Те, що шароварщина – кітч, я відчуваю приблизно із кінця 1960-х років, коли інтуїтивно почав вимикати телевізор, бо УТ-1 починав щось торочити про народні традиції. Мене було не ошукати: я знав, що один телевізор не може все знати, а тим паче – розписуватися за народ. Минув час, я ще порозумнішав, а тепер, взагалі, бачу, що народ до телевізора не під’єднаний.

Сучасні українки носять раритентні додільні сорочки без спідниць чи плахт — як сукню, виправдовуючись: “У мене стиль бохо”. 

Коли вас теж народ більше цікавить, ніж телевізор, коли історія вас більш переконує, ніж пропаганда, а наука видається відкритою книгою, долучайтеся до нашої розмови зі старшим науковим співробітником Інституту народознавства НАН України, кандидатом історичних наук, етнологинею Оксаною Косміною, котра майже сорок років досліджує українську матеріальну культуру. Першу частину інтерв’ю читайте тут. 

Лайнери подальших тем:

- натільна сорочка була єдиним одягом, який у селі виявлявся і верхнім, і нижнім;

- за всіх часів красу – не примітив, а красу! – розвивало саме професійне мистецтво;

- грошовиті громадяни упродовж століть орієнтувалися на міську культуру і наслідували європейську моду;

- щоб виглядати етнічно, дехто носить просто намисто або якусь прикрасу традиційну, не вдягаючи вишиту сорочку;

- моду масового знищення автентики започаткувала дружина колишнього президента – Катерина Ющенко;

- зміни в одязі відбуваються там, де виникає заможне суспільство, де живуть багаті люди;

- орнамент став підступним і зіграв проти талановитої людини.

НАВІТЬ У XVI-XVII СТОЛІТТЯХ ВИШИВКА У КИЇВСЬКІЙ РУСІ, НА ТЕРЕНАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ, БУЛА ЕЛІТАРНИМ ВИДОМ ДЕКОРУ

- Наша перша частина розмови, певен, створила базис: ми зруйнували десять найпоширеніших міфів в уявленні тих, хто щиро кохається на вишиванці. Саме час викласти авторизовану історію української вишитої сорочки, яка буде цікавою тим, хто вишиванку розуміє. Спробуємо?

- Мусимо. Важливо не лише розчищати від легенд і гіпотез національну історію, а на фактах її будувати. 

- До діла… Вісім століть, у Х-XVIII віках, вишиванка існувала як відповідь на запит вищих верств українського суспільства і лише наприкінці XVIII століття спустилася на рівень селянської культури. Чи не перебільшуємо ми її значення у столітті ХХІ-му?

- Пропоную поділити запитання на дві частини.

- Сьогодні ви у нас – біля стерна історії.

- Те, що науці відомо про вишивку часів Києворуських, не дає підстав стверджувати, що існували вишиті сорочки в нашому традиційному розумінні. Звісно, щось місцевими майстринями вишивалось, щось декорувалось завезеною купцями іноземною тканою тасьмою… Навіть у XVI-XVII століттях вишивка у Київській Русі, на теренах сучасної України, була елітарним видом декору.

- Навіть у XVII столітті?

- Так. 

- Коли ситуація змінилася?

- Наприкінці XVIIІ століття. Тоді вишивка поширилася серед сільського населення України. Нагадаю, натільна сорочка була єдиним одягом, який у селі був і верхнім, і нижнім: і спідня білизна, і верхній одяг одночасно. Подібна ситуація була типовою для багатьох народів – слов’янських і не слов’янських. Тому в матеріальній культурі вивчення вишитих речей набуває особливого значення, дозволяє зрозуміти глибину справжньої етнічної культури.

- Ось чому в XXI столітті українська вишивка стала одним із маркерів самоідентифікації та самоствердження нашого народу, як нації?

- Саме так! Допоки у нас точитиметься війна на сході, доти навколо вишитої сорочки виникатимуть, розвиватися та множитимуться різні міфи, доти значення цього елементу одягу залишатиметься актуальним і значимим.

- Чому ви так вважаєте, пані Оксано?

- На жаль, не я відкрила цей закон, але… “Модні ті країни, й у тренді – одяг з тих країн, де тривають військові конфлікти”.

- Справді?

- А ви не замислювалися, звідки взялася мода на стиль сафарі?

- Справді: звідки?

- Вона виросла та зміцніла на ґрунті численних війн та конфліктів в Африці. Є глибокі розвідки, в яких шановані дослідники історії моди знайшли взаємозв’язок та узгодили події. Із вибухом військового конфлікту – масово привертається увага до певної країни і моментально її національна культура стає цікавою світові та модною. На жаль, мода і війна завжди ідуть рука об руку. Візьміть, для прикладу, стиль мілітарі. 

- Невже в національній моді ніякого значення не має самобутній талант?

- Хіба я таке сказала? (Усміхається та відкидає рвучким рухом волосся назад. – О.Р.) Проте, для цього треба мати Божий дар.

- Можете навести український приклад?

- Хто з українських дизайнерів першим повернув моду на вишиту сорочку? Її осучаснив? Вивів як бренд на європейський та американський ринки? Зрештою, перетворив на тренд? Маю на увазі дужу цікаву художницю-дизайнерку Віту Кін (київський модельєр і фотограф, засновник однойменного бренду “Vita Kin” Віта Кін; 1969. – О.Р.).

- Точно! Торік у жовтні до дружини приїздила на гостини шкільна подруга – Неля Пекерман із Нью-Джерсі. У Києві вона не була сорок років. Так, американка хотіла побачити рідне місто і… обов’язково придбати сукню-вишиванку саме від “Vita Kin”!

- Справді, Віта Кін не просто майстерно, а й вишукано створює авторські речі. Від початку модельєрка професійно стилізувала крій традиційної сорочки, але попередньо видозмінивши його. Вона свідомо збільшила декоративні сюжети, а орнамент на вишиванках урізноманітнила прийомами, наприклад, із ткацтва килимів або вишитих рушників, з інших елементів української традиційної культури. І – зробила це дуже вдало, органічно.

- Так у сучасній національній культурі з’явилися воістину модні речі?

- Тепер сукня-вишиванка від Віти Кін – це як маленька чорна сукня від Шанель. Колекцією “Vyshyvanka by Vita Kin 2013” український бренд моментально завоював армію щирих прихильниць на Заході й, звісно, в Україні. Між іншим, а ваша американська знайома щось придбала у бутіку “Vita Kin”? 

- Ні, хоча Неля сподівалася, що в Україні авторські речі виявляться дешевшими, – виявилося, що київські ціни на “Vita Kin” від американських нічим не відрізняються. Прайс стартує – в основному – від тисячі євро.

- Якщо це справді дизайнерська річ, вона варта таких грошей.

ПОДІБНИЙ КОЛООБІГ – ЗВЕРХУ ВНИЗ І ЗНИЗУ ВГОРУ – ВІН ТРИВАЄ ПОСТІЙНО, СКРІЗЬ. АДЖЕ ДОВЕРШЕНИЙ ВЗІРЕЦЬ МАЄ ЗРОБИТИ ПРОФЕСІОНАЛ, ФАХІВЕЦЬ, ТОБТО МАЙСТЕР, КОТРИЙ ДЕСЬ ВЧИВСЯ СВОЄМУ РЕМЕСЛУ

- Коли в Україні зародилося ремесло вишивки? Читав, що простих українок до нього спонукали злидні та... значення, якого декор одягу набув у середовищі князівської еліти та вищого духовенства.

- Ні, чекайте. Як це? Тут картина поставлена з ніг на голову. Справді, за радянських часів побутувала така теорія, мовляв, вся краса і відкриття йдуть від народу. Мовляв, народ є творцем усього сущого: і неперевершеним митцем, і рушієм самої трансформації краси. І – таке подібне… 

- А каверза у чому? Лінійний партійний волюнтаризм?

- …а ось ці всі вищі верстви, українське панство, польська шляхта, гнила інтелігенція, містяни й так далі – це все як би ніщо, “божественна грязь”. Насправді, за всіх часів красу (не примітив, а красу!) розвивало саме професійне мистецтво.

Так діялось і в царині професійної вишивки. Якщо розглядати давньоруський час, на нас, безумовно, впливала матеріальна культура і мода Візантії. Наприклад, із Константинополя до Києва купці везли візантійський крам, а з-поміж іншого – з тканим узорним декором, що додатково міг оздоблюватися вишивкою.

- Це зрозуміло: сусідам залишають крупновузлове збирання.

- Справді, спочатку малюнки, тканини, вишивки створювалися професіоналами на запит середнього класу – і лише із плином століть престижність цих речей та їх декору поступово спустилася до нижчих верств. За браком аналогічних матеріалів, володіння техніками і тому подібного – народні майстри вдавалися до певних… імітацій, що, зі свого боку, дозволяло створювати самобутні взірці народного мистецтва. Це, в свою чергу, привертало увагу професійних майстрів, які могли брати такі взірці в якості джерела творчого натхнення.

- Такий стан речей у вишивці був типовим лише за часів Київській Русі?

- Ні, подібний колообіг – зверху вниз і знизу вгору – він триває постійно, скрізь. Адже довершений взірець має зробити професіонал, фахівець, тобто майстер, котрий десь учився своєму ремеслу, засвоїв його закони та принципи і таке інше.

- Можна приклад.

- Будь ласка, і дуже яскравий. Особисто зі мною трапилася така історія. У 1980-х роках із мамою (відомий етнолог Тамара Володимирівна Косміна. – О.Р.) я поїхала в етнографічну експедицію в Космач (Косівський район Івано-Франківської області. – О.Р.). Це відоме село, мало не одне з найбільших сіл України, де завжди побутувала впізнавана вишивка. А на мені була така жахлива, як я тепер розумію, вишиванка з київського салону: вишиті хрестиком трояндочки, між ними – груба мережка, вся блузка з такими мережками – і на погрудках, і на рукавах.

- Ви, студентка, лише вивчали народний одяг…

- Скажімо, тоді лише знайомилась. Коли у дивній блузці я прийшла на Храмове свято, мене одразу обступили місцеві жінки і почали розглядати. Мабуть, раніше нічого подібного вони не бачили, і це було так незвично для них. – “Ой, дозвольте ми перезнімемо, ой, можна ми й собі переробимо!” – лунало зусюдибіч… Минув час. Звісно, космацькі майстрині не лише мою сорочку бачили, але… Згодом я стала примічати, як космацькі жінки почали видозмінювати дизайн авторських вишиванок. В їхній сорочках раптом з’явилося багато різної мережки, колись їм не властивої, але яка досі лише зберігала певний колорит і орнаментику свого регіону. Дивлюся тепер на деякі вишиті сорочки з Космача і, здається, що воно вже не гуцульське…

- Цікаво, пані Оксано, а якби ви не були учасницею тієї історії, як ви пояснили б такі рішучі зміни в естетиці, типовій для вишиванок із Космача?

- Навіть не знаю, але така кількість мережок на сучасних сорочках точно би примусила замислитися…. До чого я вам розповіла свою історію? Ось так усе нове, незвичне стає цікавим, і його вишивальниці мерщій вбирають, всмоктують, розвивають, трансформують. Вишивка – це національний продукт, створений із безкінечних доповнень яскравими індивідуальностями. Можливо, через сто років, коли якийсь мистецтвознавець побачить сьогоднішні сорочки, якщо вони, звісно, збережуться, він кинеться досліджувати і думати собі: – “Боже, що це за дивні мережки на гуцульських вишиванках?! Який цікавий стиль створили місцеві майстрині? Звідки бере витоки неокосмацька традиція?”

- А виявляється, що все було дуже просто…

- Так. 

- І все-таки, коли в Україні зародилася вишивка?

- Якщо ви запитуєте мене про сільське населення, про сільську культуру, то це – кінець XVIII століття. Якщо йдеться про вишивку взагалі, то це – києворуський період, хоча відомостей – обмаль, а ще виникають спірні питання: чи то вишите, чи то ткане. Якщо спиратися на письмові джерела, то згадки про вишивку знаходять у документах XVI століття. Щоправда, там важливих фактів також катма, адже йде мова про ужиткові речі заможних людей – шляхти, багатих городян…

- Що мається на увазі?

- В першу чергу, це – описи майна: у судових справах чи тестаментах, де серед іншого, подеколи, згадуються й вишиті речі. Це свідчить про цінність, яку в українському суспільстві у XVI столітті набула вишивка. Причому вишивалися не тільки сорочки, а й верхній одяг, стегновий одяг (спідниці, запаски), головні убори, взуття.

- А що стосується теми нашої сьогоднішньої розмови: вишиті сорочки?

- Згадуються різноманітні тканини: шовк, тонке полотно іноземного виробництва, оксамит. Перераховуються нитки: біль, тобто білі нитки, срібні й золоті нитки, перли. Цікаво, що колір шовкових ниток, якими вишивали і який фіксується в джерелах, був здебільшого чорним і зеленим. А ось заполоч червоного кольору, якою вишивали рушники та сорочки, вперше згадується значно пізніше, у джерелах XVIІІ століття.

- Є думка, в Україні побутує 250 швів, які базуються на 20 техніках. Це так?

- Відверто кажучи, не перевіряла. Аби уявили розмаїття, тут важливіше інше. Ззовні подібна, одна й та сама техніка в різних регіонах, в різних місцевостях – може по-різному називатися. Тобто, можуть побутувати одночасно кілька назв, хоча по факту – техніка одна. А може бути й навпаки: перед нами – кілька відмінних технік, а в різних областях – назви схожі.

- Здавна національний костюм був матеріальним віддзеркаленням культурного, економічного та політичного життя певного регіону. Дослідник питання, Федір Комісаржевський стверджував: монголо-татарський вплив щодо костюму був настільки потужним, що наприкінці XIII століття візантійське вбрання повністю з побуту зникло. Його замінив татарський стиль. Чи видозмінювався український стрій від скинення монгольського ярма у 1480 р. до 1654-го, року Переяславської ради?

- Справа в тому, що те, що ми сьогодні розуміємо під національним строєм, і те, що знаємо сьогодні про його регіональні особливості кінця XIX – початку XX ст., автоматично не переноситься на більш ранні епохи. Маючи лише поодинокі описи елементів одягу, скажімо, з Волині й Київщини, важко робити висновки як про їх регіональну специфіку, так і про трансформацію якогось із елементів. Проте деякі загальні видозміни з кінця XV – до середини XVII століть, звісно, відбулися.

- Конкретизуйте, будь ласка.

- Виникли нові види вбрання, яких не було у попередніх століттях. Наприклад, кунтуш, за писемними джерелами, відомий лише із середини XVII століття. Але продовжив побутувати і колишній одяг, зафіксований у джерелах початку XII–XIII століть; кожух та сорочка. Якщо археологи ще не знайшли артефактів, ми, мистецтвознавці, покладаємося на писемні джерела. Здебільшого описи одягу XVI-XVIІІ століть – це переважно описи вбрання заможних верств населення. І тут – знову проблема для дослідників, адже грошовиті громадяни упродовж століть орієнтувалися на міську культуру, наслідували європейську моду.

МЕНЕ ЦІКАВИЛО, ЯК КОРЕЛЮЄТЬСЯ СИМВОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЕЛЕМЕНТІВ ТРАДИЦІЙНОГО УКРАЇНСЬКОГО ВБРАННЯ В СВІДОМОСТІ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

- Колись вишиванка була полотняним паспортом людини… Чи може бути сучасний етностиль маркером, який щось говорить про власника, як про мешканця певного регіону, його вік, соціальний статус?

- Ой, гарне питання!

- Дякую.

- Я б сказала так. Те, що я відслідковую на маршах вишиванок і т.д., демонструє тенденції. Якщо говорити про вдалі репліки традиційних сорочок, спектр – не широкий. Хоча приклади трапляються. Про що це свідчить – гарна репліка? Про те, що її власниця – в матеріалі, що вона носить сорочку з того регіону, звідки вона родом, або родом її рідня, або їй просто дуже подобається вишивка саме цього регіону. Українка свідомо купила – або замовила, або сама відшила – подільську чи полтавську сорочку. Тож слід до такої жінки підходити і розпитувати – лише таке анкетування та соціологічні дослідження можуть дати якусь конкретику – і з’явиться можливість говорити про певну статистику.

- А це було б цікаво – подивитися на підсумки подібних досліджень!

- Дуже! З власного досвіду скажу: такі опитування слід проводити не лише під час парадів вишиванок, а робити серйозну вибірку. Одній людині це, взагалі, не під силу. Грамотно слід скласти питання, бо треба розуміти, який результат отримаєте. До речі, у цьому питанні у мене є невеличкий досвід. У 2004-му році, власним коштом і на власному драйві, я проводила такі заміри у Львові, Києві, Харкові, Одесі, Ужгороді й Мукачевому.

- Як ви на таке наважилися!? Одна?

- Звісно, я давала собі звіт, що не зможу зробити репрезентативну вибірку, тобто охопити всі соціальні прошарки, всі вікові групи. Тобто, я просто опитувала – там, де могла це зробити. Переважно то були студентські аудиторії. В кожному місті анкетувалося небагато, але сто осіб, які відповідали на питання – здебільшого, відкриті, тобто без допоміжних підказок. Це дало можливість респондентам подумати і відповісти якомога точніше.

- Що, в першу чергу, ви хотіли дізнатися?

- Мене цікавило, як корелюється символічне значення елементів традиційного українського вбрання в свідомості сучасної молоді. В якості етнічних символів респонденти назвали такі елементи: вишита сорочка, вінок, шаровари, червоні чоботи, намисто, запаска/фартух, плахта та хустка, або ж весь комплекс. Лідером була вишита сорочка, шароварам найбільше голосів віддали респонденти… з Харкова.

- Зізнаюся, готуючись до інтерв’ю, я прочитав і підсумки вашого соціологічного дослідження. Як символ українського традиційного вбрання, у 2005-му вишиванку вже усвідомлювали. Щоправда, не скрізь: 80-85 відсотків – в залежності від регіону. Для порівняння: намисто – від п’яти до 13 процентів. Чому так?

- Вочевидь, намисту на той час ще не так багато приділялось уваги. Якби сьогодні проводити таке опитування, відсоток, думаю, був би більшим. Сьогодні намисто сприймається, як разом із вишитою сорочкою, так і окремо. Щоб виглядати етнічно, дехто носить просто намисто або якусь традиційну прикрасу, не вдягаючи вишиту сорочку. Можна одягнути дуже багато коралів – і вже виглядати етнічно. Або: одягнути дукач з бантом. Нині є багато майстрів, сучасних, молодих, які працюють в цьому напрямку. Перенизують старі коралі, вони найбільше ціняться. Сучасне коралове намисто – менш цінне, але так само в ходу, бо таким є національний бренд. Хоча ж коралі – не з наших теренів. Це все привозний матеріал.

- Цікава справа… А не хотіли б ви, пані Оксано, повторити таке анкетування сьогодні, аби побачити, наскільки змінилися уподобання?

- Сьогодні я формулювала б, мабуть, інші питання. Зокрема: хто, як і чому носить автентику. На власній сторінці у ФБ я виставляю чимало постів під хештеґами #яненошуавтентики і #янеріжуавтентики.

- Чому це важливо?

- Сьогодні в Україні, за притомні гроші, значно дешевше, аніж за репліку, можна придбати стару сорочку – 1920-1950-х років. І люди купують! Адже у дбайливих хазяїв ще зберігається чимало речей у пристойному стані. Гарно виправши, українки раритети вдягають і носять. Причому подеколи вони полюбляють одягнути додільну сорочку без стегнового одягу (спідниці чи плахти) як… сукню. Виправдовуючись тим, що “в мене стиль бохо” (назва походить від циганського “bohmiens”, так називали жителів Богемії: циган і кочівників, яким були чужі загальноприйняті цінності й правила. – О.Р.). Я кажу таким: – Ну, ви хоч сороміцькі місця поприкривали б…. Розумієте, бо ви виглядаєте, як жінка у нічній сорочці, котра прокинулася – вийшли з хати, а спідницю не вдягнули? 

- Була така ж історія в 1945-му, коли додому повернулись “визволителі” і привезли в Україну трофеї, спідню білизну…

- Так-так-так! І на пафосі, в комбінаціях, жінки гордо пливли в театр! Документів не бачила, але багато розповідають про такий казус, що справді трапився у Львові. Справді, у той час жіноча білизна була розкішною – в мереживах, вишита. Там такі були сорочки, наче ті, в яких тепер влітку в нас молоді дівчата ходять. Наче у сукнях. Але, як на мене, сьогодні неприпустимо калічення старих автентичних сорочок, їх перешивання, різання для подальшого використання у пошиття “дизайнерських” суконь, сумок, комірців, взуття, ляльок.

- Є й таке, виявляється!

- Особливо прикро, коли знущанням над зразками національної матеріальної культури зловживають публічні медійні особи, які на слуху, яких прекрасно знають люди. І вони популяризують подібне, додаючи олії у вогонь. Скажу, можливо, крамолу, але вона як би й відома, але… В Україні 25 січня 2005-го року моду масового знищення автентики започаткувала дружина колишнього президента – Катерина Ющенко.

- Як?! Катерина Михайлівна так кохалася на вишиванках.

- Її інавгураційна сукня, пошита з порізаних борщівських сорочок, була “створена” дизайнеркою Роксоляною Богуцькою. Більше того, кілька років тому той “шедевр” публічно представлявся на виставці у національному культурно-мистецькому комплексі “Мистецький арсенал”, розумієте? І люди побачили: – “Господи, та нащо, взагалі, ото морочитися, щось там вишивати. Куплю кілька сорочок, поріжу – і буду, як дружина президента”.

 - Сподіваюся, це був поодинокий факт?

- На жаль, ні. Аналогічними “дизайнерськими” прийомами не гребує й інша художниця-модельєр – Оксана Караванська. Пройдіться і придивіться, що продається у крамничках на Андріївському узвозі або у “Метрограді”. Ви побачите не тільки “дизайнерські” шедеври з порізаних сорочок, а й із подушок, покривок на постіль – усього, що можна порізати. Минуло п'ятнадцять років, як в українському суспільстві прогресує манія різання автентики. Сьогодні мені один знімок прислали – майстер зробив… взуття з порізаних сорочок білим по білому. Вишивку він розмістив на носочках черевиків. Вишивку… На черевиках… Як довго вона служитиме? Хвороба різання вже охопила й старі килими. Тут державі час схаменутися, але ж не пригвинтиш до кожної вишиванки меморіальну табличку “Пам’ятка матеріальної культури ХІХ (ХХ) століття. Охороняється законом”. Проте слід подбати про те, яку культурну спадщину ми залишимо нащадкам?

В ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ ЗБЕРЕЖЕННЯ І РОЗВИТОК ТРАДИЦІЙНИХ КУЛЬТУРНИХ РЕАЛІЙ ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ ТУРИСТИЧНИМ БІЗНЕСОМ АБО З ПРОГРАМОЮ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ

- В одній із розвідок ви писали: “Активний соціальний запит на традиційний костюм домінує в аграрних моноконфесійних та відносно закритих і консервативних етносах”. Якась сумна постає сучасна Україна.

- У незалежній Україні сплеск зацікавленості традиційним одягом викликали патріотичні настрої. Ми й досі стверджуємося, як нація, через різні символи матеріальної культури, рахуючи й народний одяг. Взагалі, дуже влучно написав французький історик Фернан Бродель (один із основоположників світ-системного аналізу; Fernand Braudel; 1902- 1985. – О.Р.): – “Зміни в одязі відбуваються там, де виникає заможне суспільство, де живуть багаті люди”. Бо з’являється можливість дозволити собі частіше міняти, видозмінювати, купувати, замовляти щось нове… Біднота цього позбавлена, тому в цій верстві населення одяг консервується.

- Круто сказано! Під кутом зору світ-системного аналізу?

- Мабуть. Не дуже сподобається й інша моя думка, однак… Те, що добре для етнографа та археолога, котрі прагнуть краще дослідити артефакти певного часу, – для суспільства загалом є показником регресу, а не прогресу.

- Але жінці із будь-якого класу суспільства притаманне прагнення гарно виглядати, сучасно, модно, бути в тренді!

- Коли на ринку в достатній кількості з’являються легкі тканини: ситець, байка, тафта, – і все фабричне, красиве, яскраве – хто, скажіть на милість, сидітиме і ткатиме важке колюче домоткане сукно? Чи грубе незграбне полотно? Лише-но дозволяє економічна можливість, світ моментально змінюється. Багато дорікали на це, як на негатив: мовляв, молодь не дбає про традиції, вона так швидко все змінює, не так, щоб як ото наші батьки-прадіди… В європейських країнах збереження і розвиток традиційних культурних реалій пов’язані із туристичним бізнесом або з програмою патріотичного виховання. Яскравий тому приклад – свята пісні у Латвії, Литві, Естонії, до якого готуються роками, і окрім вокалу та хореографії – належну увагу приділяють сценічному одягу.

- Здається, сама ідея Дня вишиванки запозичена у Литви?

- Ну, можливо. Ідея одягнути народне вбрання і вийти на люди й справді походить від литовців. Хоча подібні свята є й у Латвії, й в Естонії. Мені відомий живий досвід, напрацьований в Естонії. Від усього там просто дах знесло, коли я відвідала Національний музей в Тарту: побачили, як фахівці працюють з людьми, які діють курси по відтворенню автентичного костюма, створення реплік.

- Цікаво, як це діє? І – на який ринок?

- На заняття приходять жінки – і вчаться вишивати, ткати, в’язати, щоб власноручно пошити собі, чоловікові та дитині, комусь із рідних весь ансамбль одягу, а потім вийти на Співоче свято. Раз на чотири роки у них відбувається загальнонаціональне свято, і, уявляєте, чотири роки естонці до нього ретельно готуються. Жоден колектив на такі пісенні фестивалі навіть не допускається, якщо він не виглядає з точки зору етнографічного стилю пристойно, як належить.

- Хто виступає суддею в такому делікатному питанні?

- Є експерти, які за цим слідкують. Мало того, під час свят у них працює команда швидкої допомоги, яка на місці може щось зашити, або підшити. В цю команду входять фахівці, реставратори з музею. А не те, що у нас. Нещодавно на Хрещатику біля міської мерії виступав народний колектив у такому шароварному стилі, що аж очі вилазили! Це ж суцільна профанація нашої традиційної культури – неохайно одягнутих артистів допускати до європейської столиці. Ну, нехай би в селі співали, але це ж Київ. Це ж 2020-й рік і – отаке! Те саме стосується й сценічного вигляду українських колективів, які представляють Батьківщину за кордоном.

- Зрештою, ми підходимо до найболючішої теми, яка нищить досягнення у будь-якій сфері сучасного життя, – “людський фактор”. Але ж ті дизайнери одягу та модельєри – люди не безіменні?

- Ні, за кожним недолугим костюмом стоїть конкретна людина. Торкнемося відносно новомодної теми – це перенесення орнаментики з рушників чи килимів на вишиті сорочки. Тут треба пильнувати. Є в Україні дуже модна і дорога дизайнерка, Юлія Магдич, котра в 2009 р. отримала відзнаку “Ікона стилю” за версією журналу “ELLE”. Почала львівський модельєр із простого: квіти, геометрія, потім з’явилися якісь сюжети – візантійські, індійські. Справді, все виглядало незвично, яскраво, сценічно.

- А що не так було?

- Орнамент, як правило, має історичний або етнічний паспорт. І слід розуміти – кому і що ти пропонуєш? Яскравий приклад недоречності, як на мене, – це сукня, в якій співачка Джамала виступала на сцені в день відкриття Євробачення в Києві.

- У чім недоречність?

- На сукні гарного сучасного дизайну, на подолі були вишиті коні, відтворені один в один із орнаменту… російських рушників. Коли я це побачила, мала шок! Це той прикрий приклад, коли орнамент став підступним і зіграв проти талановитої людини. Адже щира і чесна Джамала співала пронизливу пісню, квінтесенцію болю всіх кримських татар – і раптом отаке! На жаль, замовниці дизайнерка не пояснила, звідки ноги ростуть у тих коней, а поп-зірка про національність орнаменту не знала – й уваги не звернула.

- І що ви зробили зі знанням, яким володіють втаємничені?

- Те, що й належало зробити… Коли з’явилася нагода, я зустрілася з Джамалою і про все поп-зірці розповіла. Спочатку співачка не повірила, і лише після того, як я показала оригінал російського рушника, вона зрозуміла, яку для неї “оригінальну” сукню створила модна дизайнерка.

- Досить слушно колись, хоча і не з цього приводу, зауважував Михайло Коцюбинський: “Коні не винні”.

- Що правда, то правда.

*  *  *

- За традицією, проанонсуймо наступну тему нашої зустрічі. Яку б тему ви, пані Оксано, хотіли заявити, аби ми ґрунтовно обговорили?

- Цікаво було б поговорити про українські головні убори – про оті нещасні віночки, які носять. Хто й коли їх носив? Чому на жінці, якій далеко за п’ятдесят, він – як на корові сідло? Куди й які впліталися польові квіти?

- Та-а-а-к.

- Потім цікава тема, яка українок пов’язує з… англійською королевою Вікторією, – це восковий вінок. Він часто з’являвся в нас у 1930-х роках як шлюбний вінок, навіть у селах. Проте ця традиція почалася з королівського англійського вінка з фльор-доранж (Fleur d'orange – “квітка апельсина”), тобто з білосніжних квіток помаранчевого дерева. Як воно трансформувалося і перейшло з міської моди в сільську моду – теж буде цікаво. 

- Згоден, про вінок – то доволі непересічна тема.

Олександр Рудяченко. Київ

Перша частина інтерв’ю:
Оксана Косміна: Запорозькі козаки носили не шаровари, а вузькі полотняні штани