Київський академічний театр «Золоті ворота» цього року вступив у свій 40-й театральний сезон. Поважний вік, як для культурного закладу. Але порохів у ньому ви не знайдете, та й репертуар зовсім не пахне нафталіном, адже з 2014 року там оселилась молода й активна команда, яка затято взялася за його реінкарнацію. Створюються нові сміливі вистави, запрошуються молоді талановиті режисери, поновилася активна фестивальна діяльність.

Про свіжі театральні прем’єри, нові засоби роботи з глядачем, і звичайно ж – про особисте, я поговорила з директоркою-художньою керівницею «Золотих воріт» Ксенією Ромашенко.

МИ НЕ МОЖЕМО РОБИТИ ЛИШЕ РОЗВАЖАЛЬНИЙ КОНТЕНТ – ТЕАТР МАЄ БУТИ СОЦІАЛЬНО СПРЯМОВАНИМ

- Пані Ксеніє, ви вже рік на посаді директора-художнього керівника театру, то які враження від кермування таким громіздким і поважним кораблем, який цього року бурхливо доплив до свого 40-го ювілейного театрального сезону?

- Ми прийшли в «Золоті Ворота» у 2014 році цілою командою на чолі з нашим колишнім керівником Стасом Жирковим (нині він – директор-художній керівник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра – ред.) і фактично почали реінкарнувати театр. Адже з самого початку – це був експериментальний театр, який займався пошуковою режисурою. Від дня його заснування незмінним художнім керівником працював заслужений діяч мистецтв України Валерій Пацунов, який вивів «Золоті Ворота» на достойне місце театральної мапи Києва.

Театр довго тримався на потужній хвилі, відвідував європейські фестивалі, але потім, з часом, звичайно, виникали деякі складнощі, й в останній період свого існування перед 2014-м роком вже не був настільки потужним. Думаю, що з цього й виникло питання зміни керівництва та нового дихання для театру.

- Вам удалося вдихнути нове життя, як ви вважаєте?

- Так. Ми поставили собі завдання, що театр має концентруватися на молодій українській режисурі. Потім наші кордони почали розширюватися і ми зрозуміли, що крім молодої сучасної української режисури вже починає з’являтися ще більш молода – дебютанти. До цього додався ще один напрямок – європейські режисери – на сьогодні у нас в репертуарі йдуть вистави французького режисера Жуля Одрі, білоруського – Юрія Дівакова та німкені-режисерки Корнелії Кромбгольц, якої, на жаль, вже немає на цьому світі, та польського режисера й хореографа Миколая Миколайчика.

Таким чином репертуар постійно оновлюється, а актори мають змогу працювати з різними режисерами, які працюють з найрізноманітнішими театральними напрямками, механізмами та інструментами. Тому вони такі у нас круті!

КОЖЕН ТЕАТРАЛЬНИЙ СЕЗОН МИ ОБИРАЄМО СОБІ ПЕВНУ ТЕМУ. ЦЕЙ СЕЗОН У НАС – «БЕЗ МЕЖ»

- З ким із українських режисерів ви найбільше співпрацюєте?

- Я лише рік у театрі як художній керівник, і мені дуже подобається, що він уже до мене був побудований таким чином, що не був авторським. Незважаючи на те, що Стас Жирков – діючий сучасний український режисер, він не створював театр таким чином, що от він піде – і раптом усе зупиниться. Ні! Запущений ним механізм гарно працює й функціонує: в репертуарі як були вистави різних режисерів, так вони і залишилися, у тому числі й самого Стаса, і Тамари Трунової, й Максима Голенка, і Вані Уривського (який, до речі, взагалі робив свої перші кроки саме в театрі «Золоті ворота», і його дипломна вистава була показана в 2014-му році саме тут). Влада Білозоренко робила свої постановки у нас.

Зараз вже молода плеяда режисерів: Юлія Мороз, Таня Губрій та інші співпрацюють з театром «Золоті ворота», тому в нас – широка палітра.

- Слоган вашого театру: «Ми завжди відкриті для тебе!»

- Так. Завжди відкриті (сміється).

- А що це мається на увазі – відкриті для глядача в будь-який час у прямому сенсі, чи відкриті для якихось одкровень чи відкриттів?

- Слоган насправді має глибокий зміст, оскільки в першу чергу для нас театр – це діалог. Діалог із глядачами, з автором, з режисером – коли ми можемо спілкуватися, говорити на важливі теми, які можуть бути не завжди комфортні чи приємні, вони можуть бути емоційні чи незручні, але театр має бути соціально спрямованим. І театр «Золоті ворота» є таким, на мою думку.

Ми не можемо закриватися від усього, що відбувається довкола нас, ми не можемо робити лише розважальний контент, який би задовольняв один пласт потреб населення. І ставлячи перед собою всі ці завдання, ми усвідомили, що відкритість і щирість – це перший крок, щоб розвиватися, досліджувати і створювати нові театральні продукти.

- І таких соціально спрямованих вистав у вашому театрі багато? Можемо говорити, що це половина усього репертуару?

- Кожен театральний сезон ми обираємо собі певну тему. Цей сезон у нас – «Без меж», тобто ми фактично не відходимо від своїх принципів – це сучасний український театр та робота з режисерами різних напрямків діяльності.

Наприклад, у нас Олена Апчел зараз здійснює свою постановку «Родина патологоанатома Людмили». До цього була постановка польського режисера Миколая Миколайчика «Miłość / Любов», яка іде і польською, й українською мовою. Ці обидві вистави мають соціальний контекст.

А наприклад, у виставі «Тату, ти мене любив?» (автор Дмитро Богославський, режисер – Стас Жирков) порушуються питання родинних стосунків, взаємовідносин між батьками, дітьми. І це теж теми, які стосуються кожного.

До речі, у вересні відбувався фестиваль «Open Open Open Golden Gate Theatre Festival» за підтримки Українського культурного фонду, на який до нас завітали понад 40 гостей з різних країн світу. Це були директори театрів, куратори європейських і українських фестивалів. Ми змогли показати певну кількість вистав театру «Золоті ворота», які далі вже були відібрані на фестивалі. І саме вистава «Тату, ти мене любив?» отримала найбільше відгуків, тому що в ній ми говоримо на теми, які стосуються не лише нас як українців, а й європейців, і людей будь-якої національності.

- Загальнолюдські цінності, які розуміє кожен, хоча – іноді й по-своєму…

- Так. Наприклад, там порушується питання кохання і яким різним воно може бути – істеричним, тендітним, ніжним… Воно може бути – до людини, до мами, до повітря, врешті-решт до тварини, до всього, що нас оточує. І навколо цієї теми вже будуються і вистава, й контекст, і все інше.

Якщо говорити про соціальну спрямованість, для нас завжди важливо, з якою темою до нас приходить режисер, і як ми можемо на цю тему говорити.

ХОЧ МИ І ВВАЖАЄМО СЕБЕ МОЛОДИМИ, АЛЕ ПІСЛЯ НАС УЖЕ ЗРОСЛО ІНШЕ ПОКОЛІННЯ, ЯКЕ ПО-ІНШОМУ СПРИЙМАЄ СВІТ

- Ви відкриті до нових режисерських ідей?

- Звичайно! У нас із 2014-го року є проєкт «OPEN_MIND_СТУДЕНТ», що передбачає презентацію на професійній сцені кращих дипломних вистав творчих вузів. Це саме дебютанти – студенти, які або перебувають на навчанні, або вже випускаються з вишів, і вони можуть спробувати свої сили саме в такому форматі.

Нещодавно у нас відбувся ще більш ризикований проєкт – ми спробували випустити на сцену студентів 2-го курсу Київського університету культури і мистецтв, майстерня Стаса Жиркова.

- Ви ж також там викладаєте?

- Так. І Таня Губрій – також викладачка цього курсу. Фактично це був показ, який переріс у виставу і зараз він користується надзвичайним попитом, тому дійсно важливо чути це нове покоління!

Хоч ми і вважаємо себе молодими, але після нас уже зростає інше покоління, яке по-іншому сприймає цей світ та реагує на якісь питання! І мені здається, що ми маємо їх чути і зрозуміти.

- Як ця експериментальна вистава називається?

- Вона називається «Жити в Києві», але вона не зовсім експериментальна. Вистава складається з двох дій: перша частина – це абсолютно реальні історії, зібрані з документальних інтерв’ю людей (вони опрацьовані, перекладені й фактично відтворені студентами). А друга частина – це прозові твори Тані Малярчук, це вже більш сюжетна історія.

Але мені, як менеджеру театру, завжди цікавий факт – на що йде глядач. І знаєте, глядача зовсім не зупиняє, що це грають недосвідчені артисти, які не мають жодних звань. Готовність аудиторії почути й побачити саме це – надзвичайно надихає, бо ми починаємо розуміти, які ж у нас круті глядачі, готові й відкриті до всього!

- В «Золотих Воротах» є вистави за класичними творами? Не все ж у вас таке «молодіжне»?

- Я б навіть сказала, що у нас зовсім не все прямо таке молодіжне, тому що у нас багато вистав, які мають обмеження за віком 18+. У нас дуже дорослі вистави!

А от, що стосується класики, то звичайно – у нас такі є в репертуарі: й «Фрекен Юлія», «Украдене щастя», «Гедда Габлер».

Темами сезонів у нас були й українська класика, і сучасна українська драматургія, також був сезон «Без віз», коли у нас ставили вистави запрошені режисери не з України.

Саме таким чином і будується наш репертуар – він різноманітний, насичений багатьма театральними мовами, класичними і сучасними текстами та якимись перформативними речами, які створюються тут і зараз безпосередньо під час репетицій і роботи.

- Ви заговорили про студентів, а я згадала, що у вас є цікавий проєкт зі студентами на тему Голокосту. Ви щось збираєтеся в березні показати?

- Насправді, це наступний етап навчання студентів, курс яких ми ведемо. У них така експериментальна освіта – частина занять відбувається в університеті, а частина – в театрах «Золоті ворота» та у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. І я вважаю, що їм надзвичайно підфартило, тому що ми коли навчалися – у нас не було такої можливості!

Зараз вони працюють над темою, про яку ви сказали. І досить свідомо й по-дорослому до цього ставляться. Вона важка і непроста, але досліджувати її треба.

У нас в театрі є така, навіть не вистава, а реквієм, який ми показуємо раз на рік до річниці Голодомору. І саме на фестивалі, про який я говорила, у нас була публіка більш європейська, яка фактично не знайома з цією темою. Багато хто знає – що таке Голокост і мало хто знає – що таке Голодомор, в які роки він відбувався, які наслідки для України були…

Тому для нас було важливо про цю тему поговорити ще раз. Це буде не вистава, а показ, подія, на яку, можливо, ми будемо запрошувати глядачів. Поки ще не знаємо точно. Це більше навчальний процес. Не варто забувати, що це діти і це досить складна тема. Ми подивимося: якщо вони будуть готові до розмови з глядачем, то ми обов’язково вас запросимо. Це буде 15 березня.

ВАЖЛИВО, ЩОБ РЕЖИСЕР МАВ МОЖЛИВІСТЬ СТВОРИТИ СОБІ КОМАНДУ – ЦЕ ВЖЕ 70 ВІДСОТКІВ ЗРОБЛЕНОЇ РОБОТИ

- Про акторський склад хочу розпитати. От уявімо, у вас є своя трупа, а тут приходить режисер і говорить: а я хочу, щоб у моїй виставі грав саме такий і такий. Ви ніяк не заперечите?

- Безумовно, ми знаходимося в діалозі з режисерами! У нас є стала трупа театру – це 15 осіб, які працюють на нашій сцені з вистави у виставу. Але кожен режисер самостійно обирає собі акторів, і відбувається це по-різному.

Наприклад, у нас зараз готується проєкт з литовською режисеркою Андрою Каваліаускайте, вона бачила деяких наших артистів, просила їх записувати відео, вони це зробили – і по тому такий ніби кастинг відбувався.

Українські режисери, які більш знайомі з акторами і бачили їх у різних виставах, одразу приходять із пропозицією до того чи іншого артиста.

У нас в трупі немає вікових артистів, тому, звичайно, коли в цьому є потреба, ми таких запрошуємо.

Бувають проєкти, наприклад, як вистава «Сталкери», коли режисер приходить і говорить, що саме цю роль буде грати Ірма Вітовська, а цю – має грати Віталіна Біблів, і тут навіть не виникає ніяких питань «чому?».

Розумієте, надзвичайно важливо, щоб режисер створив собі команду, з якою він потім може розкривати свою тему – це вже 70 відсотків від зробленої роботи.

- А до речі, чому вистава «Сталкери» переїхала з «Золотих воріт» до театру на Лівому березі Дніпра?

- Насправді, це досить цікава історія (сміється). «Сталкери» ніколи не гралися в театрі «Золоті ворота». Справа в тім, що це справді вистава театру «Золоті ворота», яка була зроблена в копродукції з Молодим театром. Андрій Федорович Білоус підтримав цю авантюру і надав нам можливість, коли ми ще тільки починали розкачувати цей механізм. У нас в 2014-му році ще не було навіть цього приміщення на Шовковичній (саме тоді відбувалася реорганізація театру). Була велика проблема з приміщенням, і спочатку ця вистава гралася в Молодому на камерній сцені, потім вона переросла камерну сцену і переїхала на велику сцену.

Вона подорожувала країною і світом, і зрештою тепер вона знайшла своє місце в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Але це все відбувалося досить природно, тут немає жодних конфліктних ситуацій.

Це просто вистава, яка потребує більш широкого глядача, а у нас середні міські зали – 55 місць. Тому, звичайно, що якщо є попит на цю виставу від глядачів, ми намагаємося шукати можливості для того, щоб реалізувати ці потреби.

І, до речі, в березні у вистави «Сталкери» буде ювілей – п’ять років. Ми підрахували, що разом із нею подолали понад 18 тисяч кілометрів! Були у Чехії, Польщі, Німеччині, поїздили по Києву, Дніпру, Харкову, Львову, Херсону, Франківську, Одесі. Це надзвичайно круто!

Ми ніколи не тримаємося за проєкти і не говоримо, що ось ми щось створили – і воно має 20 років гратися. Ми піднімаємо важливі, сучасні, актуальні питання і тому, зрозуміло, через деякий час вони перестають бути актуальними, сучасними. Але деякі вистави з нашого репертуару – на кшталт «Сталкерів» чи «Слава героям» – це вистави, які мені особисто хотілося б, щоб вони мали тривале життя, тому що теми там вічні.

ГОТУЄМО ПРЕМ’ЄРУ ПРО ЖІНКУ-ПАТОЛОГОАНАТОМА, ЯКА МРІЯЛА ПОЛЕТІТИ В КОСМОС, А ПОЛЕТІВ ЇЇ СИН

- То нехай і живуть вічно! Про наступну прем’єру тепер розкажіть. Там така назва цікава, щось із життям патологоанатома пов’язано?

- Так, це прем’єра від режисерки Олени Апчел. Назва її вистави «Родина патологоанатома Людмили» – про жінку, яка мріяла полетіти в космос, а полетів її син.

Вистава – про досить прості речі, але спосіб існування, в якому перебувають актори, і мова, якою вони висловлюються, – досить роздрібнені й глядач можливо не одразу зможе усвідомити всі теми і всі проблеми, які порушуються у виставі.

Прем’єра – 14-15 лютого. Я всіх запрошую, хоча не знаю, чи ще є квитки (сміється), але потім можна буде ще на неї потрапити в березні – 3-го і 15-го.

Для мене ця робота важлива ще й тим, що наші актори можуть попрацювати з режисеркою, яка працює в іншому, більш дослідницькому напрямі.

І для Олени це теж експеримент, тому що вона любить працювати більш лабораторно, занурюватися і цілий день бути в матеріалі, а тут у неї є певні обмеження за часом. Я впевнена, що показ вистави 14-15 числа буде мати ще лиш тільки свій перший прояв, а потім вона трансформуватиметься і обростатиме іншими речами, буде поглиблюватися або повертатиме в інший бік.

- Хто грає головну роль в історії про патологоанатома?

- Я не можу сказати, яка саме роль є головною, їх кілька й виконують їх: Віталіна Біблів, Антон Соловей, Андрій Поліщук, Інна Скорина-Калаба, Анастасія Бабій, Орест Пастух, Богдан Байлук і Катерина Вишнева.

Авторами тексту є Павло Ар’є й Олена Апчел. Процес роботи над виставою відбувався не лише під час репетицій, а й триватиме безпосередньо під час постановки. Тобто, певний текст був напрацьований до початку роботи, а в процесі автори спільно з акторами працюють і над ним, і над сюжетом, і над змістовим наповненням вистави.

- Від акторів також якась імпровізація буде під час вистави?

- Звичайно, там є імпровізаційні зони, які будуть віддані акторам, і які вони, в залежності від реакції глядачів, будуть відтворювати. Є й конкретна сюжетна лінія. Але вистава – не лінійна, там немає прямого сюжету: той прийшов до того, сказав те то – і вони посварилися, все, кінець (сміється). Вистава досить складна за своєю конструкцією, тим і цікава.

- Роль патологоанатома грає Віталіна Біблів, я правильно розумію?

- Так, у неї основна роль.

- А ви особисто часто ходите на вистави до інших театрів?

- Я часто ходжу, їжджу і дивлюся багато різних вистав інших театрів. Мені здається, це необхідний шлях, оскільки у нас в театрі досить класно та комфортно, і закритися в такому гарному середовищі з такими класними людьми – дуже просто! Але тоді ти перестанеш розвиватися. Зупинка, стоп – і нічого не відбувається!

- Робите критичні зауваження колегам, якщо вам щось не подобається у їхніх виставах?

- Звичайно, я жива людина, мені може щось сподобатися, щось не сподобатися, але в мені завжди є внутрішній цензор, і якщо мені щось не дуже імпонує, я маю проаналізувати для себе – чому саме. Чому? Можливо, тому, що просто для театру «Золоті ворота» ця вистава не підійшла б? А для іншого театру вона цілковито пасує – це їхній контекст, контент і глядач, який потребує саме такої форми або такої теми.

Для мене важливі інші речі: я дивлюся на режисерів, яких потім можу запросити або не запросити до співпраці. Я дивлюся на артистів, які зростають, розвиваються або не розвиваються. Я дивлюся на досвід інших, тому що театр – це конкурентоспроможне середовище, і саме конкуренція спонукає мене робити щось ще краще. Я надзвичайно тішуся і надихаюся, коли бачу крутий продукт, класно створену виставу, – і мене це надихає на те, щоб я зробила ще краще.

- До Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра часто ходите?

- Так, на всі прем’єри!

- Я чомусь так і думала! А як же може бути інакше, коли його очолює рідний чоловік – Стас Жирков! Це ж такий цікавий феномен у театральному житті України відбувся, що дружина і чоловік очолюють різні театри. Цікаво, як у вас відбувається обговорення прем’єр в родині? Не сваритеся, в кого репертуар кращий?

- Ми зі Стасом навчалися в університеті разом п’ять років, потім уже на останньому курсі ми одружилися і очолювали незалежний театр «Відкритий погляд», він був актором, я режисером. Потім, коли я пішла в декрет, ми переформатувалися: він став режисером і відбувся його дебют – вистава «Наташина мрія».

Як бачите, весь період нашого знайомства пов’язаний з професією, яку ми обоє надзвичайно любимо. Звичайно, виникають труднощі, але у нас ніколи не було питання щодо партнерства, оскільки, якщо я розумію, що якісь напрямки або ідеї недоречні, я це можу висловити, так само, як і Стас. Він може порадити або висловити свої думки на рахунок роботи, але робота – це робота, а сім’я – це сім’я. Це абсолютно окремі речі, вони звичайно перетинаються, переплітаються, але ніколи робочі конфлікти або процеси не впливають на родинні взаємовідносини.

Можливо, це нас навіть ще з університету до цього привчили наші викладачі Петро Ільченко і Катерина Пивоварова, які завжди нам говорили, що все в цьому світі й у цьому житті має відбуватися одночасно – ніколи не буде вдалого часу для того, щоб закохуватися, одружуватися, народжувати чи робити кар’єру. От зараз є цей час – і робіть це зараз, наскільки у вас є сил, натхнення і бажання!

- То дуже класно, що у вас саме так відбулося. До речі, ви ще ж і в кіно часто ходите, я вас бачила на прем’єрі фільму «Мої думки тихі». А потім прочитала допис Стаса у Фейсбуку, де він написав, що фільм – класний, і пошкодував, що це не він його зняв.

То ви родиною, крім театру, ще й за українським кінематографом слідкуєте? Не збираєтеся спробувати себе в цьому напрямку, бо Стас дивлюся, замислився над цим.

- Я вважаю, що в українського кіно є і буде розвиток. Я щаслива і надзвичайно вітаю творців стрічки «Мої думки тихі», тому що це класний український фільм, і бажаю, щоб таких фільмів ставало дедалі більше.

Я дуже люблю Ірму Вітовську, захоплююся її майстерністю, її роботою як і в цій стрічці, так і на театральній сцені.         

Але мені здається, що театр і кіно – це окремі напрямки мистецтва, і вони мають повноцінно й окремо розвиватися, десь перетинаючись, десь розділяючись. У мене зараз не стоїть завдання щодо кіно, я обожнюю театр, для мене це неповторний момент, який не можна перезняти чи змонтувати, – це тут і зараз, це те, що відбувається і більше ніколи не повториться. Унікальність цього моменту – моя любов, тому, говорячи про кіно, – ні, а Стас – нехай думає, якщо йому це цікаво (сміється).

- Так, режисери дуже чітко розмежовуються – кінорежисери і театральні, але актори часто поєднують роботу і там, і там.

- За моїми особистими спостереженнями, актор, який активно працює в театрі, може бути надзвичайно цікавим і в кіно, оскільки здатен показати набагато більше зі своєї професійної палітри.

Хоча, звичайно, це зовсім різні способи й прийоми існування, і все дуже залежить від уміння артиста «переключатися».

Зараз в українському кіно багато талановитих акторів, які прийшли з театру: й Ірма Вітовська, і Віталіна Біблів, й Олексій Нагрудний. Зараз ось, у Ореста Пастуха вийшла кінострічка «Екс».

Я вважаю, це природний процес, дуже хороший і для актора, й для глядача.

Так само я не бачу перешкод для того, щоб і кінорежисери пробували себе в театрі. Тим паче, що театр зараз став більш синтетичним і технологічним, аніж це було колись. У ньому можна нескінченно експериментувати, поєднувати і робити досить цікаві перформативні речі.

- Нещодавно з’явився такий цікавий напрямок – імерсивний театр – для мене, як для глядача, це щось таке дуже дивне, а як ви до нього ставитеся?

- Як до одного з театральних напрямків. Я не можу сказати, що в Україні це щось нове, це просто один із напрямків, який активно опановують деякі театральні режисери, так само, як і документальний театр.

Все залежить від того, що це за вистава, як вона побудована та на що вона спрямована.

У нас в деяких виставах також є елементи імерсивного театру, наприклад, в «Miłość / Любов», але це – інструмент, яким користується режисер.

Звичайно є вистави, цілком побудовані на імерсивності, на повному залученні й зануренні глядачів в атмосферу й обставини, але театр «Золоті ворота» не ставить собі таких цілей. Хоча, багато що залежить від режисера, який приходить, і від того, з якими інструментами він працює, вже і виникає той чи інший формат вистави – або документальна, або імерсивна.

Якщо ви поспостерігаєте за своїм настроєм упродовж дня, то помітите, як часто він змінюється, так само й у виставах – важлива мультижанровість. Мультиформи, які використовують режисери, захоплюють саме тим, наскільки вдало можна поєднати, наприклад, психологічний театр із документальним, або з якимись авторськими історіями, чи з імерсивним.

Це пазл, до якого наші глядачі вже готові. Подивіться, як ми сприймаємо новини! Наше сприйняття всесвіту змінюється з кожним днем все більше й більше, а якщо ми поспілкуємося зі студентами, то зрозуміємо, що в них ще інший ритм, аніж у нас! У них інше сприйняття, інший кут зору – і це все також має впливати на розвиток театру.

- Давайте тепер швидко назвіть п’ять ваших різних за настроєм вистав, які ви радите подивитися у вашому театрі?

- Я обов’язково всіх запрошую на прем’єру «Родина патологоанатома Людмили», яка відбудеться 14-15 лютого.

Також запрошую всіх подивитися вистави «Miłość / Любов» польського режисера Миколая Миколайчика, виставу «Отелло, Україна, Фейсбук» та «Наташина мрія» режисера Стаса Жиркова, «Тату, ти мене любив?» та «Ілюзії» від того ж таки Стаса Жиркова.

Це я вже скільки назвала, шість? Я можу ще довго перераховувати (сміється), тому – краще просто зайти на сайт театру, обрати будь-який день, в який у вас є настрій – і прийти познайомитися з нами. Ми завжди будемо відкриті для вас і готові до діалогу!

Любов Базів. Київ

Фото: Олена Худякова