Григорій Соболевський. Син, котрий “сережки” називав бруньками
Прикладів в історії чимало: імперіям не стільки колонії чи раби потрібні, як потрібні мізки й таланти. У противному разі – хто ділами своїми велич Метрополії засвідчуватиме? Якої теми не торкнися: хоровий спів чи азбука, опера чи словник, – Російській імперії їх відкривали або іноземці, або наші земляки. Так само діялося й з наукою. Григорію Соболевському довелося здолати звивистий і тернистий шлях, адже в торбину мандрівника доля насипала йому купу талантів.
Маючи ангельський голос, він милував слух царедворців у складі Придворної співочої капели, потім як бурсак – у семінарії Троїцько-Сергієвської лаври гриз теологію, але тягнувся до… природознавства. По закінченні Шпитального училища у Північній Пальмірі в складі групи інших талановитих українців Григорія Соболевського – казенним коштом! – на 14 років відрядили навчатися за кордон, звідки українець повернувся фахівцем нового ґатунку, вченим зовсім іншого світосприйняття, дослідником європейського масштабу. І не мало значення, чим далі він цікавився: служив медиком чи педагогом, діючим лікарем чи ботаніком, – підвалини характеру залишалися несхитними: рівень розумового розвитку нашого славетного земляка ніколи не калічив його моральні чесноти.
Нічого не вдієш, як стверджував геній науки ХХ століття:
- До величі лежить лише один шлях, і веде він через страждання.
* * *
Український доктор медицини, ботанік, фармаколог Григорій Федорович Соболевський народився 25 січня 1741 р. у Глухові (Гетьманщина) у родині дрібнопомісного шляхтича. Нагадаю, до 1764 р. саме Глухів вважався гетьманською резиденцією й мав славу столиці тодішнього Лівобережжя України. Місто вражало культурним життям. Наприклад, у ставці гетьмана Війська Запорізького Кирила Розумовського (1728-1803), який став останнім нашим очільником (1750-1764), – діяли театр і прекрасна співоча капела, що регулярно виступала в тутешньому Свято-Микільському храмі. А ще саме сюди привозили найкращі в Гетьманщині голоси, які вміло огранювали для співу під склепіннями найвеличніших церков.
Відомо, що у 1729 р. імператорським указом у Глухові створили Співочу школу, яка наступного року почала діяти, а ще за два роки – випустила перших вихованців. Тоді у закладі викладав один регент, але швидко набрали штат викладачів. Відповідно до царського указу від 1 вересня 1738 р., наказувалося збудувати для школи окремий будинок і знайти “угодного киевскому и партесному пению мастера, приискать мастера гуслиста, бандуриста из малороссиян, которые довольно играть знали на гуслях, на бандуре, на скрипице и чтобы оные мастера на оных инструментах из показанных хлопцев семи человек обучали струнной музыке по ноте”.
Це була єдина (!!!) на всю Російську імперію спеціалізована музична школа, де 20-30 відібраних вихованців упродовж двох років за нотами вчили партесному (багатоголосному) співу, а також грі на скрипці, бандурі, гуслях. Масово тут талантів не ліпили, але щороку десять найкращих “дишкантів та альтів” відправлялися молоху в Санкт-Петербург – до Придворної співочої капели та оркестру.
Вихованцями Глухівської співочої школи були, скажімо, два видатні українські композитори – Максим Березовський (1745-1777) та Дмитро Бортнянський (1751-1825), які свого часу також творчу кар’єру починали півчими у Придворній співочій капелі.
* * *
Так сталося, що в дитинстві Імперія довела Грицю Соболевському, що будь-кого, хто має хист, вона вихоплює із рідного оточення та ставить на цареву службу... Восьмирічного хлопчину, котрий мав абсолютний слух та янгольський голос, відірвали від матері та в якості півчого відправили до Санкт-Петербурга.
Минуло чотири роки, й більше не цікавив Капелу, бо не здатен юний українець був виконувати італійські кантати й православні піснеспіви. Тож 12-річного підлітка у 1753 р. відрядили до семінарії Троїцько-Сергієвської лаври. Бурсак виявився тямущим, але до теології нахилу не мав, тож так-сяк навчався до п’ятого класу, піїтики, а потім бурсу покинув, аби повністю присвятити себе науці... Адже Григорій Соболевський вибрав не шлях музики (Максим Березовський), не дорогу мудрості (Григорій Сковорода), а саме путь пізнання навколишнього світу.
Зрештою, 3 липня 1757 р. юнак став учнем Шпитального училища (Госпітальної школи) при Санкт-Петербурзькому Генеральному сухопутному госпіталі. Тут треба пояснити: госпітальні школи стали першими вищими медичними навчальними закладами Росії, на початку XVIII століття нічого подібного не мали навіть більшість європейських країн.
Не беруся стверджувати, що більшу відіграло роль у подальшій долі Гриця: талант чи українська громада, але… директором Санкт-Петербурзького Генерального сухопутного госпіталю у той час був Іван Андрійович Полетика (1722-1783), виходець із сотенного містечка Ромен Лубенського полку (нині – Ромни, Сумської області).
* * *
Маючи за плечима навчання (1735-1746) у Києво-Могилянській академії, у 1746 власним коштом Іван Полетика виїхав до Німеччини, де чотири роки навчався в Кільській медичній академії. Повернувшись наприкінці 1750 р. до Північної Пальміри, він домігся дозволу Санкт-Петербурзької Медичної колегії на відвідування лекцій і практичних занять у Санкт-Петербурзькій сухопутній госпітальній школі. Менше ніж за рік українець удруге виїхав за кордон і продовжив медичні студії: спочатку – в Кільській медичній академії, а від 1752 р. – на медичному факультеті Лейденського університету. Там, у Голландії, у 1754 р. Іван Полетика першим із вихованців Києво-Могилянської академії захистив докторську дисертацію “Dissertatio medica inauguralis de morbis haerediteris” (“Інаугураційна медична дисертація про спадкові хвороби”), патріотично зазначивши в трактаті своєю батьківщиною, не Росію, а… “Parva Russia” (тобто Україну).
Попри те, що у 1754 р. за наукові заслуги Івана Полетику обрали професором Кільської медичної академії, належало повернутися в тюрму народів. Тут на розумників особливо не чекали… Санкт-Петербурзька Медична колегія завжди упереджено ставилася до освіти за кордоном і дипломів зарубіжних університетів: варвари-с… Утім, для 20-річного українця, нового світила національної медицини І.А.Полетика зробили виняток, замінивши обов’язковий для надання права медичної практики в Росії іспит на… співбесіду.
13 вересня 1756 р. у тому історичному екзамені брали участь високочолі мужі: президент Санкт-Петербурзької Медичної колегії Павло Кондоїді (1710-1760), професор Петербурзьких госпітальних шкіл Йоґанн Шрейбер (Johann Friedreich Schreiber; 1705-1760), голландський доктор, головлікар Кронштадтського адміралтейського госпіталю Даміан де Сенопіус (?-1776). За результатами українець отримав атестат “доктора і професора” та право вільної медичної практики в Російській імперії; більше того, кандидата одразу призначили на посаду молодшого лікаря Санкт-Петербурзького Генерального сухопутного госпіталю, а буквально через три тижні підвищили до старшого лікаря. На тій високій посаді виходець із сотенного містечко Ромен Лубенського полку виявився першою у Російській імперії посадовою особою, не іноземцем, котра очолила провідний госпіталь Імперії.
* * *
|
Отже, у наукових студіях Григорій Соболевський мав кого тримати за приклад, коли опинився на лаві Шпитального училища при Генеральному сухопутному госпіталі, створеному задля лікування солдат у війні із дуже настирними шведами. До честі нашого земляка, шанс він свій зреалізував уповні. У 17 років Гриць Соболевський отримав звання підлікаря, а у 20 – по закінченні Шпитального училища, 29 квітня 1761 р. отримав свідоцтво (!!!) лікаря. Це притому, що у госпітальному штаті, царським наказом, передбачалося мати: лише п’ять лікарів, десять підлікарів і по двадцять лікарських учнів; кількість останніх, щоправда, згодом зросла до півсотні.
З історії вітчизняної медицини відомо, що чимало здібних українських лікарів від середини XVIII століття виїжджали за кордон: поглибити знання за різними медичними дисциплінами – акушерство, хірургія, терапія, оволодіти новітніми методиками та практиками, отримати докторську ступінь і таке інше. Бажав завжди домоглися більшого в житті й Григорій Соболевський. Наукова підготовка, здобута в Санкт-Петербурзі, не влаштовувала. Тому, звільнившись зі Шпитального училища, 20-річний юнак отримав у 1761 р. дозвіл та вирушив навчатися за кордоном.
Чому це раптом стало можливим? Як пише Станіслав Вингловський у науково-популярній книжці “Цікава медицина. Розвиток російського лікування” (2017):
- 1761-й рік був позначений тим, що навесні, майже під завісу царювання імператриці Єлизавети Петрівни було оголошено укази, якими усім учням, які успішно закінчили шпитальні училища, дозволялося продовжити подальшу освіту за кордонами Російської імперії. Кращі з-поміж вихованців відправлялися у Західну Європу казенним коштом. Більше того, за бажання та наявності матеріальних можливостей, цим правом могли також скористатися й так звані “своєкоштові” учні.
* * *
Прибувши у Париж, від 1761 р. у Сорбонні Григорій Соболевський поглиблював базові знання з… природознавства, але перевівся на медичний факультет. Він не був єдиним українським самородком, якого того року вирядили опановувати медицину за кордон. Разом із ним за межами Російської імперії набували знань й інші вихідці з Гетьманщини, вихованці Києво-Могилянської академії, а саме: народжений у Київській губернії Петро Погорецький (1734-1780), полтавчанин Хома Тихорський (1733-1814), киянин Касіян Ягельський (1736-1774), уродженець села Максимівки Миргородського полку Сава Леонтович (174?-18??), Кузьма Рожалин (1730-1786) із сумського села Вовківців. Із патріотичних мотивів прізвища трьох росіян не називатиму, нехай Мордор про них пише.
У 1766 р. по закінченні загального курсу, отримавши звання кандидата медицини, Григорій Соболевський вирушив до Голландії. Саме в Лейденський університет (Universiteit Leiden), про медичний факультет якого він чув багато гарного з вуст директора Санкт-Петербурзького Генерального сухопутного госпіталю Івана Андрійовича Полетики. У рідному місті видатного маляра Рембрандта курс фізіології Григорій Соболевський слухав у Фредеріка Альбіна-старшого (Frederik Bernard Albinus; 1715-1778), курс хімії – у Ієроніма Ґабія (Hiëronymus David Gaubius; 1705-1780), курс патології – у нідерландського ботаніка Адріана ван Ройєна (Adriaan van Royen; 1704-1779). Маючи доступ до колосальної університетської книгозбірні, старшокурсник почав працювати над докторською дисертацією.
Минуло довгих дев’ять років, прожитих у Голландії: набуття вищої освіти в Західній Європі ніколи українцем не розглядалося як легка прогулянка. То був фантастичний шанс, і його належало повністю реалізувати…
17 лютого 1775 р. Г.Ф.Соболевський захистив дисертацію на тему “De potiore dicto naturae ad medicinam rationalem, sive qua desquiritur, an medicos naturae potius ad rationalem quam ad empiricam, ducat praxin” (“Про переважне наслідування природи для раціональної медицини, або про те, що природа веде лікарів скоріше до раціонального, аніж емпіричного методу”). Ґрунтовна праця молодого науковця, написана латиною, мала чотири розділи: а) начерки первісного походження медичного ремесла; б) зазначення причин, чому в сучасній медицині виникають труднощі; в) нагальні вимоги природи до раціональної медицини; г) важливі емпірії (читай: зауваження).
* * *
Публічний захист докторської дисертації 34-річним українцем Наукова рада Лейденського університету сприйняла схвально, навіть… заплющила очі на важливе правило, яка панувало в науковому світі всієї Західної Європи: захист відбувається за неодмінного досягнення здобувачем 35 років. Комісію схилила інша, дуже важлива обставина… Завжди до місця, в якості аргументів, майбутній доктор медицини наводив невідомі голландським медикам приклади: то з української народної медицини, то – нагромаджений у двох російських Шпитальних училищах досвід.
|
Важливим виявився й останній акорд педагогічної сюїти. За підсумками захисту шановний професор хімії Лейденського університету Ієронім Девід Ґаубіус (Hieronymus David Gaubius; 1705-1780) особисто написав імператриці Катерині II лист, в якому відгукувався про науковий потенціал українця із великим пієтетом.
Оскільки не лише науковий апарат був молодим медиком напрацьований, а й систематизовані фахові знання: буквально за кілька місяців по тому Григорій Соболевський видав трактат “Хімічні спостереження про властивості солей”.
Як справжній практик, із Голландії у 1775 р. син дрібнопомісного шляхтича повернувся не з одним дипломом доктора медицини. Своїм безцінним подарунком кабінету Санкт-петербурзьких медичних шкіл він засвідчив: у лікаря, який дав клятву Гіппократа, – немає і не повинно бути вільного часу. Адже якщо ти присягнувся “Аполлоном лікарем, Асклепієм, Ґиґією та Панакеєю і всіма богами та богинями, беручи їх у свідки, виконувати чесно, відповідно до своїм сил і свого розуміння, таку присягу” – ти цілодобово маєш дбати про хворих. Ось чому, перебуваючи 14 років за кордоном, у Франції та Голландії, Григорій Соболевський дбайливо збирав величезний ботанічний гербарій та мінералогічну колекцію, які в Росії перетворилися на безцінний наочний посібник.
* * *
У чому зло метрополій? Їхнім бундючним імператорам здається, що вони володіють імперіями. Але двома речами правителі володіти не можуть: власним серцем і своїм часом. І те, й інше належить Імперії. Що там кріпаки, навіть імператори з тельбухами належать імперіям. Що вже говорити про науковців чи митців?
У Північній Пальмірі новоспеченого доктора медицини вирішили іспитувати. Враження у членів комісії, досвідчених лікарів: статського радника родом із Переяслава-Київського, старшого лікаря Адміралтейського госпіталю Хоми Тихорського (1733-1814), головлікаря Московського військового госпіталю Йоахіма Раушерта (1732-1796) та німецького акушера, який за 24 роки служби при Дворі так і не вивчився говорити російською мовою, статського радника Андрія Ліндемана (Andreas Lindemann; 1730-1787), – виявилися якнайкращими.
Після іспиту Григорія Соболевського 9 червня 1775 р. призначили доцентом “матерії медики” (materiae medicae) та ботаніки. Йшлося про те, що він читатиме аналітичний курс для підлікарів, що тематично обіймав фармагнозію (наука про лікарську сировину та продукти її переборки), фармакологію, фармацію і – згодом – ботаніку, а також вестиме обов’язкову медичну практику в усіх (обох) госпіталях Санкт-Петербурга. Одностайно члени комісії зрозуміли: викладачів такого рівня, із числа росіян, у Північній столиці ще не з’явилося.
Підкреслю й інше: озброєний європейськими методиками освіти, Г.Ф.Соболевський швидко переінакшив викладання ботаніки та фармакології. Логічно розвиваючи новітні педагогічної тенденції, він створив навчальні кабінети з багатими колекціями флори, що слугували студентам за наочні посібники. Далі українець навчив майбутніх медиків, як тоді казали “студіозусів”, гербаризації рослин і, як підсумок торжества практики у медицині, ввів для слухачів та учнів петербурзьких шпитальних училищ обов’язкові практичні заняття в Ботанічному саду Санкт-Петербурга.
Що значить повертатися до натури, до справжніх джерел, Григорій Федорович наочно продемонстрував, коли у 1775 р. знаменитий медик скоротив російське прізвище Соболевський до варіанту, яким користувалися його українські предки, православні шляхтичі – Соболь.
* * *
Із роками наукова інтенсивність доктора медицини лише зростала.
Від 1777 р. Г.Ф.Соболевський став у Північній Пальмірі членом Вільного економічного товариства, тому регулярно для охочих читав науково-популярні лекції з ботаніки та сучасної медицини. Разом із тим, виключно кабінетною роботою, педагогікою та лекторством він не обмежувався. Упродовж чотирьох років, коли тривали регулярні приміські експедиції викладача та учнів: спочатку у Медичний сад, що на Карповці, а згодом – передмістями Санкт-Петербурга, – учений зібрав, систематизував та склав опис усіх (!!!) місцевих лікарських рослин. За першу працю із топології та систематизації 31 жовтня 1779 р. він отримав звання професора ботаніки, за що Медична колегія додала вченому… 100 рубів до щорічної платні.
Та хіба лише в грошах вимірюються шана й повага?
Кращої кандидатури годі було й шукати, і від 1779 р. українець став завідувати Ботанічним садом, розташованим на Аптекарському острові. Як очільник закладу, Григорій Федорович часто виступав просвітником й особисто проводив пізнавальні екскурсії. Ведучи групу ботсадом, він називав та описував кожну рослину.
Було про що йому розповідати? Не повірите! Ось лише не треба у даному випадку сучасну гігантоманію притягувати за вуха. Поцікавився питанням і скажу: за часів правління Катерини II Ботанічний сад Північної столиці мав у довжину 300, а в ширину 200 сажнів, тобто становив прямокутник 640 на 425 метрів. Тоді на території стояв великий дерев’яний будинок, де восени та взимку жив… професор ботаніки Г.Ф.Соболевський, а навесні та влітку – президент Медичної колегії, дійсний таємний радник, сенатор, віце-директор Петербурзької Академії наук, масон і поет Олексій Ржевський (1737-1804).
До українця, знаєте – що саме тут розводили? “Тунгуський чайок” (Spiraea ulmaria L. – базіонім; сучасна назва – Filipéndula ulmária; таволга в’язолистна; місцеві назви – лабазник, балабан)! Вважалося, що це – прекрасний потогінний засіб при застудах і гарячкових хворобах.
З огляду на бездоганну службову кар’єру, 2 квітня 1780 р. за поданням Медичної колегії, через проведене в Сенаті рішення, син дрібнопомісного шляхтича із Глухова дістав наступний цивільний чин – надвірного радника.
* * *
У ті часи, як ви розумієте, у вітчизняній науці аж рябіло від білих плям.
Одним із перших у Російській імперії, Григорій Федорович Соболевський узявся одночасно закладати основи фармакології та фітотерапії. Завдяки його багаторічним дослідженням, трави та зілля, відомі в ареалі Північної столиці, почали широко застосовуватися задля лікування хворих. Наприклад, український лікар довів, що у складі зніту (Іван-чаю, кипрею) відсутні нерозчинні фенольні й пуринові сполуки, завдяки чому настій Іван-чаю зберігає цілющі й ароматні властивості три (!!!) доби, тож заварювати його можна кількаразово.
Крім того, здавна кипрей застосовувався у народній медицині багатьох країн.
Разом із тим, у 1801 р., тобто майже 220 років тому, у своєму травнику Г.Ф.Соболевський констатував, що зніт вузьколистий в офіційній медицині Російської імперії чомусь не застосовується, тоді як здавна саме ця рослина знаходила широке використання в… українській народній медицині.
Пояснюючи прості речі високолобим професорам, лікар-ботанік зауважував, що трава кипрею має силу “стискальну”, а корінь – “розводильну й пом’якшувальну, тому останній варто використовувати для зовнішніх розводильних припарок”. А ще Григорій Федорович стверджував, що біле повзуче коріння зніту “можна варити і, попередньо воду зливши, їсти з маслом, оцтом і сіллю, замість спаржі, з великою приємністю”.
* * *
Життя на лоні рукотворної природи, у Ботанічному саду Північної столиці, несподівано змінилося. Коли 1 березня 1782 р. раптово помер головний лікар гвардійських полків, італійський доктор медицини Спиридон Баллюлі, імператриця Катерина II наказала подати їй кандидатів на термінову вакансію. Швидко порадившись, Медична колегія запропонувала: генерал-штаб-лікаря Григорія Аша (1729-1807), головного лікаря Балтійського флоту Андрія Бахерахта (1726-1806), поважного швейцарця Емі Маттеї (Aimé Benjamin Matthey; 1735-1792), головного хірурга Адміралтейства Івана Горголі й… Григорія Соболевського.
15 березня 1782 р. цариця особисто визначилася з кандидатурою, і Григорія Федоровича призначила головним лікарем гвардійських полків. Викладацьку діяльність українцеві довелося покинути, проте наукову роботу сподвижник продовжив. Тематика досліджень Г.Ф.Соболевського навіть сьогодні вражає. Серед його популярних трактатів слід назвати такі: “Про оберігання будинків від пожеж”, “Про виправлення землеробства в Росії”, “Про суть мистецтв” тощо.
За заслуги перед вітчизняною наукою у 1793 р. Г.Ф.Соболевського обрали почесним членом Медичної колегії. Не кепкуйте щодо величі посади. Справа в тім, що від 1764 р., коли в Російській імперії Медична колегія замінила Медичну канцелярію, упродовж десятиліть ця інституція складалася переважно з іноземців, в основному – з посланців Прусського королівства.
До чого це призводило? Знехотя чужоземці пускали у закритий клуб вітчизняних вчених, адже саме тут визначався рух грошових потоків, спрямованих із казни на медицину. Тим часом українець почав ретельно рецензувати та схвалювати ботанічні й фармакологічні дослідження вітчизняних лікарів, даючи їм зелене світло... І – ще одна доволі важлива деталь: саме виходець із Гетьманщини, син дрібнопомісного шляхтича із Глухова, зробив дуже багато не лише для вивчення російської флори, а й для націоналізації фармагнозії, тобто заміни іноземної лікарської сировини вітчизняними аналогами. Іншими словами і сучасною мовою, казенні кошти пішли на розвиток національної науки, а не численними потоками виводилися із держави за кордон.
* * *
Коли 2 липня 1796 р. у Санкт-Петербурзі зійшов у могилу професор хімії, ботаніки та анатомії Петербурзького Генерального сухопутного госпіталю та директор Ботанічного саду Мартин Тереховський (1740-1796), на посаду покійного вихованця Києво-Могилянської академії 23 липня 1796 р. призначили Г.Ф.Соболевського. Через кілька місяців українець обійняв ще й посаду професора ботаніки Санкт-Петербурзького Медично-хірургічного училища, згодом реорганізованого в Академію. За нову, додаткову посаду йому до платні додали ще… 500 рублів.
Згідно з навчальними програмами свого часу, педагогу доручалося викладати ботаніку і materiae medicae виключно за працями професора… акушерства у Петербурзьких госпіталях і повивальному інституті Нестора Амбодик-Максимовича (1744-1812). За кілька місяців Григорій Соболевський звернувся до директора навчального закладу і попросив дозволу замінити затверджений кондуїт… “Ботанічною філософією” (“Philosophia botanica”; 1751) шведського натураліста Карла Ліннея (1707-1778), перекладеною російською мовою з латини (у скороченому вигляді) академіком Тимофієм Смеловським. За підсумками семестру успішність студентів явно зросла, адже складні речі відтепер викладалися сучасною мовою. Так закладалися підвалини нового наукового мислення у вітчизняній ботаніці.
Форми сучасної педагогіки гальмував ще один атавізм. Інструкція Медичної колегії зобов’язувала професора ботаніки описувати на лекціях та демонструвати студентам кожну (окремо) із рослин Ботанічного саду; до певної міри така вимога вряди-годи виконувалася, бо лекції читалися протягом цілого року! Ось чому, навіть коли навчальний рік закінчувався, літньої пори Г.Ф.Соболевський вимушено влаштовував студентам екскурсії з… вивчення санкт-петербурзької флори.
Разом із тим, час плинув невблаганно. Він давно розміняв шостий десяток і поволі замислювався про спокій та… наукову спадщину: як і коли завершити головну справу життя? Зрештою, 15 травня 1797 р. Григорій Соболевський написав рапорт та звільнився з військової служби у гвардії; на рік йому поклали пенсію в розмірі 1004 рублі. Минуло ще три роки, і за власним бажанням він попросив голову Медично-хірургічної академії Карла Рінґебройґа (Johann-Christian Ringebroig; 1754-1802) звільнити його з професорської посади, але буквально за кілька місяців засумував, повернувся на кафедру і ще чотири семестри читав виключно ботаніку. Але у 1803 р. Григорій Федорович Соболевський остаточно залишив стіни Академії.
* * *
Друкувати головну наукову працю він не поспішав, будуючи струнку систему викладення фактів та вивіряючи деталі. Майже чверть століття він блукав полями, лісами та болотами Петербурзької губернії, нотував спостереження, де й яка трава росте, у який час цвіте, які властивості має. Незгірш за місцевих селян професор ботаніки знав Острови та Виборзьку сторону, Пулковські висоти та Дудерову гору, Гатчин та Красне село, адже під час “ботанічних обсервацій” вивчив їх, як свої п’ять пальців.
Календарній зміні XVIIІ на XIX століть передувала зміна епох історичних: повалювалися монархії, руйнувалися імперії, виникали республіки, і просто не могла не народжуватися нова наука. У російській науці стійко тиражується міф, мовляв, українець Г.Ф.Соболевський лише продовжив наукові пошуки “трав, що ростуть в Інґерманландії”. Тим часом першовідкривачем на цій ниві у 1749-1752 рр. був професор ботаніки та натуральної історії Санкт-Петербурзької Академії наук С.П.Крашенинников (1713-1755), котрий у Петербурзькій губернії керував загоном дослідників, які, зрештою, на нього працювали. Щоправда, трактат останнього – “Flora Іngrica” (“Флора Інґерманландії”) – запропонував читачеві огляд 506 рослин, розташованих за пануючою схемою… нідерландського ботаніка Адріана ван Ройєна.
Григорій Соболевський самотужки провів дослідження, виконав якнайповніший огляд місцевої флори, запропонував новітню, за Карлом Ліннеєм, систематизацію: номенклатурний апарат, лаконічна діагностика, точний ареал розповсюдження, властивості. Його глибоко наукова “Flora Petropolitana” (“Петербурзька флора”; 1799) обсягом 370 сторінок була написана латиницею. За традицією тих часів, довелося працю присвятити царю – імператору Павлу I. Тим часом розвідка, видана друкарнею Медичної колегії, оглянула величезний масив флори: 656 квіткових та 344 таємношлюбні (криптоґамні) рослини, тобто водорості, мохоподібні, деякі судинні (типу хвощі, папороті) та гриби.
* * *
Написана виключно для вчених, “Flora Petropolitana” виявилася складною для масового читача, і це автор розумів. Спливло два роки, і в 1801-1802 рр. світ побачила двотомна науково-популярна версія видання – “Cанкт-Петербурзька флора”. Та наукова праця українця, подана російською мовою, стала першим у Російській імперії оглядом регіональної флори.
Видання за кількістю сторінок (т.І – 410, т.ІІ – 424) майже утричі перевищувало попередню книжку. Але головне було в іншому: “Cанктпетербурзька флора” мала не стільки наукову, скільки педагогічну мету. Адже значний розділ двотомника пояснював ботанічну термінологію, пропонував читачеві описову морфологію, тлумачний словник, аби видання “не лише для тих, хто знається на ботаніці, а й для всіх шанувальників травознавства та сільського жителя зробити зрозумілим і корисним”. Виказуючи природну спостережливість та практичні навички, автор не обмежився відомостями про ареал розповсюдження конкретних рослин, а й подав докладні описи й перерахував численні властивості – шкідливі та корисні для людей і тварин.
Реально це була перша в Імперії енциклопедія регіональних рослин, створена одним упорядником-сподвижником! Адже двотомник “Cанкт-Петербурзька флора” детально, з ілюстраціями, подавав різноманітні властивості рослин, наводив рекомендації з використання у якості лікарських, прядильних, промислових та інших потреб, містив інформацію про кормову цінність трав. До всього ж, трактат подав описи 41-го виду нововідкритих рослин Петербурзької губернії.
* * *
Після друку двотомного шедевру нова авторська метода викладання ботаніки та фармакології в медичних школах Російської імперії стала офіційною. У нарисі “Історія перших медичних шкіл у Росії” (1883) російський професор медицини Яків Чистович (1820-1885) високо оціним внесок українця у вітчизняну науку. Зокрема він написав:
- Особливу популярність Г.Ф.Соболевський здобув працею “Cанктпетербурзька флора”, у якій описав флору Петербурга та його передмість; автором оглянуто більш як 1000 видів рослин, опис яких у більшості випадків супроводжується детальними відомостями щодо їхнього практичного використання.
На деякі речі мені особисто не хочеться дивитися під науковим кутом зору, а виключно – під патріотичним. Ясна річ, запозичене з української мови слово “бруньки”, яким Григорій Федорович позначав “сережки” верб, берез і тополь, не прижилось у великоруській ботаніці. Тут ситуація в іншому… Навіть через півстоліття, відірваний від рідного краю, у кам’яному Петербурзі, він не всохнув, не згаснув, не асимілювався, а навіть у дрібничках залишався українцем.
Це ж який із російських ботаніків того часу зміг би так співоче писати про рідну природу, нехай місцями неоковирно, нехай науково не виважено, але з якою теплотою та любов’ю до рідної землі! Ось, будь ласка, уривок з опису чебрецю повзучого (Thýmus serpýllum L.), який і досі тулиться до наших ніг, варто лише опинитись у передмісті:
- Стебелья имеет многочисленные, рассыпные, твердые, к корню деревянистые, ползучие; сучья красноватые, во время расцветания восходящие, немного мохнатые; листочки маленькие, супротивные, твердые, яичные, плоские, тупоконечные, у основания реснистые, с обеих сторон точками втисненные. Цветы красно-синие, в головки собранные, окончательные; чашечки багряные, струйчастые; нижняя губа с пурпуровым пятном. Разнота ее бывает большая и меньшая. Живет по гористым и песчаным местам, по краям лесов и между редкими деревьями, в Парголове, на Поклонной горе и на Дудеровой, в верхней стороне реки Невы высокие берега почти ей одною покрываются и в других подобных местах везде. Иначе б-о-г-о-р-о-д-с-к-а-я трава называется. В аптеках употребляется, имеет запах пряный, приятный вкус, привкус горьковатый, силу разводительную, возбудительную, немного горячительную, мочу и месячные гонящую… Его цветы пчелам приятны. Козы и овцы охотно едят. Свиньи не едят, а о коровах и лошадях еще не примечено.
Не знаю, як вам авторська мова та літературний стиль, та як на мене – чи то Сергій Аксаков, чи то Михайло Пришвін. У кращих їхніх зразках.
* * *
А тепер – про велич ботаніки, “цариці полів”... Наприкінці XVIIІ століття ботаніка в Російській імперії була більше ніж наука, адже з огляду на різні обставини – саме вона ходила у фаворі при Дворі, коли царедворці дізналися, що… імператриця Катерина ІІ (Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg; 1729-1796), ні до чого, окрім онуків, не сентиментальна, вправляла бездоганну пам’ять тим, що з дня у день зубрила назви рослин за назвами гербаріїв, надісланих цариці англійським натуралістом, сером Джозефом Бенксом (Sir Joseph Banks; 1743-1820) та шотландським ботаніком Джоном Фрезером (John Fraser; 1750-1811).
Далі – більше. Мати імператора Олександра I, Марія Федорівна (Sophia Marie Dorothea Auguste Luise von Württemberg; 1759-1828) завжди користалася можливістю відвідати ботанічні сади Західної Європи. Інтерес до ботаніки переріс у захоплення, й монарша особа тримала за взірець Малий Тріанон (Petit Trianon; невеличкий палац, розташований на землях Версальського палацу) Марії-Антуанетти та й собі вирощувала рідкісні рослини у парках Гатчина та Павловська.
І знаєте, то не була пустопорожня примха цариці, яка не знала, у який спосіб ще змарнувати свій вільний час. Насправді практичний інтерес Марії Федорівни до ботаніки перетворив Гатчин і Павловськ на… величезний наочний посібник. Саме тут, здійснюючи піші екскурсії з німецьким вченим-енциклопедистом, академіком Петром Палласом (Peter Simon Pallas; 1741-1811), котрий викладав великим князям природничу історію, порфірородні юнаки: спочатку – майбутній Олександр I, а затим – Микола І – вивчали флору. На пальцях…
Насправді, у період правління Олександра I ботаніка як наука зазнала в Російській імперії, здається, найбільшого розквіту: відкрились університети у Санкт-Петербурзі, Дерпті, Казані та Харкові. Окрім іншого, у Криму 30-річний шведський ботанік і ентомолог Христіан Стевен (Christian von Steven; 1781-1863) заснував росіянам… Нікітський ботанічний сад.
* * *
Останні чотири роки життя колишній лікар та колишній ботанік здебільшого стежив за тим, як змінюється світ. Свій сад він посадив, свої назви численним рослинам дав, свою систему й рекомендації щодо використання фауни Петербурзької губернії висловив. Сил вирушати в наступні, більш тривалі “ботанічні обсервації” вчений більше не мав, а викладати новому поколінню “студіозусів” – сенсу не бачив. Що залишалося? Що?
Окрім того, щоб стежити, як нестримно з-під ніг виривається та струменіє усюдибіч чебрець повзучий… “живет по гористым и песчаным местам, по краям лесов и между редкими деревьями, в Парголове, на Поклонной горе и на Дудеровой, в верхней стороне реки Невы высокие берега почти ей одною покрываются и в других подобные местах везде”.
…Лікар-ботанік і фармаколог Григорій Федорович Соболевський помер 4 січня 1807 р. у Санкт-Петербурзі. І навіть наприкінці життя в кабінетного вченого Григорій Федорович не перетворився, бо дрібні місцеві експедиції у пошуках потрібних зразків флори так і не полишив.
* * *
За Височайшим повелінням зібрану ним ботанічну колекцію, що складалася: в одному гербарії з 4000 сухих рослин, а в іншому – з 2500 рослин і 2000 зразків насіння, – Медична колегія придбала за 9800 рублів. Як унікальний наочний посібник, те зібрання було передано в ботанічний кабінет Імператорської медично-хірургічної академії.
У нащадків Г.Ф.Соболевського держава також придбала мінералогічну колекцію Григорія Федоровича, складену з 500 штуфів мінералів і скам’янілостей.
Для відкритої того року кафедри зоології – у 1809 р. за 1220 рублів купили зоологічну колекцію покійного вченого, до якої входили 180 спиртових препаратів, 50 опудал птахів, засушені риби, 60 ящиків комах і 400 мушель.
Усі ці артефакти склали основу зоологічного музею Імператорської медично-хірургічної академії. Всі вони були зібрані одним українцем.
Щодо іншого, упродовж цілого життя Григорій Федорович Соболевський збирав приватну бібліотеку, також придбану Академією у спадкоємців професора. Книгозбірню складали 1500 відібраних книг, рахуючи 85 – з медичної тематики. Рідкісні видання, звісно, залишились у петербурзькій філії Медично-хірургічної академії, а решта поїхала, ну, на село, – в московське відділення.
* * *
Виконуючи клятву Гіппократа, вірним присязі Григорій Федорович Соболевський залишився до кінця. Багатюща бібліотека, гербарії та колекції мінералів від 1808 р. працювали у стінах Імператорської медико-хірургічної академії, а від 1917 р. трудяться у Військово-медичній академії.
Україно, а що тобі до того? Чи, взагалі – твій то син, котрий до останніх днів “сережки” верб, берез і тополь уперто, в Санкт-Петербурзі, називав бруньками?
Олександр Рудяченко
