося так, що одного дня ліричний тенор Леонід Собінов (1872-1934) просто на виставі відчув себе зле. На заміну негайно викликали дублера, аби той якось доспівав спектакль.

- За лаштунками великий артист передав мені золотокудру перуку. Лячно було співати після Леоніда Віталійовича чи виходити на оплески: здавалося, вони належать не тобі. Згодом мені був подарований і Ленський.

Від початку власною партією Іван Козловський дебютував на сцені Большого театру в образі Альфреда в опері “Травіата” Джузеппе Верді. Через багато років у книжці “Арфа у моєму житті” композитор і педагог Ксенія Ерделі (1878-1971) так виклала тодішні події:

- Того дня перед початком “Травіати” я віднялась на сцену, де в лівій кулісі вже стояла моя арфа, підготовлена для акомпанементу. За лаштунками тривало якесь незвичне пожвавлення. Коли я поцікавилась, у чім справа, почулося: “Сьогодні у ролі Альфреда дебютує видатний співак на прізвище Козловський”. Слава про нього пішла не тільки серед артистів, а й серед публіки: квитки на оперу давно розлетілися, бо спектакль обіцяв бути цікавим. І ось третій дзвоник, піднялася пишна завіса… На сцені бал у повному розпалі. Віолета зустрічає гостей, з’являється Альфред і на її прохання співає застольну пісню. Ніжний, легкий, привабливий і світлий голос Івана Козловського справляє надзвичайне враження. Чаруюче лунає його зізнання Віолетті, їхній дует і натхненна серенада… Із успіхом, що постійно наростає, минають у Козловського-Альфреда подальші три дії, і до фіналу опери він перетворюється на героя вечора. Оваціям та викликам на поклон немає кінця-краю!

Небагатослівним виявився досвідчений диригент Михайло Іпполітов-Іванов (1859-1935), котрий того вечора стояв за пультом оркестру, а у власній творчості завжди орієнтувався на свого вчителя – Миколу Римського-Корсакова.

- Цей співак – багатообіцяюче явище в мистецтві, – заявив він про І.С.Козловського.

*   *   *

Що прикметно, від м’якої відмови провінційного актора Володимир Немирович-Данченко (1858-1943) не розприндився, не зачаїв роздратування, а… уважніше стежив за Іваном Козловським. Чому? Молодий артист мав характер, не зраджував покликанню, тримав планку, а значить – торував у мистецтві власний шлях.

У вересні 1926 р., буквально через три місяці після зарахування до складу трупи, українець став солістом Большого театру. Переглянувши у сезоні 1926-1927 рр. оперу “Ромео і Джульєтта” Шарля Ґуно за участі 26-річного тенора, великий режисер В.І.Немирович-Данченко сказав виконавцю:

- Ви, Іване, – надзвичайно хоробра людина. Ви йдете проти течії й не шукаєте співчуваючих, кидаючись у бурю протиріч, які переживає нині театр. Розумію, вам важко і багато що лякає. Але оскільки вас окрилює смілива творча думка – а це відчувається в усьому і виразно видно власний почерк, – пливіть не зупиняючись. Не згладжуйте гострі кути, не шукайте співчуття тих, кому ви здаєтеся дивним.

Отже, ціну собі він знав, чим справляв враження.

Маючи найвищої чистоти ліричний тенор, Іван Козловський беріг Божий інструмент і на дрібниці не розмінювався. Так, у Большому театрі він виконав партії, а саме: Володимира в опері “Дубровський” Едуарда Направника, Джеральда – в “Лакме” Лео Деліба, Піткертона – в “Чіо-Чіо-сан” Джакомо Пуччіні – але невдовзі від тих ролей відмовся. Хоч як у його виконанні подобалися вони вишуканій столичній публіці. Соліст наче готував себе до чогось більшого.

*   *   *

Перша гучна слава обласкала українського вокаліста у 1927 р., коли тенор виконав невеличку партію Юродивого в опері “Борис Годунов” Модеста Мусоргського. Він просто взяв і довів: немає дрібних ролей, є маленькі артисти. Цікаво, що на пропозицію постановника Володимира Лосського (1903-1958) вокаліст спочатку працював над значною партією – князя Василя Шуйського. Як митець пригадував:

- Партія Шуйського була мною вже “виспівана”. Але Володимир Аполлонович запропонував подумати про Юродивого… Я відвідав Третьяковську галерею, удома погортав деякі книжки, мені здавалося, що нічого нового я не надумав. Глибоко переконаний, що саме В.А.Лосський дав мені потрібну “нитку”, збудив думки, потрібні для уреальнення Юродивого… Проте ключ до розуміння персонажу знайшовся дивним чином. Одного дня я гримувався, готуючись до генеральної репетиції. Спочатку зробив дугоподібні брови, потім, навпаки, – зібрав зрослі брови на переніссі, що надало образу вигляд ображеної здивованої людини. Коли до гримерної зайшов Володимир Аполлонович, він особисто домалював на моєму обличчі моїми ж фарбами останній штрих – вийшли високі брови. Так виник скорботний вираз Юродивого. І негайно це зробило потрібний поштовх – до просвітлення всього образу в моїй акторській свідомості.

Оперний співак (баритон) та музикознавець Сергій Левік (1883-1967) у книжці “Чверть століття в опері” (1970) залишив такі спогади:

- До глибини душі мене вразив Іван Козловський в образі Юродивого. Важко навіть у мріях уявити собі щось більш довершене. У красивому ліричному голосі Козловського виявилися такі характерні інтонації, які зрідка почуєщ навіть у спеціально-характерного тенора. Очі, руки, весь вигляд, вся вдача Юродивого вкарбувались у пам’ять на все життя.

На закінчення теми щодо опери “Борис Годунов”, скажу таке. Взагалі, 1927-й рік виявився досить насиченим для соліста. У Большому театрі Іван Козловський заспівав не одного Юродивого, ні… А ще сім партій! І – не прохідних, не абияких, а наприклад, Ленського в спектаклі “Євгеній Онєгін” Петра Чайковського.

*   *   *

Життя є життя, тим паче у мистецтві, де творча вдача талановитого артиста не часто розуміється на забаганках театральних чиновників та партпрацівників від мистецтва. Трапилося так і з Іваном Козловським. Отож, грюкнувши дверима у Большому театрі, у 1938 р. менш ніж на рік ліричний тенор залишав першу трупу країни. Тим паче, що самодостатній Іван Семенович, окрилений “сміливою творчою думкою”, вирішив крокувати власним шляхом у мистецтві. До всього ж, у 1938 р. трапилася щаслива нагода: за ініціативи В.І.Немировича-Данченка і під художнім керівництвом Івана Козловського при Московській філармонії було створено Державний ансамбль опери СРСР.

У доволі стислі терміни Іван Козловський поставив низку нових спектаклів, як-то: “Вертера” Жюля Массне, “Орфея та Еврідіку” Крістофа Ґлюка, “Лоенґріна” Ріхарда Ваґнера, “Паяців” Руджеро Леонкавалло, “Моцарта і Сальєрі” Миколи Римського-Корсакова, “Наталку-Полтавку” Миколи Лисенка, “Катерину” Миколи Аркаса, “Джанні Скіккі” Джакомо Пуччіні. Цікаво, що опери ті у столиці давали не десь на задвірках, а на знакових сценах – зокрема у Великому залі Московської консерваторії та в Колонному залі імені П.І.Чайковського. Скажу більше, до співпраці залучалися видатні імена, такі співаки, як меццо-сопрано Марія Максакова, бас Іван Паторжинський, лірико-драматичне сопрано Марія Литвиненко-Вольгемут, лірико-драматичний баритон Леонід Савранський, бас Іван Петров, тенор Павло Чекін, лірико-колоратурне сопрано Марія Звєздіна.

Про непересічні режисерські здібності І.С.Козловського його колега, професор Московської консерваторії Леонід Савранський (1876-1966) висловився ось як:

- Напрочуд гарно! Невідомо, звідки у нього узявся такий вражаючий режисерський досвід. Постановник усе так цікаво, так логічно пояснював, що ми – всі вже досить досвідчені актори – із задоволенням слухали Івана Козловського, прагнули виконати все, про що він нас просив, та пішли на повний із ним контакт.

Усі спектаклі Державного ансамблю опери СРСР відбувалися з величезним успіхом, а власні арії Іванові Козловському доводилося, як завжди, виконувати не один раз на “біс!” Створені ним у той період персонажі, за влучним висловом ліричного тенора Анатолія Орфенова, стали “проникненням у світ тонкого мистецтва”. Фантастично успішні експерименти українця в Москві грубо урвали – Совок та Війна.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко