Іван Пулюй. 1. Фізика: закон Божий

У віці 72 років, у четвер, 31 січня 1918 р. у Празі (тоді – Королівство Богемія, Австро-Угорщина), буквально на десятий день після проголошення незалежності Української Народної Республіки, помер великий патріот та знаний вчений, автор 50 наукових праць із фізики та електротехніки Іван Павлович Пулюй.

Тризна була велелюдною. Виступаючи на громадській панахиді, ректор Німецької вищої технічної школи в Празі (Deutsche Technische Hochschule Prag) професор Карл фон Бах, звертаючись до покійного, сказав так:

- Ти був не тільки людиною твердих переконань та яскравою особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності, передусім – вірності народові, з якого Ти вийшов... Доля дозволила Тобі побачити ранішню Зорю свободи, до якої піднявся з темних воєнних хмар Твій народ, якого Ти любив до останнього подиху, і її перші сонячні промені побажали озолотити кінець Твого сповненого праці життя.

Перед смертю видатний учений наказував поховати його в Україні, у рідному Гримайлові, де вже знайшли вічний спокій: батьки – Павло та Ксенія Пулюї, брат Микола, сестра Марія. Утім, довелося лягати у гостинну богемську землю. Поховали українця на празькому цвинтарі Мальвазінки (Hřbitov Malvazinky).

Богослов, доктор натуральної філософії та всесвітньо відомий фізик, перекладач Біблії українською мовою та дійсний член Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка, футуролог та астроном, електротехнік, винахідник і просвітянин, педагог і поліглот, організатор науки та склодув, доцент, професор, почесний член Віденського електротехнічного товариства та публіцист, консультант із будівництва електростанцій, ректор Німецької вищої технічної школи в Празі та державний радник з питань електротехніки Чехії і Моравії, нарешті – багатодітний батько та ніжний чоловік… Чи не забагато для людини? І як за одне життя в усіх іпостасях можна виявити себе?

*   *   *

Український фізик-електротехнік, винахідник, організатор науки Іван Павлович Пулюй (Ivan Puluj, Johann Puluj) народився 2 лютого 1845 р. у містечку Гримайлів (Grzymałów) Галицького округу Королівства Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині – смт. Гусятинського району Тернопільської області) у глибоко набожній родині освіченого ґазди Павла Пульгуя та його дружини Ксенії (за іншими джерелами – Катерини; у дівоцтві – Бурштинська), які належали до греко-католицького віросповідання.

Містечко на березі річки Гнила, відоме з 1590 р., колись було так собі, – глухий кут. У 1823 г. його із сусідніми селами Підліссям, Мазурівкою і Буциками виставляли на аукціон – у березні 1831 р. Гримайлів з околицями викупив дідич з-під Львова, галицький поручик вірменського роду Антім Нікорович, пізніше – комендант академічного корпусу народної гвардії міста Лева.

Міських рис Гримайлів почав стрімко набувати з XVII ст. Уже тоді тут працювали два цехи ремісників. Коли в 1720 р. поселення отримало Магдебурзьке право, прискорилося економічне зростання. Наприкінці XVIII ст. у Гримайлові діяло сім цехів, щороку відбувалося вісім ярмарок, а ринкові торги – так щотижня. Роками піднесення галицького містечка став період володіння ним Антима Никоровича, котрий після шлюбу з принадної красоти та живого темпераменту Катериною Ляймзнер набув посаг у розмірі 300 монет чистого конвенційного гроша... Дідич перебудував гримайлівський замок, пристосував споруду під палацове житло, дбав про розвиток містечка і добробут містян. Вперше на Східній Галичині, ще в першій чверті ХІХ ст., тут поставили паровий млин, де працювало чимало місцевих мешканців. Також дідич заклав міський парк, а в 1844 р. відкрив поштову службу.

У 1815 р. після п’ятирічного хазяйнування у тутешнім краю Російської імперії Гримайлів із населенням чотири тисячі жителів знову потрапив під владу Австрії. Згодом власники земель перебудували зруйнований замок на палац, а в 1837 р. відкрили шлях капіталізму, збудувавши цукроварню, що діяла до 1882 р. У першій половині XIX ст. майнове розшарування селян і міщан прискорилося. У 1842 р. в Гримайлові налічувалося 309 міщанських і селянських господарств, у т.ч. 75 чвертьових, 31 поєдинкове, 53 городники, 150 халупників.

*   *   *

Батько, Павло Пульгуй мав славу ґазди працьовитого, заможного. Знався він добре на кушнірстві, бджільництві та землеробстві. Нагосподарював пан Пульгуй 60 морґів поля (36 га землі), 100 вуликів і таке інше. Як авторитетного містянина у 1861-1865 рр. міщани обирали його посадником (бургомістром) Гримайлова.

Мати Ксенія (Оксана) мала славу жінки працьовитої й побожної. Щотижня, вбравшись у святковий одяг, родина ходила до церкви на службу Божу. У п’ять років Іванко знав напам’ять і співав у храмі всю літургію “Вірую”.

Окрім первістка в родині з’явилося ще двійко синів: Павло та Михайло, а також семеро дочок, рахуючи Марію.

Коли Іванкові минуло шість, батько віддали сина до початкової школи у Гримайлові, де той опанував слов’янську абетку, а потім латинський та готичний шрифти. Від книжки хлопчину було відірвати не сила, весь вільний час він проводив за читанням. Особливо схвилював малого “Кобзар” Тараса Шевченка, багацько віршів із якого той запам’ятав і залюбки декламував.

Настав час, і належало братися за ґрунтовну освіту. У 1857 р. Павло Пульгуй віддав сина до 1-ї Тернопільської класичної гімназії. Великий плюс був у тому, що то була знана колиска місцевих талантів. У різні часу тут навчалися хімік та біохімік, кандидат на Нобелівську премію з фізіології та медицини 1911 р. Іван Горбачевський (1854-1942), який від 1924 р. очолював Український вільний університет у Відні та Празі; історик, педагог, один із ініціаторів заснування Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка, фундатор Християнсько-суспільної партії, секретар, тобто міністр, освіти і віросповідань ЗУНР Олександр Барвінський (1847-1926); історик, соціолог, письменник, один з ініціаторів створення товариства “Просвіта”, засновник та перший редактор газети “Діло” Володимир Барвінський (1850-1883); вчений-правник, фундатор української політології, автор проєкту Конституції ЗУНР Станіслав Дністрянський (1870-1935). Великий мінус – упродовж восьми років, які Іван відвідував гімназію, він щодня ходив пішки десять кілометрів. В один бік. Від рідного Гримайлова до Тернополя. Характер загартовується непомітно, але із дня у день.

У Тернопільській чоловічій гімназії разом із братами Олександром та Володимиром Барвінськими Іван Пульгуй заснували у 1863 р. таємне молодіжне товариство “Громада”, члени якої стали “до ревної і невсипучої праці для народу”. На той час подібні просвітницькі об’єднання, що спершу виникли в містах Наддніпрянської України, швидко поширювалися Галичиною. Метою вони поклали: жити в моральній чистоті, сумлінно навчатись у школі, вивчати історію та культуру рідного народу, боронити українське слово, допомагати учням із бідних родин. При вступі до “Громади” складалася присяга, що новий член нічого і нікого не зрадить, а все життя трудитиметься задля народного добра. На тематичні засідання тернопільський осередок збирався тричі на тиждень: в середу тривали студії з історії рідної землі, субота відводилася під українську літературу, а в неділю читалося Святе Письмо і… Тарас Шевченко. Корінь проблеми молодий Іван Пульгуй бачив виразно:

- Деспотичний царизм хоче позбавити український народ душі, він грабує в нього останнє і найдорожче багатство – мову.

І були то зустрічі не на кшталт “посиділи-за-кухлем-пива-потеревенили”. Ще на першому році навчання Іван Пульгуй здивувався, що підручники з геометрії для галицьких гімназій – німецькою та польською мовами. Праведним гнівом він не заходився, а сів удома та й переклав книжку українською мовою, у такий спосіб створивши перший національний підручник у Королівстві Галичини та Володимирії. Так само вчинив і майбутній патріарх національної педагогіки, 18-річний Борис Грінченко (1863-1910), котрий, вчителюючи в 1881 р. у селі Єфремівка; за безвиході він також уклав першу читанку – “Од снігу до снігу”, у 1888 р. в Олексіївці – авторський підручник “Українська граматика до науки читання й писання”, а наступного року – саморобну хрестоматію “Рідне слово”.

*   *   *

Тернопільську гімназію на вулиці Гімназіальній (тепер – вул. Гетьмана Сагайдачного) у 1865 р. Іван закінчив із відзнакою. За роки навчання в її стінах він став свідомим патріотом, котрий знав мету життя й розумів, що слід зробити, аби її досягти. За рекомендацією пароха з Гримайлова юнак вирушив до Відня, аби вивчитися на панотця. Дорогу до столиці Австрії 20-річний юнак здолав пішки – півтори тисячі км: Львів – Краків – Прага. Аби син вступив на факультет католицької теології (Katholisch-Theologische Fakultät) Віденського університету (Universität Wien), кишенькових грошей батько дав лише 35 золотих.

І знову він, молодий католик, зіткнувся із кричущим станом справ: відсутність Письма рідною мовою… Під час навчання у столиці Австро-Угорської імперії він склав і розпочав реалізувати програму видання українською мовою освітньої літератури. Справою свого життя Іван Пульгуй вважав працю над перекладом Біблії рідною мовою; але як самому таке зреалізувати? Гріла Ідея, навіть на теологічному факультеті любов до України не згасла, а трансформувалась у дивне просвітницьке об’єднання, і тернополянин зорганізував… Товариство українських богословів.

Далі – більше. Разом із хіміком та біологом, майбутнім кандидатом (1911) на Нобелівську премію з фізіології та медицини Іваном Горбачевським у 1867 р. вони організували у Празі студентське земляцтво “Українська громада”, а наступного року у Відні Іван Пульгуй став одним із фундаторів легального студентського товариства “Січ”. Він мав чіткі погляди і готовий був їх обстоювати:

- Інтеліґенція у кожного народу, то “сіль землі”, а коли вона “звітріє”, то чим солити?

Саме у “Січі” сформувалися видатні в майбутньому особистості: Наталь (Анатолій) Вахнянин, Юліан Целевич, Євген Озаркевич, Іван Пульгуй, Мирон Зарицький, Іван Горбачевський, Ярослав Окуневський, Євген Петрушевич, Богдан Лепкий, а почесними членами товариства ставали старші дорадники: Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко.

Причини подібних вчинків молодий український вчений умів пояснювати просто:

- Нема більшого гонору для чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра народу, щоб забезпечити йому кращу долю.

Від балачок він приступився до діла. Праведною спонукою до цього стало кепкування над народною мовою в галицькій москвофільській сатиричній газеті “Страхопудъ”, яка тиснула комічний переклад молитви і доводила... недорікуватість та непридатність для неї “хлопської” мови. У 1869 р. у віденській друкарні отців Мехітаристів за сприяння куратора церкви Св. Стефана (Stadtpfarrkirche St. Stephan) о.Людовика Доніна, коштом незнаної добродійки, накладом три тисячі примірників було видано освітню брошуру “Молитовослов і коротка наука о христіянсько-католицкій вірі” Івана Пульгуя, причому половина примірників призначалася українцям, які служили в цісарському війську.

Видання мало певний розголос і звернуло увагу на молодого просвітянина. Тим часом тихою сапою Іван робив діло… Поєднуючи навчання з перекладацькою роботою, того ж року на теренах тлумачення духовної літератури українською мовою 24-річний студент-богослов уперше зустрівся зі знаним письменником, фольклористом і мовознавцем Пантелеймоном Кулішем (1819-1897), котрий із 1861 р. перекладав Біблію (72 книги) рідною мовою і навіть долучив до тієї високої місії магістра богослов’я, викладача Богуславського духовного училища, автора повісті “Микола Джеря” Івана Нечуя-Левицького (1838-1918).

- У кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи Бога, або в декого й багато Бога, і отой Бог вижене колись чорта та й прожене на очерета та болота.

*   *   *

Є відомості, що величний замір свого часу виник в однодумців – Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Але 26 лютого (10 березня) 1861 р. Кобзар передчасно пішов із життя… Маючи Бога за душею, власними силами Пантелеймон Олександрович розпочав фактичну роботу над перекладом Святого Письма... Від часу до часу окремі частини Біблії у його викладі друкувались у Львові й розповсюджувалися не тільки на Галичині, а й контрабандою в Наддніпрянській Україні. Аби продовжити Сізіфову працю, Куліш залишив у Варшаві теплу посаду: чиновник з особливих доручень царського уряду (1863-1867), директор відділення духовних справ, член комісії з перекладу польських законів – та перебрався до Венеції, а згодом – до Відня. Ні, не тому, що там умови були комфортніші, а через те, що місцеві бібліотеки мали у достатній кількості довідники. Бо із мовами П.О.Куліш не дружив, а… товаришував.

Кожен із двох потребував однодумця. Адже… Бажаючи легалізувати “Молитовослов…” й отримати церковний дозвіл на його поширення, молодий теолог двічі звертався до професора догматики Львівського університету, майбутнього кардинала УГКЦ Сильвестра Сембратовича (1836-1898), а той доручив експертизу перекладу своєму секретареві, члену митрополичої консисторії о.Михайлу Малиновському (1812-1894). За переконаннями русофіл, адміністратор Львівської архиєпархії відреагував на україномовний молитовник украй негативно, різко розкритикував і визнав, що брошура “призначенна зостала до оуничтоженія”.

Отже, у 1869 р. до перекладу Біблії рідною мовою долучився не стільки молодий богослов Іван Пульгуй, скільки талановитий вчений-фізик із сучасних науковим апаратом, котрий, до всього, мав глибокі знання з християнської теології. В останній рік навчання у Віденському університеті юнак переважно відвідував лекції з математики, фізики та астрономії. І точні науки настільки його захопили, що старшокурсник вирішив не висвячуватися на пароха, рясу не вдягати, а попри заборону батьків – стати студентом фізико-математичного відділення філософського факультету Віденського університету. Тоді вперше в його житті розгулялася світоглядна драма. Після довгих умовлянь батьки зреклись (!!!) Івана, про що емоційним листом повідомили нащадка; більше родичі не бачилися.

П.О.Куліш мав власні мотиви до пошуку співавтора. До цього спонукала невдала спроба літератора… продати пізньої осені 1868 р. Британському та Іноземному Біблійному товариству (British Аnd Foreign Bible Society; BFBS) власний переклад Святого Письма, здійснений із давньоєврейської (!!!) мови… Секретар BFBS в Австрії, англійський баптист Едвард Міллард (Edward Millard; 1822-1906), котрий опікувався перекладами Святого Письма на 13 основних мов Ґабсбурзької імперії, рукопис віддав на рецензію фахівцеві. Академік Віденської академії наук, засновник школи порівняльно-історичного вивчення граматики слов’янських мов, Франц фон Міклошич (Franz Xaver Ritter von Miklosich; 1813-1891) зшиток почитав, пхекнув і повернув рукопис із висновком: то – переспів на теми, а не переклад.

Повертаючи П.О.Кулішеві рукопис, вихований о.Міллард, заспокоїв подавача: рукопис, може, придбають, коли такий виконають із грецького (!!!) ориґіналу. Ось якою виявилася мовознавча інтрига, чому відомий український прозаїк, який із грецькою не дружив, запросив до співпраці… колишнього теолога, а тепер студента філософського факультету, знавця класичних мов та богослов’я. До кінця життя Іван Павлович перетворився на справжнього поліглота, котрий володів 15 мовами.

*   *   *

Скуштувавши гіркоти перших невдач на теренах духовної літератури, за оригінал вони взяли найсвіжіше (1866) грецькомовне видання Британського та Іноземного Біблійного товариства. У чотири руки праця над Святим Письмом пожвавішала, а наприкінці 1868 р. під псевдонімом Павло Ратай (П.О.Куліш) перші публікації окремих біблійних книг були протестовані у Львові. Їх видали коштом тутешнього народовецького часопису “Правда (часть літературно-наукова)”, а саме: “Давидові Псалми”, Мойсеєві “Пісні над Червоним морем” та “Пісні передсмертні”, “Книга Йова”. Попри те, що дует розподілив обов’язки: Іван Пульгуй перекладає з грецької точний підрядник, а Пантелеймон Олександрович викладає його українською говіркою, – роботи розливалося море... Адже кінцевий результат вони порівнювали із взірцевими перекладів на російську, польську, сербську, німецьку, французьку, англійську мови та… латину. Чому це було потрібно, Іван Пульгуй відповів сам:

- Молитва тільки тоді годиться Господеві, коли із серця походить, і тільки тоді багата плодами. Хто, питаюсь, розумний, маючи на цілі зрушити людське серце, говоритиме до збору бесідою чужою, незрозумілою?

Вибудувавши ефективну систему перекладу, у Відні в лютому 1871 р. Пантелеймон Куліш та Іван Пульгуй узялися за Новий Завіт, та згодом, за життєвих обставин, нарізно продовжили працю: Іван – у Гримайлові, Пантелеймон Олександрович – на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Працював тандем під Святим Покровительством, бо наприкінці 1871 р. у віденській друкарні С.В.Зоммера (S.W.Sommer.) – знову громадським коштом – накладом п’ять тисяч примірників українською мовою читач отримав Євангелія від Івана, Луки, Марка, та Матвія. Проте, з політичних причин у Дунайській монархії – Новий Завіт було опубліковано без імен перекладачів. З огляду на російське громадянство, П.О.Куліш міг наразитися на цькування з боку царату та московської Церкви. Утім, “перекладачі були переконані: народ, що має Біблію рідною мовою, не може бути знищений; мова, якою перекладена Біблія – безсмертна”.

Свій шмат величезної духовної роботи вони виконали, а Україна? Через брак коштів і людей, які б замкнули на себе видавничу справу, повне видання Нового Завіту відкладалося з року на рік. На деякий час повернувшись із Відня до Львова, тільки у 1877 р. молодий доктор філософії Страсбурзького університету Іван Пульгуй уклав угоду з Науковим товариством імені Т.Г.Шевченка про друк Нового Завіту. Повний варіант тієї частини Канону (464 сторінки), під назвою “Святе Письмо Нового Завіту. Мовою русько-українською переклали П.А.Куліш і д-р І.Пулюй”, за сприяння правника Костянтина Олександровича Гена (1839-?) Наукове товариство імені Т.Г.Шевченка видало у Львові лише у 1880 р.

У парі переклад вони здійснили відповідний. Один маленький штрих: у 1885 р. Пантелеймон Куліш таки продав власний переклад Нового Завіту Британському та Іноземному Біблійному товариству, що переходив у повну авторську власність BFBS, а сам у 65 років заходився тлумачити… книги Старого Завіту.

*   *   *

Та Господь, здається, карав його за позашлюбні любощі з жінками. Закінчивши роботу над Біблією, письменник назавжди повернувся на Чернігівщину, де єдиний рукопис Старого Завіту згорів 6 листопада 1885 р., бо, казали, розлючений через несплату орендатор підпалив орендареві старий будинок у Мотронівці. За іншою версією, Пантелеймон Куліш сам знищив манускрипт, “розсердившись на львівських дурнів, бо вони, мов глухі гаспиди, затулюють вуха від правди”. Хоч як би там діялося, але подальші 12 років (1885-1897) удруге він перекладав Старий Завіт. Пов-ніс-тю. Та життя забракло... Після смерті Пантелеймона Олександровича у 1897 р. деякі книги Святого Письма залишилися не перекладеними. Це з’ясувалося лише за три (!!!) роки, коли громадськість раптом повернулася до теми видання Біблії українською мовою.

Як написала у розвідці “Маловідомі сторінки історії перекладів українською мовою книг Святого Письма від середини XIX – до середини XX століть” Тетяна Мороз:

Титульна сторінка Біблії в перекладі П.Куліша, І.Пулюя та І.Нечуй-Левицького, 1903

- У 1900 р. за дорученням української інтеліґенції в Києві композитор Микола Лисенко розпочав переговори з Іваном Пулюєм щодо видання Біблії у перекладі П.Куліша та І.Нечуя-Левицького. Коли у жовтні 1901 р. І.Пулюй отримав копію перекладу, стало зрозумілим: Британське Біблійне товариство купило вічне право на видання Старого Завіту, не бачивши самих перекладів, а покладаючись лише на слово… поважного професора Пулюя. Надіслані рукописи він передав Товариству 24 січня 1902 р. Але з’ясувалося, переклад не зредагований і таким чином не готовий до друку, а “Псалми” ще й зовсім не перекладені, хоча за умовами контракту це входило в обов’язки П.Куліша та І.Левицького. Аби зарадити справі, І.Пулюй доповнив і виправив рукописи: переклав “Псалми”, зредагував п’ять книг Мойсея, висунув умови, за якими мав редагуватися переклад.

Отож у 1900-1901 рр. до роботи над Біблією знову повернулися Іван Нечуй-Левицький та Іван Пулюй; перший переклав книги: Руфі 1 і 2, Неємії, Есфірі, Пророка Даниїла і Параліпоменон, – а другий – повністю Псалтир.

Зрештою, під егідою Британського та Іноземного Біблійного товариства повне видання Святого Письма українською мовою (72 книги!), як “Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту”, було здійснене у Відні у 1903 р… Чи розумів Пантелеймон Куліш, із ким він матиме справу, коли у співавтори перекладу Біблії обирав 24-річного філософа-богослова? На схилі літ – так, коли відрекомендував співавтора:

- Про цю людину, що просвітила розумом науку і духовність, заговорить невдовзі з великою повагою не лише Україна, але й світ.

*   *   *

Коли у 1903 р. перший примірник повного перекладу Біблії професор фізики Іван Пулюй надіслав старенькій удові покійного літератора – Олександрі Михайлівні Куліш (1828-1911), щиро, із глибокою вдячністю до електротехніка відповіла зворотнім листом Ганна Барвінок:

- Не знаю, що Вам сказати! Бо нема слова, щоб виразно було тому чуттю, що моє серце почувало, побачивши в руках Старий і Новий Завіт... Та ще й у Кулішівці, у його власній хаті... Тяжко було б подумати, що мій чоловік бився 50 літ і так і слід його почез без Вашої підмоги великої. Казав один дуже освічений чоловік науковий: “Не було б Куліша, не було б і Біблії”. А я тепер скажу: “Не було б Пулюя, не було б Біблії”. Так у нас рідкі блюстителі добра і честі другого. Тисячу раз Вам спасибі.

З іншого боку, за тієї самої причини (різні погляди на літературну мову) Іван Нечуй-Левицький та Іван Пульгуй геть розсварилися, а класик української літератури всякчас жалівся у Києві, що у його та Кулішевих рукописах пан професор повиправляв галицькою говіркою і мову, і форми:

- Я вже писав і проф. Пулюєві і од себе, і загалом, як бажання багатьох українців, щоб він у другому виданні Біблії видав її такою українською мовою і таким кулішівським давнім правописом, як укладені рукописи Кулішеві і мої.

У той же час у статті “Поема про створення світу” (1905) Іван Франко наголошував, що таку Біблію повинна мати кожна читальня і кожний поодинокий чоловік. Проте, на Батьківщині видання опинилося під забороною. Популярне релігієзнавство у національнім вбранні настільки не сподобалося ортодоксальній Церкві, що, коли праця Каменяра вийшла окремою книжкою, навіть її наклад спалили. Економний на компліменти Іван Якович у “Поемі…” так схарактеризував доробок вченого тлумача:

- Іван Пулюй – знаменитий електротехнік і визначний письменник, який дав себе знати, як дуже талановитий полеміст у дуже делікатній справі – вживання народного язика у церковних книжках.

Знаєте, як розпорядився авторськими примірниками теолог-електротехнік? Безкоштовно І.П.Пулюй надіслав 1000 примірників, перекладених ним українською мовою “Псалтиря” в Токіо. Кому? Полоненим під час Російсько-японської війни 1904-1905 рр. українцям. За це 122-й правитель Японії, імператор Мейдзі (明治天皇; 1852-1912), на знак подяки, подарував гуманісту неймовірний килим. У тодішній країні Ямато овець не тримали, тому вовняний килим вважався безцінним презентом.

Крапку в темі нехай поставить духовний авторитет. Отже, на конференції в Римі у 1976 р. літургійна комісія під орудою верховного архієпископа УГКЦ Йосипа Сліпого визнала, що для свого часу Біблія П.О.Куліша та І.П.Пулюя була “одним із найкращих перекладів на слов’янські мови”.

*   *   *

Щиро вдячний вам, Іване Яковичу, що навернули мене до знаменитого електротехніка. Неймовірно, але 35 років активного життя Іван Павлович Пулюй поклав на переклад Біблії. Чому для нього це було вкрай важливо? Біблію разом із Гомером та Уїльямом Шекспіром Пантелеймон Куліш називав “трьома фундаментальними каменями вселенського храму”, маючи на увазі храм загальнолюдської цивілізації.

І справа була навіть не в тому, що інші народи швидше, або раніше пішли далі. До початку ХХ століття існували 402 переклади Святого Письма більш як 60 мовами світу, навіть 28 формами письма, призначеними для сліпих, що визначало сам рівень цивілізованості. Йшлося про універсальний інструмент наукового, з точки зору теології, осягнення світу. Тож якби Іван Павлович Пулюй українцям запам’ятався лише цією справою життя, його прізвище назавжди золотом було б вписане в книгу національного Відродження. Перепрошую, але він реально був людиною епохи Ренесансу, особистість якої урізноманітнювали різнобічні таланти і вміння.

Що вплинуло на таке світоглядницьке рішення? Однозначно не визначити. Але… Перекладаючи Новий Завіт, старшокурсник-теолог вирішив не висвячуватися на сан, бо знайшов інший шлях наукового осягнення світу. У 1869-1872 рр. він навчався на фізико-математичній кафедрі філософського факультету Віденського університету, намагаючись знайти відповіді на одвічні питання. Обидва деканати здивувалися рішенню, а Іван Пульгуй так пояснив свій перехід від теологічних студій до лабораторних занять:

- Якщо б я повинен був ще раз починати жити і працювати, то не обрав би інших наук, чим природничі. Тут вічні закони і непохитна правда.

*   *   *

Від 1872 р. до праці ставав дипломований науковець нової формації, в якому органічно поєдналися високий інтелект теоретика та унікальний хист експериментатора. Тоді виникло перед випускником питання: що робити далі? Закінчивши Віденський університет, асистент експериментальної фізики Іван Пульгуй мав намір викладати – або у Львові, або в Києві. Та в ті часи, як відомо, кандидатура лектора Київського Імператорського університету Святого Володимира погоджувалася з губернським жандармським управлінням, котре згоди в його випадку не дало. Дивно? Ні… На Наддніпрянщині прізвище Пульгуя І.П. значилось у списку “неблагонадійних” громадян.

“Непропаща сила”

На підмосковній Україні молодий тернополянин потрапив під немилість через науково-популярну працю “Про нерухомі зірки і планети”, в якій виклав новітні відомості про нові й перемінні зорі, а також познайомив читача із досягненнями сучасної астрономії, стверджуючи: в явищах природи відсутнє надприродне, а всі космічні процеси підпорядковані тим самим фізичним законам, які панують на Землі. Між іншим, про простий (тепер) закон збереження матерії та руху він окремо розповів українською мовою у книжечці “Непропаща сила”. Біс його второпає отих московітів, брошуру “Про нерухомі зірки і планети” вони сприйняли як зазіхання на конституційний лад, руйнування підвалин монархії з її небесним походженням.

Отож, ні Наддніпрянська Україна, ні Галичина свого генія не прийняли, довелося стати заробітчанином на чужині. І тоді молодому безробітному фізику контракт запропонував професор Віктор фон Ланґ (Viktor von Lang; 1838-1921), піонер і засновник фізики кристалів. Його фізичний кабінет (Physikalisches Kabinett) у Віденському університеті вважався передовим науково-дослідним центром, що виконував приватні та державні замовлення. Адже по обидва боки Атлантики для вчених і підприємців саме електрика перетворилася на загальний тренд.

*   *   *

Працюючи в асистентах експериментальної фізики у доктора фон Ланґа, молодий науковець звикав до самостійної роботи, тож не дивно, що у 1874 р. у часописі “Доповіді Імператорської Академії наук у Відні” (“Sitzungsberichte der Kaiserliche Akademie der Wissenschaften in Wien”) він видрукував перші дві статті, присвячені експериментальним дослідженням, зокрема “Über die Abhängigkeit der Reibung der Gase von der Temperatur” (“Про залежність тертя газів від температур”). І належало рухатися далі.

Коли у 1874 г. звільнилося місце викладача фізики, механіки та математики у Військово-морській академії (k. (u.) k. Marine-Akademie) в хорватському містечку Фіюме (нині – Рієка), яке тоді відійшло до Угорщини і стало єдиним мадярським портом, Іван Пульгуй вирушив на північ Далмації. З огляду на бурхливу енергію, часу вистачало не лише на те, аби 14-15-річним морським кадетам (seekadett) читати лекції, а й продовжувати наукові студії. Саме тут, у Фіоме, винахідник сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента тепла (Schulapparat zur Bestimmung des mechanischen Wärmeaequivalentes), що у науковому світі став широко відомим завдяки його наступній статті у “Доповідях Імператорської Академії наук у Відні” (1878), а того самого року здобув срібну медаль на Паризькій всесвітній виставці (Exposition Universelle de 1878), що із травня по листопад тривала у новозбудованому палаці Трокадеро.

Оскільки Військово-морська академія у Фіоме перебувала під високим патронатом, – 26 березня 1856 р. заклад відкривав сам ерцґерцог Фердинанд Макс (Ferdinand Max), директор відрапортував до столиці про успіхи із точних наук юнг другого і третього класів. І на талановитого викладача звернуло увагу Міністерства освіти Ґабсбурзької монархії. Тож у 1875-1876 рр. Іван Пульгуй став австрійським стипендіатом (800 ґульденів), котрий навчавсь у Страсбурзькому університеті, зокрема у фізичному інституті молодого німецького професора Авґуста Кундта (August Adolf Eduard Eberhard Kundt; 1839-1894).

З огляду на те, що різниця у віці була трохи більше п’яти років, вони швидко порозумілися. Одного вечора українець розповів про колишні теологічні студії та й теперішні старання щодо перекладу Біблії рідною мовою, а куратор, у свою чергу, повідомив, що також не збирався присвячувати себе фізиці, а хотів стати астрономом, та під впливом викладача – професора Ґ.Ґ.Магнуса звернув увагу на фізику, закінчив у 1864 р. Берлінський університет, захистив дисертацію про деполяризацію світла. Значно пізніше українець довідався, що у 1868 р. Авґуст Кундт став професором у Федеральному політехнічному інституті в Цюріху, де викладав фізику… німецькому студенту відділення механічної інженерії Вільгельму Рентгену (Wilhelm Conrad Röntgen; 1845-1932), першому в історії фізики лауреату Нобелівської премії (1901), з яким колись так збіжаться наукові інтереси українця.

*   *   *

Уважний читач, звісно, запитав би: чому австрійським стипендіатом? Поясню... Під час Франко-прусської війни німецькі війська відвоювали у противника… Страсбург. Задля просування в Європі й всілякої підтримки національної науки, навчальний заклад взагалі та професор Авґуст Кундт зокрема – отримали солідне фінансування. Було поставлене завдання – створити при місцевому університеті найсучаснішу фізичну лабораторію. Довідавшись про відкриття новітнього центру європейської науки, до Страсбурга потягнулася талановита молодь з усього континенту.

Саме тут Іван Пулюй особисто познайомився з однолітком, але вже лектором, а згодом – професором (1876) Страсбурзького університету Вільгельмом Рентгеном, а також із безвусим сербським студентом Ґрацького університету імені Карла та Франца… Ніколою Теслою (Nikola Tesla; 1856-1943), якому з дитинства батько також визначив шлях священника.

У перших двох виникли дивні відносини, різними виявилися долі: Ренгену фортуна посміхнулася, дарувала дослідницьку кмітливість і комерційну прудкість, що обернулося всесвітньою славою, Пулюя – лише позначила науковою щедрістю та відкритою людяністю, вручила посох першовідкривача, приреченого завжди самотужки готувати свої злети. У житті обидва зазнали розчарувань, але лише українець зазнав незаслуженого забуття.

Не випереджатимемо події. У 1876 р. в Страсбурзькому університеті український вчений захистив дисертацію за темою “Залежність внутрішнього тертя газів від температури повітря” (“Erforschung der Abhängigkeit der inneren Temperatur-Luftreibung”) і здобув науковий ступінь доктора натуральної філософії (“philosophiae naturalis”). Рентген теж був доктором натуральної філософії, але Федерального політехнічного інституту Цюріха… Отже, набувши колосального досвіду, Іван Пульгуй вирішив повернутися до Відня, де столичний університет запропонував: спочатку посаду асистента, а згодом і приват-доцента. У 1876-1883 рр. Іван Пульгуй остаточно визначився з головним напрямком наукових інтересів, це, в першу чергу, – електротехніка. Чому? Доволі образно ситуацію колись пояснив Нікола Тесла:

- Якщо ви хочете пізнати таємниці Всесвіту, належить мислити одиницями вимірювання енергії, частоти та вібрації.

*   *   *

Сучасні вчені мислять глибоко, натомість як мислити ясно.

Аби мислити ясно, потрібно мати здоровий глузд, а мислити глибоко може й людина несповна розуму. Відтоді “трьома фундаментальними каменями вселенського храму” для Івана Пульгуя стали: Біблія, натуральна філософія та електротехніка. І з роками його світоглядницькі погляди лише стрункішали, деталізувалися.

У 1880-1882 рр. у часописі “Доповіді Імператорської Академії наук у Відні” світ побачив цикл із чотирьох важливих наукових праць українського фізика – “Strahlend Elektroden-Materie” (“Промениста електродна матерія”), присвячених дослідженню явищ, які супроводжують електричні розряди в розріджених газах. Кожна з них мала широкий резонанс у середовищі європейських колег. Не випадково, у серпні-листопаді 1881 р. на Всесвітній електротехнічній виставці (Exposition internationale d’Électricité) у паризькому Палаці індустрії на Єлисейських Полях сконструйовані ним електричні апарати були відзначені почесними дипломами, а так звана “Pulujlampe” (“лампа Пулюя”: трубка, що випромінює Х-промені – прообраз сучасних рентгенівських апаратів), – здобула срібну медаль. Прилад виявився унікальним: лампа, зі встановленим електродом, створювала невидиме випромінювання, яке робилося видимим на спеціальному екрані.

Лампа Пулюя, 1885 р.

Чому ж тоді лише срібна медаль Експозиції?

На першому в світі конгресі електротехніків власні здобутки представили провідні фахівці з Великобританії, США, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Нідерландів. Демонструвалися перша лампа розжарювання з вугільною ниткою американця Томаса Едісона, перший експериментальний електромобіль француза Ґюстава Труве, перший комерційний телефон шотландця Олександра Белла, перший електричний трамвай німця Вернера фон Сіменса, перша електрична розподільна мережа француза Марселя Депре, перша динамо-машина бельгійця Зеноба Теофіла Ґрамма, перший стереофонічний театрофон француза Клемента Адера, що транслював оперу із зали, розташованої за два км від експоцентру.

Потрапивши у когорту першовідкривачів, належало перегорнути сторінку в біографії та з чистого аркуша розпочати новий розділ. Якось логічно, у 1881 р. український електротехнік змінив важковимовне для Старого Світу прізвище Пульгуй на Пулюй.

Олександр Рудяченко

Продовження оповіді: Іван Пулюй. 2. Фізика: закон Натури