10 березня в Україні відбудеться прем’єра, а 12 березня вийде на екрани фільм, зйомки якого затягнулися на довгі 7 років. «Толока» режисера Михайла Іллєнка – це кінолегенда, синергія смислів та образів, кінематографічне поєднання нашої історії та сьогодення, в основі яких лежить дуже простий, але безцінний для українців принцип толоки: єднання та спільність відновлення.
Фільм «Толока» вже мав кілька допрем’єрних показів за кордоном, зокрема на Днях українського кіно в Стамбулі. А першими, за наполягання самого режисера, його побачили захисники нашої Вітчизни та мешканці прифронтових територій на сході України.
Переказати цю кінокартину неможливо, її повинен подивитися кожен українець, припускаю, що й не раз. Сюжет заснований на баладі Тараса Шевченка про дівчину Катерину, в яку закохалися троє козаків. Вона ж між них не обирала – довірила вибір долі: хто врятує з полону її брата, той і стане чоловіком. Завдання виявилося з непростих і двоє з трьох козаків загинули, один виконав завдання, але брат Катерини виявився її коханим…
Про історію, яка лягла в основу кінокартини, процес створення, заховані символи, образи героїв, покази на Донбасі – в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу розповів режисер картини Михайло Іллєнко.
СЦЕНАРІЙ “ТОЛОКИ” З'ЯВИВСЯ ДО НАРОДЖЕННЯ ДОНЬКИ, ЯКА ЗІГРАЛА ГОЛОВНУ РОЛЬ
- Пане Михайле, фільм «Толока» не вписується в усталені схеми кіновиробництва. Безперечно, захоплює сюжетом, але при цьому породжує багато питань. Чи не думали супроводжувати перегляд «лікбезом»?
- Так, працюємо й над цим. Дійсно, проїхавши з фільмом «Толока» всю лінію фронту, після допрем’єрних показів в Україні та за кордоном, почув багато питань, зрозумів, що є моменти, які потрібно роз’яснити. Ми придумали створити навігатор в Інтернеті, де будуть зупинки на моментах, щодо яких можуть виникнути питання. Я вже склав «словничок», у ньому всього 70 моментів описано (посміхається). Але це будуть не академічні пояснення, а мої особисті підказки глядачам.
- «Толока» – це стислий екскурс в історію нашої держави. Чи не думали про те, щоб внести його до шкільної програми?
- Був би радий, якби це сталося. Фільм, до речі, фінансувався по програмі просвітництва. Є всі передумови для внесення його до шкільної програми.
- Головну роль у фільмі виконує ваша донька. Розкажіть про неї…
- Іванна, моя донька, взагалі в житті – артистка балету, знімалася в кількох фільмах. Вона сценарій «Толоки» знає з самого народження, адже він з’явився раніше за неї. Спочатку ми створили сценарій, а вже потім доньку (посміхається).
- Чи важко працювати з власною донькою?
- Насправді, того особливо не відчуваєш – донька чи не донька. Робота була дуже напруженою і на сентименти відволікатися не доводилося. Було не до жартів.
- Де проходили зйомки? Скільки хат загалом побудували?
- Ми не будували всі 14 хат. Побудували 5 чи 6 і робили це толокою – дуже швидко. Хата піднімається буквально за один день. Тобто відпрацьовували кіносюжет у реальності. Все знімали недалеко від Києва, окрім епізоду переправи на Хортиці. Його знімали на річці Рось, біля Корсунь-Шевченківського. І Кримський канал знімали не в Криму.
- А де ви взяли старого “Запорожця” і танк?
- Це реквізит такий. Воно все існує, можна взяти напрокат, хоч і в дуже поганому стані, насправді, ледь дихає. Наприклад, обіцяли нам привезти танк і на моє запитання, чи башта його крутиться, відповіли ствердно. А коли танк привезли, гроші вже заплачені, виявилося, що башту вони крутять вручну – п’ять чоловіків за гармату тягнуть і крутять. А мені потрібно, щоб вона в кадрі крутилася…
- Яку сцену було знімати найважче? Було щось таке, що знімали багато разів?
- Дуже довго знімали ту частину, де горять паперові солдати, – Полтавська битва, Петро І. Ця сцена виявилася дуже складною, доводилося перезнімати багато разів.
- Моменти вибухів, спецефекти – знімали чи монтували на комп’ютері?
- Більшість знімалися вживу, за допомогою піротехніків, лиш деякі робилися за допомогою комп’ютера.
- Все не збагну, гребінь на воді, що з’являється в кількох епізодах, що значить?
- Це щоб показати, як дніпровська вода через Кримський канал текла-текла і разом з гребнем притекла знову до Катерини.
ОБРАЗ ХАТИ ПІДКАЗАВ БРАТ, ДВОХ ІЗ ПЕРСОНАЖІВ – ІВАН МИКОЛАЙЧУК І БОГДАН БЕНЮК
- Толокою прийнято називати спільну працю, таку собі взаємодопомогу. Але у фільмі це набагато глибше поняття…
- Не лише у фільмі. Генетичний код українців матеріалізований у вигляді народної традиції – толоки, коли спільно долають біду й відновлюються. Це майже релігія. Вивчав це питання, і справді є ознаки релігії в цій традиції. Хата ж воскресає, як свого часу Бог зробив із глини людину. Відмовитися від толоки вважалося гріхом. Це і соціальна єднальна програма, і майже релігія.
- Основа фільму – балада Шевченка. Чому саме цей твір? Як обирали?
- Перечитував Шевченка, і цей вірш мені раніше чомусь не зустрічався. Прочитав і зрозумів – це він. Ідею про стратегію виживання України через образ хати почув від брата – Юрія Іллєнка. Але ідея – це ж не сценарій, потрібен був сюжет. Тому коли я побачив цього вірша, то одразу все стало на свої місця. І все пішло майже саме собою.
- Та ну, саме собою. Ви склали до купи сотні дрібниць, на основі одного літературного твору розробили цілу філософію…
- Чесно, сам не знаю. Якось все ось так склалося. Це був нешвидкий процес, осмислений, адже сама ідея зародилася ще у 1970-х роках, а реалізувати її вдалося лише зараз.
- Сценарій, усі ці діалоги – самі писали?
- Сам писав. Коли вже маєш у голові конкретний сценарій, то все це не так важко прописати.
- Кожен створений вами образ – яскравий та незабутній. Ви їх «писали» з реальних людей?
- Шевченкова балада, яка лягла в основу, – твір на дві сторінки. Там не написано «як», там написано лише «що». Там не виписано характери, біографії, там лише фактаж – як поліцейський протокол, майже без емоцій. А для того, щоб глядач кіно якось зблизився з героями, їм потрібно біографії, яскраві характери. Довелося кожному з козаків, які згадуються у Шевченка, і Катерині вигадати персональні риси, характери, історії. Один із них – цей маніяк, якому дали довідку й він став нормальним. Один дуже розумний, знає мови, начитаний такий. Третій – супергерой, надія українських дівчат.
- Семен Босий – це збірний образ?
- І так, і ні. Цей образ підказав Іван Миколайчук, який фактично в дитинстві пережив зустріч із прототипом Семена Босого – його ледь не вбив психічнохворий. Там, де Іван народився і жив, була велика психіатрична лікарня, він носив їжу братам, які працювали там санітарами, й на нього якось вчинив замах маніяк. Сталося так, що він залишився з тим чоловіком наодинці й з переляку написав йому довідку, що той нормальний. У нього не було іншого виходу, йому загрожувала реальна небезпека. І що цікаво, той хворий почав показувати всім написану Іваном довідку й одужувати. Але потім у нього ту довідку вкрали. Тоді прибігли до Івана, аби він нову довідку написав. Він так і зробив, але хворий нову довідку не прийняв, – вдруге не спрацювало. От чому ім’я Івана Миколайчука, як і Юрія Іллєнка за саму ідею картини, на початку в титрах.
- А Вінні-Пух Ламанчський звідки взявся?
- Коли дивлюся на Богдана Бенюка, то думаю, що він і є Вінні-Пух Ламанчський. Нічого особливого не вигадував (посміхається).
РОКИ ЗЙОМКИ ЗМІНИЛИ СЦЕНАРІЇ ЯК ФІЛЬМУ, ТАК І НАШОГО ЖИТТЯ
- Загалом у вашому фільмі залучено багато відомих в Україні людей. Бачимо в кадрі режисера й актора Ахтема Сеітаблаєва, композитора і музиканта Романа Коляду, дует «Сестри Тельнюк» та інших. Як вдалося зібрати такий зірковий склад?
- Вони всі були волонтерами. Коли я їх попросив знятися, заспівати, то всі вони погодилися. Дуже вдячний їм усім за це. Ціную, бо знаю, як, наприклад, непросто було знайти час Ахтему (Сеітаблаєву – ред.).
Одне непорозуміння, щоправда, під час зйомок сталося. Коли готувався до зйомки й запрошував, то уточнював, чи є права на водіння авто. Але вже на зйомках виявилося, що у Тараса Компаніченка права є, але авто він зовсім не водить. Тому довелося мені самому сісти за кермо.
- Важко знімати, коли в кадрі одночасно стільки відомих людей?
- Абсолютно не важко, і в кадрі, й поза кадром все відбувалося легко й невимушено. А ще я став свідком феноменального моменту. Коли ми знімали фінальну пісню, то базувалися на бензозаправці. Після закінчення зйомки всі були дуже втомлені, Тарас (Компаніченко – ред.) взяв бандуру і почав грати, просто для себе. В якийсь момент я відчув, що навколо запанувала неймовірна тиша – вся робота зупинилася: ті, хто прийшов розплачуватися, забули, за чим прийшли, хто там працював, припинили роботу. Час ніби зупинився.
- Дійсно зупинився… Напевно, таке відчуття було не лише в той момент на заправці… Зйомки фільму тривали 7 рекордних років. Як воно після такої великої перерви братися? Які відчуття було, коли завершили проєкт, який тривав так довго?
- Це насправді несподіванка, що ми його взагалі завершили. Частину фільму зняли, потім майже 5 років він стояв. Важко було навіть мріяти, що це завершиться. Другу половину матеріалу ми в позаминулому році зняли.
А як братися? Братися і робити, інших варіантів немає. Ціную, що колектив наш був такої самої думки й дуже добре налаштований.
- За ці п’ять років що додалося до фільму? Чи міняли протягом зйомок щось?
- І додалося, і безслідно зникло, адже життя змінює не лише сценарії фільмів, а й нас самих, наші життєві сценарії. Віталій Лінецький (актор театру і кіно, заслужений артист України – ред.), який у нас почав зніматися, помер. Довелося перезнімати частину фільму. Теж покійний вже нині Сергій Романюк (актор театру та кіно, народний артист України – ред.) дуже сильно захворів і вже не міг зніматися. Довелося змінювати трохи сюжет, розділили його роль на трьох персонажів. Але він залишився у фільмі. Загалом при зйомці будь-якого фільму неодмінно щось міняється в робочому процесі, а тут ще й події поза ним почали підкидати виклики. І події ці сценарієм зовсім не були заплановані.
У ПІСКАХ «ТОЛОКУ» ДИВИЛИСЯ ПІД МОСТОМ ПРИ СВІТЛІ ЗІРОК
- Першим, хто побачили картину, були українські військові на передовій та мешканці прифронтових районів. Як це вдалося реалізувати?
- Ми оформлювали заявку на Український культурний фонд, який частково профінансував. Десь робили покази під зорями, в клубах, десь у зовсім непристосованих приміщеннях. Везли апаратуру, аби була якість показу, трохи волонтерської допомоги везли. Як звіт із цієї поїздки, ми зробили окремі репортажі, зняті документальні фото та відео. Ця поїздка була наповнена незабутніми, безцінними для мене моментами. Дуже ціную, що цей задум вдалося втілити.
- Ви казали, що показ у Пісках – один із найбільш зворушливих. Що там було?
- Ми там демонстрували «Толоку» під мостом, при світлі зірок. Глядачів було шестеро. Вони так зраділи нашому приїзду, так раділи показу, для них це була дуже важлива подія. Далі Пісок нас уже не пустили. В 2014 році можна було проїхати далі, а тепер там вже інші порядки й дисципліна. Ситуація тоді була дуже непроста.
- При перегляді все якось чекала, коли символічно буде окреслено початок періоду незалежності України. Але так і не зрозуміла, де той момент.
- Насправді, окремого, персоніфікованого там і немає. Вся історія України – це історія про боротьбу за незалежність. Загалом цей фільм – про боротьбу за свій шанс, за свою свободу. І кожного разу, коли хату руйнували, вона все одно піднімалася.
- Катерина у кінці балади Шевченка гине. У фільмі ж навпаки: ви зображуєте дорогу, що символізує продовження життя. Тобто фінал ви все ж вирішили змінити?
- Мене насправді питали, чи я голову Катерині відрубаю. Вирішив, що голову рубати не буду. Катерина у фільмі старіє за одну ніч на триста років. Для жінки це те саме, що загинути.
Взагалі на Січі голови не рубали. Козаки цього не робили – законом заборонялося. Цей випадок на Січі, зображений у фільмі, фактично демонструє те, що кошовий переступив через свої права, сказавши: «Я – кошовий, я і є закон». Він узурпував владу, за це й поплатився. Загалом, якщо ще більш глибоко заглянути, то і сама балада Шевченка «У тієї Катерини хата на помості», має за основу так званий козацький спів. А мета цього козацького співу була налякати дівчат, щоб вони не дурили козаків. А наша кінобалада закінчується дорогою, рухом, спільною піснею, – впевненістю у тому, що життя продовжується й попереду ще багато важливого та цікавого чекає.
Ольга Будник, Стамбул-Анкара
Фото: Укрінформ