Микола Пимоненко. 2. Він впустив красу України у світ

До міського визнання довелося київському маляру Миколі Пимоненку здолати довгий і тернистий шлях. Пересувні виставки російських художників, що із завидною регулярністю експонувались у Києві та інших містах України, дозволяли йому глибше знайомитися з реалістичним живописом Російської імперії. Син іконописця з Пріорки жадібно всотував усе прогресивне в творчості передових художників Росії.

Разом із тим, дедалі більше стало зрозумілим: не лише в Україні Микола Пимоненко, котрий і досі не мав академічної освіти, не вписується в існуючі канони, стереотипи, стилі. Недарма сучасні маляру арт-критики зауважували:

- За тонким художнім реалізмом картинам Пимоненка справжнє місце виключно на виставках передвижників…

І тоді знову Господь послав ангела-охоронця. За особистою протекцією академіка, професора Санкт-Петербурзької академії мистецтв Іллі Рєпіна (1844-1930) у січні 1893 р. Микола Пимоненко став експонентом, котрий представив на виставці київських художників гостро соціальну картину “Проводи рекрутів”, що розповідала про народне лихо. У 1894 р. українського маляра визнали офіційним членом Товариства пересувних художніх виставок, що стало визнанням таланту національного митця, засвідчило його творчу причетність до плеяди передових живописців Імперії.

Неймовірно, але, починаючи з 1893 р. аж до самої смерті, Микола Корнилович не пропустив жодної пересувної виставки, а в 1899 р. став дійсним членом Товариства пересувних художніх виставок. Чого у тому було більше: прагнення бути у вирі мистецьких подій своєї доби чи свідомої позиції майстра, який власним талантом просував до глядача новаторські творчі ідеї?

*   *   *

Кожна медаль має два боки.

Так, саме завдяки постійній участі у виставках Товариства пересувних художніх виставок полотна українського маляра зазнали шаленої популярності в Росії. Публіка знала твори киянина не лише завдяки експозиціям, а й за репродукціями, які друкувались у журналах та шаленими накладами видавалися на листівках.

Дика популярність набувала гидких форм. Зокрема поштова листівка з репродукцією картини “Додому” (1894) Миколи Пимоненка, що зображувала козака напідпитку, якого біля хати чекають дружина з дубцем та пес, – розлетілася Російською імперією накладом 90 тис. примірників. На хвилі вірусної промоції роботу поцупило та використало найвідоміше в імперії московське пайове товариство з капіталом в 1 млн рублів – виробник міцних напоїв “Н.Л.Шустовъ съ Сыновьями”. Не просто поцупило, а наліпило як етикетку на пляшку своєї нової настойки “Спотыкачъ”.

Це викликало хвилю обурення. Поціновувачі мистецтва, побратими-передвижники затюкали українського художника, звинувачуючи колегу в профанації мистецтва:

- Ми вважали тебе чесною людиною, нашим товаришем, яким пишалися, за популярність в мистецькому світі обрали членом свого Товариства. Ти став академіком, але, виявляється, тобі цього замало! Ти вдався до ницих, підлих речей, зганьбив громаду, продавши право друкувати свою картину “Додому” Шустову – горілчаному фабриканту, для етикетки на його горілку. Приїжджай до Москви, помилуйся, яку тобі рекламу влаштували: дев’ять молодиків – за кількістю букв “Спотыкачъ” у ряд вештаються вулицями Москви з твоєю картиною.

Зніяковіло Микола Пимоненко виправдовуватися:

- Я сиджу в Києві... працюю, а там, у Москві, якісь Шустови з глузду з'їхали, чи я в тому винен?

*   *   *

Аби владнати скандал, невдовзі Микола Пимоненко вирушив до Москви, де особисто зустрівся з горілчаним магнатом Миколою Миколайовичем Шустовим (1856-1917). Той клявся-божився, буцімто, ніякої картини “Додому” в очі не бачив, а про художника Пимоненка не чув, бо виставками не вештається. Йому просто сподобалася листівка товариства Червоного Хреста, яку він і взяв етикеткою на “Спотыкачъ”. Загладжуючи провину, фабрикант виголосився заплатити будь-яку суму відступних, але М.К.Пимоненко грошей не взяв, а подав на підприємця до суду.

Згідно з вироком, московське пайове товариство “Н.Л.Шустовъ съ Сыновьями” сплатило всі судові витрати, знищило етикетку, вилучило з продажу настойку та відкликало з шинків усю партію пляшок “Спотыкача”.

Взагалі-то, агресивна реклама завжди вирізняла цю московську компанію; це й дозволило “Н.Л.Шустовъ съ Сыновьями” виділитися із маси національних виробників алкоголю. Як вони діяли? Розкажу… Найняті за копійки два десятки студентів заходили у відомі трактири, шинки, ресторани та вимагали напої “Шустовъ”. Якщо таких трунків у закладі не знаходилося, ватага влаштовувала бійку або здіймала шкандаль. Повсюдне хуліганство потрапило в газети, а зацікавлені читачі та власники шинків почали з інтересу запитувати новий продукт.

Підсумовуючи тему, запитаю: що свідчило саме про масову популярність робіт українського маляра у царській Росії? Масовими накладами випускалися листівки з репродукціями картин Миколи Пимоненко, випускалися українськими, російськими та іноземними видавництвами. Нині відомо більш 70 видів таких листівок.

Щоправда тут також існувала величезна проблема. Листівки з репродукціями авторських картин, надруковані за життя художника, масово з’являлася після експонування самих полотен на виставках. Разом із тим, твори Миколи Пимоненка, відтворені на листівках київського видавництва “Рассвет”, як-то: “Пустунка”, “ Біля криниці”, “Біля струмка”, “На косовиці”, “Літо” та інші, – назавжди зникли з поля зору мистецтвознавців. Оскільки видавці, купуючи авторські права на картини, здобували виняткове право на їхні репродукції. Відтоді ці полотна художника ніде, окрім листівок, більше не зустрічалися. Де знаходяться оригінали, дізнатися поки що не вдалося.

*   *   *

Тим часом в українському живописі події відбувалися незворотні.

Коли у 1901 р. Київська малювальна школа Миколи Мурашка закрилася, її старший викладач на 11 наступних років обійняв посаду штатного викладача малювання на факультеті підготовки інженерів шляхів сполучення Київського політехнічного інституту, де викладав до останніх днів. Не забуваймо, для майбутніх інженерів-механіків технічне рисування було колись обов’язковим предметом. З огляду на те, що фахівців промислового дизайну ще не існувало, питаннями зовнішніх та ергономічних характеристик конструкцій тодішні розробники нової техніки опікувалися самотужки, а затим, повинні були вправно користуватися олівцем.

Тепер важко у це віриться, але за царату курс малювання був обов’язковим для інженерів будівельних спеціальностей, а інженерне відділення стало одним із перших чотирьох, які відкрилися в КПІ. Показово, що, аби студенти ліпше розуміли підвалини образотворчого мистецтва, перший (1898-1902) директор інституту (так називали ректора КПІ) Віктор Львович Кирпичов (1845-1913) запросив до вишу М.К.Пимоненка, котрий, окрім іншого, мав величезний досвід педагогічної роботи.

Чи користувався відомий художник популярністю в інституті? Безперечно.

За довголітню бездоганну службу в актовому залі КПІ вивісили портрет викладача малювання “на повний зріст”. Водночас, до 1906 р. статський радник М.К.Пимоненко читав лекції у новоствореному Київському художньому училищі, одним з організаторів якого виявився… сам Микола Корнилович.

Змінювалися часи, переінакшувалися настрої… 25 жовтня (7 листопада) 1904 р. “за відомість на мистецькій ниві” Рада Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук та мистецтв врешті-решт вшанувала українця званням академіка живопису. Усе було благопристойно? Саме так. За іронією долі до тієї Ради ще входити саме ті академіки, які 15 років тому відмовили маляру в простій довідці про “прослуханий курс лекцій” і так і не видали… посвідчення некласного художника.

*   *   *

Іронія та відкриття – ім’я тобі геній. У записні таврувальники суспільних вад Микола Пимоненко ніколи не пнувся. З року в рік ретельно розробляючи народну тему, він торував власну путь. На відміну від російських колег, український маляр зрідка звертався до розробки складних соціальних проблем; один із таких яскравих прикладів – його “Жертва фанатизму” (1898), яку написати актора спонукала одна газетна стаття. На 32-ій виставці Товариства пересувних художніх виставок (1904, Санкт-Петербург и Москва) полотно викликало жваву дискусію.

Фахівці стверджують: то, взагалі, одна з характерних рис, притаманних українським передвижникам: вони – не борці, а творці…. Начебто, причина криється в національному менталітеті, сформованому на підґрунті народних традицій, благодатної південної природи, що людину щедро напоює відчуттями краси і щастя. Може, тому в картинах Миколи Пимоненка соціальний зміст радше впакований у настрій, тихий смуток, який для глядача – не стільки вектор настрою, скільки підказка, як самому вийти із скрути.

Саме це мав на увазі Ілля Рєпін, котрий гостро відчував виняткову красу й силу вдачі українського народу, у середовищі якого минули його дитинство та юнацькі літа:

- Тільки малоросіянки та парижанки вміють зодягатися зі смаком! Ви не повірите, як в Україні чарівно вбираються дівчата, та й парубки теж вправно… Це, справді, народний, зручний і граціозний одяг… А які на них дукати, намиста!! Головні пов’язки, квіти!! А які обличчя українок!!! А мова!!!

*   *   *

Назвемо речі своїми іменами: не хуторянщину, не вуса а la Ukraina плаче, – у жанрових сільських полотнах Миколи Пимоненка Старий Світ побачив стиль! Не випадково, починаючи з 1904 р., українець регулярно виставлявся за кордоном: Мюнхен, Париж, Берлін, Лондон. І це стало лише стрімким початком, яскравим стартом до європейського глядача, його “зі смаком вдягнених полотен”.

Ґрунтовна фахова освіта не минулася марне, Микола Корнилович добре знав ремесло, сформував тонкий художній смак. Як пригадувала дружина маляра, Олександра Володимирівна з дому Орловських (1873-1953), із числа стародавніх художників чоловік особливо цінував голландця Рембрандта та іспанців – Дієго Веласкеса і Хосе де Рібера. Із сучасних колег йому подобалися: французи – Жюль Бретон та Каролюс-Дюран, іспанець Хоакін Соролья-і-Бастід, швейцарець Арнольд Бьоклін, німець Людвіґ Кнаус.

Чи заздрили Миколі Пимоненку записні українські “патріоти”?

Не без того. А тому не скупилися на звинувачення, часто оббріхуючи успішного київського маляра.

У 1905 р., коли Російською імперією котилася перша революція, Микола Корнилович поскаржився приятелю, відомому письменнику та правнику Борису Лазаревському (1871-1936), котрий служив товаришем прокурора Кронштадтського військово-морського суду. Мовляв, “професійні українофіли”:

- …Кажуть, що я – ренегат, що я не люблю своєї Батьківщини, що я даю не те, чого треба, що мої сюжети бліді, але ж усе те неправда, зовсім неправда...

Нічого не вдієш, є в українців такий народний вид спорту – кривдити щирого громадянина, зневажати успішного за кордоном митця.

*   *   *

Але камертон Микола Пимоненко мав інший, оскільки спочатку самобутньою творчістю українського маляра зацікавились у… Німеччині. Зокрема у 1904 р. один із мюнхенських музеїв – “Neue Pinakoteke” – придбав авторську картину “Вихід із церкви у Страсний четвер”. У Національному художньому музеї України зберігається… авторська копія менших розмірів, створена наприкінці 1907 р.

Німцям полотно настільки сподобалося, що організатори відвели йому почесне місце у залі №1 Мюнхенського Палацу мистецтв (Haus der Kunst). Поряд із виставленим твором швейцарського художника, одного із видатних представників символізму в європейському живописі Арнольда Бьокліна (Arnold Böcklin; 1827-1901) та картиною німецького колеги, “найзначнішого жанриста, одного з кращих представників нової школи Дюссельдорфа” Людвіґа Кнауса (Ludwig Knaus; 1829-1910). Це був справжній європейський тріумф сина київського богомаза.

На тлі бурхливого становлення європейського авангарду сяяло інше мистецтво. Доволі доречно і точно один із сучасників українського маляра зауважив:

- Картини Миколи Пимоненка виповнені світлого, ясного настрою, такого рідкісного та цінного у нашому похмурому й сумному житті. Від них віє свіжим повітрям і привіллям прекрасного Півдня, насиченого жагучим сонцем, що робить людей веселішими, добрішими, чутливими до всього світлого та прекрасного.

Годі дивуватися, що мажорну картину “Гопак”, яка експонувалась у Паризькому салоні Товариства французьких художників (La Société des Artistes Français), придбала дирекція музею Лувра (Musée du Louvre), а самого автора за ту роботу місцеві академіки вшанували золотою медаллю Паризького салону (Le Salon de Paris) Товариства французьких живописців (Société des Artistes Français).

Окрім іншого, у 1907 р. син київського іконописця з Пріорки став членом Товариства мюнхенських художників (Münchner Künstlergenossenschaft), а у 1909 р. його в Парижі обрали дійсним членом Інтернаціональної спілки мистецтв і літератури (Union internationale des beaux-arts, des lettres). Диплом про це підписали кілька видатних митців, з-посеред яких – скульптор Оґюст Роден.

*   *   *

Повнота людського буття поволі його вгортала. Ще у 1893 р. лагідний і тихий за характером, “чутливий до всього світлого та прекрасного” Микола Пимоненко пошлюбив єдину доньку свого педагога, академіка живопису Володимира Донатовича Орловського (1842-1914) – Олександру Володимирівну. Про її вибухову вдачу, глибоку інтелігентність та дотепність Києвом ходили історії. Зокрема категорична Саша різко відмовила доброму десятку інших женихів – навіть такому таланту, як художник Сергій Світославський (1857-1931), котрий щиро освідчився у коханні. Спіймавши облизня, останній одружився в 1900 р. із Олександрою Юргенсон, дочкою господаря мережі московських музичних магазинів.

Тим часом на власному весіллі ніби жартома Олександра Орловська уклала угоду про те, що коли їй сподобається котрась із картин чоловіка, полотно стане її власністю. Жартома свідком угоди поставив під веселим документом власний підпис художник і наставник нареченого Микола Іванович Мурашко.

Минуло майже десять років, і Олександра Володимирівна забажала отримати у власність картину “Вихід із церкви у Великий четвер” (1907). Ні, на стіну вітальні полотно дружина не повісила, а надіслала твір на закордонну виставку, адже чоловік-художник і досі не вірив у свій талант! І тесть, і дружина, і сам Микола Пимоненко були на сьомому небі від щастя, коли дізналися, що твір придбала знаменита Мюнхенська галерея “Нова пінакотека” (“Neue Pinakothek”), заснована в 1853 р. баварським королем Людвігом I із династії Віттельсбахів.

Між іншим, із тестем Миколі Пимоненку пощастило. Нехай В.Д.Орловський залишався відданим прибічником академічної школи романтичного пейзажу, дещо наслідував барбізонську школу та рішуче виступав проти передвижницької “тенденційності”, стосунки із зятем налагодилися доволі приязні.

*   *   *

Родинна дифузія двох великих малярів: Володимира Донатовича Орловського та Миколи Корниловича Пимоненка – виявилася настільки потужною, що 12 жовтня 1889 р. академік живопису В.Д.Орловський купив у рідному йому Києві шмат землі, у 1892 р. у Кадетському провулку (нині – вулиця Гоголівська, 28; будинок зберігся дотепер) за проєктом архітектора Володимира Ніколаєва збудував будинок, а влітку 1897 р. залишив Санкт-Петербург та назавжди повернувся до Міста на семи пагорбах. Невдовзі тесть добудував до будинку в стилі класицизму окремий флігель, де замешкала… молода сім’я Миколи Пимоненка.

Щоліта, у 1888-1911 рр., “співець українського села” М.К.Пимоненко працював у селі Малютянці, що в чотирьох кілометрах під Бояркою. У заміському будиночку було облаштовано повноцінну художню майстерню. Світла тут ніколи не бракувало, а кольори, запахи і відчуття назавжди увійшли в буденне життя. Як у спогадах писала дружина Олександра Володимирівна:

- Кращі картини Микола Корнилович написав у Малютянці. У свідомості якось непомітно вкоренилося: ніде він не зможе так плідно працювати, як у цьому селі, серед знайомих з дитинства людей.

Збереглися деякі унікальні світлини, на яких Микола Пимоненко сфотографований в майстерні. Зокрема перед маляром на мольберті чималих розмірів виставлене знамените полотно “Гопак” (1907), на якому зображена запальна танцівниця. Такою – веселою, темпераментною “увірвалася” українська селянка в світ рафінованого паризького життя, звеселяючи манірний Лувр.

Насправді у Малютянці постало чимало картин, а саме: “Святочне ворожіння» (1888), “Весілля в Київській губернії” (1891), “Свати” (1893), “Ворожіння” (1893), “Біля криниці (Парубки)” (1894), “Додому” (1894), “Не жартуй” (1895), “Жнива в Україні” (1896), “На ярмарку” (1898), “Вечоріє, або Останній промінь сонця” (1900), “Брід” (1901), “Українська ніч. Побачення” (1905), “Суперники” (1906), “Перед грозою” (1906), “Збирання сіна в Україні” (1907), “Орач” (1907), “Ідилія” (1908), “На річці” (1908), “Надзюзюкався” (1909), “Суперниці. Біля криниці” (1909), “Гуси, додому!” (1911).

*   *   *

Знаєте, що прикметно? Микола Пимоненко ніколи не був хуторянським маляром, а залишався європейським (!!!) митцем. У творчих відношеннях із тестем і колишнім навчателем В.Д.Орловським дедалі виразніш виявлялися дві різні художні системи. Наслідуючи французів, Володимир Донатович інтелігентно освоював пленери, тоді як від самого початку творчої кар’єри Микола Корнилович побачив героїв власних картин на природі, бо вони там споконвіку жили, кохалися, працювали, освітлені яскравим сонцем, обмиті весняним дощем, огорнені духмяним повітрям.

Відверто кажучи, це збагачувало обох: із часом Володимир Орловським поволі віддрейфував від стерильного академізму, тоді як Микола Пимоненко фахово розширював зображальні засоби та збагачував оригінальну палітру. Найголовніше те, що навіть прихований барбізонець В.Д.Орловський саме тут, у Малютянці, знайшов власне Фонтенбло.

Розуміння сучасних мистецьких процесів, які відбувались у Західній Європі, допомагало у творчій кар’єрі й тестю, і зятю. Скажімо, Микола Корнилович з дружиною Олександрою Володимирівною регулярно, починаючи від 1893 р., зі своєї весільної подорожі Німеччиною, мандрували Старим Світом, відвідуючи музеї та галереї Берліна, Мюнхена, Дрездена, Парижа, Рима. Микола Пимоненко шанував класику, але і стежив за новітніми досягнення сучасних йому західних художників, особливо – імпресіоністів. Ознайомлення з їхніми пленерними знахідками, безсумнівно, сприяло активізації творчих пошуків українського маляра.

*   *   *

Різні за характерами, творчими методами та художніми уподобаннями старші колеги висловлювали Миколі Пимоненку симпатії. Наприклад, не особливо схильний до компліментів, витончений тесть-академіст Володимир Орловський упродовж цілого життя дивувався багатогранності обдарування Миколи Пимоненка і, за спогадами дочки Олександри Володимирівни, називав Миколу Пимоненка “комплексом”, маючи на увазі такого художника, котрий однаково прекрасно пише людей, пейзажі, квіти, тварин, тобто весь навколишній світ.

Великий Ілля Рєпін любив Миколу Пимоненка, як сина і цінував, як художника.

Знаменитий російський художник-баталіст, керівник батальної майстерні Санкт-Петербурзької Академії мистецтв Павло Ковалевський (1843-1903), коли завітав до Києва та побачив коней, намальованих Миколою Пимоненком, зробив колезі догану:

- Ти просто не смієш писати коней! Невже ти ніжку хочеш мені підставити?!

А потім міцно вхопив у обійми і розцілував спантеличеного Миколу Корниловича.

Чому так діялося? Тепер дослідники творчості Миколи Пимоненка, зокрема мистецтвознавець Ярослава Музиченко, чітко називають причини:

- Цей український маляр став місточком між художниками покоління Тараса Шевченка та представниками новітніх мистецьких течій початку ХХ століття. Пимоненка манили непривілейовані й незаможні, яскраві й емоційні мешканці міських околиць та сіл.

Саме тут слід підкреслити ще одну, дуже важливу річ.

Не лінійним “співцем українського села” виявився Микола Пимоненко, адже творча спадщина самобутнього автора значно ширша тематично. Син іконописця прекрасно орієнтувався в міській культурі, за потреби використовував на полотнах міські мотиви. Погляньте на картиа, як-то: “Київський вокзал” (1890-ті рр.), “Квітникарка” (1897), “Страсний четвер” (1904), “Вихід з церкви у Великий четвер” (1907), “Київська квіткарка” (1908), “Зустріч з земляком” (1908), “Бесіда” (1909), інші твори. Йдеться не про вихоплені з контексту несміливі урбаністичні реалії, а про самодостатню колекцію образотворчих картинок, де основним персонажем став Київ кінця ХІХ - початку ХХ століть.

*   *   *

Разом із тим Микола Пимоненко був відкритою людиною, а як митець, порушував гострі соціальні теми, притаманні Україні періоду дикого капіталізму. Аграрна патріархальна країна змінювалася на очах. Тим часом позбавлений національної обмеженості, уважний до людських страждань, маляр вихоплював яскраві сцени. У 1899 р. він створив картину “Жертва фанатизму”, відому в кількох авторських варіантах. Зображена на полотні сцена розправи не була вигадкою художника.

Подібний випадок стався у містечку Кременці Кременецького повіту Волинської губернії, куди живописець спеціально їздив, аби зібрати ескізи та етюди до майбутньої картини. Вдивіться у сюжет: у передмісті повітового містечка розлючений натовп фанатиків-юдеїв на чолі з рабином готується замордувати дівчину тільки за те, що вона покохала… українського коваля, чим порушила патріархальну мораль. Буквально на очах глядача відбувається страшна соціально-побутова драма, де характеристики образів настільки правдиві, що безпомилково розумієш роль кожної особи, а головне – бачиш і перший акт п’єси, й останній.

Немає підтримки у дівчини навіть від батьків: відвернувшись, у розпачі ридає мати, а батько проклинає дитину. Їхні постаті замикають простір навколо дочки, що посилює враження приреченості. Художник акцентує на центральному образі не тільки композицією, а й кольором, змалювавши дівчину в рожевуватій блузі, яка виділяється у стриманому, дещо однорідному колориті полотна. Трагічність посилює стан природи: наближається гроза, хмари поволі вкривають небо. Сповнена справжнього драматизму картина примушує замислитись і співчувати.

З іншого боку, як по-справжньому національний художник Микола Пимоненко не міг оминути у власній творчості історичні ремінісценції, тему козаччини, що, зрештою, перетворилася на образотворчі роздуми українського маляра на теми славетного минулого. У даному випадку йдеться про картини “В похід” (1901), “В похід / Проводи козака” (1902), “Повернення з походу” (1902), “Козаки на березі Дніпра” (1902), низку ескізів та начерків із цієї героїчної тематики – “Козаки, які п’ють воду”, “Козаки відпочивають”, “Голова козака, що сміється” тощо.

Що цікаво, не полотна на сучасну військову тему на кшталт “Солдати на привалі” чи “Проводи запасних” (1907), а саме козацькі картини “В похід / Проводи козака” та “Повернення з походу” у Миколи Пимоненка замовив та щедро оплатив уславлений царський генерал від інфантерії, професор тактики і військової історії Академії Генерального штабу, Київський, Волинський та Подільський генерал-губернатор Михайло Іванович Драгомиров (1830-1905)

*   *   *

Щоб тематично охоплювати весь спектр сюжетів у сучасному образотворчому мистецтві, доводилося вчитися акумулювати враження, нагромаджувати задуми, розкладати можливі сцени по знайомим поличкам. І цей маляр точно знав, як і де підживлюватися… Під Бояркою Миколу Пимоненка надихали не лише мальовничі краєвиди, просто картинні пагорби, чарівні лани, ліси, береги річки або ставка чи щира залюбленість у рідний край. Аби розкрити пейзаж, тут знаходилися потрібні герої, яких ніякими професійними натурниками не замінити. Свої колоритні моделі маляр ніколи не шукав, а знаходив – у сусідніх хатах, на гамірних базарах.

- Іноді чоловік приводив додому “живу” натуру – то теля, то овечку, яких потім зображував, – зізнавалася дружина Олександра Володимирівна.

Маючи гостре око, Микола Корнилович завжди спостерігав.

І не мало значення, були то веселощі, любощі, теревені вбраної в святковий одяг сільської молоді. Він малював геть усе: дітей, які випасають гусок та худобу, молодичок, парубків, бабусь, дідуганів. Як на мене, цей маляр не малював олією на полотні, в дбайливо писав саме життя! Вартим уваги художник вважав будні українців: сінокіс, жнива, оранка, ярмарки, весілля, сватання, проводи рекрутів, ворожіння, побачення, залицяння, побрехеньки. У знаних роботах, що стали візуальними студіями українського повсякдення, і досі живуть звичайні малютинці, увічнені із надлюдським ліризмом.

Як стверджувала у розвідці “Мистецтво як радість життя”: До ювілею Миколи Пимоненка” мистецтвознавець Ольга Жбанкова (1943):

- Сюжети його робіт такі ж прості та природні, як саме селянське розуміння щастя. І, треба надати належне, майстер зумів передати його відчуття в своїх картинах. Щастя – у неквапливому русі повсякденних буднів, у вмінні людини радіти кожному їхньому прояву та існувати у гармонії з природою. Моральна чистота, духовність героїв митця, ясність його живописної мови створюють цілісний образ українського селянства, позначений особливим характером світобачення та світосприйняття.

На жанрових картинах на наших очах постають не аноніми, не стафажні (декоративні) фігурки на тлі пасторальних краєвидів, а реальні сусіди Миколи Корниловича Пимоненка, які в художньому світі картин працюють, люблять, сумують, тішаться – одне слово, живуть повноцінним життям, яким і мають жити люди на рідній землі. Зокрема на картині “Брід” спиною до нас брьохає восьмирічне дівча, то – Олександра Фетісова; на полотні “Гуси, додому!” (1911) крокує Уляна Сиротинська, у творі “Гопак” навприсядки пішов… Федот Петраш.

Дружина маляра Олександра Володимирівна пригадувала, як обачно до навколишньої дійсності ставився митець:

- Микола Корнилович завжди носив із собою маленьку скриньку з полотном, пензлями, фарбами та альбомчик з олівцем, аби нічого не пропустити.

*   *   *

В останнє десятиріччя творчості його побутова деталізація поступилася місцем глибокому вивченню психології людських взаємин. Це відтворюють, як правило, зовнішньо, але він спробував наситити внутрішньо – глибоко та різнопланово. Ні, Микола Пимоненко не став викривачем суспільних хвороб, а просто впустив красу України у світ. На тихих авторських картинах останнього періоду творчості сонячне світло щедро насичує довкілля фарбами. І в тому сяйві яскравіше освітлюється зелень листя, трави, та несподівано погляд вихоплює… вушко маленького теляти!

Різнобарв’я сонячних рефлексій часом імпресіоністично спалахує навіть на одязі людей. Загальний колорит збудований на співвідношенні великих мас зелених, білих, вохристо-жовтих фарб, композиційно розставлених в усьому розмаїтті відтінків, що й складає не декоративну, а живу основу композиції.

В останнє десятиріччя творчості важливу роль почала відігравати навіть… манера накладання мазків. Здавалося, рух пензля у майстра уповільнився, став якимось медитативним, бо навіть мазками Микола Пимоненко грав чудернацькі імпровізації – то ноти довгі, відкриті, що підкреслює мелодійну лінію форми, то короткі, субтони, що визначає потрібні акценти. Нова манера додавала кожному авторському краєвиду руху, динамізувала характери, лише на перший погляд, побутових картин.

І ніяких вам стереотипів “малоросійської” тематики!

І ніякого потурання смакам купецько-міщанського середовища!

*   *   *

Так, він бачив життя, але малював життя таке, яке хотів бачити.

По смерті автора нам залишилися замальовані з натури косовиця і жнива, ярмарки, українські обряди, народні свята, молодіжні забави. Зокрема, так народилася одна з найвідоміших картин Микола Корнилович – “Ідилія” (1908).

Якщо ви її не бачили, розгляньте уважно: це – колористична історія. Незрячий хлопець трохи спирається на палицю, а поряд – вродлива дівчина в традиційному українському строї. Красуня зашарілася і, опустивши погляд, не відводить очей від квітки ромена. Сонячне світло заливає обох закоханих, буяє зелень початку літа, а на задньому плані, ніби відлунням, зображено… грайливого індика та манірну гусочку. Якась образотворча Езопова байка, а не картина!

Що не кажіть, а несподівано промайнула перша чверть століття, відколи почалася його творча кар’єра. Не приховуючи щирого здивування, у 1910 р. Микола Корнилович прочитав в одній із ювілейних статей, присвячених 25-літтю творчої й педагогічної діяльності живописця:

- Пимоненко, не шукаючи ніякої реклами, спокійно та з любов’ю робить свою справу художнього прославляння рідної України з її життєрадісним і гарним народом.

Він лише усміхнувся, то була щира правда.

*   *   *

Несподівано, на початку 1912 р. майстер захворів; незабаром було діагностовано нарив у запаленій печінці. З огляду на слабке серце маляра знаний хірург, очільник кафедри факультетської хірургії медичного факультету Київського університету Св.Володимира Микола Маркіянович Волкович (1858-1928) не наважився зробити пацієнту операцію.

Промучившись два місяці, із життя Микола Корнилович Пимоненко пішов у розквіті творчих сил, у 50 років. Він помер 26 березня (8 квітня) 1912 р. у Києві. Одного із фундаторів національної школи реалістичного мистецтва відспівали у Володимирському соборі і за присутності найвищого київського духівництва поховали на Лук’янівському цвинтарі.

На посмертній виставці в Академії мистецтв, що відбулася на початку 1913 р. в Академії мистецтв Санкт-Петербургу, експонувалися 184 картини, 419 етюдів, 112 малюнків олівцем українського художника. Загалом малярська спадщина видатного жанриста обіймає понад тисячу робіт, серед яких кілька сотень закінчених олійних полотен. І в мерехтінні втраченого генія почали народжуватися теорії, а в майві настроїв – численні штампи та міфи.

*   *   *

Пішов у вічність Микола Пимоненко на злеті, досягнувши особистих вершин образотворчої свободи. Довідавшись про смерть колеги, Ілля Рєпін написав російському письменнику, літературному критику Ієроніму Ясинському (1850-1931), котрий редагував тоді щомісячник “Нове слово” – безкоштовний додаток до популярної газети “Біржові відомості”:

- Помер наш товариш Микола Корнилович Пимоненко. Яка втрата для всієї “Пересувної”. Він був справжнім українцем; не забудеться краєм за свої правдиві й милі, як Україна, картини, живі картинки…. Як було б добре, коли б ви написали про Миколу Пимоненка Ваше красиве і правдиве слово.

…Свого часу відомий російський художник, професор Московського училища живопису, автор знаменитої картини “Граки прилетіли” Олексій Саврасов (1830-1897), сумно розмірковуючи про смерть, зауважив:

- Я хотів би, щоб на моєму надгробку викарбували одне слово – “Художник”.

На могилі Миколи Корниловича Пимоненка одне слово замінили двома:

- Академік живопису.

*   *   *

Досліджуючи творчий спадок видатного національного художника, сучасні арт-критики стверджують, начебто Миколі Пимоненку на рідкість правдоподібно вдавалися дві ефемерні стихії: вода – зокрема, відбиття в калюжах, відблиски заходу в річці тощо – та місячне світло, як сяйво, божественно виписане на картині “Українська ніч. Побачення” (1905). У мерехтінні думок народжуються теорії, у майві настроїв – міфи.

І все це треба бачити в оригіналі… Найбільш представницька колекція творів українського майстра нині зберігається у Національному художньому музеї України – 57 картин і 30 малюнків; приблизно десята частина від усього творчого доробку.

Так, це наша безцінна класика, але як ми її бережемо, як збираємо?

Не минуло й століття, а на початку квітня 2006 р. на торгах Київського аукціонного будинку "Антик-центр" картина “Продавщиця полотна” (1901) Миколи Пимоненка не сягнула верхньої межі estimate (заявлена вартість) і пішла з молотка за $160 тис.

*   *   *

Що по ньому залишилося Україні?

В одному з листів М.К.Пимоненка я надибав на такий афоризм:

- Мистецтво як радість життя.

У малютянській хатинці з прибудованою майстернею зі скляним дахом ще деякий час улітку відпочивала зсиротіла сім’я художника – дружина і трійко дітей: дочки – Раїса (1894-1965) та Ольга (1898-1973), і син Микола. За радянських часів усе змінилося. У різні роки приміщення хати Миколи Пимоненка слугувало… школою, складом, навіть їдальнею, а 1981 р., взагалі, згоріло.

Із подібною ситуацією історичного недбальства місцеві жителі не змирилися. Вони, як нащадки колишніх малютянських селян, що й досі живі на картинах М.К.Пимоненка, не бажали втратити пам’ять про добрі справи знаного українського художника. Місцеві митці – художник і скульптор Микола Малишко (1938) та його дружина, художниця і графік Ніна Денисова (1942), друге подружжя – В.К.Соловйов та Г.Р.Соловйова, інші активісти взялися до створення меморіального комплексу, що як музей Миколи Пимоненка (директорка – Галина Шпирук) за адресою с.Малютянка, вулиця Лісна, 12-а,, був відроджений, а у 1994 р. офіційно став філією Боярського краєзнавчого музею.

Комплексу? Як для Малютянки, так!

Адже під дахом освітнього закладу знайшла свій прихисток і сільська бібліотека, якою завідує Тетяна Слобоженко. Більше того, щороку в березні, на вулиці Лісній, 12-а, буяє “Пимоненківська весна” – цикл мистецьких зустрічей, що збирає чимало шанувальників таланту видатного українського художника.

Звідки така шана у селян до городського художника?

І досі старожили Малютянки, розглядаючи етюди до полотен Миколи Пимоненка, впізнають своїх предків – молодих, здорових, щасливих. Художник малював ті портрети у маленьких альбомах, із якими ніколи не розлучався, наче хотів назавжди зберегти рідний край у своєму серці.

Олександр Рудяченко

Перша ілюстрація: “Українська ніч. Побачення” (1905 р.)