Ще не встигла кінорежисерка Ірина Цілик відновитися від зміни годинникових поясів, а ми вже напросилися до неї на інтерв’ю, адже це справді крута подія для українського кінематографа – її дебютний повнометражний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» отримав нагороду за кращу режисуру в категорії світової документалістики на фестивалі «Sundance Film Festival»!

МЕНЕ ЗАЧЕПИЛИ БУКВАЛЬНО ДВА СЛОВА – «ДОНБАС» І «ДІТИ», Я ІНТУЇТИВНО ВІДЧУЛА, ЩО ТРЕБА СКАЗАТИ «ТАК»

- Пані Ірино, вітаю вас із таким вдалим дебютом і такою престижною нагородою! Фейсбук уже кілька днів шаленіє й тішиться вашим здобутком, але я так розумію, що для вас це було, звичайно, бажано, але теж досить несподівано?

- Так, мені здавалося, що фестивалі такого рівня – класу А – це те, що трапляється з іншими, а я йду якимось паралельним шляхом (сміється). Тому, насправді, для мене все це досить несподівано.

Хоча ми з командою витратили на цей проєкт понад два роки життя, і звісно хотілося, щоб наш результат був оцінений. Але події останнього тижня, коли ми виграли найкращу режисуру в категорії світового документального кіно на «Санденс», ну, чесно, – це неочікуваний подарунок долі.

- Іноді випадковості справді чинять дива, адже я знаю, що спочатку цей фільм планувалося зняти з іншим режисером?

- Так і вийшло. Все почалося з того, що продюсерка нашого кіно Аня Капустіна брала активну участь у проєкті «Жовтий автобус» і задумала зняти про нього фільм. Спершу вона хотіла знімати з іншою режисеркою, але щось у них там не зрослося. Аня почала шукати іншого режисера й звернулася до мене. Зателефонувала і говорить: тут така ситуація, за тиждень – пітчинг, а у нас немає режисера! Далі вона щось розповідала, але мене зачепило буквально два слова – «Донбас» і «діти». Я собі не дуже добре уявляла, у що саме я застрибую, але інтуїтивно відчула, що треба сказати «так».

- Але ж ви розуміли, що це складна тема? Адже це документальне кіно про події у червоній зоні й про реальних людей, які живуть у цих складних умовах.

- На той момент я мала досить незначний досвід роботи в документальному кіно. До цього зняла лише два короткометражні документальні фільми для кіноальманаху «Невидимий батальйон», тому не досить добре знала, як знімати реальних людей. Тобто весь період роботи над цим фільмом – це також історія моїх власних метаморфоз як режисера, оскільки мені довелося швидко вчитися на власних помилках, швидко їх виправляти, рости.

Але все одно дещо складалося не так, як було задумано спочатку. Наприклад, ми планували створити фільм саме про проєкт «Жовтий автобус», але згодом я вирішила зняти не груповий портрет, а зосередитися лише на історії однієї сім’ї. Так сталося, що двоє дівчат, Мирослава і Настя, з якими я познайомилася в «Жовтому автобусі», запросили мене та знімальну групу до себе додому в Красногорівку. І ми зрозуміли, що їхня унікальна сім’я варта цілого фільму.

- А давайте отут, щоб було більш зрозуміло нашим читачам, розкажіть кілька слів про «Жовтий автобус»?

- Це дуже класний проєкт, яким я захоплююся і теж трохи брала у ньому участь. Суть його полягає в тому, що різні українські професійні кінематографісти об’єдналися для того, щоб привозити знання дітям із прифронтових зон на Донбасі. Мені здається, що це дуже-дуже хороша ідея: хтось везе гуманітарну допомогу, продукти, іграшки, гроші, а хтось – знання.

Це виглядає так – в навчальні кінотабори приїжджають професіонали, привозять техніку (яку їм дають професійні рентали безкоштовно для таких добрих цілей), і діти в експрес-режимі проходять всі стадії виробництва кіно.

Спочатку вони слухають короткі лекції з основ драматургії й режисури, дізнаються, хто чим займається на майданчику, потім самі фантазують, пишуть сценарій, ділять між собою ролі, знімають, монтують, влаштовують прем’єру, наприклад, у своїй школі. І за ці 10 днів насправді проживають дуже глибокі зміни.

Я бачила, як підлітки, що прийшли до нас уперше і між собою навіть не були добре знайомі, перетворилися на команду! Вони разом створили щось своїми силами і могли цим пишатися й відволіктися від війни, яка довкола них. Все це викликає дивні відчуття, тому що загалом війна для них – рутина, до якої вони звикли, і навіть намагаються не звертати на неї увагу, поки вона їх конкретно не зачіпає. А кіно – це магія, і дуже добре, що «Жовтий автобус» відкриває їм двері в інші світи – і вони бачать інші можливості попереду.

Деякі з цих дітей зараз уже вступають на кінематографічні спеціальності. І наша героїня Мирослава – теж.

- Це дівчинка, яка запросила вас у гості і змінила хід історії для зйомок одного конкретного фільму?

- Вийшло так, що Мирослава й її сестра Настя кілька разів з’їздили в ці табори і привезли додому свою нову пристрасть. Вся сім’я, а це мама-одиначка Ганна і четверо її дітей, захопилися і перетворилися на сімейний фільм-продакшн.

Мама навчилася монтувати сама і почала допомагати своїм дітям. Вони починали зі зйомок роликів, а потім вирішили зняти короткометражний фільм про своє життя під час війни. І саме у нашому фільмі видно, як вони його знімають.

ВІЙНИ У ФІЛЬМІ НЕ БАГАТО, ОСНОВНИЙ АКЦЕНТ – НА МАЛЕНЬКИХ ХОРОБРИХ ЛЮДЯХ, ЯКІ ВИЖИВАЮТЬ В СКЛАДНИХ УМОВАХ

- Коли вам вручали нагороду, то член журі сказав: «Нагорода для фільммейкера, що практикує елегантне відчуття стриманості». Що це малося на увазі?

- Боюся, про це варто запитати того члена журі (сміється). Але, думаю, йшлося про те, що загалом ми намагалися дуже делікатно розповісти історію наших героїв й обрали шлях спостережної документалістики. В нашому фільмі – дуже талановита операторська робота В’ячеслава Цвєткова, він – майстер тонких деталей, а ще ми з ним вирішили майже повністю побудувати цей фільм на статичних кадрах. Також у нас зовсім немає зумисно написаної для фільму музики, є лише звуки музикування наших героїв (усі діти грають на різних музичних інструментах).

Мені здається, що глядачів найбільше чіпляє, що тема війни в Україні показана у нашому фільмі з дещо несподіваної перспективи. Тому, що війни, як такої, у фільмі не багато. Вона виступає фоном, а основний акцент – на цих маленьких людях, які невідомі й непомітні для великого світу, але які є дуже хоробрими і виживають у тих складних умовах. І не просто виживають, а активно й навіть весело борються за те, щоб зберегти в собі любов до життя, людяність і добрі взаємовідносини. Мене це дуже вразило, причому, справа – не тільки в цій сім’ї.

Мене ще багато чого зачепило на Донбасі – те, чого я раніше не знала, не бачила, тому що майже й не бувала там до війни, власне.

Виходить так, що більшість людей в Україні й у світі – все, що знають про Донбас, так це тільки те, що там – війна, бруд, смерть, зневіра. Але там є ще люди. І, незважаючи на те, що суспільство там дуже розхитане й поділене на різні групи з полярними поглядами, серед них трапляються дуже світлі люди – такі, як наші герої.

Я не знаю, чи була в мене мета показати ось цей інший Донбас, але я рада, що зрештою фільм змушує глядачів сміятися і плакати. І мені, звісно, було цікаво, чи американці так само зрозуміють це й відчують. Перші спроби експерименту пройшли на «ура».

- Скільки часу ви знімали і де саме?

- Цю родину ми знімали впродовж року, дуже багато разів до них приїжджали, просто «висіли» у них на голові, подовгу жили в їхньому домі.

Вони нас чекали, хоча іноді втомлювалися від зйомок, але потім – знову загорялися з новою силою.

Ми знімали переважно в Красногорівці, це маленьке містечко на лінії розмежування, трошки в Авдіївці, трошки в Кураховому і трохи в Києві. Тому що одна з наших героїнь – Мирослава, вступає в Києві на оператора в кіновуз – і це теж лінія фільму, за якою ми спостерігаємо.

- Ви зараз спілкуєтеся з цією родиною? Напевно, родичами себе відчуваєте?

- Авжеж! Мені здається, важко зняти документальне кіно про героїв, якими ти захоплюєшся, і не стати їм другом. Як можна з легкою душею їх відпустити і забути про них?

Ми всі зрослися між собою, і насправді – ще нічого не завершилося. Незважаючи на те, що фільм закінчено, у нас попереду ще велика фестивальна історія, і я дуже хочу, щоб вся сім’я поїздила з нами.

На «Санденс» ми змогли взяти одну Мирославу, і для неї це була велика подія. Для студентки другого курсу побувати на одному із найбільш знакових фестивалів світу – це дуже крутий досвід! Вона була вражена і зараз повна емоцій.

Ми хочемо, щоб усі діти побували на інших фестивалях. Я також хотіла, і хочу досі, щоб із нами подорожувала й мама, але є несподівані обставини – вона готується стати мамою вп’яте, тому фестивалі трошки зачекають.

ЩОБ ЗНЯТИ ЖИВИЙ ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ФІЛЬМ, ТРЕБА СТАТИ ЧАСТИНОЮ ЖИТТЯ ГЕРОЇВ, МЕБЛЯМИ, ЯКІ ВОНИ НЕ ПОМІЧАЮТЬ

- Ця родина себе відчула акторами? Це ж документальний фільм про них і їм треба було бути максимально природними, не грати, але ж, все одно – як можна не грати, коли поряд купа камер і незнайомих людей?

- Тут цікавий момент, бо насправді наші герої незвичні тим, що знають, що таке кіно і люблять його. Багато в чому вони намагалися нам допомагати, підігравати, але в документальному кіно завжди видно, коли людина намагається щось робити на камеру. Це бачать і глядач, і режисер.

І для того, щоб вполювати дуже живий і природний матеріал, треба провести максимально багато часу разом із героями – стати частиною їхнього життя, меблями, які вже не помічають. Власне, цим ми і займалися всі ці місяці. Вони до нас звикли і стали собою.

Нам хочеться бачити справжнє життя, от скажімо – ми якось знімали одну іншу дівчинку з проєкту «Жовтий автобус» – прийшли до неї додому о сьомій ранку, хотіли зняти її ранок, прокидання, сніданок з мамою. І от, її мама зустріла нас при повному макіяжі, з укладкою, в якійсь гарній сукні… Розумієте, для того, щоб побачити, як люди справді виглядають вранці, які вони є: нерозчесані, в халаті, сонні – треба, щоб вони розслабилися. Не вийде наскоком, як знімається телесюжет: приїхали до героя, провели з ними день – і поїхали. Так не працює.

Тому, ми з нашою родиною провели багато днів, бачили, як вони сміються, плачуть, сваряться, роблять усе, що роблять люди вдома, коли вони почуваються в своїй тарілці.

- А потім, коли ви вже вирішували, які шматки цього їхнього реального життя брати у фільм, ви з ними це погоджували? Може їй не хотілося б, щоб саме те, як вона плаче, потрапило в кадр?

- Це хороше питання і, мені здається, щоразу це відбувається по-різному. Цього разу мені пощастило, оскільки наші герої мені дуже довіряють, і я вам більше скажу – я ризикувала, але вони досі не бачили готового результату. Хочу, щоб вони його побачили на великому екрані, а не з ноутбука.

Мирослава вперше побачила фільм на «Санденс» під час світової прем’єри і була глибоко вражена, але в позитивному сенсі. Вона теж і сміялася, й плакала, а потім під час дискусії сказала, що це виглядає набагато крутіше, аніж вона собі навіть уявляла.

Але звісно, мені, як режисеру, трошки страшно було скривдити героїв, показавши щось не бажане для них. Тому певні змонтовані фрагменти я їм показувала, готувала їх до того, як це буде. Я відчула, що вони абсолютно відкриті, що вони мені довіряють. Це насправді дуже цінне відчуття. Бо без взаємної довіри, мені здається, хороші речі й не народжуються.

КОЛИ ШУКАЛА НАЗВУ ДЛЯ ФІЛЬМУ, ХОТІЛА ЗНАЙТИ ТАКУ, ЩО ПЕРЕДАЛА Б СЮРРЕАЛІСТИЧНУ СУТЬ ЖИТТЯ У ПРИФРОНТОВІЙ ЗОНІ

- Звичайно, мене цікавить походження назви фільму – «Земля блакитна, ніби апельсин». Це ваша ідея – назвати його так, адже робоча назва була більш звичною – «Жовтий автобус»?

- Це цитата з вірша Поля Елюара, яка є відомим прикладом сюрреалізму в мистецтві. Був момент, коли я шукала назву для фільму і мені хотілося знайти щось особливе, щось, що передавало б цю сюрреалістичну суть, яку я постійно спостерігаю в житті у прифронтовій зоні. Ці поєднання непоєднуваного і речі, які не мусили б бути поруч, але вони є поруч і співіснують – ці різні виміри війни і миру, війни і мистецтва, які там – просто на кожному кроці.

Те, що нам (коли ми туди приїжджаємо зі свіжими очима) здається дуже дивним, химерним, неможливим, виявляється тим, до чого люди абсолютно звикли і просто не звертають на це увагу. Мене це постійно чіпляло за живе.

Наприклад, коли ми показували дітям кінокласику, а в цей час знадвору було чутно звуки вибухів, вони на них не звертали уваги, бо знали – що звучить небезпечно, а що ні. Щоправда, потім і ми звикли.

У нас є багато таких епізодів у фільмі: двоє дівчат після шкільного випускного балу фотографуються на тлі своєї розбитої школи, а на задньому плані за ними проїжджає колона військової техніки. Це не мусило б бути поруч – ця юність, свіжість, нарядні сукні й тут же поруч – ця військова техніка, яка в їхньому місті на кожному кроці...

І от коли я шукала і говорила на цю тему з літературною критикинею Ганною Улюрою, вона мені раптом підкинула цю цитату, і так якось вона мене зачепила, я за неї вхопилася – і назва, зрештою, прижилася.

- Тобто ваша літературна діяльність стала тут у гарній нагоді й через спілкування з колегою по тому роду діяльності, ви щось знайшли і для нової своєї іпостасі! Зараз пишете щось, чи не вистачає часу на все?

- Так вийшло, що література у мене зараз відійшла на другий план. Не виходить одночасно робити і те, й інше добре.

Хіба що, вірші іноді пишуться, а от, скажімо, прозу я давно уже не писала, зосередилася на кіно. Бо проза вимагає і часу, й місця, й зосередженості – вона так просто на колінці не пишеться.

Але, з іншого боку, я вже звикла, що в моєму житті ці дві паралельні реальності – література і кіно – то одна вийде на передній план, то інша, іноді вони перетинаються.

ДОНЕДАВНА Я ДИВИЛАСЯ ДУЖЕ МАЛО ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО, І, МОЖЛИВО, ЦЕ Й СПРАЦЮВАЛО В ПЛЮС

- Коли відбудеться європейська прем’єра?

- 25 лютого на Берлінському міжнародному кінофестивалі. Це теж для нас велика перемога, тому що це фестиваль надзвичайно високого рівня, куди не завжди вдається дострибнути, а тут нам раптом одразу такі подарунки – і «Санденс», і Берлінале.

- Ви ж і надалі будете продовжувати історію з кіно? Можливо, вже є плани щодо ігрового?

- Хотілося б. Я вже маю кілька ідей і значно більше сміливості та впевненості в собі для того, щоб їх реалізувати. Дебют зі мною стався відносно пізно, мені 37 років, і багато хто починає значно раніше, а я довго не могла наважитися (сміється).

Просто страшнувато, завжди здається: та ні, я ще не готова. А з іншого боку, якщо не пробувати, то ніколи не будеш готовою. Цей фільм – це також був безкінечний виклик самій собі. Мені було страшно, й іноді здавалося, що нічого не вийде. А потім ти якось себе перемагаєш, працюєш далі, йдеш вперед, а потім – раз – і вийшло.

Зараз мені хочеться продовжувати знімати і документальне, й ігрове кіно. Сподіваюся, нам не перекриють повітря, й українське кіно буде далі впевнено рухатися вперед.

- Роботи кого з українських режисерів, можливо, надихали вас?

- На різних етапах життя у мене були і є різні улюблені режисери та їхні роботи, українські також, але конкретно з цим фільмом – не скажу, що у мене були хоча б якісь приклади, від яких я відштовхувалася.

Навіть зізнаюся вам: я донедавна дивилася дуже мало документального кіно. Можливо, це навіть спрацювало в плюс, тому що, коли у тебе немає в голові напрацьованих схем і шаблонів, ти не знаєш – як треба, то винаходиш велосипед так, як тобі підказує інтуїція. Одне слово, зараз не готова відповісти на питання, хто мене надихав. Надихалися самим життям.

- Але ж ігрове українське кіно, напевно, ви все передивляєтеся?

- Намагаюся дивитися якомога більше, звісно, важливо тримати ніс за вітром, бачити – що роблять колеги, підтримувати їх.

Мені подобається те, що зараз відбувається з українським кіно, все більше й більше є стрічок, за які не соромно, які справді викликають щирі емоції. І дуже хочеться, щоб усе це продовжувалося, довкола – купа талановитих авторів. Будемо вперто сподіватися, що наше кіно буде лише набирати оберти в такому ж темпі.

- А можете описати свою першу реакцію після того, як ви відчули: так, це сталося, мій фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» отримав престижну нагороду!

- Ми були в трохи шаленому стані: по-перше, є такий момент як джетлаг – ми прилетіли до Америки і 5 днів не могли спати, тепер – навпаки. Зараз знову летіти до Америки, бо у нас там наступний фестиваль в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку.

Щойно нас оголосили переможцями – посипалася просто лавина повідомлень, привітань. Це неймовірно приємно, я раптом усім знадобилася, всі хочуть інтерв’ю – і це, мабуть, добре. Але, знаєте, ще є такий момент, який мене бентежить: якщо десь там, в інших світах тебе визнали – ти раптом стаєш цікавим і для своїх… А, з іншого боку, це якось так і працює.

І ще, скажу чесно, мене лякають завищені очікування. В Україні ж кіно ще не бачили, і коли я читаю безліч коментарів про те, що фільм нагородили заслужено і т.д., і т.п., думаю: але ж ви не бачили ще, звідки ви це знаєте?

Так чи інакше, хочеться вірити, що в Україні фільм так само зачепить глядачів, бо, в першу чергу, все, що я роблю – я роблю для України, а не для інших світів. І найбільше хочеться бути потрібною тут.

Українська прем’єра, до речі, відбудеться в кінці березня на фестивалі Docudays. Тож спочатку фільм побачать кияни, а потім уже попереду – й прокат, і якісь інші перспективи.

Любов Базів. Київ

Фото: Олена Худякова, Укрінформ